Вчення про буття і пізнаня в елеатській філософії

Предмет будь-якої науки — це та сукупність явищ дійсності, яка досліджується цією наукою. Так, фізика досліджує властивості макро і мікротіл. Хімія досліджує речовину, властивості найменших часток речовини, особливості -поєднання (сполук, сумішей тощо) різних речовин. Біологія вивчає світ живого, живе у всіх формах його вияву. Астрономія вивчає космічні тіла, їхні властивості (рух, взаємодію тощо). Тобто кожна наука досліджує певну сукупність явищ дійсності, певний спектр явищ природи. На відміну від окремих наук філософія вивчає не окремі сфери буття, а світ як цілісність.

Окремі науки покликані дослідити ті чи інші явища для того, щоб потім можна було використати здобуті знання для перетворення дійсності відповідно до потреб людини.

У визначенні предмета філософії виникає нова проблема—місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язання цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет;

Друга згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про природу, або як метафізика — умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук.

Методи філософського пізнання. Метод (від гр. теїііосіоз — шлях дослідження чи пізнання) пізнання — це спосіб побудови та обгрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність (послідовність) прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання.

Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомими методами філософського пізнання є метафізика і діалектика. До XVII —XVIII ст. у філософії і в конкретних науках в цілому панував метафізичний метод філософського мислення.

Термін метафізика як в історії філософії, так і нині вживається як для позначення теоретичної або спекулятивної філософії (особливо на Заході), так і для позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З позицій метафізики і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об'єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв'язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового — "немає нічого нового під місяцем".

Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає універсальний зв'язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її. Докладніше проблему методу в філософії ми розглянемо нижче. У розумінні специфіки філософського осмислення дійсності суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, природи та Духу. Це питання Енгельс назвав "основним питанням філософії". Визнання первинності матерії і вторинності свідомості — це визнання того, що основою світу є об'єктивна реальність, що саме її розвиток — умова виникнення і розвитку свідомості.

Онтологія (від гр. опіоз — суще) — вчення про Буття його сутність, форми, фундаментальні принципи та ка тегорії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініу сом. Але ще в античній філософії були розроблені різн варіанти онтології.

Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життє діяльності людини. Це може бути фаталістична уста новка: природа цілком і однозначно визначає і сутність і вчинки людини, людина приречена бути маріонетконі природних сил.

За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних; катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом позитивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають теоретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.

Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів. Крім того, є великий прошарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які виходять за межі раціонального. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують спалахи емоцій, прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а й як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шевченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи.

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснйтй'як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія. Метод (від гр. теіпоАоз — шлях дослідження, пізнання) — спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відповідного об'єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. теіпоііоз — шлях дослідження, пізнання та гр. Іодоз — вчення, тобто вчення про метод.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII —XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка наукової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод індукції, Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц — метод дедукції.

І, нарешті, ще однією з функцій філософії є аксіоло-гічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, — "істина і похибка", "добро і зло", "краса і огидність" тощо — завжди її основою є суб'єктні цінності.

4. Антична філософія,іі відмінність від філософії країн Сходу. (космоцентризм).

Особливість старогрецької філософії полягає перш за все в зіставленні філософських роздумів практичній діяльності, в її своєрідному відношенні до міфології. Духовний розвиток в VII-IV вв. до н.е. йшов від міфології і релігії до науки і філософії. Важливою ланкою і умовою цього розвитку виявилося засвоєння греками наукових і філософських понять, вироблених в країнах Сходу, - у Вавілоні, Ірані, Єгипті, Фінікії. Особливо великий був вплив вавілонської науки - математики, астрономії, географії, системи мерів. Космологія, календар, елементи геометрії і алгебри були запозичені греками від їх попередників і сусідів на сході.

Поступово в античній філософії виникає два основні типи філософського світогляду - матеріалізм і ідеалізм. Їх боротьба складає основний зміст філософського розвитку у все подальший час. Одночасно виникає протилежність двох основних методів мислення - діалектики і метафізики.

Тіпова для Давнього Сходу форма іригаційного землеробства, що потребувала значної концентрації праці, зумовила колективний характер культури. Тому давньосхідна людіна завжді спріймала собі не окремім "я", а органом цілісного соціального організму, частіною соціуму, через нього залученою в колообіг космічного буття. Літературні герої ставали своєріднімі універсальнімі символами соціального становіща людіні: цар, багатій, бідняк, праведник, страждалець. Називання персонажів Старого Заповіту як чоловік, жінка, подружжя віражало зв'язки людіні з будинком, спільнотою, родом, станом тією ж мірою, як і давньосхідне ім'я людіні, що містіло також ім'я її батечко й назву її родової групі.

Принципова особливість держави на Сході - це командно-адміністративна структура, яка регулює виробничі стосунки і виконує розподільчі функції. Така форма суспільніх відносин принижує приватне існування. Соціальній статус й економічне становище людини достатньо жорстко залежіть від місця індивіда у системі суспільного розподілу. Зосередження в руках державі всієї повноті економічної і політічної владі унеможлівлювало протістояння цій тотальності окремої особістості.

Представники. Всі давньогрецькі філософи були натуралістами, вважали що світ скл-ся з окремого елемента, чи вода, чи повітря.

Геракліт водить термін “логос” – закон буття, основа світу. Логос вічний, загальний і необхідний. Началом всього є вогонь. Все існуюче завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який то спалахує, то згасає. У соціальній філософії Геракліта закладені основи демократії: народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього як за свій власний дім,.

Піфагор став на шлях перетворення математики емпіричної в математику теоретичну. Вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення поклав число. Саме завдяки числу поняття “космос” втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядковані явища. Вводить слово “філософія”, “філософ”.

В атомістичному вченні Демокріт першоначалом вважає атоми (буття) і пустоту (небуття). Буття антипод пустоти. Атоми – неподільна, гранично тверда, непроникна, не здатна сприйматися відчуттям (мала величина) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний собі; мають різну форму, порядок і положення, без’якісні. Живе виникло з неживого без творця. Людина – це тварина, яка від природи здатна до навчання і має своїми помічниками руки, розум, мислення. Душа – сукупність атомів, смертна.

Сократ – перший афінський філософ. Його життя стало втіленням його вчення. У центрі філософії – людина як моральна істота.

Рим – Тіт Лукрецій Кар –філософ матеріаліст. Книга „Про природу речей”.

5. Найчастіше, характеризуючи філософію Стародавньої Греції, дослідники звертають увагу на два періоди: докласичний та класичний. Вивчення докласичного періоду потрібно розпочинати з проблем космоцентризму. Через філософію греки хочуть зрозуміти світ як упорядкованість (грецьке слово “космос” перекладається як “порядок”). Усіх давньогрецьких філософів хвилює проблема першооснови світу, головного принципу його впорядкованості. Так, Фалес (бл. 625-547 до н.е) уважає першоосновою світу воду, Анаксимандр (610-546 р. до н.е.) – апейрон, Анаксимен (бл. 585-525 р.до н.е.) – повітря.

Проблеми першоночала в мілетській філософії

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640-562 рр. до н.е). Він вважаі началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фале? розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати щ ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боп є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також грунтує на принципі єдиного начала (води). Всі знання вії зводить до єдиної основи. І цією основою є мудриі пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611 —546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецькш філософів створив філософську працю "Про природу". Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старо-китайських, були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "алейроном". Алейрон, за Анаксімандром, — це щось безконечне, всеохошшгоче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі.

Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стан у у череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина вихо дить на суходіл і починає новий період свого існування

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (58.5 -524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого по вітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, алейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Алейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу, і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості..

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540 — 480 рр. до н.е.). (саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудррсті дається не всім, хоча всі люди від природи розумнін.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — "все тече". Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність шшої, суперечливість зближує протилежності.

Імануїл Кант (1724-1804) вважається засновником німецької класичної філософії. Спочатку він перебував під впливом метафізики Ляйбніца та Вольфа. Виявляв велику зацікавленість космологією та космогонією. Перша праця Канта “Думки про істинну оцінку живих сил” – тут він намагається оцінити переваги та недоліки філософії Ляйбніца і Декарта. У 1754 р. з’являється стаття Канта “Дослідження питання, чи зазнала Земля у своєму обертанні деякі зміни?”: Кант приходить до висновку, що наша Земля уповільнює рух навколо своєї осі під дією приливів і відпливів. У статті “Чи старіє Земля з фізичної точки зору?” Кант зазначає, що все зазнає змін, і Земля також старіє, як і все, що виникає. У 1755 році Кант опублікував “Всезагальну природну історію й теорію неба”, у якій висловив гіпотезу про виникнення, розвиток і долю Сонячної системи. Космогонічна гіпотеза була заснована на механіці та космології Ньютона і на погляді, що випливає з неї про природу як єдину систему. У цій гіпотезі відкинені припущення Декарта про вихрові потоки корпускул і їх тиски. На їх місце поставлені всесвітнє тяжіння та інші закони механіки Ньютона. У концепції Канта роль божественного втручання дещо менша, ніж у натурфілософії Ньютона. Місце міфічного “тангенціального поштовху” зайняла природна сила відштовхування. Уявлення про характер сил відштовхування між тілесними частинками у Канта були досить неясними; спекулятивною була його думка про вторинний характер відштовхування та твердження, що притягання – це перше джерело руху, яке передує всякому руху. Проте здогад про існування сил відштовхування був плідним. Посилаючися на взаємодію притягання та відштовхування, Кант заперечує можливість абсолютного спокою та намагається довести всезагальний кругообіг матерії у Всесвіті. Основний зміст космогонії Канта такий. Розсіяні матеріальні частинки (холодне й розріджене пилове нагромадження) унаслідок тяжіння поступово утворювали велику хмару, всередині якої притягання та відштовхування породили вихорі та кулеподібні згустки, які нагріваються від тертя. Це були майбутнє Сонце і його планети. У цілому так само виникають й інші планетні системи довкола зірок Чумацького Шляху, а різні туманності за його межами, - це очевидно, ієрархічні системи зірок, галактик зі своїми планетами довкола окремих зірок. Кант не приймав ідею про унікальність Землі, він поділяв переконання Дж. Бруно та Ляйбніца, що більшість планет населені розумними істотами, і навіть більш розвиненими, ніж люди. Окремі космічні тіла і цілі світи народжуються, розвиваються, а потім гинуть, але їх кінець виявляється началом нових космічних процесів, тому що матерія не зникає, а переходить у нові стани. Такий вічний процес створення нових світів із решток попередніх. Природа, як зазначає Кант у праці “Нова теорія руху і спокою ” (1758), у цілому перебуває у стані вічної діяльності й оновлення. Незважаючи на велике значення “Всезагальної природної історії й теорії неба”, цей твір, який вийшов не підписаний автором, не мав впливу на сучасників. Видавець збанкрутував і весь тираж практично пропав.

Студентам потрібно звернути увагу на те, що творчість Канта прийнято поділяти на два періоди: докритичний з 1746 р. до 70 –х рр. та критичний з 70 –х рр. XVIII ст.

У першій праці критичного періоду “Критика чистого розуму” Кант зазначав, що людський розум в одному з видів свого пізнання (а це метафізика) має незвичайну долю: його хвилюють питання, які він не може відкинути, але і не може дати відповіді на них. Тривалий час метафізика вважалася королевою всіх наук, тепер її почали часто критикувати. На часі постала потреба в критиці розумової спроможності стосовно всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від досвіду. Ця критика повинна дати відповідь: чи можлива метафізика? Кант висловив припущення, що, можливо, варто спробувати розв’язати проблеми метафізики, припустивши, що не наші знання узгоджуються з предметом, а предмети повинні узгоджуватися зі знаннями. Це схоже на те, що зробив Коперник в астрономії, у метафізиці теж можна зробити подібну спробу в тому, що стосується споглядання предметів. Безумовно, все наше знання починається з досвіду, тобто за часом жодне наше знання не передує досвіду. Але це не означає, що воно все походить із досвіду. Знання, які існують незалежно від досвіду і навіть від усіх чуттєвих вражень, Кант називає апріорними. Протилежні їм емпіричні знання, які цілковито можливі через досвід – тобто апостеріорі. Отже, чисте знання апріорне. Досвід лише навчає нас, що щось влаштоване так або інакше. З досвіду не виводяться ні необхідність, ні загальність. Якщо ми зустрічаємося з положенням, що мислиться разом зі своєю необхідністю, то це апріорне судження. Також досвід ніколи не дає своїм судженням істинної або строгої загальності – лише умовну й відносну (через індукцію). Якщо судження мислиться в строгій загальності, тобто не допускає жодного винятку, то воно має апріорну значущість. Необхідність і строга загальність суттєві ознаки апріорного знання. У всіх судженнях, у яких мислиться відношення суб’єкта до предиката, це відношення може бути двояким: або предикат В належить до суб’єкта А, як щось таке, що приховано міститься в цьому понятті А – (аналітичні судження), або ж В знаходиться цілком поза поняттям А, хоча і перебуває з ним у зв’язку – (синтетичні судження).

Отже, аналітичні судження – це ті, у яких зв’язок предиката із суб’єктом мислиться через тотожність, вони пояснювальні. Синтетичні судження приєднують до поняття суб’єкта предикат, що зовсім не мислився в ньому і не міг би бути видобутий з нього жодним аналізом, вони розширювальні судженнями. Усі емпіричні судження синтетичні. На думку Канта, кінцева мета нашого спекулятивного апріорного пізнання ґрунтується саме на синтетичних, тобто розширювальних засадах. Аналітичні судження хоча й надзвичайно важливі та потрібні, але вони слугують винятково для досягнення виразності понять. Кант зазначає, що в усіх теоретичних науках розуму містяться апріорні синтетичні судження як принципи. Усі математичні судження синтетичні, водночас вони апріорні, а не емпіричні, бо містять у собі необхідність. Природознавство (фізика) містить у собі як принципи апріорні синтетичні судження. Метафізика, принаймні відповідно до своєї мети, складається винятково з апріорних синтетичних положень. Головним завданням чистого розуму Кант вважає дати відповідь на запитання: як можливі синтетичні судження a priori? Від того, якою буде відповідь на це запитання залежить доля метафізики. Вирішення, сформульованого вище завдання, охоплює водночас можливість чистого вживання розуму у створенні та розбудові всіх наук, що містять апріорне теоретичне знання про предмети, тобто відповідь на питання: Як можлива чиста математика? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафізика як природна схильність і як можлива метафізика як наука? Тут потрібна особлива наука, яка може називатися критикою чистого розуму. Вона може слугувати для очищення нашого розуму й утримання його від помилок. Водночас таку науку Кант називає частиною трансцендентальної філософії. За Кантом трансцендентальне усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки способом пізнання предмета.

Праця Канта “Критика чистого розуму” складається з двох великих частин: “Трансцендентальне вчення про елементи”, “Трансцендентальна методологія”. Кожна з цих частин має свої підрозділи.

Трансцендентальна естетика. Кант називає трансцендентальною естетикою науку про всі принципи чуттєвості a priori. Предмети даються нам за посередництвом чуттєвості, і тільки вона постачає нам якісь споглядання. У трансцендентальній естетиці ми ізолюємо чуттєвість, відокремивши все, що за допомогою своїх понять мислить розсудок, так, щоб не лишилося нічого, крім емпіричного споглядання. Потім потрібно відділити від нього все, що належить до відчуття, щоб залишилося винятково чисте споглядання та чиста форма явищ, єдине, що чуттєвість дає a priori. Кант вважає, що існують дві форми чистого споглядання: простір і час.

Трансцендентальна логіка. Наше знання, далі зазначає Кант, виникає з двох джерел: перше з них – отримувати уявлення (сприймати враження), а друге: спроможність пізнавати через ці уявлення предмет (самодіяльність понять). Через сприйняття вражень предмет нам дається, а через друге – мислиться. Отже, споглядання та поняття становлять елементи всякого нашого пізнання. Чисте споглядання містить тільки форму, під якою щось споглядається, а чисте поняття – лише форму мислення про якийсь предмет узагалі. Спроможність мислити предмет чуттєвого споглядання це розсудок. За Кантом, ні чуттєвість ні розсудок не мають переваги одне над іншим. Ці дві спроможності не можуть обмінюватися своїми функціями. Розсудок не спроможний нічого споглядати, а чуття не здатні нічого мислити. Тільки з їх поєднання може виникнути знання. Але при цьому не можна їх змішувати, потрібно їх ретельно виокремлювати й розрізняти. Тоді коли естетика – це наука про правила чуттєвості взагалі, то наука про правила розсудку – логіка. Трансцендентальна логіка займається законами розсудку й розуму, але лише оскільки вони належать до предметів a priori. А вже трансцендентальна логіка поділяється на трансцендентальну аналітику і трансцендентальну діалектику.

Трансцендентальна аналітика. Розсудок має справу з апріорними категоріями, які не є знаннями, а лише формами мислення. Кант запропонував таку таблицю категорій:

Значну увагу Кант надає здатності судження. Якщо розсудок узагалі визначається як здатність встановлювати правила, то здатність судження – це спроможність підводити під правила. Здатність судження особливий талант, у якому треба вправлятися, але неможливо навчитися. Здатність правильно користуватися правилами повинна належати самій людині, якщо бракує цього природного дару, то жодні правила не убезпечать від хибного застосування.

На питання: як можливі апріорні синтетичні судження? Кант дає таку відповідь: ми не в змозі пізнати можливість жодної речі за самими лише категоріями, а завжди повинні мати у своєму розпорядженні споглядання, щоб на них пояснювати об’єктивну реальність чистого розсудкового поняття. Без зовнішніх споглядань нам не відомо, чи мислиться через категорії якийсь об’єкт і взагалі, чи може відповідати їм десь якийсь об’єкт. Самі по собі категорії лише форми думки. З них не можна утворити жодного синтетичного положення. Розсудкові поняття ніколи не можуть мати трансцендентального вжитку, а тільки емпіричний. Отже, трансцендентальна аналітика дає один важливий результат: розсудок a priori не здатен ні на що більше, як тільки антиципувати форму можливого досвіду взагалі, і оскільки те, що не є явищем не може бути предметом досвіду, то розсудок ніколи не може переступити межі чуттєвості, у яких предмети тільки й можуть бути нам дані.

Трансцендентальна діалектика. Тоді коли розсудок – це спроможність створювати єдність явищ за допомогою правил, то розум – це спроможність створювати єдність розсудкових правил, згідно з принципами. Розум ніколи не спрямований безпосередньо на досвід або на який-небудь предмет, він завжди спрямований на розсудок, щоб a priori надати через поняття його різноманітним знанням єдність, яку можна назвати єдністю розуму і яка цілком інакша, ніж та, що може бути здійснена розсудком. В умовиводі розум прагне звести величезне розмаїття знань розсудку до найменшого числа принципів і тим досягти найвищої їх єдності. Усі трансцендентальні ідеї можна поділити на три класи: перший містить абсолютну (безумовну) єдність мислячого суб’єкта, другий – абсолютну єдність ряду умов явищ, третій – абсолютну єдність умов усіх предметів мислення взагалі. Мислячий суб’єкт – предмет психології, сукупність усіх явищ (світ) – предмет космології, а річ, що містить найвищу умову можливості всього, що може мислитися (сутність усіх сутностей), – це предмет теології. Отже, чистий розум дає ідею для трансцендентального вчення про душу, для трансцендентальної науки про світ і, нарешті, для трансцендентального пізнання Бога. Про предмет, який відповідає певній ідеї, ми не можемо мати знання, а можемо мати лише проблематичне поняття. Існує три види діалектичних умовиводів. Кант аналізує паралогізм, антиномію та ідеал чистого розуму.

Паралогізми чистого розуму: Кант зазначає, що доводи на користь буття душі-субстанції не витримують критики, у багатьох випадках вони ґрунтуються на паралогізмі – хибному умовиводі, у якому термін “суб’єкт” у різних засновках береться в неоднаковому смислі.

1.теза – світ має початок у часі, а також просторово замкнений у межах; 1.антитеза – світ не має початку й меж у просторі – навпаки, він нескінченний з погляду як часу, так і простору;

2.теза – кожна складна субстанція у світі складається з простих частин, ніде не існує нічого, окрім простого або того, що з нього складено; 2.антитеза – жодної складної речі у світі не утворено з простих частин, і ніде у світі не існує нічого простого;

3.теза – каузальність за законами природи не єдина, із якої можуть бути виведені всі явища світу. Для пояснення їх необхідно припустити ще й каузальність через свободу; 3.антитеза – ніякої свободи немає, а все у світі відбувається винятково за законами природи;

4.теза – до світу належить або як частина його, або як його причина якась абсолютно необхідна сутність; 4.антитеза – ніде, ані у світі, ані поза світом не існує абсолютно необхідної сутності як його причини;

Ідеал чистого розуму: Кант окремо, ще один раз, звертається до четвертої тези. Він зазначає, що можливі лише три способи доведення буття Бога, виходячи зі спекулятивного розуму: фізикотеологічний, космологічний та онтологічний. Усі вони нічого не дають; неможливо силами тільки спекулятивного розуму вийти за межі чуттєвого світу. Зокрема, Кант аналізує онтологічне доведення буття Бога. Особливість цього доведення – спроба вивести з поняття Бога його існування. Найдосконаліше суще – це таке суще, якому не може чогось бракувати в т.ч. й існування. Критикуючи цю позицію, Кант зазначає, що екзистенція, існування взагалі не входять у поняття речі. Дійсність не зачіпає “ що ”, реальності. Дійсність встановлюється через сприйняття. Ідеї розуму (а ідея Бога – це ідея розуму) не перевіряються в досвіді. Поняття завжди можливе, якщо воно не суперечить самому собі. Але воно може бути порожнім поняттям. Усі екзистенційні поняття синтетичні, вони повинні підтверджуватися досвідом. Кант робить висновок, що існування Бога теоретично неможливо довести, але неможливо й заперечити. Усі спроби суто спекулятивного вживання розуму в теології цілком марні. Усі спроби чистого розуму робити висновки, які виводять нас поза сферу можливого досвіду безпідставні, водночас людський розум має схильність переступати цю межу, і трансцендентальні ідеї для нього такі ж природні, як категорії для розсудку. Трансцендентальні ідеї мають необхідний регулятивний ужиток: скеровувати розсудок на якусь певну ціль, об’єднувати їх довкола ідеї. Розум прагне систематизувати знання, надати їм певної єдності. Ідея – евристичне поняття, вона показує не те, як влаштований предмет, а як ми керуючися ним, повинні досліджувати характер і зв’язок предметів узагалі. Кант зазначає, що для людського розуму принизливо те, що він у своєму чистому використанні нічого не досягає і навіть потребує дисципліни. Найбільша, і можливо, єдина користь усякої філософії чистого розуму, мабуть, тільки негативна: вона слугує винятково для визначення меж і повинна застерігати від помилок. Але, вочевидь мусить десь існувати джерело позитивних знань, які належать до сфери чистого розуму, і, вірогідно, це шлях практичного вжитку. Усі інтереси розуму (як спекулятивні, так і практичні) об’єднуються в таких трьох питаннях: Що я можу знати? Що я повинен чинити? Чого я смію сподіватися? Перше питання суто спекулятивне. Кант уважає, що вичерпав усі можливі відповіді. Друге питання – практичне, і воно не трансцендентальне, а моральне. А третє питання водночас і практичне і теоретичне. Тільки у практичній сфері розум стає конструктивним. Він формує та реалізує принципи моральної поведінки.

Студентам потрібно звернути увагу на те, що Кант пропонує новий погляд на мораль. Його етика – це етика обов’язку, вона спрямована на сферу належного, а не наявного, емпіричного. Не чуття, не поривання серця, а розум повинен судити, що таке добро, а що зло. Кант зазначає, що вкрай важливо розробити чисту моральну філософію, яка була б повністю очищена від усього емпіричного і такого, що належить до антропології. Закон містить у собі абсолютну необхідність, а засади обов’язковості потрібно шукати не в природі людини чи в обставинах світу, у яких вона перебуває, а винятково в поняттях чистого розуму. Вихідне поняття кантівської етики – поняття автономної доброї волі. Моральним Кант уважає той вчинок, який відповідає категоричному імперативу. Людина повинна чинити лише з обов’язку, який вона сама собі приписує без зважання на жодні емпіричні спонуки. Категоричний імператив Канта проголошує: чини так, щоб правило твоєї поведінки могло завжди стати принципом загального законодавства. Окрім категоричного імперативу, Кант виділяє гіпотетичний імператив. Філософ наголошує, що важливий не зовнішній збіг вчинку з вимогами морального обов’язку, а виконання цього обов’язку заради самого обов’язку як такого, без очікування нагороди, без розрахунку на користь. Кант розуміє, що неможливо зобов’язати любити ближнього, обов’язок любити – безглуздя, але робити добро іншим людям може і повинно бути обов’язком, незалежно від того чи ми їх любимо, чи ні. Отже, за Кантом, моральність – це добровільне підпорядкування себе обов’язку. Моральність людини ще не гарантує їй щастя. Досягнення власного щастя не може бути моральним принципом. Водночас Кант визнає, що, вочевидь, ніхто б не зміг жити винятково ідеєю обов’язку, відмовившися від будь-якого сподівання на щастя. Ще одним постулатом практичного розуму виявляється теза: повинно існувати безсмертя душі. Душа повинна бути безсмертною, оскільки лише в перспективі трансцендентної нескінченності можна сподіватися на реалізацію категоричного імперативу, і тільки повна реалізація імперативу дає усвідомлення виконаного обов’язку, а звідси і з’являється почуття гідності бути щасливим. Для свободи волі та безсмертя душі потрібні якісь онтологічні підстави чи хоча б психологічна впевненість у їх наявності, тут гарантом і першого постулату (свобода), і другого (безсмертя душі) може бути винятково Бог. Отже Він повинен існувати.

Кант вважає, що релігія не причина моралі, вона її наслідок. Мораль не виникає з божественного установлення, та вона неминуче приводить до релігії. Страх породив богів, а боги встановили заборони, але потім з’являється совість. Совість – це страх, спрямований на самого себе. В церковній вірі він об’єктивується у вигляді Бога, який установлює заповіді та карає за їх порушення, але прощення й милість якого можна здобути. У чистій релігії розуму угода з Богом (совістю) неможлива, залишається лише не порушувати заборони, тобто жити за категоричним імперативом.

Кант уважає, що людина одночасно належить до двох світів: детермінованості та свободи. Розум дає людині свободу. Совість, сумління – це та ланка, яка поєднує світ детермінованості та свободи, виключає можливість роздвоєння людини (знати – це одне, а чинити – інше). Совість не дає себе приспати, вона виставляє рахунок. Людина завжди втягнена у конфронтацію між належним і дійсним. Людина як істота належна до світу свободи заслуговує на повагу, вона відмінна від інших речей світу. Тому Кант доповнює категоричний імператив вимогою: “ Чини так, щоб ти завжди ставився до іншого як до мети і ніколи як тільки до засобу ”.

(18.) Філософія І. Канта („Критика чистого розуму”)

Кант – засновник німецької філософії. Його творчість поділена на 2 періоди – докритичний (захоплення природничими науками) і критичний. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоре

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: