Лекція 11. Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» та в період загострення кризи радянської системи (1954

У 50-х рр. у розвинених країнах світу розгорнулася науково-технічна революція (НТР). Ініціатором змін в Україні став Хрущов.

3 приходом до влади в СРСР М. Хрущова було проведено реформи в управлінні народним господарством - міністерства у 1957 р. реорганізовано у раднаргоспи (здійснено перехід від принципу галузевого управління господарством до територіального).

· скасовано фактичне прикріплення селян до місця проживання й роботи, колгоспники одержали паспорти і можливість самостійно вирішувати, де їм жити і працювати;

· у 5-7 разів підвищилися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, у 2,5 рази зменшено суму податків з колгоспних дворів, списана заборгованість їх перед державою;

· для зміцнення кадрів у відсталі колгоспи на посади голів направлено з міст 30 тис. чоловік (в Україні - 7 тисяч);

· робилися перші спроби впровадження господарського розрахунку. Почали застосовувати нові технологи, заохочувався зарубіжний досвід.

Після створення раднаргоспів місцева політична еліта вперше дістала змогу тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно змінювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів, у руках яких були зосереджені основні важелі керування створеними раднаргоспами.

Зрозуміло, що партійні керівники областей, у яких раднаргоспів не було, намагалися створити їх у своїх регіонах. Як наслідок, у 1960 р. в республіці було сформовано додатково ще три нових ради народного господарства – Кримська, Полтавська і Черкаська.

Здійснивши рішучу зміну галузевого керування промисловістю територіальним, Хрущов мав можливість зробити і наступальний реформаційний крок – перевести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було впровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств і активізувати матеріальне стимулювання і заохочення трудівників. Але на цей важкий крок на шляху реформ М. Хрущов так і не зважився.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, яке вимагало великих людських і матеріальних ресурсів, що негативно вплинуло на економіку України. На цілину з УРСР відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку. Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в результаті виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні.

Інший експеримент передбачав перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзу. Її повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом.

У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС.

Негативну роль відіграло укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів, злиття або ліквідація так званих безперспективних сіл, не завжди обґрунтоване перетворення колгоспів у радгоспи.

Хвиля нових утисків обрушилася на приватні підсобні господарства. Селян змушували продавати колгоспам худобу, обмежувалися розміри присадибних ділянок. Це ще більше ускладнило і без того напружену продовольчу ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання сільськогосподарської продукції для населення.

Незважаючи на істотні зміни і грандіозні експерименти, уряду не вдалося домогтися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської продукції.

Реформи Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. З одного боку, 50-ті роки, особливо їхня друга половина, виявилися найбільш успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР у цілому. Але з другого боку, унаслідок половинчатості і непослідовності реформ (вони не торкалися основ командно-адміністративної системи, економічні перетворення не доповнювалися глибокою демократизацією суспільства) кардинальних змін в економіці не відбулося. Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом.

Смерть И. Сталіна і початок періоду «відлиги» у суспільно-політичному житті відкрили перед українською національною культурою перспективи активного відродження, нерозривно пов'язаного з ослабленням тоталітарного режиму.

Почалася реабілітація українських письменників, репресованих за часів сталінського терору: В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М. Ірчана, В. Чумака, О. Досвітнього, І. Микитенка та інших. У цей період почалася кампанія за повернення чесних імен видатним діячам української культури - драматургу М.Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Я Курбасу та іншим.

На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні з початку 60-х рр. формується і поєднується покоління молодих літераторів і художників - так званих «шістдесятників» (учасники руху за оновлення радянського суспільства 60-х рр.).

Паралельно в цей час починає зароджуватися інший різновид опозиційного руху, що згодом здобув назву «дисидентського».

Діяльність політичної опозиції другої половини 50-х - першої половини 60-х рр. підготувала міцну основу для наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режиму сил переконали громадськість у можливості реального існування опору тоталітаризму.

3. Після усунення від влади М. Хрущова в 1964р. економіка країни продовжувала перебувати в стані кризи.

На початку 70-х рр. почали все чіткіше виявлятися негативні тенденції в економіці.

Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застаріли основні виробничі фонди. В умовах світової енергетичної кризи (1973-1975 рр.), коли значно збільшився експорт енергоресурсів із СРСР, левина частка всіх капіталовкладень стала направлятися на освоєння нових родовищ нафти і газу в Сибірі, на Крайній Півночі, а не на модернізацію виробництва. Зростала собівартість зробленої продукції, що вело до значного зниження її конкурентноздатності на світовому ринку.

70-80-ті рр. були відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні міністерства і відомства на свій розсуд, використовували природні багатства і трудові ресурси України, монопольно вирішували питання капітального будівництва, асортименту продукції, що випускалася.

Із середини 70-х р.р. почали сповільнюватися темпи зростання реальних доходів трудящих, хоча рівень заробітної плати в грошовому вираженні продовжував зростати. Розбіжність у кількості грошей, що знаходились в обігу, і в кількості якісних товарів із середини 70-х рр. призвело як до офіційного, так і прихованого росту цін. Офіційно ціни росли на так звані "товари підвищеного попиту", неофіційно - на більшість інших. З продажу почали зникати дешеві товари для дітей. Дефіцит впливав на масову свідомість людей. З лексикона радянських людей стало зникати слово "купити", його замінило слово "дістати". Знову звичними стали багатогодинні черги. Цього ж часу офіційна пропаганда вела посилену боротьбу з "речизмом", викриваючи саме прагнення людей до нормального забезпеченого життя.

Почала зростати соціальна диференціація, заснована не на трудовому внеску, а на доступі до дефіциту. Вона посилювалася наростанням незаслужених і незаконних привілеїв для деяких категорій партійно-державного апарату, що загострювало соціальну напруженість у суспільстві. Природне прагнення людей жити краще в перекрученій системі розподілу зламувало в багатьох традиційні поняття боргу, честі, розмивало моральні підвалини громадського життя, призводило до росту злочинності, пияцтва, проституції. Споживання алкоголю до початку 80-х рр. збільшилось у порівнянні з початком 50-х рр. у два рази. Наслідком соціальних перекосів стала посилена міграція в міста сільського населення.

Реальне життя людей мало небагато спільного з висунутими гаслами. У суспільстві процвітали лицемірство, подвійна мораль, зневага особистості під натиском офіційного догматизму.

Незважаючи на деякі позитивні тенденції, стрімко зростали проблеми в сільському господарстві України. Щорічний приріст продукції аграрного сектору в 1976-1980 рр.; склав менше, замість запланованим 20%. Як і раніше, рядові колгоспники і робітники радгоспів були мало зацікавлені в результатах своєї праці. У 1970-х рр. почався масовий відтік сільського населення України в міста.

Незважаючи на прогресивний задум економічних реформ, вони зазнали повного краху. Економіка України, як і всього Радянського Союзу, у 70-80-ті рр. вступила в смугу системної кризи.

В Україні загострилися і екологічні проблеми.

Загостренню екологічних проблем у 70-80-ті рр., сприяв ряд факторів.

1) Бездумний технократизм, перевага вузьковідомчих інтересів. Міністерства, відомства, промислові об'єднання здійснювали великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші проекти, що не базувалися на глибоких наукових розрахунках і аналізі можливих наслідків. Необґрунтова ні іригаційні заходи, хімізація без належних наукових обґрунтувань і практичного досвіду обумовили порушення водяного балансу Дніпра, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами.

2) Непродумана надіндустрілаізація. На українських землях, що займали 3% території СРСР, зосереджувалася майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу.

Велика концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств створила складну екологічну ситуацію. У зоні екологічної трагедії опинилось 15% території України. Серед міст СРСР із найвищим рівнем забруднення атмосфери кожен п'ятий був розташований в Україні: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг, Жданів (Маріуполь) та інші. Однобічна економічна політика центру, обмежені витрати на охорону природи, ігнорування екологічних законів біосфери призвели до забруднення атмосфери підземних і поверхневих вод, що негативно впливало на здоров'я людини.

• Інтенсивне спорудження штучних морів на Дніпрі.

• Високі темпи розвитку атомної енергетики. В Україні наприкінці 80-Х рр. було сконцентровано майже 40% всього атомного енергетичного потенціалу СРСР.

Україна стала заручницею катастрофи на Чорнобильській АЕС, що відбулася 26 квітня 1986р. і вважається найбільшою екологічною катастрофою в історії людства.

26 квітня 1986р. під час підготовки до планових ремонтних робіт на енергоблоці № 4 ЧАЕС відбувся вибух в результаті якого обрушилися дах і стіни верхньої частини реакторного відділення. У зоні аварії виникла пожежа, яку довелося ліквідувати пожежникам з м. Прип’яті. На момент аварії на станції знаходилося близько 200 працівників, з яких 9 зазнали опіків різного ступеня, а один помер у лікарні.

Про небезпеку радіації, що стала наслідком вибуху, населення, наприклад, у Швеції довідалося раніш, ніж в Україні. Влада приховувала від населення сам факт вибуху, а коли це не вдалося - наслідки катастрофи.

1 травня 1986 р. на святкову демонстрацію в Києві вийшли сотні тисяч людей, які не підозрювали про небезпеку радіації. Демонстрації відбулись і в інших містах України, у яких був високий рівень радіоактивного забруднення.

За розрахунками фахівців, викид радіоактивних речовин на Чорнобильській АЕС перевищував кількість відходів, що утворилися після вибуху атомної бомби над Хіросімою, в 90 разів.

Від аварії постраждало населення багатьох регіонів України, Білорусії, Росії. Були виселені жителі 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС, у тому числі міста Прип'яті. 160 тисяч чоловік із 170 населених пунктів змушені були залишити свої будинки і переїхати на нові місця проживання. Величезний збиток був завданий господарствам Київської, Житомирської, Чернігівський областей. Тільки в Україні від Чорнобильської катастрофи постраждали 3,5 млн чоловік, 73 тис. чоловік стали інвалідами.

Величезні площі землі, навколишнє середовище, флора і фауна були забруднені радіацією. Забрудненими виявилися 10% території України.

Тільки прямі витрати на ліквідацію аварії, що фактично цілком узяла на себе Україна, склали в 1988-1990рр. більше 20млрд карбованців. Крім того, щорічно за рішенням Верховної Ради України на ліквідацію наслідків аварії виділяється більше 5 млрд гри. Сумарні витрати України, пов'язані з аварією на ЧАЕС, досягли на момент її закриття в 2000 р. 130 млрд. доларів. В окремі роки на захист постраждалого населення і територій виділялося 12% бюджету, що перевищувало витрати на науку і культуру.

Виконуючи взяті на себе зобов'язання, Україна закрила Чорнобильську АЕС. 15 грудня 2000р. Президент України Л. Кучма о 13 годині 18 хвилин за київським часом віддав наказ про зупинку останнього працюючого блоку на станції.

Основною особливістю розвитку освіти, науки і культури в Україні в 70-80-ті рр. XX ст., стали їхні ідеологізація та русифікація.

Основними проявами наростання кризових явищ в освіті стали такі: освіта все більш відставала від науково-технічного прогресу, якість постійно знижувалося; догматизм і консерватизм процвітав у педагогічній науці й у всіх підрозділах системи освіти; знецінювання знань і освіченості, що все меншою мірою сприяли професійному і кар'єрному росту молодих людей-окозамилювання в усій системі освіти, особливо в середній школі (основним показником діяльності окремих шкіл, районів, міст, областей стали відсоток успішності і відсоток якості освіти, коли реальні результати навчальної діяльності учнів підмінювалися цифровими показниками, об'єктивність яких була далекою від реальної картини); закривалися малокомплектні початкові і восьмирічні школи, особливо в сільській місцевості: скорочувалися кошти що виділялися на освіту, стан матеріально-технічної бази шкіл і вузів не відповідав потребам часу; підготовка фахівців у вузах і технікумах була значною мірою ідеологізованою, проводилась у відриві від потреб держави і суспільства, не відповідала темпам розвитку НТР.

У результаті русифікаторської політики центру за період з 1960 по 1980 рр. кількість шкіл з українською мовою викладання зменшилася на 87 тис. (практично не залишилося таких шкіл у Криму 1 Донецьку).

Радянське керівництво проводило активну русифікаторську політику -з 31 червня 1978 р. була ухвалена постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", що заохочувало перехід на російську мову викладання в середній школі. Ганебною практикою стало звільнення учнів від вивчення української мови за заявами батьків.

26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік".

Відповідні постанови були прийняті ЦК КПУ. Радою Міністрів УРСР і Міністерством освіти УРСР 10 череня 1983 р.

У 1984р. Верховна Рада СРСР ухвалила "Основні напрямки реформ загальноосвітньої і професійної школи", які конкретизували освітню політику держави в умовах розвинутого соціалізму", наголошували на ідеологізації навчально-виховного процесу.

Розвиток науки в 70-80-ті рр. був відзначений збільшенням у 5 разів числа науковців з ученими ступенями, створенням нових матеріалів ("порошкова металургія"), виникненням нових перспективних наукових напрямків - і напівпровідників, високомолекупярних з'єднань, фізики низьких температур, плазми, досягненнями в освоєнні космічного простору.

З другого боку, у розвитку науки стали проявлятися кризові явища": ефективність роботи вчених у більшості випадків залишалася вкрай низькою, між науковими розробками та їхнім упровадженням проходило багато часу, і вони морально старіли; недостатньо коштів виділялося на науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи; досягнення НТР застосовувалися не практиці в основному тільки у ВПК.

У літературі, образотворчому мистецтві, кінематографі, театрі продовжували наростати кризові явища. Прийняття ряду нормативних актів, спрямованих на розширення сфери вживання російської мови, привело до витіснення української мови в засобах масової інформації, книговиданні, кінематографі, театрах.

Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації та русифікації була фактично знищена національна кінодраматургія. 3 екрана зникло українське слово, Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Український театр також поступово втрачав свій національний колорит і неповторність, з нього активно витіснялася українська мова, внаслідок чого українське театральне мистецтво русифікувалося. Майже всі обласні драматичні театри і театри музичної комедії перейшли на постановку спектаклів російською мовою.

У вищих навчальних закладах республіки, що готували кадри культробітників, більшість навчальних предметів викладалися російською мовою. Фахівці, які виходили з них, були далекими від проблем національно-культурного відродження України.

В умовах наростання кризових явищ в Україні постало питання відродження української державності і національної самосвідомості.

4. Термін "дисиденти" був занесений із заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою.

Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності. панування партійно-державно бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів.

В українському дисидентському русі. на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Яскравими представниками цього напрямку були історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снегірьов. літературний критик Є.Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Ромашок, И.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на викдриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В. Січко та ін.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки — спеціальні психлікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. Загальна кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підрахунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, «психушками». Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації, їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну у денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави - невмируща.

2. Василь Стус – громадянський поет України.

1. В.М. Литвин. Історія України. Навчальний посібник для семінарських занять. Київ: 2007 – 400с.-.

2. В.Я. Білоцерківський. Історія України. – Київ – 2007.

3. Світлична В.В. Історія України: навч. посібник. За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. – К.: Каравела, 2004. – 408 с.

4. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

5. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

6. Донецький регіон: природа, історія, культура. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. / Г.С. Бігун, П.М. Касперович, Донецьк: ДонДУЕТ - 2003 – 102 с.

7. Історія України. Методичні рекомендації для самостійної роботи студентів. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, Донецьк.-ДонДУЕТ.- 2003 – 27 с.

8. Саржан С.Е. Історія України. – Навч. посібник.- Донецьк - ДонДУЕТ. – 2004. – 97 с.

9. Шокалюк О.І. Історія України. – Навч. посібник. К. – 2004. – 276 с.

10. Лановик Б.Д. Історія України. – К.: Знання – Прес.-2002.-129 с.

11. Зарубіжні українці. Посібник. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, - Донецьк.- ДонДУЕТ.- 2004 – 86 с.

12. Бойко О.Д. Історія України.-К. Вид. центр. “Академія” 2003.-568 с.

13. Юрій М.Ф. Історія України.-К. – Кондор.- 2004.- 252 с.

1. Культ особи – сліпе поклоніння комусь, безмірне звеличення якоїсь особи.

2. Дисидент – особа відступаюча від віровчення пануючої церкви; відступник.

3. Репресії – каральні міри, які використовує держава.

1. які факти свідчать про зростання авторитету України у повоєнний період?

2. Якими були наслідки ІІ світової війни для економіки України?

3. Якими шляхами йшла післявоєнна відбудова народного господарства України?

5. В чому полягав негативний вплив тоталітарної системи на культурне життя українського народу?

7. В чому виявлявся ідеологічний наступ сталінізму на українську культуру?

9. Які заходи привели до демократизації суспільства політичного життя в Україні у ІІ половині 50-х І-й половині 60-х рр.?

10. В чому проявилися перші кроки десталінізації суспільного життя?

11. Які галузі науки зазнали найбільших переслідувань в роки “жданівщини”?

12. Чому період хрущовських реформ здобув назву “періоду відлиги”?

13. Яку подію називають в радянській історії “тихим переворотом”?

14. Хто з українських митців зазнав переслідувань на початку 60-х р.?

1. Повоєнна реконструкція Донецького басейну.

Лекція 12. Відродження незалежної України. суспільно - політичний розвиток України в умовах незалежності

1. Проголошення незалежності України - закономірний етап утворення української державності.

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:

Лекція 11. Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» та в період загострення кризи радянської системи (1954 –1985 рр.).