Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Лекція 6. Капіталістична еволюція України у складі Російської імперії, її особливості





(друга половина ХІХ ст.)

 

План

 

1. Реформи 60-70 рр. ХІХ ст., їх незавершений характер.

2. Особливості промислового перевороту в Україні у ІІ пол. ХІХ ст.

3. Українське національне відродження (друга половина ХІХ ст.).

 

В середині ХIХ століття російська влада почала проводити буржуазні реформи. Програна Кримська війна 1853-56 рр. продемонструвала відсталість Росії та неможливість прогресивного розвитку економіки держави в умовах існування феодальних відносин, кріпосницької праці. Розвитку капіталістичних відносин в країні заважали абсолютна монархія, середньовічні феодальні відносини та невирішеність національного питання.

Цар Олександр II та його прибічники підготували і провели буржуазну селянську реформу. За змістом вона була проведена на прусський зразок. Селяни ставали особисто вільними, а економічна залежність їх від поміщиків залишалась. Зберігалось поміщицьке землеволодіння.

19 лютого 1861 року російський цар Олександр ІІ підписав Маніфест про скасування кріпосного права. На Україні це стосувалось долі 5,3 млн. осіб. Реформа була проведена за рахунок селян. Поміщики мали право залишати близько половини земель для власного користування, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. При цьому селян зобов’язували викупати свої наділи. Уряд сплатив поміщикам 80% кошту селянських земель, внаслідок чого селянство повинно було сплачувати цей борг державі протягом 49 років. Користуючись підтримкою держави, поміщики не тільки захопили кращі землі, а й привласнили селянські землі,що були у спільному користуванні. У Лівобережній та Південній Україні селяни втратили 30% своєї землі. Непослідовність реформи вела до збереження в Україні деяких феодальних залишків у сільському господарстві, які були тягарем для селян, що опинилися у скрутному становищі боржників за землю. Значна частина селян розорювалась, ставала безземельною та малоземельною. Селянство, незадоволене реформою, почало вести боротьбу проти влади за відміну "викупних платіжок" та повернення "відрізаних земель".

Незважаючи на обмежений характер земельної реформи, у другій половині ХІХ ст. в Україні почалась руйнація феодального землеволодіння та витіснення його капіталістичним. Формувались та посилювались капіталістичні господарства, де існувала оренда, наймана праця, використовувалась техніка. Перед селянами були відкриті величезні можливості для активізації господарської діяльності – могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися торгівлею, відкривати промислові підприємства. Засноване на власних засобах виробництва сільське господарство України набувало товарного характеру.

Скасування кріпосного права стало початком модернізації економіки Російської імперії і вимагало змін в інших сферах суспільного життя. У 60 - 70 рр. ХІХ ст. були проведені і інші буржуазні реформи.

Так, у 1864 р. російська влада провела земську та судову реформи. Земська реформа передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. В Україні вони створювались тільки на Лівобережжі і Півдні. Земські органи самоврядування обирались на повітовому та губернському рівні власних представників. Земства наглядали за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, зборами статистичних даних. На Правобережжі земства не вводились до 1911 р. внаслідок повстань польської шляхти. Земства не були по-справжньому представницькими органами, але сприяли розвитку на місцях обмеженного самоврядування.

Удосконалювалась система судочинства. Судова реформа запроваджувала такі прогресивні зміни, як безстановість судочинства, незалежність судів від адміністрації, гласність судових процесів, змагальність сторін при розгляді судової справи. У карному судочинстві було введено суд присяжних. Все це сприяло зростанню в народі громадянської самосвідомості, створенню умов для подальшого розвитку правової системи..

Реформа в освіті відкрила для нижчих верств більший доступ до неї, вдосконалила програму навчання й надала університетам більшу автономію. Статут 18 червня 1868 р. надавав університетам право вибору вченою радою університету ректора й проректора на чотири роки; обрання за конкурсом професорів і радою факультетів деканів. Водночас було послаблено цензурні утиски.

У 1874 р. було введено зміни до військової служби. Тривалість служби скорочувалась з 25 років до 6. Військова повинність поширювалась на всі верстви населення. Військова реформа здійснювалась 15 років і мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Було заборонено тілесні покарання. Територія країни поділялась на військові округи. На українських землях були створені Київський, Одеський і Харківський округи. В кожній губернії та повіті запроваджувались відповідні військові управління.

Буржуазні реформи, проведені в Росії, мали прогресивний характер і сприяли формуванню буржуазних відносин в суспільстві, створювали передумови для становлення громадянського суспільства. Внаслідок буржуазного реформування в економіці в Російській імперії були створені умови для переходу до інтенсивного розвитку капіталізму, руйнації феодалізму та формуванню ринкової економіки в українських землях.

На початок ХХ ст. 90% експортного зерна приходилось на Україну. В ній збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці. Але недоліками реформ були залишки поміщицького землеволодіння, відробіткова система, напівфеодальні відносини. Економічні реформи не були підкріплені необхідними політичними реформами – створенням парламенту, прийняттям конституції, наданням суспільству демократичних прав. В країні зберігалась абсолютна монархія середньовічного зразку, були відсутні демократичні засади суспільства. Непослідовність реформ в економіці привела до втрати землі 20 тис. селян, 100 тис. стали малоземельними. Це поглиблювало суспільні протиріччя і посилювало соціальне напруження в імперії.

 

2. Буржуазні реформи 60-х рр. ХIХ ст. в Росії створили умови для модернізації господарства України. Складовою частиною цього процесу був промисловий переворот, тобто перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва до широкомасштабного. Індустріалізація відбувалась саме на нових землях імперії – в Новоросії. Це були південно-східні регіони сучасної України - Донбас, Криворіжжя, Харківщина, де виросли нові промислові міста - Одеса, Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Запоріжжя, Луганськ, Кривий Ріг, Юзівка, Маріуполь та ін.

Модернізація економіки Росії вимагала прискорення темпів об’єднання всеросійського ринку, будівництва і розвитку залізниць, промислових підприємств. Для забезпечення російської армії гарматами, ядрами, рушницями необхідним було підвищення видобутку вугілля, виробництва заліза, металу. Багаті рудою та вугіллям нові південно-східні російські землі мали забезпечити потреби держави у виробах важкої промисловості.

Хід промислового перевороту в Україні мав спільні з Росією риси – слабкість внутрішнього ринку, відсутність власного капіталу, високі темпи розвитку.

Першим в Україні почало розвиватись залізничне будівництво. У 1866-1871 рр. між Одесою та Балтою були прокладені перші колії. У 70-х рр. залізниці об'єднали великі українські міста з Москвою.

Характерною рисою індустріалізації було переважання важкої, добувної промисловості над легкою. Будувались металургійні заводи в Донбасі, Катеринославі, машинобудівні в Харкові, Києві. До середини 90-х рр. в південно-східних районах сучасної України працювало 109 машинобудівних заводів. Це становило 32% всіх заводів цієї галузі Росії. З середини 80-х рр. почався великомасштабний видобуток залізної руди в Криворіжжі. До 1890 р. вона збільшилась у 158 разів, в той час як уральські заводи збільшили видобуток лише у 4 рази.

У 60-80-х рр. ХIХ ст. на південному сході сучасної України в цілому завершився промисловий переворот від мануфактури до машинної індустрії. У виробництві застосувались парові двигуни і системи машин та верстатів, досягнення науки і техніки.

Розвиток капіталізму мав деякі особливості, які впливали на формування економічної, суспільної та соціально-культурної системи в цих регіонах. Перш за все – це високі темпи індустріалізації Південної і Східної сучасної України. Ця територія перетворилась на нову вугільно-металургійну й машинобудівну базу Росії. З часу реформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля тут зріс більш, як у 115 разів і у 1900 р. становив 691,5 млн. пудів (майже 70% усього видобутку держави). За останні два десятиріччя у Новоросії виникли 17 великих металургійних заводів.

Другою, і найбільш важливою, особливістю розвитку капіталізму була переважаюча присутність в економіці іноземного капіталу. Більшість заводів будувалась на кошти іноземців: завод Джона Хьюза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк), Дніпропетровський завод у селищі Кам'янському та ін. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яно-вугільній, залізорудній і металургійній промисловості. Капіталістам-іноземцям належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких вивозилася за кордон.

Третя особливість полягала в тому, що у промислових регіонах Півдня і Сходу сучасної України населення формувалось як багатонаціональне. Річ в тому, що індустріалізація відбувалась на нових російських землях, які пізніше ввійшли до складу Української РСР і тому тут переважала російська людність – в містах, промислових центрах, адміністративному апараті, в складі середньої та дрібної буржуазії, інтелігенції та робітничого класу. Крім росіян та українців серед купецтва було багато греків, євреїв. Українське сільське населення майже не прийняло участі у модернізації економіки Сходу та Півдня сучасної України. Традиційна сільськогосподарська праця, барщина не сприяли відходництву, як у російських селян. Тому на заводах, рудниках, шахтах росіяни становили біля 70% серед робітників.

В Лівобережній та Правобережній Україні зберігалися сільськогосподарські та переробні промисли – цукрова, винокурна, борошномельна, шкіряна промисловість. В цих галузях провідні позиції утримувала українська буржуазія. Основними джерелами її формування були купці, чумаки, скупники, сільські лихварі, кустарі, заможне селянство, які в пореформений період зуміли накопичити капітали, пристосуватися до буржуазних умов. Поступово сформувалась українська торговельно-промислова еліта, представники якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Семиренки, Алчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей України.

Однобічний характер індустріалізації, хижацькі темпи розробки корисних копалин, жорстока експлуатація робітників, їх незахищеність законодавством складали умови для росту робітничої боротьби за соціальні права і свободу.

Наслідком промислового перевороту в Україні у II пол. ХIХ – поч. ХХ ст. було утворення високорозвинутої промислової бази. Україна в її сучасних кордонах мала індустріально-аграрне господарство. Внаслідок промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства – дворянства і селянства, крім того виникли нові класи – буржуазія і пролетаріат, активізувалась інтелігенція

ХIХ – початок ХХ ст.ст. були для України періодом національного Відродження, підйому української самосвідомості та відкритої заяви всьому світові про "українське питання". Цей процес був частиною загальноєвропейського громадського руху "Просвітництва". Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр. та Велика Французька революція 1789-1794 рр. – стали для українців, як і для інших народів, втіленням просвітницьких ідей Свободи, Рівності, Братерства, встановленням "царства Розуму" і народоправства.

Нові світові та європейські цінності кінця ХVIII – XIX ст. знайшли відгук в українській еліті, надали поштовх до нової спроби повернення втрачених прав та надій на державність України. Таким чином, українське Відродження формувалось та розвивалось в поєднанні двох важливіших факторів – зовнішніх: світових та європейських демократичних впливів і внутрішніх: національ­них, на засадах минулої козацької держави, свободи і демократії.

Українське Відродження умовно поділяється на три етапи. Як і в інших народів, які не мали державності на той час (фіни, фламандці, чехи, словаки, литовці, хорвати, словени), національний рух розвивався «знизу» і очолювався націо­нальною інтелігенцією.

На першому, фольклорно-етнографічному етапі, який тривав з 1791 по 1840 рр., представники дворянської інтелігенції збирали мовну, фольклорну, літературну, історичну та економічну спадщину українського народу. Деякі з них опрацьовували та видавали історичні матеріали. Серед них були відомі політики, нащадки знатних старшинських родів – такі як О.Безбородько, В.Рубан, який надрукував вперше "Короткую летопись малороссийскую" в 1777 р., Ф.Туманський, Я.Маркович, брати Полетики та інші.

Після заснування в 1805 р. в Харкові, а в 1834 р. в Києві університетів, збір матеріалів про минуле та їх поширення продовжила українська різночинська інтелігенція. В світ вийшла чотиритомна “Історія Малоросії” Д.Бантиш-Каменського. На початку ХIX ст. були закладені основи української етнографії – М.Церетелевим, І.Срезневським, М.Максимовичем, та мовознавства – Л.Павловським і І.Воцкевичем.

Другий, літературний або культурницький етап тривав з 1840 до 1900 рр. В ці роки були продовжені наукові дослідження з української історії і культури, з'явилися нові постаті в національному русі – М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. Наприкінці 1845 – на початку 1846 р. вони створили першу таємну організацію "Українсько-слов'янське товариство святих Кирила та Мефодія". Головною метою діяльності члени товариства вважали боротьбу за утвердження національно-державної незалежності України. Члени товариства мріяли про створення української демократичної держави за зразком США або Французської республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або розподілятися ще на кілька штатів. Столицею такої конфедеративної слов’янської держави повинен був стати Київ. Найвищим законодавчим органом товариство вважало сейм або спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган.

Програма товариства була синтезом романтизму, ідей всеслов'янської єдності, соціального утопізму, християнської традиції та українського месіанства. Воно поставило нові задачі перед українським рухом. Через рік навесні 1847р. царська влада заарештувала всіх учасників товариства і без усякого суду покарала. Перша спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку була невдалою.

У часи буржуазного реформування російського суспільства в українському русі почали створюватися громади - напівлегальні культурницькі організації. Найактивнішими діячами громадського руху були - історик, професор Київського університету, засновник української статистичної науки О.Русов, етнограф П.Чубинський, композитор М.Лисенко, економіст М.Зібер, історик М.Драгоманов та ін. М.Драгоманов створив програму майбутнього політичного і економічного устрою України, сформував кредо "громадівського соціалізму". Майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся йому федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колективній праці їх учасників. Громадівці широко пропагували кооперативні ідеї, запроваджували їх в практику, засновували артілі в селах, створювали ощадно-позичкові товариства з крамницями. Кооперативний рух посідав важливе місце у масовій боротьбі українців проти національного гноблення, спираючись на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність.

З часом громадівці перейшли на позиції цілковитої лояльності царизму, обмежую­чись лише культурницькою діяльністю. До цього привели наслідки Ємського указу 1876 р. про заборону української мови та наступ царизму на українофіль­ство. Під загрозою царських репресій в українському русі виникли розбіжності. Старі громадівці виступали за компроміс з російською владою та орієнтувались на аполітичну діяльність. Інші, молоді члени громад підпадали під вплив радикальних соціалістичних ідей.

Новий, третій етап національного Відродження України почався з заснування в 1900 р. першої політичної партії – РУП і тривав до 1917р. Революційна Українська Партія (РУП) була створена в 1900р. в Харкові з ініціативи Дмитра Антоновича та Михайла Русова разом з представниками громад Києва, Полтави, Чернігова.

На початку ХХ ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рухівських груп, що діяли в Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Головними формами діяльності організації були пропаганда і агітація. Основним об’єктом пропаганди стало селянство, в якому рупівці вбачали основу нації.

У 1902 р. в РУП стався перший розкол. З РУП вийшла група радикальних націоналістів, яку очолював відомий харківський адвокат М. Міхновський. Головним гаслом цієї групи було - «Україна для українців». Більша частина РУП засуджувала радикалізм, категоричність, ставку на силові методи вирішення національного питання групою М Міхновського. Група дістала назву - УНП (Українська національна партія).

В 1903 р. ще одне угрупування вийшло із складу РУП під назвою УСП (Української соціалістичної партії). Ці дві політичні партії були нечисленними, не мали впливу на населення і скоро занепали.

У 1904-1905 рр. в РУП виділилося дві течії – соціал-демократична і національна. Це привело до нового розколу. РУП розпалась на дві соціал-демократичні партії -УСДРП (українську соціал-демократичну робітничу партію) і Українську со­ціал-демократичну спілку («Спілку»). Ці політичні організації стояли на заса­дах соціал-демократизму і національного автономізму. Їх програми відрізнялись, в основному, у поглядах на національне питання. Спілчани вважали вирішення національного питання похідним від розв’язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем. Керівники УСДРП вирішення національної проблеми вважали головним, порівняно з соціальними і економічними питаннями.

В роки революції 1905-1907рр. було створено ще дві українські політичні партії - Українську демократичну партію (УДП) на чолі з Євгеном Чикаленко та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Борисом Гринченко. Обидві партії, зовсім нечисленні, мали ліберальний напрям і захищали ідею встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ і надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. В 1905 р. вони об'єднались в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

У 1908 р. на базі УДРП виникла партія «Товариство українських посту­повців» (ТУП), яка відстоювала конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу».

Визначною подією для українського руху стала участь українських діячів у Державній Думі Росії. На засіданнях Думи українська громада виголошувала промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії.

Український рух за національне Відродження у другій половині XIX - початку XX ст. набрав силу, організувався з культурницького в політичний і проголосив основну мету - досягнення незалежної демократичної України. Але національний рух, не зважаючи на значні досягнення, не встиг повністю сформуватися у потужну політичну течію. Цей процес залежав від національної буржуазії, яка складала невелику частку серед іноземної, російської та польської буржуазії. Національний рух за Відродження України очолила українська інтелігенція.

Процес формування українських політичних партій на початку ХХ ст.. мав ряд особливостей.

По-перше, політичний рух українців, як недержавної нації, відбувався в умовах незавершеного формування буржуазних класів не тільки в Україні, а й в Росії. Тому керівною політичною силою у цьому процесі виступила національна інтелігенція. Їй були притаманні риси постійного сумління, нерішучості, численних суперечок про питання першорядності національної або соціальної програми. Значну її частину становили вчені, письменники, студентство, учні та інші різночинські елементи міст.

По-друге, населення України мало неоднорідну етносоціальну структуру. Українське селянство слабо сприймало національні ідеї і вимагало від політичних партій вирішення аграрного питання. Робітничий клас України, з переважанням в ньому росіян, також більше сприймав соціалістичні ідеї. Це вело до звуження соціальної бази українських політичних партій, лідери яких вважали національно-політичні завдання першорядними.

По-третє, в своїй діяльності керівники партій спирались на ідеї відомих українських діячів громад - просвітників XIX ст. – М. Драгоманова, І. Франко, Т. Шевченко, М. Костомарова. Поряд з використанням ідей державного будівництва України на демократичних засадах, керівники українських політичних партій зберігали у діяльності культурно-просвітницькі форми боротьби. Культурологічні питання набували вирішального значення, особливо під час Російської революції 1905-1907 рр. та післяреволюційний період.

У роки Російської революції 1905-1907 рр. українські політичні партії розгорнули активну діяльність. Вони створювали партійні осередки в містах України, видавали на українській мові листи, газети. Ішов процес об’єднання інтелігенції, ремісників, селянства в боротьбі за національні та соціальні права.

За часи Російської буржуазно-демократичної революції були створені національні партії поміркованих українців. В 1904р. із Всеукраїнської загальної організації виділилась група, яка утворила українську радикально-демократичну партію. Її керівниками були В.Грінченко, М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко. Основною метою діяльності партії було встановлення конституційного правління, проведення соціальних реформ, автономія України у складі майбутньої Федеративної Російської Республіки та українізація шкіл.

Після поразки революції в Росії на базі УРДП було створено „Товариство українських поступовців» – культурно-просвітницька організація на чолі з М.С.Грушевським.

В 1910-1912 рр. діяльність українських соціалістичних партій фактично припинилась, внаслідок арештів і заслань її діячів. Закордонні комітети партій „Спілка» та „УСДРП» не мали будь-якого впливу на події в Україні. Напередодні Лютневої революції 1917р. політична палітра складалась з партій націоналістичного, соціал-демократичного та ліберально-консервативного напрямів. Абсолютна перевага в українському русі належала лівим національно-соціалістичним силам.

Теми повідомлень:

 

1. Розвиток Донбасу у ІІ пол. ХІХ ст.

2. Видатні діячі громадського руху України.

3. Перші українські політичні партії.

 

 

Література:

 

1. В.М. Литвин. Історія України. Навчальний посібник для семінарських занять. Київ: 2007. – 400 с.

2. В.Я. Білоцерківський. Історія України.– Київ – 2007.

3. Світлична В.В. Історія України: навч. посібник. За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. – К.: Каравела, 2004. – 408 с.

4. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

5. Історія України. Навчальний посібник. Змістові модулі. Г.С. Бігун, Соловйова Р.П., Саржан С.Е., Мармазова О.І., І.Є. Смирнова – Донецьк: ДонДУЕТ – 2005 – 232 с.

6. Донецький регіон: природа, історія, культура. Посібник для студентів вищих навчальних закладів. / Г.С. Бігун, П.М. Касперович, Донецьк: ДонДУЕТ - 2003 – 102 с.

7. Історія України. Методичні рекомендації для самостійної роботи студентів. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, Донецьк.-ДонДУЕТ.- 2003 – 27 с.

8. Саржан С.Е. Історія України. – Навч. посібник.- Донецьк - ДонДУЕТ. – 2004. – 97 с.

9. Шокалюк О.І. Історія України. – Навч. посібник. К. – 2004. – 276 с.

10. Лановик Б.Д. Історія України. – К.: Знання – Прес.-2002.-129 с.

11. Зарубіжні українці. Посібник. Г.С. Бігун, О.І. Мармазова, - Донецьк.- ДонДУЕТ.- 2004 – 86 с.

12. Бойко О.Д. Історія України.-К. Вид. центр. “Академія” 2003.-568 с.

13. Юрій М.Ф. Історія України.-К. – Кондор.- 2004.- 252 с.

 

Понятійний апарат:

 

Габсбурги – династія, що правила в Австрії.

Губернія – основна адміністративно-територіальна одиниця в Росії з 1708р. Розподілялась на повіти. В 1923-29 рр. замість губерній створені краї та області.

Магістрат – урядовий орган міського управління (в Росії з 1720 р.).

Промисловий переворот – стрибок у розвитку виробничих сил, полягає в переході від мануфактури до машинного виробництва. В Росії початок промислового перевороту відноситься до першої половини ХІХ ст., завершився на прикінці 70-х поч. 80-х рр. ХІХ ст. В результаті промисловий переворот закінчився утвердженням капіталізму.

 

 

Проблемно-пізнавальні питання:

 

1. Яка війна продемонструвала відсталість Росії та неможливість прогресивного розвитку економіки держави в умовах існування феодальних відносин?

2. Коли почалось руйнування феодального землеволодіння та витіснення його капіталістичним?

3. Які можливості відкрила перед селянами земельна реформа?

4. Назвіть особливості промислового перевороту в Україні?

 

Реферати:

 

1. Діяльність гетьмана України К. Розумовського.

2. Політика Петра І щодо України.

3. Катерина ІІ і Україна.


лекція 7. Україна на початку ХХ ст. Українська національна демократична революція

1917-1920 рр.

 

План

 

1. Розвиток революції в Україні в 1917 р. Діяльність Центральної Ради.

2. Українська гетьманська держава П. Скоропадського.

3. УНР в період Директорії.

 

Розглядаючи перше питання, слід звернути увагу на те, що в результаті збройного повстання в лютому 1917 р. в Росії було утворено дві форми влади: Тимчасовий уряд і Рада робітничих і солдатських депутатів. А на Україні була утворена ще третя форма влади 3 березня 1917 р. – Центральна Рада, яка вела боротьбу за відродження української державності. Центральна Рада була створена поміркованими лібералами з Товариства українських прогресистів. Президентом Центральної Ради був обраний М. Грушевський, його заступником - В. Винниченко.

Доцільно зазначити, що першим кроком на шляху відродження державності був Всеукраїнський конгрес, скликаний 5-7 квітня 1917 р. На ньому були проголошені повноваження Центральної Ради і М. Грушевського. Крім того, було обрано склад Центральної Ради.: Велику Раду (150 чол.) і Малу Раду (20 чол.). Важливо сказати, що з приходом до влади Центральна Рада провела певні реформування в Україні:

- були сформовані центральні органи влади: законодавчі функції виконувала Центральна Рада, виконавчі - Генеральний секретаріат, згодом -Рада народних міністрів;

- створювались в Україні центральні органи управління, секретаріат і міністерства;

- активно розроблялась законодавча база;

- в лютому 1918р. була затверджена символіка УНР: державний герб - тризуб, державний прапор -жовто-блакитне полотнище;

- на території УНР вводився новий стиль обчислення часу: 16 лютого 1918 р. було оголошено 1 березня 1918р.;

- було розпочато формування нового адміністративно-територіального поділу на основі етнографічного і географічного фактору: УНР ділилась на 30 земель (губерній);

- було розпочато створення грошової одиниці - 1 березня 1918р.нею була гривна, що рівнялась 8,7 частин чистого золота;

- розпочалось проведення судової реформи, але вона не була доведена до кінця;

- був розроблений проект конституції.

Центральна Рада проводила роботу по створенню української преси:

- в 1917 р. було видано 677 назв українських книг, виходило 63 періодичних видань, були розроблені навчальні плани для українських шкіл.

Вводилась українська мова в школах, створювались українські гімназії, університети, музеї.

І універсал був прийнятий 10 червня 1917 р.

Основні положення І Універсалу:

1. Автономія в Україні в рамках демократичної та федеративної Росії.

2. Обрання на основі загального, прямого, таємного голосування Українських Установчих зборів.

3. Створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення.

4. Засудження політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

ІІ Універсал було прийнято 3 липня 1917 р., в якому проголошувалась крайова автономія України у складі Російської Федерації.

Ш Універсал був прийнятий 7 листопада 1917 р.

Основні положення III Універсалу:

1. Проголошення УНР.

2. Верховна законодавча влада в Україні зосереджувалася в руках Української Центральної Ради, а вища виконавча влада - у руках Генерального Секретаріату України (уряду УНР).

3. Ліквідація поміщицького землеволодіння.

4. Установлення 8-годинного робочого дня на підприємствах.

5. Установлення державного контролю над виробництвом.

6. Прагнення до припинення світової війни й установлення миру.

7. Скасування страти в Україні; амністія всім політв'язням.

8. Зміцнення і розширення прав місцевого самоврядування.

9. Проголошення права на національно-персональну автономію російського, єврейського, польського та інших народів.

IV Універсал був прийнятий 22 січня 1918 р., в якому Україна проголошувалась вільною, самостійною, незалежною державою.

Основні положення IV Універсалу:

а) проголошення незалежності та суверенітету Української Народної Республіки.

б)націоналізація усіх природних ресурсів, ліквідація права власності на землю;

в) передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт.

г) демілітаризація підприємств.

д)надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни;

е) встановлення державного контролю над банками;

ж) закінчення війни;

з) встановлення державного контролю над банками;

и) право національних меншин на національно-персональну автономію.

Історичне значення IV Універсалу Центральної Ради:

вперше в новітній історії український народ прийшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави.

Важливо сказати, що у зовнішній політиці Центральна Рада орієнтувалась на підтримку Німеччини. 27 січня (9лютого) 1918 р. підписано Брестський договір постачання продуктів Німеччини в обмін на збройну допомогу.

По відношенню до Росії Центральна Рада вимагала визнати самостійність України. Між Росією і Центральною Радою виник конфлікт. Необхідно звернути увагу на те, що 4 грудня 1917 р. Росія направила Центральній Раді ультиматум, в якому зазначалось:

- припинити дезорганізацію фронту і відкликати з нього українські частини;

- не пропускати контрреволюційні війська на Дон і Урал;

- не допускати роззброєння радянських військ в Україні;

- сприяти революційним військам в боротьбі з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням.

Слід сказати, що самостійну українську державу не вдалось відстояти Центральній Раді. 28 квітня 1918 р. Центральна Рада закінчила своє існування. Необхідно визначити основні причини поразки Центральної Ради:

- відсутність двох головних баз державності: боєздатної армії, адміністративного апарату;

- нерозвинутість українського національного руху: будівництво держави розпочато ще до завершення процесу формування нації;

- більшість освічених людей в Україні були росіянами; український рух ще не проникнув у міста;

- існувала гостра ворожнеча між Петлюрою і Винниченком;

- була недостатня кількість компетентних людей;

- Центральну Раду не підтримувало населення через постачання продуктів Німеччині, діяльності каральних законів і т.д.

Таким чином, Центральна Рада проіснувала з 3 березня 1917 року по 29 квітня 1918 року.

2. Розглядаючи друге питання, необхідно зазначити, що з 29 квітня 1918 р. по 14 листопада 1918 р, на Україні була нова форма влади - Гетьманщина. Цей уряд був український за формою, але російський за змістом.

Доцільно сказати, що 29 квітня 1918 р. на хліборобському з'їзді в Києві при підтримці німців гетьманом був проголошений Павло Скоропадський - 45-ти років, в минулому ад'ютант Миколи II, потомок гетьмана Лівобережної України - Івана Скоропадського.

Суть внутрішньої політики уряду Скоропадського, треба виділити такі моменти:

- замість УНР проголошувався гетьманат під назвою "Українська держава";

- були прийняті документи: "Маніфест до українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України";

- був сформований кабінет міністрів із великих землевласників: голова кабінету міністрів - Ф. Лизогуб, міністр закордонних справ - Д. Дорошенко, міністр освіти - історик М. Василенко, міністр юстиції- Чубинський;

- було проголошено право приватної власності;

- розпочато формування білогвардійської армії;

- введено категорію громадян-козаків;

- був прийнятий закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства;

- в промисловості вводився 12-ти годинний робочий день;

- було підготовлено законопроект земельної реформи;

- створено суд на нових засадах;

- в галузі фінансів організована діяльність Міністерства фінансів, встановлювалась українська грошова система, створювались банки.

Дуже важливо зазначити, що значних успіхів було досягнуто у галузі національно-культурної політики. Були зроблені спроби українізувати державний апарат і систему освіти. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, історії та географії України. Відкривались нові українські університети, зокрема у Києві і Кам'янець- Подільському. Почала діяти УАН. Було створено Національну Бібліотеку, Національний Архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр.

Характерно, що головним зовнішньополітичним завданням нової влади була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Так, за часів гетьманату Україну визнали 30 країн, а 10 з них мали свої представництва у Києві,

Україна мала своїх представників в 23 державах. Негативними моментами в діяльності Скоропадського були:

- відсутність власної армії;

- його компрометувала залежність від німців, діяльність каральних загонів, постачання продуктів Німеччині;

- не було вирішено земельне питання;

- П. Скоропадський був тісно пов'язаний з багатими верствами населення;

- П. Скоропадський був прихильний до росіян і т. д.

В цілому, невдала політика репресій проти селянства, невирішеність військового питання, цілковита залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, а також поразка держав Центрального блоку призвели до краху Гетьманату. 14 грудня 1918р. П. Скоропадський зрікся влади.

3. Висвітлюючи третє питання, слід зазначити, що 14 листопада 1918р., коли П.Скоропадський оголосив про федерацію української держави з Росією, у Києві і інших містах з'явились відозви із закликом до повстання проти гетьмана-зрадника. Ініціатором цього руху виступила Директорія - урядове формування, яке було створене на таємних зборах опозиційного українського національного союзу за участю селянської спілки і профспілок залізничників та командирів загону січових стрільців. До складу створеного нового органу зідновленої УНР - Директорії УНР ввійшли:

- соціал-демократ В. Винниченко (голова);

- соціал-демократ Симон Петлюра (звільнений з в'язниці, був головним отаманом республіканських військ);

- професор геології Київського університету Ф. Швець;

- соціаліст-самостійник, адвокат О. Андрієвський;

- голова профспілки украї<







Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.