Лекція 3. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького, її політичні результати

1. Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу проти Польщі.

3. Переяславська рада. Березневі статті і їх наукова оцінка.

1. Причини визвольної війни. На середину XVII ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності. Торкнемося найголовніших із них, які й призвели до спалаху в 1648 р. Визвольної боротьби.

Українська нація, як засвідчила історія її перебування в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Переобрання козацтвом на себе функцій виразника національних інтересів, витворення ним зародків державних інституцій у Південному регіоні, розвиток національної свідомості засвідчували визрівання в суспільстві сил, спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність. Інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Виразно окреслився також колоніальний характер польської політики в національно-релігійній сфері. Відверто цинічною була політика Речі Посполитої щодо православної церкви, оскільки докладалися значні зусилля до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні.

Причини подій визрівали і в сфері соціально-економічних відносин. Становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства за своєю суттю фермерського. Саме суперечності між ним і наступаючим на південь і південний схід України фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на підневільній праці закріпаченого селянина, зумовили небачену гостроту соціальної боротьби у 1648р. Цьому сприяли також швидке зростання панщини, закріпачення підданих, зловживання орендаторів (переважно євреїв) тощо.

Крім того, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати могутнього збройного спротиву з його боку. А виступ козаків, своєю чергою відіграв роль суспільного детонатора, що призвів до вибуху. Таким чином, мало місця переплетіння політичних, ідеологічних та соціально-економічних причин подій 1648р.

Рушійні сили. З-поміж усіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке міцно тримало провід і винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби.

Дуже активну участь у революційних подіях, особливо протягом 1648-1652, 1658-1659, 1664-1668рр. узяло селянство (в етнічних межах проживання українців фактично не було куточка, де селяни не виявили б активності).

Варто відзначити й важливу роль міщан, участь яких у подіях 1648р. була доволі масовою. Саме за їхнього сприяння загонам повстанців і підрозділам української армії вдалося швидко опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Житомирський і Луцький повіти, Галичина) вони відігравали провідну роль в організації боротьби.

Як з’ясував видатний історик Вячеслав Липинський, частина шляхти також не стояла осторонь революції протягом 1648-1657рр., зокрема помітно сприяла розбудові державних структур, формуванню еліти, розробленню програми уряду тощо. Не можна замовчувати участі в революційних подіях 1648р. і православного духівництва, особливо його низів, коли чимало священиків і дяків очолювали загони повстанців, прибираючи собі подеколи титули сотників і полковників.

Характер боротьби. У радянські часи в історичній науці склався стійкий стереотип недооцінки національних і релігійних аспектів боротьби, що спалахнула в 1648р., національної свідомості українців. Аналіз джерел переконливо свідчить, що українці прагнули знищити національно-релігійне гноблення, жити в незалежній національній державі й сповідувати православну віру.

Невідривною складовою боротьби була соціальна боротьба, що тісно перепліталася з національно-релігійною і влітку 1648р. переросла, за словами А. Кисіля, в “жахливу Селянську війну”. Попри виразно окреслені грабіжницький і розбійницький аспекти боротьби, жорстокість, яка досягала крайніх меж, все ж її глибинний зміст полягав у ліквідації панівної моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільної (фермерського типу) власності на землю й сільськогосподарські угіддя.

Отже, боротьба, що розпочалася в 1648р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її мета полягала в тому, щоб досягти ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії, розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердити нову, основу якої становили дрібна приватна власність на землю (фермерського тину) й праця вільної людини.

Багато сучасних істориків вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами й метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттями “повстання” чи “війна”. У зв’язку з цим вважають, що вона становила “революцію”, “національну революцію”.

Відкритою проблемою і далі залишається з’ясування хронологічних меж боротьби. В радянській історіографії 50-х-80х рр. Вони визначалися 1648-1654рр., а в 90-х рр. в українській історичній нації набуло поширення їх датування 1648-1657рр. Аналіз виявлених в зарубіжних архівосховищах джерел дозволив дійти висновку вченим (Ю.Мицик, В.Брехуненко, Т.Чухліб, В.Смолій, В.Степанков), що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу й тривали до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенко восени 1676р.

2. У цій атмосфері двоїстості світу, тісного й суперечливого переплетіння традиціоналізму й нових тенденцій, представником і носієм яких виступало козацтво, його боротьби за станові та національні інтереси й проходило формування особистості майбутнього гетьмана і творця Української держави Богдана Хмельницького. Він народився у сім’ї галицького шляхтича, чигиринського підстарости Михайла Хмельницького 6 січня, найвірогідніше, 1596р. в Суботові й отримав подвійне ім’я Теодор (у народній формі - Богдан) і Зиновій. До речі, другим ім’ям Хмельницький ніколи не користувався; його ним величали в урочистій обстановці переважно представники духівництва.

Зростаючи в козацькому середовищі, Богдан чудово опанував розмовну українську мову, вивчив чимало пісень, прислів’їв, легенд (невипадково навіть офіційні його виступи, вітання, листи містять багатий фольклорний матеріал). Цьому сприяла також отримана освіта (спочатку - в домашніх умовах, а згодом - в одній із київських шкіл). Поглиблював її майбутній гетьман у Львівському єзуїтському колегіумі, де пройшов класи риторики, поетики, граматики, опанував польську й латинську мови.

Повернувшись після навчання до домівки, він із часом вступає до складу чигиринських реєстрових козаків, серед яких опановує нелегке воєнне мистецтво. У 1620 р. разом із батьком Богдан узяв участь у поході польського війська в Молдавію, який завершився Цецорською катастрофою. Михайло Хмельницький загинув, а син потрапив до турецької неволі. Доля закинула його до Константинополя, де, за власним визнанням, він зазнав “два роки суворого ув’язнення”. В який спосіб йому вдалося вирватися на волю, сказати важко. Як він сам писав 15 серпня 1649 р. польському королю Яну Казимиру, “мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив”.

Повернувшись додому, Богдан відновлює службу в складі реєстрових козаків. У другій половині 20-х рр. одружується з Ганною Сомківною, дочкою заможного переяславського міщанина. На середину 40-х рр. у родині Хмельницьких було вже 10 дітей (троє хлопців, решта - дівчата).

У розвитку політичної свідомості Богдана важливу роль відіграли народні повстання 30-х рр. Польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський констатує його участь у повстанні 1630 р. Не залишився він осторонь і боротьби 1637-1638 рр., в якій представляв патріотично настроєну старшину. У перебігу повстання роль Богдана Хмельницького зростає, і вже наприкінці 1637 р. він обіймає посаду військового писаря.

Підготовка і початок повстання почалися з середини 40-х рр., коли становище реєстрових козаків внаслідок зловживань з боку державців, панів, орендарів-євреїв та полковників різко погіршилося. З літа 1646 р. Б.Хмельницький розпочав згуртовувати навколо себе старшин і досвідчених козаків.

Тим часом ускладнюється становище Б.Хмельницького. Чигиринський підстароста Даніель Чаплинський, підтримуваний коронним хорунжим Александром Конецпольським, прагнув будь-що відняти Суботів та земельні угіддя, на які в липні 1646 р. чигиринський сотник одержав королівський привілей. Десь у кінці року було вчинено невдалий замах на життя Б.Хмельницького, а в березні-квітні 1647 р. - напад на Суботів, під час якого жорстоко побили малого Юрка й вигнали з домівки сім’ю, що знайшла притулок у когось із чигиринських друзів. Поки сотник добивався в короля й коронного гетьмана справедливості – повернення “убогої батьківщини”, - дружина померла й догляд за дітьми взяла на себе, очевидно, його кума – вдовиця Мотрона.

Сімейна трагедія, цькування з боку А.Конецпольського та Д.Чаплинського, погрози розправитися з ним не зламали Хмельницького й не відвернули від наміру підготувати повстання. Влітку 1647 р. вже визначилося коло однодумців сотника.

За даними низки джерел, повстання передбачалося започаткувати в першій половині листопада 1647 р. Проте раптова поява татар Очаківської орди сплутала всі плани; воднораз осавул Пешта повідомив А.Конецпольському про задум Б.Хмельницького. Останній був заарештований й кинутий до чигиринської в’язниці. Лише завдяки доброзичливості свого кума, чигиринського полковника С.Кричевського, та поручництву за нього сотників Ф. Вешняка, К.Бурляя та Токайчука йому вдалося уникнути смерті й вирватися на волю. Не гаючи часу, заховавши дітей у друзів (старшого сина Тимоша взяв із собою), з кількома десятками друзів й найвірніших однодумців (серед них був і 20-річний Петро Дорошенко), Хмельницький подався на Запорожжя.

Найімовірніше, втікачі з’явилися там на початку січня 1648р. Оскільки на Січі, яка розміщувалася на мисі Микитин Ріг, перебувала залога (переважно з реєстриків Черкаського полку), то Б.Хмельницький зупинився на о. Томаківка (Буцькому). Негайно розпочалася активна робота по згуртуванню запорожців та втікачів із числа козаків, селян, міщан тощо.

Заручившись підтримкою козаків залоги, 4 лютого Хмельницький без спротиву оволодів Січчю. Захоплення Січі й звільнення Запорожжя від польського контролю стали першими перемогами повстанців, які водночас ознаменували початок Національної боротьби. Важливою подією було також обрання козацькою радою близько 10-15 лютого Б.Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.

Як же відреагувало на дії повстанців польське командування? Спочатку ведуться переговори. Але м. Потоцький рішуче відхилив пропозиції повстанців і посилив ізоляцію Запорожжя.

Тим часом Б.Хмельницького найбільше турбували дві проблеми: укладення союзного договору з ханом Іслам-Гіреєм та відносно повільне зростання чисельності війська. В третій декаді березня укладається договір про воєнно-політичний союз, що передбачав надання взаємної збройної допомоги проти ворогів. Він також забороняв кримським татарам завдавати шкоду українському населенню (палити поселення, грабувати, брати ясир тощо). Туган-бей прибув з приблизно 5-6 тис. осіб.

Дізнавшись про плани М.Потоцького, Б.Хмельницький вирішив не чекати на появу противника і 26 квітня 1648 р. виступив із Січі йому на зустріч. 23 квітня польські війська зупинилися табором на правому березі лівого розгалуження верхів’я Жовтих Вод.

Реєстрові козаки перейшли на бік повсталих. Доля війська С.Потоцького була вирішена і він погодився на переговори Б.Хмельницьким. Але вони не склалися і воєнні дії поновилися.

Добившись блискучої перемоги. Б.Хмельницький вирішив, не гаючи часу, завдати удару по війську М.Потоцького, щоб не дозволити йому відійти в центральні райони України й запобігти можливому об’єднанню із силами І.Вишневецького. Очевидно, вже 17 травня гетьман розпочав стрімкий марш, прямуючи до Корсуня.

Спільними зусиллями українці й татари розірвали табір поляків у трьох місцях і у ввірвалися в нього. Поляки захищалися з відчайдушною хоробрістю протягом чотирьох годин. М.Потоцький рубався як простий жовнір і дістав три шабельні удари в голову, але міцний шолом врятував йому життя. Обеззброєний, коронний гетьман потрапив до полону. Близько першої години дня польська армія припинила існування: лише незначній частині жовнірів вдалося врятуватися, решта потрапили до полону чи полягли. У листі до сина М.Калиновський писав: ”Сила побитих, поранених і майже всі схоплені”.

Звістки про катастрофи польських військ приголомшили правлячі кола Речі Посполитої, її панівний стан, викликали подив урядів європейських держав. Селяни і міщани в Україні, довідавшись про розгром польської армії, піднялися на боротьбу, яка, наче пожежа, стрімко охоплювала терени України. До лав козацького війська масово вливалися люди, його чисельність зросла до 30 тис. осіб.

До середини серпня 1648р. вся територія Лівобережжя була звільнена від польського панування. Величезного розмаху набуло покозачення селян і міщан.

Довідавшись про поразки на Жовтих Водах і під Корсунем, польській уряд (після смерті 20 травня Владислава IV біля керма влади перебували примас М.Лубенський і канцлер Є. Оссолінський) став уживати заходів для формування армії. Чисельність її сягнула 36-40 тис. жовнірів і шляхтичів, а разом із обозними і слугами – близько 80-90 тис. осіб. На її озброєнні перебувало 100 гармат. Оскільки переважна більшість шляхти вибиралася в похід як на бенкет, то в обозі налічувалося понад 50 тис. возів з продовольством, напоями і т. ін.

Б. Хмельницький, враховуючи те, що переговори з Польщею заходять у глухий кут, а більшість війська виступає проти замирення, розпочав пошук місцевості для табору, рельєф якої послаблював би високі бойові якості польської кінноти. Вигідна позиція була знайдена на правому березі р. Іква біля містечка Пилява (25-30 км. від міста Старокостянтинова). Після зайняття позиції 11-12 вересня, гетьману вдалося виманити сюди польську армію. Польське командування не спромоглося виробити плану дій, що становило собою неприпустиму помилку.

Битва тривала з 21 по 23 вересня 1648 р. Б. Хмельницький здобув блискучу перемогу на Пиляві, яка, по-перше, засвідчила величезний талант гетьмана як стратега й гнучкого тактика; по-друге, продемонструвала помітне зростання бойових якостей української кінноти; по-третє, сприяла розвитку Національної боротьби на терені Волині, Поділля й Галичини, і, по-четверте, відкрила шлях для наступу українського війська до західних рубежів етноукраїнських земель для їх визволення з-під польського панування й возз’єднання в межах соборної держави.

Через декілька днів старшинська рада ухвалила рішення продовжити похід до Львова. На початку жовтня Б. Хмельницький підійшов до міста. Але характер воєнних дій засвідчував не стільки бажання гетьмана будь-що оволодіти Львовом, скільки його прагнення змусити магістрат пристати на свої умови. В ході переговорів Б. Хмельницький погодився за відносно невелику суму викупу припинити облогу. У понеділок 26 жовтня українське військо вирушило до Замостя. Ці походи (до Львова, до Замостя) сприяли розгортанню народного повстання в західній частині Подільського воєводства, на Волині, в Белзькому і Руському воєводствах, Підляшші, Холмщині, Берестейщині.

Звертає на себе увагу намагання гетьмана вплинути на боротьбу всередині Польщі між претендентами на корону Яном Казимиром і Каролем Фердинандом (брати покійного Владислава IV). Гетьман вирішив підтримати Яна Казимира, “вихованого за кордоном” і не такого затятого “ворога іновірців”, яким був його брат. Можливо, він гадав, що привівши до влади Яна Казимира, натомість отримає для України автономію.

7 листопада 1648року Б. Хмельницький підійшов до Замостя, яке взяв в облогу. Козаки і повстанці (яких на західноукраїнських землях нараховувалось приблизно 50 тис. осіб) захопили багато міст, зруйнували 400 шляхетських дворів, 30 замків і фортець, знищили до 2-х тис. шляхтичів. Але для української армії склалися несприятливі умови – наступала зима; через втому, гостру нестачу коней, облогової артилерії, боєприпасів, епідемію чуми, від якої в грудні помер М. Кривоніс, війська майже втратили боєздатність; розгорталася партизанська боротьба поляків проти українців на терені етнопольських земель. В таких умовах гетьман вступив в переговори з новообраним королем Яном Казимиром. На жаль, Б. Хмельницький, слушно відмовившись від наступу вглиб Польщі (він неминуче завершився б катастрофою для українців), припустився найбільшою за всю свою кар’єру гетьмана помилки, яка мала трагічні наслідки для України і яку так і не вдалося виправити: погодився на залишення західноукраїнських земель. Внаслідок цього рішення втрачалася щонайменше третина території тогочасної України, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання тут за рахунок українців армії. Окрім того, в разі поновлення воєнних дій вони велися б тільки на українських землях, що прирікало останні на спустошення, руйнацію, обезлюднення. Такою надмірно дорогою виявилася ціна за політику автономізму, за брак національної ідеї.

Українська армія відходила до Києва, де і зустріла Новий рік. На терені Великого князівства Литовського проти повсталих українців і білорусів 10 січня 1649р. вирушив з Береста литовський польський гетьман Януш Радзивил.

Аналіз політичної діяльності Б.Хмельницького в кінці 1648 – першій половині 1649 рр. дає підстави стверджувати, що саме протягом цього часу відбулося вироблення ним засадничих принципів в української державної ідеї.

Оскільки польський уряд став на шлях зриву переговорів і зосередження військ для наступу, гетьман також, починаючи з другої половини квітня розпочав підготовку до майбутніх воєнних дій. Одначе геополітична обстановка складалася вкрай негативно для реалізації державної ідеї. Виникнення незалежної Української держави мало призвести до серйозної зміни співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі. Політична еліта Криму також виступала проти виборення Україною незалежності, бо добре усвідомлювала, що поява на північних кордонах ханства незалежної держави означатиме крах її традиційної політики й покладе край найбільшому джерелу поживи – грабунку українських земель і торгівлі ясиром. Отож Іслам-Гірей вирішив провадити політику збереження “рівноваги сил” у боротьбі України з Річчю Посполитою.

Хан змусив Б. Хмельницького розпочати переговори з поляками. 18 серпня 1649р. Зборівський договір став реальністю. Відповідно до укладеної угоди, козацька Україна отримувала автономію лише в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств; чисельність реєстру обмежувалася 40 тис. осіб; шляхта отримала право повертатися до маєтків, а піддані мали виконувати на її користь дореволюційні повинності тощо. Розв’язання питань ліквідації унії й повернення православній Церкві захопленого в неї майна відкладалося до рішення сейму. Не заперечуючи успішного розвитку Збаразько – Зборівської кампанії, мусимо визнати, що її політичні наслідки засвідчили провал намірів гетьмана добитися незалежності, а також ненадійність воєнно-політичного союзу з Кримом. Водночас одержана автономія дозволяла уряду продовжувати боротьбу за реалізацію державної ідеї.

З другої половини листопада 1650р. Польський уряд активізує підготовку до воєнних дій проти України. Взимку 1651р. Відбуваються сутички польської і української армій під Вінницею. Десь у кінці квітня підготовка обох сторін до вирішального воєнного зіткнення вступала в завершальний етап. У червні противники зустрілися під Берестечком. 29 червня почався бій. Цей день закінчився поразкою поляків. На жаль, стосунки гетьмана й хана ускладнились. 30 червня в розгар бою татари залишають свої позиції. Становище українців стає критичним. Уникаючи оточення, гетьман вміло організував відступ під захистом табору в долину до р. Пляшівка, де “дуже швидко окопався”. Дощової ночі Б. Хмельницький, залишивши старшим Ф.Джеджалія, кинувся навздогін за ханом, щоб завернути його назад. Однак Іслам-Гірей, прихопивши з собою Б. Хмельницького, розпочав поспішний відступ на південь України. Лише десь 11-12 липня Іслам-Гірей повернув свободу дій гетьману. Але виявилося, що за його відсутності генеральна старшина не спромоглася опанувати ситуації, встановити тверду дисципліну, розробити чіткий план. Хоча в боях, що постійно точилися, українці мужньо відбивали ворожі приступи й самі провадили успішні операції, соціально-психологічна обстановка погіршувалася. Із 8 липня вояки щораз більшим числом починають залишати табір. Підготовлений на 10 липня відхід війська внаслідок паніки перетворився у втечу, під час якої загинуло близько 4-8 тис. осіб. Щоправда, І. Богуну вдалося організувати часткове прикриття втікачів.

Нещастя для України не завершилися Берестечковою катастрофою. Литовські війська, перейшовши в наступ, опанували Чернігівщину, Овруччину, 4 серпня Я. Радзівіл захопив Київ. Становище козацької України стало критичним. Її врятували масове повстання народних мас від Дністра до Дніпра й Десни та геніальні організаторські здібності Б.Хмельницького. До початку вересня він зосередив 60 тис. військо в районі Білої Церкви. Спроби польсько-литовських військ 23-25 вересня досягти перемоги зазнали невдачі.

28 вересня укладається Білоцерківський договір, статті якого зводили Українську державу та її автономію нанівець. Так, її територія обмежувалася Київським воєводством; чисельність реєстрового козацтва зменшувалася до 20 тис. осіб; козаки отримали право на проживання тільки в королівських маєтках Київського воєводства; всі, хто залишався за межами реєстру, повинні були повернутися до домівок і виконувати послушство панам; шляхті й урядникам дозволялося повертатися до маєтків; зберігалися вільності православної Церкви; дозволялося повертатися євреям і відновлювалися їхні права на оренди тощо.

В кінці березня 1652 р. гетьман звернувся з таємним універсалом до козаків і всіх хто їм співчуває, в якому закликав готуватися до боротьби. На початку третьої декади травня Б.Хмельницький виступив з Чигирина в похід. Війська зустрілися (українців – 27-35 тис. осіб, поляків – 20 тис. жовнірів і шляхтичів та 15 тис. обозних слуг) на правому боці південного Бугу біля гори Батіг та містечок Батіг і Четвертинівка. 2 червня 1652р. українсько-кримські війська розпочали наступ. Після вдалих дій, українці і татари увірвались в польський табір. Польська армія перестала існувати.

Блискуча перемога ліквідувала принизливі умови Білоцерківського договору й зумовила розгортання масового повстання народних мас. До початку липня на території Української держави цілковито поновлюються функції національних органів влади. Визнання Б.Хмельницьким соціально-економічних завоювань народних мас засвідчило також успішне завершення на теренах козацької України Селянської війни.

Однак протягом квітня –червня виразно окреслилися негативні фактори, які істотно ускладнили внутрішньо - і зовнішньополітичне становище козацької України. Воєнні дії, голод та епідемії (насамперед, холери і чуми) призвели до руйнації сотень міст і сіл, масової міграції населення на Лівобережжя, в Слобідську Україну, Московію та Молдавію. Занепадали сільське господарство, ремесло, промисли й торгівля. Все це породжувало голод. Особливо сильним він був навесні 1653р. Крім того, протягом червня-липня створюється антиукраїнська коаліція Речі Посполитої, Валахії, Трансільванії, Молдавії.

З польською армією Б. Хмельницький зустрівся під Жванцем (жовтень-листопад 1653р.). Поляки потрапили в облогу і перебували в катастрофічному становищі. Однак, як і під Зборовом, їх врятував хан, котрий погодився на переговори з королем.

Жванецька компанія завершилася. Її політичні наслідки для Української держави виявилися катастрофічними, бо не передбачали не тільки визнання її незалежності, а й навіть права на автономію. Засвідчили вони і безперспективність союзу з Кримським ханством, а тому дуже гостро порушили питання про пошук нових союзників для збереження досягнутих завоювань та возз’єднання всіх етноукраїнських земель у межах єдиної держави.

3. За конкретно-історичних обставин середини XVII ст. військово-політичну допомогу можна було отримати від Росії чи Порти, прийнявши протекцію від якогось із їхніх володарів. Трагедія України полягала в тому, і про це справедливо писав Я.Дашкевич, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з сусідів; не було жодної можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. Більшість старшин віддавала перевагу російському варіанту, що зумовлювалося впливом кількох чинників: приналежністю обох народів до православного віросповідання, існуванням в історичній пам'яті українців ідеї спільної політичної долі за часів Київської Русі, браком в етнопсихології українського населення почуття ворожнечі до росіян, близькістю мови, військово-політичною слабкістю Росії, коли порівнювати з Портою, що давало надію на збереження за Україною ширшої державної самостійності.

Після тривалих і нелегких переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор Росії вирішив прийняти Військо Запорозьке під "государеву високу руку". Для правового оформлення відповідного рішення з боку гетьмана й старшини 19 жовтня в козацьку Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна.

18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька, (а не "всенародна" чи "всеукраїнська") рада, в якій разом із міщанами взяло участь понад 300 осіб, оскільки відомо, що присягу царю склали 284 особи. Вона ухвалила рішення прийняти протекцію царя. Подальші переговори мало не зірвалися через відмову російського посольства від імені царя присягнути, що той не порушить прав і свобод мешканців козацької України й не поверне їх у підданство польського короля. Тільки усвідомлення неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило Б.Хмельницького і старшину покластися на гарантії В.Бутурліна, що Олексій Михайлович задовольнить їхні вимоги, й погодитися на складання однобічної присяги царю. Головною турботою Б.Хмельницького було бажання уникнути згубної війни на два фронти. Отже, рішення Переяславської ради передбачали не "возз'єднання" України з Росією, а, повторимо, прийняття царської протекції.

Велику увагу гетьман приділяв укладенню договору про умови протекції, найголовніші з яких були узгоджені в Переяславі. Внаслідок переговорів українського посольства в Москві в кінці березня-першій декаді квітня 1654 р. оформлюються кілька документів, які й визначили зміст договору. На жаль, оригінал найважливішого з них — власне договору з 11 статей ("Статей Богдана Хмельницького") — не зберігся ні в Україні, ні в Росії. Що ж передбачали його умови? В непорушності залишалися витворені в перебігу революції територія Української держави, форми її правління (встановлювалася пожиттєвість гетьманської влади) й устрою; суд і судочинство; чисельність війська встановлювалася в 60 тис. реєстрових козаків; не підлягали змінам фінанси, соціальна система й характер соціально-економічних відносин. Зберігалися всі права та привілеї станів і повна незалежність у проведенні внутрішньої політики. Впроваджуваний до Києва російський воєвода з кількатисячним підрозділом не мав права втручатися в українські справи, а повинен був надавати допомогу в боротьбі з ворогами.

Незалежність Української держави обмежувалася визнанням протекції царя, згодою виплачувати данину та забороною підтримувати самостійні дипломатичні стосунки з Річчю Посполитою й Портою (відносини з іншими країнами дозволялися). Найімовірніше, за своїми формальними правовими ознаками договір нагадував акт про встановлення відносин протекторату, а за змістом — створення під верховенством царя конфедеративного союзу двох держав.

Укладений у 1654 р. Договір не був "для України ні трагедію, ні ганьбою" й проіснував усього 4,5 року (до середини вересня 1658 р. — часу укладення українсько-польського Гадяцького договору). Його історичне значення полягало в тому, що він у юридичній формі зафіксував акт відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої, виступив правовим визнанням її з боку Росії як окремішньої держави; відкрив перспективу в союзі з Росією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити возз’єднання українських земель у межах єдиної держави.

1. Західний похід української армії у 1648 р. та його наслідки.

2. Зборівська битва й укладання договору з Польщею.

1. Історія України в особах ІХ-ХУІІІ ст.ст.. – К., 1993.

2. Володарі гетьманської булави: Іст. Портрет. – К., 1994.

4. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини др.. половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. – К., 1995.

5. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К., 1999.

6. Коваленко О. Павло Полуботок – політик і людина. – Чернігів, 1996.

7. Когут З. Російський централізм і Українська автономія. Ліквідація гетьманщини (1760 – 1830 рр.). – К., 1996.

8. Путро А. Левобережная Украина в составе российского государства во второй половине ХVІІІ в. –К., 1988.

11. Українське державотворення. Словник – довідник. –1997.

13. Історія України: нове бачення: У 2 т./ под ред.. В.А. Смолія. – К., 1995.

1. Якими причинами була викликана визвольна війна середини 17 ст.?

3. Де і коли відбулися перші битви козаків і поляків?

4. На яких умовах був підписаний Зборівський договір?

5. Який характер мала війна українського народу?

6. Які причини змусили Б.Хмельницького укласти союз із Кримським ханством?

7. У яких битвах кримські татари зраджували козаків, порушуючи свої обов’язки союзників?

8. Коли було підписано Білоцерківський договір?

11. Коли і з якою метою було встановлено дипломатичні відносини між Україною і Росією?

12. У чому значення українсько-московського договору 1654 р?

1. Б. Хмельницький – видатний державний діяч, дипломат і полководець.

2. Історичне значення Визвольної війни українського народу.

3. Воєнні дії між Україною і Польщею (1649-1653 рр.).

лекція 4. Україна в другій половині XVII ст. "Руїна": її соціально-політична суть і наслідки

1. Загострення кризи української державності у 1657-1663рр.

2. Боротьба за возз’єднання козацької України (1663-1668 рр.).

1. Досягши конфедеративного союзу з Росією, Б.Хмельницький основну увагу приділив розв’язанню двох кардинальних проблем: возз’єднання з витвореною державою решти українських земель і запровадження спадкового гетьманату.

У січні 1655 року українські і російські війська об’єдналися. Кровопролитні бої під Уманю та іншими містами переможця не виявили. Жахлива трагедія Брацлавщини, що стала наслідком невдалої компанії українсько-російських військ, засвідчила недійовість договору з Росією й неспроможність козацької України вести одночасно успішну боротьбу проти Речі Посполитої та Кримського ханства.

Наприкінці 1655р. стали окреслюватися контури ще одного згубного для реалізації української державної ідеї фактора: уряд Росії, наляканий успіхами Швеції у Прибалтиці й Великому князівстві Литовському, вирішив піти на зближення з Річчю Посполитою. Б.Хмельницький відразу ж зрозумів, що російсько-польське замирення може відбуватися лише через зневаження інтересів козацької України.

В серпні 1656 р. у Вільно між Росією й Річчю Посполитою розпочалися переговори. Російська делегація відмовила українському посольству в праві взяти у них участь. Укладене на початку листопада перемир’я зафіксувало згоду Росії (в разі обрання царя польським королем) на залишення козацької України в складі Речі Посполитої. Відверте нехтування інтересами української держави глибоко обурило Б.Хмельницького й старшину. На раді гетьман заявив про необхідність розірвати договір із Москвою й продовжити пошук нових союзників. Такими союзниками він бачив Швецію й Трансільванію. Однак українсько-трансільванський поход зазнав поразки.

Після тяжкої виснажливої хвороби 6 серпня 1657 р. творець Української держави помер. Похорон відбувся 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві.

Значення постаті гетьмана в українській історії, попри всі допущені ним помилки й прорахунки, важко переоцінити. Так, він уперше протягом XIV-XVII ст. спромігся об’єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення й спрямувати енергію народу на розбудову соборної держави та виборення незалежності, а також сформулював наріжні принципи державної ідеї, що стала знаменом визвольних змагань українців наступних століть.

Невдовзі після смерті Б.Хмельницького в Суботові відбулася таємна рада частини полковників, яка вирішила, щоб генеральний писар І. Виговський до повноліття Юрія виконував гетьманські повноваження. Новий гетьман походив зі старовинного роду української православної шляхти, котрий осів у с. Вигове Овруцького повіту Київського воєводства. В битві на Жовтих Водах потрапив до татарського полону, Богдан Хмельницький викупив його й запропонував перейти на бік повсталого козацтва. Погодившись, І.Виговський, завдяки здібностям талановитого адміністратора, організатора й дипломата, зробив блискучу кар’єру - став у 1650р. генеральним писарем. Він перетворив генеральну канцелярію в потужну, ефективно діючу державну інституцію, а свою посаду - в найвпливовішу серед генеральних старшин.

І.Виговський, не будучи противником незалежності й соборності України, все ж залишався прихильником ідеї перетворення Речі Посполитої в триєдину державу, в якій козацька Україна (Київське та Чернігівське воєводства) у вигляді Великого князівства Руською мала отримати такі ж права, якими користувалося Велике князівство Литовське.

Протягом піврічного терміну гетьманування І.Виговського визріла й спалахнула громадянська війна. Це сталося тому, що чимало представників генеральної старшини та полковників вважали себе не менш заслуженими й гідними претендентами на володіння булавою і мали бажання та волю поборотися за неї. Першими розпочали боротьбу за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий Яків Барабаш, котрих підтримала значна частина лівобережного козацтва й запорожці.

Підозрюючи Москву в нещирості й віроломстві І.Виговський пожвавлює переговори з ханом та польським урядом. У кінці лютого на початку березня 1658р. укладається

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: