Які були мотиви пристосування окремих митців культури та діячів науки до існуючого режиму?

Лекція 9. Україна в роки Другої світової війни

1. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

2. Початок Великої Вітчизняної війни. Оборонні бої на території України.

3. Встановлення фашистського окупаційного режиму. Рух опору на окупованій території України.

4. Визволення України від фашистських загарбників.

У 30-ті роки різко загострилися міждержавні і внутрішні суперечності провідних капіталістичних держав. Незадоволені наслідками першої світової війни, правлячі кола Японії, Німеччини, Італії почали підготовку до нового перерозподілу світу. Західні країни робили все для заохочування Німеччини і Японії до нападу на СРСР, розраховуючи вступити в конфлікт у сприятливий момент і нав'язати знекровленим і виснаженим воюючим сторонам свої умови.

Це призвело до окупації Австрії гітлерівськими військами, а потім до ганебного Мюнхенського зговору 29-30 вересня 1939 р. Віддавши Чехословаччину фашистській Німеччині, Англія і Франція зробили вирішальний крок до світової війни. Німеччина і Італія почали захоплювати території інших країн, Японія - територію Китаю.

Уряди Англії та Франції під тиском громадської думки були змушені заявити про надання гарантій Польщі, Румунії, Греції, Туреччині, але практично нічого не робили для приборкання агресора. Тим часом Версальско-Вашингтонська система починає тріщати скрізь. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці.

Важливим дестабілізуючим фактором політичного життя була роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій. Все це робило українське питання клубком серйозних суперечностей.

В кінці 30-х років визначилися три групи країн, найбільш зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина. Їхня основна мета - утримати підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Франція, частково США, Англія, які дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група -Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка активно домагалася повернення Закарпатської України.

Напередодні Другої світової війни ініціатором у вирішенні українського питання стала Німеччина та її союзники. Обґрунтовується "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". А у червні 1933 р. відкрито висувається вимога про передачу України німцям "для раціонального використання родючої території". Дедалі українські орієнтири стають чіткішими у німецьких планах зовнішньополітичної експансії.

Крім Німеччини, свою зацікавленість у вирішенні українського питання демонстрували Угорщина та Польща. Треба підкреслити, що польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спрямованості майбутнього утворення: блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями.

В останні місяці 1938 р. Гітлер переходить від тактики "нейтралітету" до зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Активізуються дипломатичні відносини, засновується у Хусті німецьке консульство, організовано "Німецько-українське культурне товариство", посилюються економічні зв'язки: уряд Волошина зобов'язується поставляти Німеччині молочні продукти, дерево, хутро, шкіру, вино.

Активізує свою діяльність і Японія, яка вирішила заснувати у Закарпатті консульство. Таким чином з середини 1939 р. західноукраїнські землі стали епіцентром європейської політики.

Але Гітлер розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, не допустить, щоб цей стратегічний плацдарм, зайнятий німецькими військами, перетворився у засіб постійного тиску на Радянський Союз. Керівництво Німеччини вирішило, що настав час альянсу з СРСР у вигляді "союзу для війни".

Напередодні окупації Карпатської України угорськими військами німецька преса припиняє публікацію антирадянських статей. Радянське керівництво робить крок у відповідь - замінюється антифашистське настроєний нарком закордонних справ М. Литвинов.

Але з часом політика Німеччини стає жорсткішою. Німецька сторона ставить Радянський Союз перед альтернативою: "Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами". Керівні кола Радянського Союзу вважали міжнародне становище несприятливим для конфлікту з Німеччиною. Проте і поступатися своїми інтересами Союз не збирався. У завершальній стадії переговорів з міністром закордонних справ Німеччини радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, про відмову Гітлера від планів "Великої України". Задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. було підписано договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Складовою частиною договору був секретний додатковий протокол, за яким розмежовувалися інтереси двох країн, установлювався східний рубіж, який німецькі війська не повинні були переходити.

Багато істориків вважають, що підписання радянсько-німецької угоди про ненапад 23 серпня 1939 р. відкрило шлях до початку Другої Світової війни. Але широко відомо, що остаточна дата нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939р. була визначена німецьким керівництвом у квітні того ж року.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Переважна більшість території західної України увійшла до складу СРСР. Але під німецькою окупацією опинилися землі Холмщини, Лемківщини.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Бессарабію і Буковину. У складі УРСР було створено дві нові області - Чернівецьку та Ізмаїльську, проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР.

Радянсько-німецька угода про ненапад від 23 серпня 1939 р. не стала гарантом безпеки для народів СРСР. 18 грудня 1940р. Гітлер підписав план "Барбароса" — план знищення Радянського Союзу. Україна мала стати аграрною колонією і забезпечувати Німеччину продуктами харчування і сировиною.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. В січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Генеральний план Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

2. На Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій "Південь", які повинні були просуватися в напрямку на Київ, а далі на Харків і Донбас. Допоміжний удар завдавався на півдні - через Молдавію вглиб Південної України на Крим.

В Україні військам агресора протистояли два фронти: Південно-Західний (командуючий - генерал М.П. Кирпонос) і Південний (командуючий - генерал І.В.Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки Чорноморського флоту (командуючий - адмірал П.С.Октябрський), Дунайська флотилія.

30 червня 1941р. був створений Державний Комітет Оборони (ДКО) на чолі з И.В. Сталіним. В руках цього органу була зосереджена вся повнота влади в Україні. 7 липня 1941р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, в якому закликало трудящих чинити рішучий опір ворожій навалі.

Хоча в останній період перед війною в СРСР було вжито енергійних заходів щодо створення матеріально - технічних та оборонних передумов для зміцнення країни, проте вони були недостатніми для ведення успішних бойових дій проти німецьких збройних сил, особливо з урахуванням військово-стратегічних прорахунків вищого радянського політичного і військового керівництва.

Військово - промисловий потенціал Німеччини та її союзниць значно переважав радянський, створений за роки індустріалізації, яку не вдалося використати повною мірою. Серед негативних факторів військового характеру слід назвати необґрунтовані репресії командно-політичного складу Червоної Армії 30-х років, які її дуже ослабили. До того ж Радянська Армія не мала сучасного досвіду ведення воєнних операцій.

Радянські війська були поставлені у дуже важке становище раптовістю нападу переважаючих сил фашистської армії. Але і в такому критичному стані, в якому опинилася армія СРСР, її бійці та командири виявляли велику мужність і героїзм. Проте спроби нанести контрудари німецьким військам і змінити несприятливий перебіг подій на свою користь також не дали бажаних результатів.

7 липня 1941р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, в якому закликало трудящих чинити рішучий опір ворожій навалі. У перші місяці війни на Україні було мобілізовано в армію близько 2 млн. чоловік, створювалося народне ополчення. Але новим військовим частинам і з'єднанням не вистачало озброєння, боєприпасів, бо до війни мобілізовані запаси були зосереджені в основному в прикордонних округах і були або знищені при відході наших військ, або захоплені ворогом.

Патріотичний рух охопив усю країну. У республіці більше двох мільйонів чоловік створювали укріплення для військ. На 1 листопада 1941р. в фонд населення України надійшло близько мільярда карбованців. Крім того, в фонд було переказано багато золота, платини, срібла, коштовностей, облігацій державних позик.

Значну практичну допомогу діючій армії надавали науковці. Так, під керівництвом академіка Патона співробітники інституту електрозварювання успішно розробляли і впроваджували у виробництво методи електрозварювання відпрацьованих деталей та автоматичного зварювання металів, що широко використовувалось в танковій промисловості, створювали установки для підводного зварювання та різання металів, що в багато разів скорочувало ремонт кораблів. Успішно працювали науковці інституту АН УРСР в Харкові над розробкою проблем оборонного значення.

Велику роботу провели державні, партійні, господарські органи з евакуації понад 550 великих підприємств, великої кількості матеріальних і культурних цінностей з України на схід країни.

Першими зустріли напад ворога прикордонники, моряки воєнно-морських баз, бійці і командири укріплених районів. В нерівних боях із загарбниками вони виявили мужність і героїзм. Так, одинадцять днів і ночей відбивали атаку супротивника бійці 13-ої застави Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О.В.Лопатіна.

У результаті невдач Червоної Армії в прикордонних битвах на фронті склалася дуже складна обстановка. На Південно - Західному фронті найбільш загрозливе становище було на Київському напрямку. У радянського командування не вистачало резервів. Радянські війська, яким загрожувало повне знищення, не були своєчасно відведенні, тому що Сталін наказав за "будь-яку ціну" утримати Київ. Тільки 17 вересня ставка дозволила залишити Київ. Але вже було пізно: вороже кільце замкнулося. У Київському оточенні загинуло чотири армії. В полон до фашистів потрапили 655 тис. червоноармійців та командирів. Командування, штаб фронту, в тому числі командуючий фронтом генерал М.П. Кривонос, загинули в бою, виходячи з оточення.

Жорстокі бої розгорнулися біля Дніпропетровська і Запоріжжя. Героїчна оборона Одеси тривала 73 дні. У смузі Південного фронту протягом першої половини вересня точилися запеклі бої. До кінця жовтня 1941р. ворог захопив майже всю Лівобережну Україну, Харківський промисловий район, більшу частину Донбасу і Крим, де радянські війська стійко утримували Севастополь. На кінець 1941р. ворог окупував майже всю Україну, крім Ворошиловградської області та східних районів Харківської і Сталінської областей. Але досягнуто цих результатів було високою ціною. Досягти основної мети - швидкого розгрому Радянської держави Німеччині не вдалося, плани блискавичної війни були остаточно зірвані.

Влітку 1942р. у результаті невдачі радянських військ у районі Харкова, поразок на Керченському півострові та здачі Севастополя була окупована вся територія України. 22 липня 1942р. був залишений останній пункт України — м. Свердловськ Луганської області.

3. На зайнятій фашистами території було встановлено жорстокий окупаційний режим. Фашистське керівництво наполегливо проводило ідею, що війна проти народів СРСР — це безкомпромісна боротьба за знищення радянського ладу і вона докорінно відрізняється від війни проти Західних країн. Захоплену територію агресори розглядали як воєнну здобич.

Споконвічні українські землі були штучно розчленовані. Основна частина УРСР була віднесена до рейх-комісаріату "Україна" зі столицею у м. Рівному. Його очолив фанатичний нацист-українофоб Е. Кох. Західноукраїнські землі, возз'єднані у 1939р., були включені до генерал - губернаторства, створеного на території окупованої Польщі.

Інша частина території України, її Південні області і Північна Буковина увійшли до складу Румунії. Східні області - Донбас і Харківщина - були оголошені прифронтовою зоною і віддані під владу військових комендантів.

З приходом в Україну окупантів почалося масове винищення мирних жителів і геноцид єврейського населення. Всього фашисти знищили кілька мільйонів чоловік, а 2,5 млн. жителів України були відправлені на каторжні роботи до Німеччини. Окупанти спалили тисячі міст і сіл, зруйнували і пограбували десятки тисяч підприємств, шахт, колгоспів, МТС та промислових і транспортних об'єктів.

Окупувавши Україну, гітлерівські загарбники почали здійснювати плани перетворення її в колоніальну країну, в «життєвий простір» для німців. Одним з основних методів обезлюднення окупованої території України була організація штучного голоду, особливо в містах. Фашистські загарбники, зібравши хліб та інші продукти харчування, прирікали на голод місцеве населення. Особливо голодувало населення промислових центрів - Харкова, Дніпропетровська.

В Україні німецькі окупанти ввели загальнотрудову повинність для усього населення, каторжні роботи, вивезення на роботу у Німеччину. Всього з окупованих радянських територій на фашистську каторгу, за німецькими даними, було вивезено 2,8 млн. чоловік, з них майже 80% з України. Багатьом з них не судилося повернутися на Батьківщину.

Жорстокий окупаційний режим в умовах німецького «нового порядку» мав протилежні наслідки. Для підтримання своєї влади фашисти мусили зняти з фронту майже півмільйона боєздатних воїнів. Водночас у відповідь на жорстокість окупаційних властей на території України посилюється підпільна боротьба і партизанський рух.

Ця боротьба розгорнулася з перших днів вторгнення агресорів на територію України. Офіційна директива про формування партійного підпілля і організацію партизанської боротьби була прийнята радянським військово-політичним керівництвом наприкінці червня 1941р. Організаторами її стали партійні, комсомольські, радянські органи, військове командування та органи НКВД. Безпосередніми керівниками партизанського руху в Україні були М.Хрущов, Д. Коротченко, М.Співак та інші.

Особлива увага приділялась створенню партизанських і диверсійних загонів та баз, їх матеріально-технічному забезпеченню. Розгортання боротьби у ворожому тилу відбувалось у дуже важких умовах. Швидка окупація більшості районів України та жорстока розправа з партизанами та підпільниками призвели до великих втрат у русі Опору. Але навіть у 1941р. для боротьби з ними фашисти змушені були зняти з фронту понад 50 тис. солдатів та офіцерів.

У травні 1942р. при Ставці Верховного Головнокомандування створюється Центральний штаб партизанського руху, а для координації боротьби в тилу ворога на території України - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем. Уже наприкінці року у республіці партизанські загони, підпільні та підривні групи діяли в усіх її районах.

Боротьба у ворожому тилу набирала різних форм: бойові дії, організаторська і політична робота підпільників, масовий саботаж економічних, політичних і воєнних заходів окупантів та ін. У ній брали участь близько 300 тис. партизанів, об'єднаних у 60 великих з'єднань, та майже 2 тис загонів і груп.

Новий вищий етап партизанського руху почався з весни 1943р., коли значно зміцніли сили патріотичного руху і він набув організаційного і бойового досвіду. На Правобережну і Західну Україну були здійснені рейди партизанських з'єднань С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова та інших.

Під час підготовки до Курської битви була спланована радянським командуванням так звана рейкова війна (кодова назва "концерт"). Були підірвані тисячі ешелонів з вантажами для німецької армії, сотні підприємств і військових складів та ін. Для придушення партизанського руху з фронту було знято кілька сот тисяч солдатів і офіцерів вермахту. Всенародний опір загарбникам був і у Донбасі. До відступу Червоної Армії з території Донбасу була створена мережа підпілля. На окупованій території Донбасу було створено понад 300 партизанських загонів і груп, в яких брало участь понад 8,2 тис. осіб.

На більшій території Краснолиманського і колишнього Ямського районів, що опинилися у смузі прифронтової зони, по річці Сіверський Донець, розташувалися 14 партизанських загонів.

За завданням командування 6-ї і 9-ї армій вони здійснювали рейди в тил ворога, вели розвідку, передаючи розвіддані до штабу військ Червоної Армії. На рахунку партизанських загонів Донбасу було багато успішних бойових операцій. За неповними даними в боях з ворогом було знищено понад 2800 солдатів і офіцерів супротивника, знищено велику кількість бойової техніки.

Активно діяли патріотичні групи у Стаханові, Свердловську Ворошиловградської області. За неповними даними партизанськими загонами Ворошиловградської області з червня 1942 р. до лютого 1943 р. вбито, поранено та узято в полон 4847 ворожих солдатів та офіцерів.

Застосовувати звичайні партизанські методи у безлісних районах Донбасу було дуже важко. Тому широко застосовували такі форми, як пропаганда серед населення, саботування відбудовних робіт окупантів на заводах та шахтах, зрив відправки молоді до Німеччини та ін.

Своєрідну роль в умовах окупаційного режиму відігравала ОУН.

З кінця 1942р. об'єднані загони ОУН та формування "Поліська Січ" Т. Бульби-Боровця одержали назву Українська Повстанська Армія (УПА). З літа 1943р. визначилась її остаточна структура. За територіальною ознакою вона складалася з трьох частин: Північ, Захід, Південь. Восени 1943р. головнокомандуючим УПА було призначено одного з вищих офіцерів батальйону "Нахтігаль" Романа Шухевича.

Українські емігрантські джерела чисельність УПА визначають у 100 тис. бійців, але більш зважені історики називають цифру 30-40 тис. До приходу Червоної Армії частини УПА контролювали значну територію Волині, Полісся, Галичини. Окремі військові підрозділи УПА і після відновлення радянської влади на західноукраїнських землях продовжували антирадянську боротьбу до початку 50-х років.

4. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами. Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 р., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Маліновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишевська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР.

У січні 1944 р. Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечено перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель

По-перше, війна і тимчасова окупація найбільш розвинутої в економічному відношенні, найбільш населеної частини країни завдала колосального збитку народному господарству. В Україні в руїни були перетворені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів. Припинили існування близько 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Тільки прямі збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд. крб. Загальна сума збитків, яких зазнали населення і народне господарство України, становила майже 1,2 трлн. крб.

По-друге, Україна зазнала тяжких людських втрат. Крім мільйонів воїнів, які були мобілізовані з України і загинули в боях або померли від ран, загинуло ще багато мільйонів мирних жителів. Гітлерівці вбили і замучили 3 млн.265 тис. мирних жителів, І млн.366 військовополонених, вивезли в Німеччину 2 млн. 109 тис. чоловік. Мільйони мирних громадян вмерли, тому що фашисти ввели голодний режим харчування для місцевих жителів, фактично винищили систему охорони здоров'я. В період війни на одне народження приходило 2,3 смерті "з природних причин". За роки війни загинув кожний шостий житель республіки. В цілому довоєнна чисельність населення УРСР була відновлена тільки в 1960р.

По-третє, українські землі вперше за свою історію були об'єднані в складі єдиної держави — УРСР.

По-четверте, Україна, як складова частина Союзу РСР, стала переможцем у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.

По-п'яте, зріс міжнародний авторитет України, яка стала поруч з другими країнами засновницею Організації Об^'єднаних Націй та співробітником інших важливих міжнародних організацій.

Таким чином, Україна зустріла Другу світову і Велику Вітчизняну війну у складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Смертельна небезпека, що нависла над Батьківщиною, згуртувала увесь радянський народ. Він витримав суворі випробування і відіграв вирішальну роль у розгромі фашистської Німеччини.

Український народ зробив вагомий внесок у перемогу над ворогом на фронті і в тилу. Народний характер війни виявився в єдності фронту і тилу, в широкому партизанському русі проти фашистських загарбників, у братерській дружбі народів. Назавжди увійшли в історію подвиги захисників Одеси, Києва, Севастополя, перемоги в битвах за Дніпро, у Корсунь-Шевченківській операції та багатьох інших наступальних діях радянських військ на території України.

У ході визволення Радянською Армією Закарпаття склалися умови для возз'єднання Закарпатської України з УРСР, що знаменувало завершення історичного процесу об'єднання всіх українських земель в єдиній державі.

1. Коли і де в умовах війни було проголошено самостійну українську державу?

2. У ході якої стратегічної операції почалося широкомасштабне визволення України?

3. Назвіть основні форми боротьби з окупантами у Донбасі.

3. Патріотична діяльність трудящих Донбасу в роки Великої Вітчизняної війни.

2. Ратні подвиги воїнів України на фронтах Великої Вітчизняної війни.

3. Патріотична діяльність трудящих України в роки Великої Вітчизняної війни.

Внесок наукових працівників України в перемогу над Німеччиною.

3. С. Ковпак – видатний діяч партизанського руху.

1. В.М. Литвин. Історія України. Навчальний посібник для семінарських занять. Київ: 2007. – 400с.

2. В.Я. Білоцерківський. Історія України.– Київ – 2007.

3. Світлична В.В. Історія України: навч. посібник. За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. – К.: Каравела, 2004. – 408 с.

4. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

5. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

6. Донецький регіон: природа, історія, культура. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. / Г.С. Бігун, П.М. Касперович, Донецьк: ДонДУЕТ - 2003 – 102 с.

7. Історія України. Методичні рекомендації для самостійної роботи студентів. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, Донецьк.-ДонДУЕТ.- 2003 – 27 с.

8. Саржан С.Е. Історія України. – Навч. посібник.- Донецьк - ДонДУЕТ. – 2004. – 97 с.

9. Шокалюк О.І. Історія України. – Навч. посібник. К. – 2004. – 276 с.

10. Лановик Б.Д. Історія України. – К.: Знання – Прес.-2002.-129 с.

11. Зарубіжні українці. Посібник. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, - Донецьк.- ДонДУЕТ.- 2004 – 86 с.

12. Бойко О.Д. Історія України.-К. Вид. центр. “Академія” 2003.-568 с.

13. Юрій М.Ф. Історія України.-К. – Кондор.- 2004.- 252 с..

Агресія – незаконне, з т.з. міжнародного права, застосування сили однієї держави проти іншої, збройний напад на іншу державу з метою захвату її території, скасування незалежності, зміни суспільного або політичного ладу.

Військова мобілізація – заклик військовозобов’язаних запасу до армії під час війни.

1. Хто став ініціатором у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни?

2. Коли і де в умовах війни було проголошено самостійну Українську державу?

3. У ході якої стратегічної операції почалося широкомасштабне визволення України?

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: