Педагогіка як наука і мистецтво. Відомі педагоги України (А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський про роль пед. Знань і умінь у становленні особистості).

Навч. процес: сутність, закономірності, ф-ї. Відомі вчені Укр. про шляхи оптимізації навч. процесу в суч. школі.

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття «навчальний процес охоплює всі компо­ненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учи­теля на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям «процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності склада­ється з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомлен­ні нових знань, організації спостережень, лабораторних і практич­них занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому значенні — оволо­діння соціальним досвідом з метою його використання в практич­ному житті.

Процес навчання формують тісно пов'язані між собою компоненти: цільовий, стимулююче-мотиваційний, змістовний, операційно-дієвий, контрольно-регулю­ючий, оцінно-результативний.

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб уч­ні навчилися свідомо користуватися формами і прийома­ми пізнавальної діяльності, могли правильно застосовува­ти наукові принципи й методи у поясненні явищ приро­ди, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.

Функції процесу навчання

Освітня функція - покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Знання — узагальнений досвід людства, що відображає різні га­лузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірно­стей, ідей, теорій, якими володіє наука.

Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забез­печує формування в учнів умінь та навичок.

Уміння — здатність на належному рівні виконувати певні дії, за­снована на доцільному використанні людиною знань і навичок.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спро­можний виконувати певну дію раціонально, точно і швидко, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

В. Сухомлинський вважав, що кожний учень за роки навчання у середній школі повинен обов'язково оволоді­ти такими загальнонавчальними вміннями: 1) спостерігати явища навколишнього світу; 2) думати — зіставляти, по­рівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, диву­ватися; 3) висловлювати міркування про те, що учень ба­чить, спостерігає, робить, думає; 4) вільно, виразно, сві­домо читати; 5) вільно, досить швидко і правильно писа­ти; 6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати взаємозв'язок і взаємозалежність між ни­ми; 7) знаходити книжку з питання, що цікавить; 8) зна­ходити в книжці матеріал, що цікавить; 9) робити попе­редній логічний аналіз тексту в процесі читання; 10) слу­хати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді; 11) читати текст і водночас слухати інструктаж учителя щодо роботи над текстом, над логічними складо­вими частинами; 12) написати твір — розповісти про ба­чене навколо себе.

Розвиваюча функція - передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розви­ваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери; навчальних інтересів, мо­тивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі за­гальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають навчитися: структурування — встановлення найближчих зв'язків між поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі якого ви­значається структура знань; систематизації — встановлен­ня віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі якої вони організуються в певну систему; конкре­тизації — практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання — зміни неістотних ознак понять, їх властиво­стей, фактів тощо при постійних істотних; доведення — ло­гічного розмірковування; робити висновки — поступово спрощувати теоретичний або практичний вираз з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення — акцен­тування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час вивчення навчального матеріалу; класифікації — роз­поділу понять на взаємопов'язані класи за істотними озна­ками; аналізу — виокремлення ознак, властивостей, відно­шень понять, знаходження спільних і відмінних їх власти­востей; синтезу — поєднання, складання частин (дія, зво­ротна аналізу); порівняння — виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування — виділення істотних ознак понять відки­данням неістотних; узагальнення — виділення ознак, вла­стивостей, істотних для кількох понять.

Виховна функція. Виховний характер навчання — об'єктивна закономір­ність, що виявлялася в усі епохи. Водночас виховуючий характер навчання — важлива функція діяльності вчите­ля, який виховує підростаюче покоління насамперед у процесі навчання. Зрозуміло, що процес навчання переду­сім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на ос­нові засвоєння системи наукових знань про природу, сус­пільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і до самих себе.

Формування наукового світогляду є підґрунтям для ви­ховання моральних, трудових, естетичних і фізичних яко­стей особистості. У процесі навчання формуються такі мо­ральні якості, як почуття обов'язку і відповідальності, дружби й колективізму, доброти і гуманізму, активна по­зиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, не­обхідні майбутньому працівникові будь-якої галузі вироб­ництва: вміння планувати свою роботу, добирати прийо­ми її виконання, контролювати себе, раціонально викори­стовувати час.

Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функцій залежить від перелічених нижче чинників: Використання змісту навчального матеріалу. Добору форм, методів і прийомів навчання. Забезпечення порядку і дисципліни на уроці. Використання оцінок. Особи вчителя, його поведінки, ставлення до учнів.

Характеристика основних груп методів виховання

Індивідуальна форма

Зміст індивідуальної самоосвіти педагога охоплює сис­тематичне вивчення політичної, психолого-педагогічної, наукової літератури, безпосередню участь у роботі шкіль­них, міжшкільних та районних методичних об'єднань, се­мінарів, конференцій, педагогічних читань; розробку окремих проблем, пов'язаних з удосконаленням навчаль­но-виховної роботи; проведення експериментальних до­сліджень; підготовку доповідей, виступів по радіо, телеба­ченню, огляд і реферування педагогічних та методичних журналів, збірників та ін.

Організація самоосвіти передбачає зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога; систематичність і по­слідовність самоосвіти, постійне ускладнення її змісту і форм; багатоплановий (комплексний) підхід до організації вивчення обраної теми з самоосвіти; індивідуальний ха­рактер самоосвіти як найбільш гнучкої форми набуття пе­дагогом знань; гласність і наочність результатів самоосвіти в педагогічному колективі; створення в школі умов для звернення педагогів до нових досягнень науки і передо­вого педагогічного досвіду; завершеність самоосвітньої ро­боти на кожному її етапі (доповіді, участь у семінарі, під­готовка виступу, написання реферату, підготовка допові­ді, участь у засіданні педагогічної ради, науково-практичній конференції та ін.).

Молоді спеціалісти, які закінчили вищі педагогічні за­клади освіти, упродовж першого року роботи за місцем працевлаштування проходять стажування.Його мета — набуття практичних умінь і навичок педагогічної діяльно­сті. Під час стажування вони користуються всіма правами працівника школи і виконують покладені на них обов'язки. Керівник закладу освіти призначає для моло­дого вчителя наставника з числа кращих учителів відпо­відного фаху. Наставник надає стажисту допомогу в пла­нуванні навчально-виховної роботи, в розробці поурочних планів та ін. Результати стажування розглядає наприкінці навчального року дирекція школи.

Колективні форми

Відкриті уроки — одна з колективних форм методич­ної роботи. Їх мета — підвищення майстерності всіх учи­телів. Основні завдання відкритих уроків: упровадження в практику вчителів передового педагогічного досвіду і ре­зультатів досліджень педагогічної науки, спрямованих на розв'язання завдань, що стоять перед національного шко­лою.

Взаємовідвідування вчителями уроків — має істотне значення у підвищенні педагогічної майстерності вчителів. Якщо молодий і недосвідчений учитель відвідає урок, що його проводить старший колега, то він може збагатити свій методичний багаж.

Предметні методичні об'єднання вчителів або предмет­ні комісії — центр методичної роботи, вивчення і втілен­ня досягнень теорії та передового досвіду в практику нав­чання конкретних навчальних дисциплін.

Методичні кабінети — створюють у великих основних і середніх школах для надання вчителям і вихователям методичної допомоги. Вони знайомлять учителів з досяг­неннями педагогічної науки і передового педагогічного досвіду.

Семінар-практикум — продуктивна форма методичної роботи. Цінність його в тому, що вчителі самостійно оп­рацьовують педагогічну літературу з обговорюваної про­блеми, аналізують власний досвід.

Педагогічні читання — сприяють підвищенню педаго­гічної майстерності вчителів. Мають на меті узагальнення і поширення передового педагогічного досвіду і прово­дяться з актуальної педагогічної тематики. їх можна ор­ганізувати у школі, районі, області, країні.

Науково-практична конференція (районна, обласна чи республіканська) — ефективна форма методичної роботи. З темою конференції педагогічну громадськість озна­йомлюють заздалегідь. На пленарному засіданні розгляда­ють основні питання проблеми, яка виноситься на обгово­рення, а під час роботи секцій обговорюють конкретніші питання навчально-виховної роботи, відвідують і обгово­рюють уроки та виховні заходи у кращих школах.

Діяльність шкіл передового досвіду — спрямована на вивчення та поширення передового педагогічного досвіду. Такі школи безпосередньо демонструють зразки навчаль­но-виховної роботи відвідувачам, організовують розповіді керівників або кращих учителів про систему своєї роботи, забезпечують відвідування та обговорення уроків або ви­ховних заходів зі слухачами, оформляють спеціальні бук­лети з описом передового досвіду та Ін.

Опорні школи — важлива ланка методичної роботи. Вони мають належну навчально-матеріальну базу, творчий педагогічний колектив і відповідні результати в навчаль­но-виховній роботі. На базі опорної школи проводять ін­дивідуальні та групові консультації, стажування, науко­во-практичні конференції, педагогічні читання, семінари-практикуми тощо.

Експериментальний педагогічний майданчик. Відпо­відно до «Положення про експериментальний педагогіч­ний майданчик» (1993) такі майданчики створюють для реалізації педагогічних ініціатив, спрямованих на онов­лення змісту, впровадження принципово нових техноло­гій у практику закладів освіти. Ініціатором створення мо­же бути будь-яка особа чи заклад освіти.

Творчі звіти вчителів — використовують перед атеста­цією педагогічних працівників. Звітуючи на педагогічній раді, вчитель ділиться своїми знахідками, методичними доробками, знайомить інших учителів з технологією влас­ного досвіду.

У підвищенні фахового, методичного і психолого-педагогічного рівнів учителя вагому роль відіграють обласні ін­ститути удосконалення вчителів (ОІУВ). Останніми рока­ми в цих установах створено кафедри, що відповідають за підвищення кваліфікації учителів.

Підвищенню фахового рівня педагогічних працівників сприяє також їх систематична атестація, яку проводять з метою визначення відповідності педагогів посаді, яку во­ни обіймають, рівневі кваліфікації, залежно від якого (а також від стажу педагогічної роботи) їм встановлюється кваліфікаційна категорія, визначається тарифікаційний розряд оплати праці, присвоюється педагогічне звання.

Сутнісні ознаки малої групи

Мотивами об'єднання людей у групи є потреба у спілку­ванні, інших формах взаємодії з конкретними індивідами; важливість завдань, які розв'язує певна група; дія зовніш­ніх чинників, що винагороджують за участь у групі.

Мала група — невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування.

Мала група розвивається на основі спільної мети, яка породжує спільну діяльність, спільні цінності і способи взає­модії, а також за безпосереднього контакту осіб у групі, що створює можливості для міжособистісногоспілкування

Педагогіка як наука і мистецтво. Відомі педагоги України (А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський про роль пед. Знань і умінь у становленні особистості).

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вив­чають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: на­родна педагогіка — духовна педагогіка — світська педаго­гіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду наро­ду, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдан­ня, засоби і методи виховання та навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запровадже­но термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знан­ня без належності до конкретної етнічної спільноти, то по­няття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує мож­ливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа­гогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педа­гогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педаго­гічне значення явищ народного життя і визначає їх відпо­відність сучасним завданням виховання.

Українська народна педагогіка — складова народознав­ства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки наро­дознавства.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педаго­гіки, шкільної практики, який забезпечує практичне за­своєння учнями культурно-істо­ричних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) — наука про культуру, побут народу, його походження й роз­селення, національні традиції, звичаї, обряди. У широко­му значенні — це сукупність сучасних наук про народ, йо­го духовність, національну культуру, історію, а також здо­бутки народного і професійного мистецтва, які відобража­ють багатогранність життя народу, нації.

Родинна педагогіка — складова частина народної пе­дагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо ство­рення і збереження сім'ї, сімейних традицій.

Педагогічна деонтологія — народне вчення про вихов­ні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учня­ми, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Педагогіка народного календаря передбачає вихован­ня дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Козацька педагогіка — частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього гро­мадянина з яскраво вираженою українською національ­ною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо­вання і навчання особистості засобами релігії.

Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закла­дів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчен­ня та обґрунтування. Це надихнуло науково-педагогічну громадськість на створення власного науково-педагогічно­го центру. У березні 1992 р. засновано Академію педаго­гічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науков­цями АПН України обґрунтовано головні принципи сис­теми безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту ос­віти та ін.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і нав­чання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного застосування теоретичних по­ложень. Справжня майстерність учителя, високе мистецтво завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на під­ставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі дже­рела: Педагогічну спадщину минулого. Сучасні педагогічні дослідження. Передовий педагогічний досвід.

Антон Семенович Макаренко (1888—1939) — один Із найвідоміших педагогів, який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію виховання.

На думку А. Макаренка, педагогіка є найбільш діалек­тичною, рухливою, дуже складною і різноманітною нау­кою. Серед основних рис макаренківської педагогіки слід відзначити: діалектичне розрізнення методики навчання і методики виховання; єдність вивчення дитини та її ви­ховання; єдність виховання дітей і організації їхнього життя; поєднання вивчення основ наук з продуктивною працею учнів; науково організовану систему всіх впливів; посилення уваги до дитячого колективу. Психологія має бути не основою педагогіки, а продовженням її у процесі реалізації педагогічних закономірностей та ін. Під ціля­ми виховання А. Макаренко розумів програму особистості, програму людського характеру («Методи виховання»). На його думку, у виховному процесі має бути загальна про­грама виховання, «стандартна», й індивідуальна коректива до неї залежно від особистості конкретного учня.

А. Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціаль­но цінної мети; спільна діяльність, спрямована на досяг­нення цієї мети; відносини відповідальної залежності; на­явність органів самоврядування); визначив стадії його роз­витку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Згідно з вченням А. Макаренка, характерними ознаками стилю життя і ді­яльності дитячого колективу є: мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування; звичка поступатися товарише­ві, єдність колективу.

Багато років працюючи із специфічним контингентом, він приділяв велику увагу розумовому вихованню дітей і підлітків, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. Виходячи з потреби належної постановки морального виховання підростаючого покоління, вважав за потрібне запровадження у школах теорії моралі.

Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів, А. Макаренко чільне місце відводить вихован­ню свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв'язку з вихованням волі, мужності й характеру. Він розробив та­кож методику дисциплінування: пояснення, переконання, громадська думка, авторитет старших, особистий приклад педагогів і батьків, добрі традиції школи, чіткий режим і розпорядок у школі, різні форми заохочення і покаран­ня (але в жодному разі не фізичні).

Особливе місце в педагогічній теорії і практиці А. Макаренка посідає трудове виховання дітей і молоді.

Великого значення А. Макаренко надавав естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного ви­ховання він вважав красу природи, пісні, музику, образо­творче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чис­тоту й охайність у всьому.

У своїх творах («Педагогічна поема», «Прапори на баштах») яскраво показав значення фізичного виховання у всебічному розвитку особистості. Шляхами фізичного загартування він вважав створення відповідних санітарно-гігієнічних умов, дотримання правильного режиму жит­тя, використання природних чинників, правильний ре­жим харчування, добру організацію відпочинку, широку програму фізичного виховання.

Значну увагу А. Макаренко приділяв проблемам педа­гогічної майстерності. На його думку, педагог-вихователь повинен відповідати певним вимогам: бути патріотом своєї батьківщини; мати добру загальноосвітню, професійну і пе­дагогічну підготовку; бути ініціативним, активним, енер­гійним і життєрадісним, гуманним і чуйним товаришем і другом, вимогливим до себе й вихованців; працювати твор­чо; уміти аналізувати свою роботу і вивчати досвід роботи товаришів; мати педагогічний такт. Для того, щоб стати хо­рошим педагогом, треба багато працювати над собою.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918 — 1970) — видатний український педагог, засновник гуманістичної, новаторської педагогіки.

В. Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня шко­ла», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 науко­вих статей.

Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє школі як осередку культури, Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності панува­тимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала тану функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти під емпіричних узагальнень, у досягнен­ні цілей навчання й виконання використовувати цілепокладяння, моделювання, технологію активного перетворен­ня педагогічної дійсності. Головною метою, якої має, прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних нидів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здіб­ностей.

Важливим напрямом усебічного розвитку особистості, який необхідно враховувати при її проектуванні, є розу­мове виховання. В. Сухомлинський вважав, що розумове виховання потрібне людині не тільки для праць а й для повноцінного духовного життя. Одна з його фундаменталь­них Ідей заучить так: навчання повинно бути радісною працею.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В. Сухомлинського є її гуманізм. Виховання гуманізму й людя­ності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Важливу роль В. Сухомлинський відводить естетично­му вихованню підростаючого покоління, вихованню кра­сою.

Значної уваги у своїй практичній діяльності і в теоре­тичних пошуках В. Сухомлинський надавав проблемі ди­тячого колективу. Новаторським можна вважати його по­ложення про гармонію суспільних та індивідуальних по­треб у структурі особистості.

Хороший педагог, на його думку, по-перше, повинен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними; по-друге, мас добре знати свій предмет; по-третє, добре знати педагогіку і психологію; по-четверте, досконало во­лодіти методикою викладання навчального предмета.

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: