Людина як свобода. Екзистенційна ситуація

Проблема часу

У “Бутті і ніщо” Сартр розглядає проблему часу. Він зазначає, що темпоральність – це організована структура, тотальність, в яку входять три елементи: минуле, теперішнє, майбутнє. Темпоральний феномен потрібно розглядати у його тотальності. Минуле – це завжди зростаюча тотальність у-собі, якою ми є. Однак, оскільки ми не мертві, ми не є цим у-собі в модусі тотожності. Завдяки смерті для-себе назавжди перетворюється на у-собі настільки, наскільки воно цілком проникло у минуле. Сартр згадує слова Мальро “Смерть перетворює життя на долю ”. У змісті минулого як такого я нічого не можу ані відняти, ані додати. Минуле, яким я був, є тим, чим воно є; – це якесь у-собі як речі світу. І цей буттєвий зв’язок, який я маю підтримувати з минулим, – це зв’язок типу в-собі. Тобто це – ототожнення із собою. Але, з другого боку, я не є своїм минулим. Я не є ним, оскільки я ним був. Минуле, зазначає Сартр, є тією онтологічною структурою, яка зобов’язує мене бути тим, чим я є поза собою. Для-себе є завжди по той бік того, чим воно є. Минуле – це в-собі, котрим я є як перевищений. Для-себе є своєю власною основою, оскільки воно завдає поразки у-собі, щоб бути собою. Але воно не досягло, однак, свого визволення від у-собі. Перевищене у-собі продовжує існувати й переслідує для-себе як свою первісну випадковість. Я не можу повернутися в минуле, воно є у-собі, а я є для-себе; минуле – це те, чим я є, без можливості ним жити. Минуле – це субстанція. Єдиний спосіб, у який я міг би бути минулим, це бути собою у-собі, щоб згубити себе у ньому шляхом ототожнення: це те, в чому мені відмовлено за сутністю. Минуле подає себе як для-себе, що стало у-собі. На відміну від минулого, яке є у-собі, теперішнє є для-себе. Те, що існує в теперішньому, відрізняється від будь-якого іншого існування своїм характером присутності. Але стосовно чого теперішнє є присутністю і що є теперішнім?

Теперішнє – це присутність. Для-себе присутнє у бутті у формі втечі; теперішнє – це постійна втеча від буття. Теперішнє оприсутнює себе як утечу. Неможливо осягнути теперішнє як миттєвість, бо мить була б моментом, у якому теперішнє є. Для-себе є втечею від буття співприсутнього і від буття, яким воно було, в напрямку до того, яким воно буде. Як теперішнє воно не є тим, чим воно є (минуле), і є тим, чим воно не є (майбутнє). Майбутнє є тим, чим я маю бути, оскільки я можу не бути ним. Я проектую себе до майбутнього, щоб там злитися з тим, чого мені бракує. Для-себе ніколи не стане у теперішньому таким, яким мусило б бути у майбутньому. Майбутнє не реалізується. Минуле є буттям, яким я є по той бік від себе, але це – буття, яким я є без можливості не бути ним. Майбутнє, яким я маю бути, є таким, що я лише можу ним бути. Майбутнє робить лише пред-ескіз із перспективи, в якій для-себе буде спонукати себе бути як оприсутнююча втеча від буття до іншого майбутнього. Воно є тим, чим я був би, як би не був вільним, і тим, чим я лише й можу бути спонукуваний, оскільки я вільний. Я є своїм майбутнім у постійній перспективі можливості не бути ним. Звідси виникає тривога, яка виходить з того, що я не повною мірою є тим майбутнім, яким я маю бути і яке надає свого сенсу моєму теперішньому, я є буттям, сенс котрого завжди проблематичний. Майбутнє не є, воно себе уможливлює. Майбутнє – постійне уможливлення можливостей, як сенс теперішнього для-себе, оскільки цей сенс проблематичний і оскільки він як такий радикально уникає теперішнього для-себе. Сартр зазначає, що темпоральність не існує, але для-себе, існуючи, темпоралізує себе. Для-себе може існувати лише в темпоральній формі.

Сартр уважає, що універсальний час настає у світі через для-себе. Буття-в-собі не має темпоральності саме тому що воно міститься в-собі, і тому, що темпоральність – єдиний буттєвий модус якогось буття, яке завжди перебуває на відстані від себе для себе. Для-себе, навпаки, – темпоральність, але не свідомість щодо темпоральності. В іррефлексивному модусі воно відкриває темпоральність у бутті, так би мовити, ззовні. Універсальна темпоральність об’єктивна.

43. Буття людини між життям і смертю.

Гайдеггер уважає, що автентичність людини розкривається в процесі прийняття смерті. Смерть – це той онтологічний вимір, у якому людина відкриває сама себе. Смерть відкриває час. Загалом за Гайдеггером, людське буття – це буття-до смерті.

Сартр зазначає, що людина не може уникнути: бути, робити, бути серед інших, бути смертною. Смерть не з’являється на основі нашої свободи, вона може тільки відібрати у життя всяке значення. Саме існування смерті цілковито відчужує нас у нашому власному житті на користь іншого. Бути мертвим – це бути здобиччю для живих. Самогубство абсурдність, що занурює наше життя в минуле. Завдяки смерті для-себе перетворюється на у-собі. Сартр не приймає гайдеггерівської позиції, що людське буття – це буття-до-смерті. Смерть не є онтологічною структурою людського буття, такою структурою є скінченність. Людська реальність залишалася б скінченною, навіть як би була безсмертною, оскільки вона завжди робить вибір, вона робиться скінченною, вибравши себе людиною. У людини завжди залишаються нереалізовані можливості, життя не можна повторити.

Альбер Камю (1913-1960) уважає, що у філософії існує лише одна справді важлива проблема – це проблема суїциду. Чи варте життя того, щоб прожити, чи воно взагалі того не вартує, відповівши на це питання, ми розв’яжемо глобальну проблему філософії. Камю намагається розглянути зв’язок між суїцидом і абсурдом. Чи призводить абсурд до смерті? Абсурд виникає при зустрічі людини зі світом. Я розумію, зазначає Камю, дві реальності: моє прагнення до абсолюту й єдності; неможливість звести світ до принципів раціональності та розумності. Ці дві протилежності неможливо об’єднати. Абсурд не веде до суїциду. Цінність життя визначається бунтом. З абсурду випливає три наслідки: мій бунт, моя свобода, моя пристрасть. Призначення людини – весь світ, і вона єдиний його господар.