Лекція 8. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму (1920-1939 рр.).

3. Колективізація в Україні, методи і її здійснення і наслідки.

4. Сталінська політика “великого терору” в Україні.

Після закінчення громадянської війни становище України було надзвичайно важким. Промисловість була зруйнована, виробництво скоротилося в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного.

Вся промисловість і торгівля були націоналізовані, приватна торгівля заборонена. Конфісковану в поміщиків землю передали селянам, але водночас запровадили продрозкладку, за якою з врожаю кожному члену селянської родини залишали невелику норму, а решту відбирали в державні фонди за допомогою «продзагонів», комітетів незаможних селян (комнезамів). «Воєнний комунізм» був спробою безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах – без приватної власності, ринку, товарно-грошових відносин.

У березні 1921 р. було прийнято рішення про запровадження нової економічної політики (неп). Був взятий курс на відродження ринкових відносин. У сільському господарстві продрозкладка замінялася на продподаток у грошовій формі, після його сплати селянам дозволялось продавати залишки врожаю на ринку. Згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. земля передавалася в приватне користування або в оренду селянам.

Селяни могли обирати форму господарювання – індивідуальну або колективну. Неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. У зв’язку з цим в країні з’явилися орендарі, приватні торговці, біржові маклери – так звані непмани.

Спеціальною постановою ВУЦВК (липень 1922 р.) вперше узагальнювались нормативні акти регулювання підприємницької діяльності осіб. Законодавче закріплювалось їх право власності на майно. Декретом уряду "Про торгівлю" спрощувалось отримання патенту.

В Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної, хімічної та інших галузей промисловості. Орендна плата для організацій порівняно з власниками знижувалась на половину, їм надавалась перевага в одержані державних замовлень, сировини, палива. На території УСРР діяло близько 75 тис. приватних торговельних закладів.

Питома вага приватного сектора у виробництві промислової продукції фабрично-заводського типу складала 24,5%, кустарно-ремісничої - 75%. В ньому працювало й було зайнято близько 2,5 млн. осіб. Вони не лише забезпечували себе, але й задовольняли щоденні потреби населення в товарах широкого вжитку. В сфері торгівлі непмани володіли 3/4 всієї торгівельної мережі, на які припадала четверта частина оптового і половина роздрібного товарообігу республіки.

Відновлення ринкових відносин вимагало принципової зміни системи управління промисловістю, що залишилася у державній власності. Від прямого керівництва перейшли до методу господарчого розрахунку (госпрозрахунку). Керівникам підприємств надавалося право діяти самостійно, з урахуванням умов ринку. В той самий час вони повинні були забезпечувати самоокупність виробництва. Главки були замінені трестами. Всі вони переводились на господарський (комерційний) розрахунок. Трести об’єднували підприємства за територіально-галузевим принципом. Всі фабрики заводи, що входили до тресту, функціонували як підрозділи і не мали права самостійного виходу на ринок. Перша трести в Україні з’явилися вже в восени 1921 р.: Південсталь, Цукротрест, “Донвугілля”, "Хімвугілля".

До весни 1922 р. трести існували майже в усіх галузях індустрії. Більшість з них мала місцеве значення і підпорядковувалась раднаргоспам.

Незважаючи на всі труднощі нова економічна політика мала успіх. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом. У 1925-1926 рр. Виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Тоді ж був в основному відновлений обсяг промислового виробництва.

Припинилися масові розстріли. Було проголошено амністію решткам повстанців і членам некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося вільне повернення в Україну.

Але не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки приводили не тільки до позитивних зрушень, а й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.)

Отже, нова економічна політика оголила існуючи протиріччя і породила нові проблеми. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Обмеженість і непослідовність непу згодом полегшили Сталіну повернення до “воєнно-комуністичних методів”.

2. У грудні 1925 р. XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. Індустріалізація – це процес створення в країні крупної машинної індустрії, перш за все важкої промисловості. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих (цей пункт був на останньому місці).

Фінансування індустріалізації здійснювалося за рахунок: 1) встановлення додаткових податків з населення; 2) перекачування коштів із легкої та харчової промисловості у важку; 3) внутрішніх позик (спочатку добровільних, а згодом – примусових); 4) випуску паперових грошей, не забезпечених золотом; 5) розширення виробництва та продажу горілки; 6) режиму жорстокої економії; 7) небаченого рівня експлуатації селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу; 8) таємного продажу за кордон витворів мистецтва.

В грудні 1927 р. було прийнято п’ятирічний план розвитку народного господарства (1927/28-1932/33 рр.). Було розроблено два варіанта плану: відправний й оптимальний, що передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Згідно першого – середньорічний приріст промислового виробництва повинен був становити 18%, відповідно другому – 20%.

За основу був взятий оптимальний варіант плану. Капіталовкладення в економіку республіки Центр визначив у сумі 13 млрд. крб., або близько 20% загальносоюзних витрат. Планувалося 7 великих новобудов (Азов-, Запоріж- та Криворіжсталь, Дніпрогес, Краматорський важмаш, ХТЗ та Дніпроалюмінбуд) вартістю понад 100 млн. крб. капіталовкладень кожна і докорінна реконструкція Луганського паровозобудівного та металургійних заводів в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську та Алчевську, а також будівництво ряду шахт, теплових електростанцій, фабрик.

Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 раз, продукції машинобудування, головним чином важкого, - у 3 рази, хімічної промисловості - у 3,5 раз. Шахтарі Донбасу повинні були збільшити видобуток вугілля з 27 до 53 млн. т. За планом, 30% селянських господарств залучалось до колгоспів.

З метою виконання напружених планів в Україні запроваджується два засоби інтенсифікації праці. Перший - розпалення масового трудового ентузіазму через розгортання соціалістичного змагання. Його ініціаторами виступили шахти "Центральна" та "Північна" тресту "Артемвугілля" (зараз м. Дзержинськ). Досягнення О.Стаханова з шахти Центральна-Ірмено” було використано для організації змагань з перевиконанням виробничих норм – стаханівський рух. Прагнучи перетворити ударну працю в норму, комуністична партія зобов'язала профспілки забезпечити організацію змагання. Уже навесні 1929 р. в Україні в ударницькому русі брало участь 310 тис. робітників.

Другий шлях стимулювання праці з боку партії полягав у запровадженні прямого насильства з боку партійного, профспілкового контролю. Робітники працювали під страхом адміністративних, кримінальних стягнень за будь-яке порушення. Невиконання планових завдань, брак у роботі кваліфікувались як підривна антирадянська діяльність, як шкідництво.

Для України перша п'ятирічка, попри цю офіційну оману, мала важливі наслідки. Понад 20% загальносоюзних капіталовкладень дозволили побудувати близько 400 нових підприємств (із 1500 в СРСР). У другій та третій п'ятирічках частка інвестицій в українську промисловість зменшувалася. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п'ятирічці (1933-1937рр.), в УРСР розміщувалося близько тисячі, а в незавершеній третій п'ятирічці (1938-1941 рр.) - лише 600 з 3 тис. Це пояснювалося необхідністю створення нової промислової зони на Уралі та в Західному Сибіру.

Капіталовкладення в основні промислові фонди України зросли з 438 млн. у 1929 р. до 1229 млн. крб. у 1932 р. (тоді як раніше за 1921-1928 рр. становили 761 млн. крб.) Це дозволило за чотири роки подвоїти потужності важкої промисловості. З 35 виробничих гігантів вартістю понад 700 млн. крб. кожний, на Україні було розміщено 12. Це “Запоріжсталь”, Криворіжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, “Краммашбуд”, і Харківський тракторний завод. Були реконструйовані Луганський паравозобудівельний, Макіївський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський і Алчевський металургійні заводи.

Результати індустріалізації УСРР були неоднозначні. З однієї сторони індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, поставила в один ряд з передовими країнами Європи, перетворила аграрну Україну в індустріальну. Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції у господарстві України - було пограбоване і поневолене село, промисловий потенціал України формувався диспропорційно: якщо важка промисловість розвивалась успішно, то в галузі легкої та харчової промисловості існувало хронічне відставання; посилювалися традиційно індустріальні райони – Донбас та Подніпров’я, а промисловість Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку. Україна втратила рештки економічної самостійності.

3. У в 1927 р. було проголошено курс на колективізацію. В 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Потреби індустріалізації вимагали прискорення темпів колективізації. Поштовхом до форсування колективізації була хлібозаготівельна криза 1928 р. Граничним був 1929 р., коли переходом до суцільної колективізації було покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Примусово селян стали заганяти до колгоспів. У відповідності до першого п’ятирічного плану колективізацію в Україні слід було закінчити до 1932 р. Масова колективізація проводилась в два етапи: І етап з 1929 по березень 1930 р., ІІ – з осені 1930 по 1932 р.

На першому етапі колективні господарства створювалися в форму комун. Це означало максимальне усуспільнення засобів виробництва всіх індивідуальних господарств. На другому етапі створювалися артелі. Цей тип колективного господарства дозволяв поєднувати колективне (суспільне) господарство з індивідуальним.

Згідно з першим п'ятирічним планом в Україні передбачалося об'єднати в колгоспи 30% селянських господарств, але вже через півроку після затвердження п'ятирічки відбувся значний перелом.

Колективізація проводилась насильницьким методом. Так, у Ровеньківському районі на Луганщині районний суддя засуджував селян до ув'язнення за відмову від вступу до сільгоспартілі. У с. Григоровака Амвросіївського району Сталінської округи місцевий кооператив під тиском сільради перестав видавати товари тим біднякам, які не вступили до колгоспу. Насильницьке запровадження колгоспного ладу викликало хвилю селянських виступів, забій худоби. Основну протидію колективізація викликала з боку заможного селянства, що отримало назву “куркулів”. Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася “політикою ліквідації куркульства як класу”. На практиці це означало фізичне знищення заможних, найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту й не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували також й "підкуркульників" із середовища середняків. Тільки протягом 1930 р. з України було депортовано до Сибіру майже 75 тис. селянських родин.

До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств (майже 63%) було насильницькі колективізовано. У колгоспів забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю. Колективізація перетворювалася на комунізацію, що не могло не викликати антиколгоспних та антирадянських виступів, які придушувались. У грудні 1932 р. було введено “внутрішній паспорт”, що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади селянам переїжджати до міста. У 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. В 1937 р. в УСРР існувало вже близько 27 тис. колгоспів, що об’єднували 96% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Наслідки суцільної колективізації: 1) змінилася соціальна структура селянства (були ліквідовані заможні селяни); 2) в кінці 30-х років основною формою господарювання стала колективна (індивідуальне селянське господарство припинило існування); 3) із завершенням суцільної колективізації село втратило найбільш працездатну, досвідчену частину селянства, а у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці. Це призвело до значного зниження продуктивності сільського господарства. Втілення у життя сталінських планів соціалістичної перебудови життя селян закінчилося економічною катастрофою. Навіть на початку 40-х років сільське господарство України не змогло вийти на дореволюційний рівень.

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в республіці становив 23 млн. тон, у 1931 р. - 18, у 1932 р. - 13.

Внаслідок колективізації – виник голодомор 1932-33 років. Голодомор спричинився не через стихійне лихо, а був організований штучно. За думкою одних дослідників голод був спланований Сталіним та його спільниками – В.Молотовим, Л.Кагановичем, С.Косіором, В.Чабарем, П.Постишевим заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної аграрної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Але найбільш імовірною уявляється думка про поєднання цим двох факторів, висунута в колективній монографії “Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки” (В.Даниленко, Г.Касьянов, С.Кульчицький). За вказівкою П.Постишева в селах за участю регулярних військ і підрозділів ДПУ проводилися обшуки, вимагалося останнє зерно, були репресовані місцеві керівники й голови колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству.

Апогею голодомор досяг узимку й навесні 1933 р. Вимирали цілі села, а пошуки й вилучення продовольства тривали. Голод охопив усю Україну, а також Північний Кавказ, Кубань, нижнє Поволжя, Казахстан.

Історики донині не встановили кількість жертв голодомору. Сталінське керівництво заборонило згадувати про нього в засобах інформації, для наукових досліджень було накладено "табу" майже до кінця 80-х рр. Західні дослідники (зокрема, Роберт Конквест з Великобританії в "Жнивах скорботи") ще на початку 80-х рр. визначили кількість померлих - 5 млн. селян. За підрахунками професора Станіслава Кульчицького прямі втрати від голодомору складають 3-3,5 млн. осіб.

Застосовуючи насильницькі методи до українського села, влада домоглася збільшення хлібопостачання державі до 576 млн. пудів в 1940 р. (проти 1933 р. в 1,5 разу). Такими були підсумки перетворень, яких зазнала економіка радянської України за часів її сталінізації, у роки передвоєнних п'ятирічок.

В умовах утвердження командно-бюрократичної системи господарювання йшло подальше укріплення тоталітарного режиму влади. Репресії в Україні набував особливого значення, терор стали засобом державного управління.

У червні 1929 р. ДПУ розстріляло колишнього генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх в організації націоналістичного підпілля. У липні почалися арешти провідних українських науковців, національно-свідомої інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації - Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних навесні 1930 р. опинилися 45 "членів СВУ". Серед них академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська.

Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидалося членство в юнацькій організації СВУ - Спілці української молоді. Згідно з документами звинувачення, СВУ-СУМ буцімто мали розгалужену систему в усіх головних містах України і ставили собі за мету підготовку збройного повстання. Це повстання мало б привести до відновлення самостійної "буржуазної" України. За недавно відкритими документами в архівах колишнього ДПУ-КДБ, справу сфабрикували радянські карні органи. Не підлягає, однак; сумніву, що більшість заарештованих дійсно була пройнята антирадянськими почуттями. Вони одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були ліквідовані.

Під час процесу "виявилася" причетність до СВУ ієрархії Української автокефальної церкви (УАПЦ). Вона виникла в роки Української революції (1919 р.), а канонічно оформилася в 1921 р. З уведенням у 1928 р. Адміністративного кодексу УСРР втратив чинність декрет уряду про свободу совісті. Тисячі церков в Україні було закрито, священників - репресовано. УАПЦ органи ДПУ звинуватили в антирадянській діяльності. У 1930-1934 рр. було заарештовано й засуджено 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 загинули без слідства й суду. Церква змушена була оголосити про саморозпуск, хоча близько 300 її парафій продовжували діяти під назвою Українська православна церква аж до 1936 р.

На початку 1931 р. в Харкові заарештували велику групу командирів Червоної армії, колишніх старшин Української Галицької армії. Наступними були представники так званого Українського національного центру (УНЦ), сфабрикованого ДПУ. Керівництво Центром інкримінувалося діячам УНР, які в 20-х роках повернулися в радянську Україну. Запрограмоване слідство доводило, що лідером Центру був Михайло Грушевський, що повернувся з еміграції в 1924 р. ДПУ встановив за М.Грушевським негласний нагляд, завів слідчу справу (її закрили лише через 2 роки після смерті академіка, що сталася під час хірургічної операції в Кисловодську 25 листопада 1934 р).

Значної масовості репресивні дії набули під час проголошеної И.Сталіним кампанії ліквідації куркульства як класу. До літа 1931 р. розкуркулили ще 23,5 тисячі сімей. Загалом, за роки колективізації в Україні було експропрійовано близько 200 тисяч селянських господарств (разом із членами сімей це становили 1,2-1,4 млн. осіб). Більше половини з них стали "спецпереселенцями", зазнавши нелюдських страждань на Півночі та в Сибіру.

Друга велика хвиля масових репресій протягом 1932-1936 рр. проявилася в Україні у вигляді штучного голоду, постишевського терору й так званих посткіровських арештів. Після вбивства Кірова (1 грудня 1934 р.) були запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР (“трійки”) – органи позасудових репресій.

Голодомор 1932-1933 рр. збігся в часі з намаганням московського керівництва покарати українських комуністів за "націонал-ухильництво". За мету ставилося фізично винищити тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали. Спільними зусиллями сталінського прибічника П.Постишева та голови ДПУ республіки В.Балицького звинувачено давнього більшовика М.Скрипника в національному ухилі, що призвело його до самогубства. Сфабриковано справи "Української військової організації", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій". Заарештовано Олександра Шумського, колишнього наркома освіти початкового періоду українізації. У грудні 1934 р. на процесі “Українського центру білогвардійців-терористів” було засуджено 28 осіб, переважно письменників, діячів культури. В 1935 р. було сповіщено про викриття “Всеукраїнського боротьбистського центру”, “Націоналістично-терористичної групи професора М.Зерова”, “Блоку українських терористичних груп”, “Троцкістсько-націоналістичного терористичного блоку” та ін. За звинуваченням у "націонал-ухильництві" заарештовано Юрія Коцюбинського (розстріляний 1937 р.).

Третя хвиля масових репресій, відома як Великий Терор радянських часів, що охопив усі нації та соціальні групи, припала на 1937-1938 рр. Рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. “Про антирадянські елементи” стало поштовхом для масових репресій. Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР №00447 від 30 липня 1937 р. виділяв такі групи населення, на які безпосередньо спрямовувалися каральні дії: 1) репресовані в минулому колишні куркулі; 2) колишні церковники і сектанти; 3) члени антирадянських політичних партій; 4) колишні активні учасники бандитських повстань, білі, карателі; 5) кримінальні злочинці.

За підрахунками професора Володимира Нікольського з 1927 по 1953 рр. в Україні було репресовано та засуджено 713397 осіб, з них розстріляно 132981. У період “великої чистки” 1937-1938 рр. репресовано та засуджено 198260 осіб, з них розстріляно 123421. Засудили на смертну кару майже кожного шостого, на ув’язнення – дещо менше половини, на заслання та висилку – майже кожного шістнадцятого. Інспіровані згори репресії, що нібито мали за мету вичищення країни від ворожого, соціально-небезпечного елементу, перетворились у низку масових каральних операцій, жертвами яких стали невинні люди – робітники, службовці, колгоспники.

У роки перших п'ятирічок у промисловість влилися мільйони малокваліфікованих робітників, водночас впроваджувалась нова складна техніка. Тому карні органи виявили багато "шкідників" і "диверсантів". Для прискорення розгляду справ за абсурдним звинуваченням, коли арештовані не витримували тортур, зводили наклеп на себе, колег, рідних, працювали так звані "двійки" і "трійки". Вони виносили, як правило, один вирок - розстріляти. У Донбасі було заарештовано й страчено майже всіх керівників вугільних трестів, великих шахт, металургійних та коксохімічних заводів, Донецької залізниці. Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка компартії України та уряду УРСР. Серед страчених - керівники партії й уряду Х.Раковський, Е.Квірінг, Ю.Медведев, 17 наркомів. Не уникли репресій і організатори терору попередніх років П.Постишев, С.Косіор, В.Балицький, В.Чубар. П.Постишева відкликали з України і в 1939 р. розстріляли. Подібна доля спіткала першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і колишнього голову Раднаркому В.Чубара. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було репресовано (переважно розстріляно) 100. Повністю був знищений командний склад Київського та Харківського військових округів на чолі з Ионою Якіром та Іваном Дубовим.

Нещодавно, вивчаючи архіви НКВД, російські історики знайшли список 1111 розстріляних в'язнів соловецького ГУЛАГу. Серед них цвіт української культури - Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Антон Крушельницький, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, історик, академік Матвій Яворський. Місце розстрілу - урочище Сандормох у карельських лісах - виявили через 60 років.

Зрозуміло, що українці не були єдиним етносом в УРСР, який страждав від тоталітаризму. Це не обійшло і єврейські сім'ї, і села німецьких протестантів, і поселення кримських татар та інших нацменшин. Так, тільки відповідно до єжовської директиви №050215 НКВС від 11 грудня 1937 р. про грецьку націоналістичну антирадянську, шпигунсько-диверсійну контрреволюційну організацію за рік було заарештовано в Донецькій області 3,5 тис. греків. Майже всіх, їх розстріляли за рішенням двійки (Єжов, Вишинський) та обласної “трійки”.

Таким чином, 30-ті роки стали для українського народу великим іспитом. Це був період грандіозних планів, перетворень у промисловості, сільському господарстві, культурі та великих сподівань на щасливе життя, а водночас не менших розчарувань у поліпшенні умов праці, матеріальному достатку, реалізації прав людини. На базі сталінізації економіки утвердилася командно-бюрократична система господарювання, а радянська Україна перетворилася з відсталої аграрної на промислово-аграрну республіку в складі СРСР. Водночас для населення УРСР це були роки великих протиріч у суспільно-політичному житті - тут і початок демократичних засад, і безмежні порушення прав людини аж до репресій значної кількості кращих господарів на селі, працівників промисловості, господарських і партійно-державних керівників, діячів науки й культури. Таким був прояв тоталітаризму в умовах, закріплених сталінською Конституцією СРСР.

3. Соціально-політичний розвиток Донецького регіону.

1. В.М. Литвин. Історія України. Навчальний посібник для семінарських занять. Київ: 2007. – 400с

2. В.Я. Білоцерківський. Історія України. – Київ – 2007.

3. Світлична В.В. Історія України: навч. посібник. За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. – К.: Каравела, 2004. – 408 с.

4. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

5. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

6. Донецький регіон: природа, історія, культура. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. / Г.С. Бігун, П.М. Касперович, Донецьк: ДонДУЕТ - 2003 – 102 с.

7. Історія України. Методичні рекомендації для самостійної роботи студентів. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, Донецьк.-ДонДУЕТ.- 2003 – 27 с.

8. Саржан С.Е. Історія України. – Навч. посібник.- Донецьк - ДонДУЕТ. – 2004. – 97 с.

9. Шокалюк О.І. Історія України. – Навч. посібник. К. – 2004. – 276 с.

10. Лановик Б.Д. Історія України. – К.: Знання – Прес.-2002.-129 с.

11. Зарубіжні українці. Посібник. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, - Донецьк.- ДонДУЕТ.- 2004 – 86 с.

12. Бойко О.Д. Історія України.-К. Вид. центр. “Академія” 2003.-568 с.

13. Юрій М.Ф. Історія України.-К. – Кондор.- 2004.- 252 с.

Індустріалізація країни - докорінне перетворення економіки на базі нової техніки.

Репресії - переслідування по сфальсифікованим справам карних органів.

Колективізація - перевід селянства від індивідуальної до колективної форми землекористування.

Голодомор - вид репресії сталінського тоталітаризму щодо українського селянства в 1932-1933 рр.

1. Що означає політика “воєнного комунізму”?

3. Які результати мала реалізація непу в Україні?

5. Чим зумовлювався конфлікт влади з церквою на початку 20-х рр. ХХ ст.?

6. Які найважливіші промислові об’єкти були споруджені під час першої п’ятирічки в Україні?

7. У чому полягав авантюристичний характер сталінських директив щодо економічного розвитку України?

8. Які основні наслідки колективізації в Україні?

11. Чи був голодомор 1932-1933 рр. спричинений цілеспрямованим геноцидом сталінізму проти українського селянства?

12. Які були визначальні риси тоталітарного режиму?

13. Хто був провідником сталінської політики в Україні?

14. Які основні положення Конституції УРСР 1937 р.?

15. Проти кого були спрямовані репресії в Україні?

16. Чому тоталітаризм руйнував духовне життя українського народу?

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: