Особистість. Структура особистості. Теорії особистості.

Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характерис­тиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.

Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття «особистість» має сенс лише в системі суспільних відносин — там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей.

Для пізнання особливостей формування властивостей особистості, у тому числі й соціально-психологічних, необ­хідно розглядати її життя в суспільстві, її рух у системі суспільних відносин. Без колективу, групи, людських спільностей особистість в її діяльній соціальній сутності не можлива, тому охарактеризувати її можна тільки в системі міжособистісних стосунків, у колективній діяльності. Сус­пільство для особистості є не просто зовнішнім середови­щем, а певною системою взаємозв'язків.

Суспільство — система соціальних зв'язків, сукупність усіх спосо­бів взаємодії і форм об'єднання людей за конкретними інтереса­ми, потребами, взаємними симпатіями, відповідним типом діяль­ності та спілкування, що виникають у процесі соціального життя і становлять цілісність.

У суспільстві реалізується особистість кожної люди­ни. Властиві тільки їй риси і особливості утворюють її ін­дивідуальність, тобто психологічні особливості, що ста­новлять її своєрідність, відмінність від інших людей. Інди­відуальність особистості виявляється в рисах характеру, темпераменту, у звичках, інтересах, якостях пізнавальних процесів, у здібностях, індивідуальному стилі діяль­ності. Індивідуальні особливості людини не виявляються, доки не стануть необхідністю в системі міжособистісних взаємин, суб'єктом яких виступить ця людина як особис­тість.

Індивідуальність (лат. неподільність) — сукупність особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інте­ресів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої

Утверджуючи свою індивідуальність і неповторність у взаємодії із соціумом, виявляючи активність, здатність до творчості, особистість намагається реалізувати себе як компетентна людина, як професіонал у діяльності та со­ціальних відносинах.

Компетентна (лат. сотреіепз — належний, відповідний) людина — індивід, який має досконалі знання у певній професійній сфері.

Взаємодія особистості і суспільства є процесом засвоєн­ня індивідом соціально-психологічного досвіду, переходу від абстрактної можливості у реальне володіння соціаль­ним статусом.

Соціально-психологічні теорії особистості. Більшість соціально-психологічних теорій розглядають особистість як індивідуальне і водночас соціально-психоло­гічне явище. Найвідомішими серед них є психоаналіз, поведінкова школа (біхевіоризм), гуманістична психологія, екзистенціальна психологія, акмеологічний підхід, транс-акційний аналіз особистості та ін.

Психоаналіз. Згідно з цією теорією рушійною силою, мотивами поведінки людини в соціумі є несвідомі біологіч­ні потяги та інстинкти. її засновник, відомий австрій­ський психолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856—1939), вважав, що душевний стан людини зумовлюється співвід­ношенням несвідомого (інстинктів, потягів, імпульсів) і свідомого, яке є результатом впливу соціального оточення. Боротьба між ними завжди драматична і призводить до конфліктів людини із суспільством.

Розвиваючи вчення Фрейда, швейцарський психолог і психіатр Карл-Густав Юнг (1875—1961) розглядав осо­бистість як складне структурне явище, що поєднує в собі індивідуальне несвідоме і колективне несвідоме. Змістом колективного несвідомого є архетипи — наділені енерге­тичною силою певні загальні форми уявлень, що у проце­сі індивідуального життя наповнюються особистим емо­ційним та образним змістом.

К.-Г. Юнг запропонував типологію характерів відпо­відно до переважаючої функції (мислення, почуття, інтуї­ція), спрямованості особистості на зовнішнійабо внутріш­ній світ, запровадив поняття «екстраверсія — інтроверсія» для позначення двох протилежних типів особистості. Екс­травертивний тип характеризується зверненістю особис­тості до навколишнього світу, для інтровертивного типу властива фіксація інтересів особистості на явищах влас­ного внутрішнього світу.

Теорія відчуження німецько-американського психо­лога і соціолога Бріха Фромма (1900—1980) є найбільш «соціалізованим» ученням неофрейдизму. Втрату люди­ною зв'язків зі світом та з іншими Фромм називав відчу­женням, «негативною свободою». Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не дає, і тому вона стає са­мотньою. Це, на думку Фромма, підкреслює двоїсту при­роду людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого — прагне позбутися цієї незалежності, що при­зводить до відчуження як фатальної основи міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в агресивність. Для по­долання відчуження людям потрібно прищеплювати гу­маністичні засади, основою яких є почуття любові до себе і до інших.

Неофрейдистською за своєю суттю є і теорія розвитку особистості американського психолога Еріка Еріксона (1902—1994). Згідно з нею розвиток особистості зумовлю­ється соціальним світом, а не біологічними чинниками, між особистістю та суспільством немає антагонізму. Цен­тральною властивістю людини є «ідентичність особистос­ті», яка вказує на взаємозв'язок особи і соціального ото­чення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні її цін­ності, соціальної ролі та призначення.

Біхевіоризм (англ. поведінка). Згідно з цим напрямом свідомість як предмет наукового дослід­ження заперечується, а психіка зводиться до різних форм поведінки.

Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Уотсон (1878—1958), який запропонував програму побудови нової психології, вважаючи її предме­том не свідомість, а поведінку. Усі вияви поведінки люди­ни, на його думку, можна описати, послуговуючись термі­нами «стимул» — зміна зовнішнього середовища і «реак­ція» — відповідь організму на стимул.

Біхевіоризм акцентує на взаємозв'язку особи і сус­пільства.

Гуманістична психологія. Цей напрям у західній (пере­важно американській) психології протиставив себе біхевіо­ризму і фрейдизму як «третя сила», наголосивши на спря­муванні особистості у майбутнє, до вільної реалізації своїх потенцій.

Згідно з поглядами її представників особистість є унікаль­ною цілісною системою, відкритою до самоактуалізації, що притаманно тільки людині. Засновник цієї теорії американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902— 1987) виходив з того, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. Важливим компонен­том структури особистості він вважав «Я-концепцію», яка формується у процесі взаємодії людини з навколишнім се­редовищем, є інтегральним механізмом саморегуляції її по­ведінки і може бути позитивною, негативною та амбівалент­ною (суперечливою).

Гуманістична психологія прагне до цілісного вивчення особистості, наголошуючи на значенні довільності пове­дінки, ролі справжніх духовних цінностей і переконань у процесі її становлення в суспільстві.

Екзистенціальна психологія. Суть її полягає у визнан­ні унікальності особистого досвіду конкретної людини. Од­ним із своїх завдань вона вважає розв'язання проблеми відновлення аутентичності особистості — забезпечення відповідності її буття у світі внутрішній природі. Австрій­ський психіатр і психолог Віктор-Еміль Франкл (1905— 1989) вважав, що основним прагненням людини є усвідом­лення смислу свого існування.

Акмеологічний підхід до вивчення особистості. Акмеологія об'єднала зусилля багатьох учених, котрі зосереди­лись на вивченні особистісних, психофізіологічних харак­теристик фізично і психічно зрілої дорослої людини, на з'ясуванні об'єктивних і суб'єктивних чинників, що дають їй змогу найкраще реалізуватися. Одним із її засновників був російський психолог Борис Ананьєв (1907—1978).

Трансакційний аналіз особистості. Як метод групової психотерапії, трансакційний аналіз особистості побудова­ний на своєрідному уявленні про структуру людської пси­хіки. Засновником цього методу є американський психолог Ерік Берн (1910—1970), який стверджував, що в кожній людині можна знайти три типи станів власного «Я»: Дити­на, Дорослий, Батько.

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: