Основні категорії психоаналізу З.Фройда.

Зігмунд ФРОЙД (1856-1939) - відомий австрійський лікар-психіатр був одним із видатних мислителів епохи Модерну, які серйозно ушкодили самовдоволеність людини. Пов’язано це було з тим, що З.Фройд започаткував впливовий для новітнього часу психологічний, а, зрештою і в широкому розумінні філософсько-антропологічний, напрям психоаналізу. Як зазначав сам З.Фройд, окреслюючи історичне значення напрямку, психоаналіз завдав три удари по людському нарцисизму. М.Копернік, проголосивши, що Земля є лише однією із багатьох планет, які обертаються довкола Сонця, перемістив людину із цента Всесвіту на периферію. Ч.Дарвін завдав другого удару, піддаючи сумніву боготворимість людини, наголошуючи на її еволюційному походженні. З.Фройд запропонував принципово новий погляд на людину. Він розкрив у структурі людської психіки шар несвідомого і показав, що ми не є господарями свого власного розуму, яким продовжували пишатися навіть тоді, коли виявили, що перебуваємо не у центрі Всесвіту і є близькими родичами земних живих істот. Оцінюючи результати досліджень З.Фройда, Л.Бінсвангер зазначає, що за Фройдом сутність людини – це не „людина вічно безсмертна”, чи „людина божественна”, або ж „універсальна історична людина”, а “людина як природа” (homo natura).

У 1896 році З.Фройд уперше використав термін „психоаналіз”, під яким розумів метод дослідження психічних процесів і новий метод лікування неврозів. Але дуже швидко психоаналіз став популярним і перетворився з методу лікування неврозів у загальнопсихологічне вчення про особистість та її розвиток.

На думку З.Фройда, життя людини в кінцевому підсумку детермінується несвідомим. Ми є дуже мало обізнані із структурою та функціонуванням нашої психіки. З того, що ми називаємо своєю психікою (духовним життям) достеменно нам відомі лише дві речі: фізичний орган - головний і спинний мозок (нервова система) та безпосередні прояви нашої свідомості. Але цим не вичерпується людська психіка, на думку З.Фройда ця структура містить у собі щонайменше три складових: id, ego, super ego. З взаємовідношень id – ego – super ego З.Фройд виводить увесь комплекс особистісно-етичних форм поведінки.

Іd, за Фройдом, є найдавнішою частиною психіки людини. ЇЇ сутність - усе спадкове, вроджене, передусім це фізіологічні потяги, які знаходять вияв у поведінці тіла. Сфера id вміщує два фундаментальні потяги: конструктивний, життєутверджуючий, який визначається як libido – еротичний (Ерос) та деструктивний – потяг до смерті (Танатос).

Під впливом довколишнього середовища певна частина id набула специфічного розвитку. Якийсь шар нервової тканини, що його первісним завданням було сприймання зовнішніх подразників і реагування на них, перетворився на посередника між id та довколишнім світом – це і є еgo. Воно здійснює вибір між тою чи тою реакцією на подразнення. Його функції: самозахист, навчання, цілеспрямована зміна довколишнього світу на свою користь, опанування потягами несвідомого.

Розвиваючись упродовж усього свого дитинства під впливом батьків, людина витворює в ego спеціальну інстанцію, яка називається super ego (норми, правила культури, совість), функціями якого є: спостерігати за діями й намірами ego, оцінювати їх, здійснювати цензорську роль.

На думку З.Фройда у людському житті особливу роль відіграють переживання ранніх дитячих років, оскільки еротичний момент уже наявний у ранніх дитячих діях, водночас у дитинстві формується так званий (в термінології З.Фройда) Едіпів комплекс, який у дорослому житті може стати джерелом не лише легких неврозів, але спричиняти дуже серйозні психічні розлади. Загалом саме у Едіповому комплексі З.Фройд убачає найголовніше джерело почуття провини, яке так часто мучить невротиків.

Людина стає невротиком тому, що не може витримати усього тягара обмежень, які накладає на неї суспільство, що переслідує свої соціокультурні ідеали. Головне джерело неврозів і, як супроводжуючий їх мотив невдоволення людини культурою, З.Фройд убачає у подавленні природних людських інкстинктів-потягів. В цьому аспекті культура, на думку З.Фройда та багатьох його послідовників, відіграє репресивну, щодо людини як природної істоти, функцію.

З.Фройд констатує той пезперечний факт, що людина перестає бути людиною поза культурою. Водночас, перебування людини в культурі оплачується ціною її психічного здоров’я, оскільки культурних цілей людина досягає, головним чином, шляхом обмеження її власного еротичного життя та природної агресивності – первісних психофізіологічних потягів. Таке суспільне існування людини не завжди є безболісним для неї, оскільки надмірне обмеження „природного” заради „культурного” призводить до зворотного результату. Неврози – плата репресованої культурою природи людини. В цьому розумінні культура відіграє негативну для людини функцію, ослабляє її як природну істоту.

З іншого боку, культура має також позитивне значення для індивіда, оскільки надає йому можливість значною мірою нейтралізувати її негативну, ослаблюючу для нього, соціальну функцію, якщо він активно залучається до культуротворчої діяльності. За цієї умови культурна діяльність людини є сублімацією, тобто своєрідним способом перенесення лібідальної енергії в культурну діяльність людини. Основоположник психоаналізу переконливо обгрунтовує таку діяльність людини на прикладі таких видатних митців культури як Леонардо да Вінчі, Ф.Достоєвський, В.Гете. При цьому, доводить З.Фройд, саме комплекс Едіпа був визначальним в їх сублімованій культурній діяльності.

Водночас, енергія несвідомого не може стовідсотково бути сублімованою, творчо вивільненою, а відповідно людина не може уникнути дуалізму еротичного та деструктивного потягу, їх протистояння. Усе живе є носієм специфічної життєвої енергії, яка, проте, підпорядкована тим самим законам, що і всі природні процеси. Приміром, другий закон термодинаміки говорить про ріст ентропії: високоорганізовані системи прагнуть до хаосу „теплової смерті”, до повернення у вихідний, простий стан. Всі живі організми, наділені не лише прагненням до ускладнення в процесі еволюції, але й прагненням до саморуйнування, повернення до неорганічного стану. Аналогічно, це стосується й психічного життя людини, яке прагне до „нульового рівня” збудження. Насолода приносить розрядку збудження, зменшення психічної напруги, - в цьому, якщо завгодно, проявляється дія „принципа нірвани”, прагнення психіки повернутися до неорганічного стану.

Деструктивний потяг передусім спрямовується всередину, проти самої психіки, а вже потім він спрямовується на зовнішній світ і перетворюється в агресивність. Якщо ж нагромаджена в несвідомому агресивна енергія “заблоковується” і подавляється зовнішніми, переважно морально-етичними, факторами, вона нагромаджується довкола super-ego, що призводить до хворобливого почуття провини, безпричинного страху, неврозів, манії переслідування, інколи навіть до самогубства. Таку ж модель З.Фройд застосовує до сексуального інстинкту: спочатку потяг спрямований на власне тіло, потім він стає об'єктивним, але за певних умов нереалізований об’єктний потяг знову може повернутися до нарцисизму у різних формах патології. Агресивність (як і сексуальність) належить до людської природи, і жодними суспільними реформами неможливо подолати насилля. Відбувається вічна боротьба між інстинктом життя, Еросом, який об’єднує людей, та інстинктом смерті й руйнування, Танатосом.

На думку З.Фройда, вижити людині у такій складній ситуації може допомогти практичний психоаналіз, робота лікарів-психоаналітиків. Безрезультатні витіснення мають лише негативні наслідки. Потрібно знайти максимально безпечні шляхи реалізації несвідомих бажань людини. Якщо раніше індивід не мав достатньої сили усунути небажаний потяг і „заганяв” його у несвідоме, то за допомогою психоаналітика він робить його явним і свідомо засуджує. Розкриті несвідомі потяги можуть спрямовуватися на різні продуктивні цілі (сублімуватися), в цьому випадку повинно відбуватися заміщення безпосередньої сексуальної мети більш віддаленою і в соціальному плані більш цінною. З.Фройд наголошує, що за законами природи неможливо перевести всю сексуальну енергію на інші цілі, певна частина витіснених еротичних прагнень має право на пряме задоволення і повинна знайти його в житті.

Ми не повинні культивувати в собі ні тілесно-фізіологічної, ні духовно-культурної гордині, а природно поєднувати їх у взаємозбагаченні. В цьому філософсько-антропологічне значення психоаналізу З.Фройда.

2. Глибинний психоаналіз К.Г.Юнга. Карл Густав ЮНГ (1875-1961) - швейцарський психоаналітик, теоретик глибинного психоаналізу, творець одного з напрямків психоаналізу - аналітичної психології. Він критикує вчення З.Фройда і, переосмислюючи його теорію несвідомого, розробляє власне вчення про колективне та індивідуальне несвідоме.

К.Г.Юнг не приймає фройдівського біологізму у розумінні людини, а намагається аналізувати людину як істоту духовну, релігійну. Він доходить висновку, що З.Фройд не достатньо аргументовано зводить усю людську діяльність до біологічно успадкованого сексуального інстинкту. Інстинкти людини, вважає К.Г.Юнг, мають не біологічну, а символічну природу. Несвідоме виробляє певні форми чи ідеї, які мають схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Ці форми К.Г.Юнг назвав архетипами.

З.Фройд і К.Г.Юнг розходяться також у питанні розуміння природи лібідо як фактора психічної енергії індивіда. Так, З.Фройд пов’язує лібідо з придушенням сексуальності і переміщенням еротичного інтересу з зовнішніх об’єктів у внутрішній світ, а К.Г.Юнг вважає, що лібідо не обмежується еротичними орієнтаціями на зовнішній світ, а шизофренію, зокрема, не можна зв’язувати лише із сексуальним витісненням. З.Фройд висловлює впевненість у тому, що неврози започатковуються в ранньому дитинстві і пов’язані з кровозмішувальними (інцестуальними) фантазіями та бажаннями, так званим Едіповим комплексом. Натомість К.Г.Юнг критикую дану позицію і переконує, що неврози спричиняються сьогоденною ситуацією, а дитячі фантазії відіграють другорядну роль.

На відміну від З.Фройда, К.Г.Юнг виділяє у несвідомому два рівня, чітко розмежовуючи “індивідуальне несвідоме” та “колективне несвідоме”. “ Індивідуальне несвідоме " - особисте, персональне несвідоме, яке віддзеркалює особистісний досвід окремої людини. Воно складається з переживань, які колись були свідомими, але через забуття або пригнічення втратили свідомий характер. Індивідуальне несвідоме відповідає образу тіні, який часто зустрічається у сновидіннях - певної негативної частини особистості, суми прихованих, невигідних властивостей, недостатньо розвинутих змістів особистого несвідомого. “ Колективне несвідоме ” вміщує в собі приховані сліди пам’яті людського минулого: расової й національної історії і навіть долюдського, доісторичного її тваринного існування. Це те, що залишилося у спадок від предків і є загальнолюдським досвідом.

“Колективне несвідоме” структурованетак званими архетипами. Архетипами Юнг називає формальні зразки поведінки чи символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом образи і які відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини.

На думку К.Г.Юнга очевидно існує стільки ж архетипів скільки є життєвих ситуацій. Усі архетипні образи є амбівалентними, такими, що поєднують в собі протилежні визначення. Ознакою колективних образів-архетипів є також їх „космічність”, часова й просторова нескінченність. Добре відомим вираженням архетипів є міфи й казки, а також сновидіння й видіння, таємні (езотеричні) чення. Архетип, в якій би формі він не проявлявся, володіє нездоланною примусовою силою, що йде від несвідомого, а переживання архетипних символів поєднує водночас і захоплення й жах, поклоніння й страх.

Серед найпоширеніших архетипів мають місце архетипи структури особистості: персона, тінь, аніма/анімус, самість. Архетиптіні символізує все те, що пов’язане з негативним, диявольським, агресивним, прихованою стороною людського існування. Це зворотна сторона усвідомленого існування. Персона - є фрагментом колективної психіки, вона лише інсценує індивідуальність. Персона - це своєрідна маска, яку особистість одягає у відповідь на вимоги соціального оточення. Самість- центральний архетип особистості, довкола якого концентруються всі психічні властивості людини, вона охоплює не лише свідому, але і несвідому психіку. Це центр тотальної особистості. Свідоме й несвідоме взаємно доповнюють ціле – самість. Самість є вищою за нас величиною. Частина не може знати цілого, самість не можна повністю пізнати. К.Г.Юнг вважає, що самість можна назвати Богом в нас, Христос є символом самості. Завдання людини – стати власною самістю, вивільнитися від персони й образів колективного несвідомого.

Найчастіше несвідоме символізується архетипом води. К.Г.Юнг зазначає, що той, хто дивиться у дзеркало вод бачить своє власне відображення. Не всі до цього готові. Усе негативне, як правило, проектується людиною на інших, на зовнішній світ, а якщо вона здатна побачити власну тінь і витримати знання про неї, то тоді людина зустрічається із власним несвідомим. Після того як на поверхні вод бачимо власне обличчя, починають з’являтися інші живі істоти – риби, русалки, сирени, феї.

Окремо К.Г.Юнг виокремлює ще два взаємообумовлених архетипи, які розкривають психологічну цілісність індивіда – аніму та анімуса. Якщо, приміром, як зазначає К.Г.Юнг, архетип тіні виявити не складно, то архетипи аніма та анімус дають можливість визнати відносне зло своєї природи, а спроба зазирнути в обличчя абсолютного зла є рідкісним і вражаючим за впливом досвідом.

Аніма - це душа, але це не душа як філософське поняття, це природний архетип, це частина жіночої душі в чоловікові. Чоловіча сутність апріорно налаштована на жінку. У несвідомому чоловіка є успадкований колективний образ жінки, за допомогою якого він пізнає жіночу природу. Аніма - це той фактор, який породжує проекції, З’являючись у снах, візіях чи фантазіях, вона завжди набуває персоніфікованої форми. Чоловік бажає ту жінку, яка відповідала б його особливому типу власної несвідомої жіночності, тобто жінку, яка була б здатна прийняти проекцію його душі. Аніма як жіноче начало, передусім проявляється як хаотичний життєвий потяг. Водночас у ній є щось від таємного знання і потаємної мудрості. Разом з архетипом анімими вступаємо у царство богів. Все те, що стосується її є безумовно значимим, небезпечним, магічним. Бажаючи життя, вона бажає і добра й зла, життя це не тільки благо, але і зло. Анімаконсервативна, вона зберігає в собі давнє людство. Античній людині аніма з’являлася як богиня, чи як відьма. У середньовіччі - це Марія чи Церква.

Тоді як аніма- це материнський Ерос (відповідає за настрої), то анімус – це батьківський Логос (відповідає за думки) – водночас чарівник, гном. Хоча дії аніми та анімуса можна усвідомлювати, вони самі є факторами, які лежать поза свідомістю, є недоступними для сприйняття й волі. Вони завжди залишаються автономними, аніма й анімус можуть усвідомлюватися лише через стосунки з партнером протилежної статі.

Між персоною та анімою існує компенсаторне відношення. Аніма протистоїть персоні. Ідентифікація із соціальною роллю є джерелом неврозів. Водночас, тією мірою, якою світ спонукає індивіда до ідентифікації з маскою, тією ж мірою індивід зазнає впливу із середини. Несвідоме подавляє „Я” із тією ж силою, якою його пригнічує персона. Стосовно персони легше здійсни розрізнення, від аніми відрізнити себе дуже важко.

Ланкою, яка пов’язує особисте й колективне несвідоме, за К.Г.Юнгом є комплекс, який засвідчує силу й владу несвідомого над свідомими процесами. Людина випрацьовує штучний комплекс поведінки, що приховує її несвідомі глибини “я”.

Загалом людина, що володіє свідомістю змушена пристосовуватися до свого внутрішнього світу. К.Г.Юнг розрізняє два типи мислення:першим із них єлогічне, направлене, яке відбувається у судженнях, є словесним, вимагає зусиль волі, воно втомлює;другим - ненаправлене, міфологічне, яке є потоком образів, а не понять. Дикун, первісна людина зберігає гармонію внутрішнього й зовнішнього світу за допомогою міфології, магії, ритуалів. Дикун просто пристосовує весь зовнішній досвід до душевних подій, він несхильний до об’єктивного мислення. Міфологічне мислення дозволяє адаптуватися до внутрішнього світу, встановити рівновагу із силами несвідомого. У сновидіннях контроль логічного мислення послаблюється і ми знову вступаємо у втрачений для нашої свідомості фантастичний світ.

К.Г.Юнг вважає, що релігія вічна, вона необхідна, передусім, як засіб збереження психічного здоров’я. Релігійна символіка - це запобіжник від енергії несвідомого. Цивілізація, яка втрачає своїх богів, свої міфи є приреченою. Міф дає підґрунтя для існування, встановлює життєві координати. Коли міф руйнується людина втрачає смисл свого існування.

Будь яка людина, яка має хоч якусь ego -свідомість, не сумнівається у тому, що знає сама себе, але ego знає тільки свій зміст і не знає несвідомого. „Псіхе” подібне до тіла, про фізіологію й анатомію якого середня людина теж мало знає. Структура й фізіологія мозку не пояснює психічний процес. “Псіхе” має специфічну природу. У широкій зоні несвідомого, яка надійно захищена від критики і контролю свідомості, ми абсолютно беззахисні, відкриті усім видам психічних впливів та психічних інфекцій. Без свідомості не було б, практично, ніякого світу, оскільки світ існує для нас лише у тій мірі, у якій його усвідомлено відображає “псіхе”. Свідомість є попередньою умовою буття.

Той факт, що на нас впливає (діє) Божество ми можемо констатувати лише через психіку. При цьому ми нездатні вирішити, чи ці впливи спричиняє Бог, чи наше несвідоме. Неможливо визначити, чи є Божество і несвідоме двома різними величинами. Точніше кажучи, образ Бога співпадає не з несвідомим взагалі, а з його певним елементом – архетипом самості. Емпірично неможливо відділити цей архетип від образу Бога. Емпірично достатньо впевнено можна констатувати, що в несвідомому є архетип цілісності, він спонтанно виявляє себе у сновидіннях, і що певна, незалежна від свідомої волі, тенденція полягає у тому, щоб стягувати інші архетипи до цього центру. Цей архетип породжує символи, що споконвіку характеризують і виражають Божество.

Особливу увагу К. Юнг приділяє важливості боротьби з тінню. Він доходить висновку, що події 30-40 рр. ХХ ст. наводять на думку про специфічні психічні розлади. Ще у 1918 р., зазначає К.Г.Юнг, він помітив специфічні порушення у несвідомій сфері своїх пацієнтів, які неможливо було пояснити їх індивідуальною психологією. Порушення у сфері колективного несвідомого К.Г.Юнг виявляв у кожного свого німецького пацієнта. Але виявилося, що це властиво не лише німцям, хоча німці є більш чутливими. Поразка і соціальні катастрофи посилили стадний інстинкт у Німеччині, вочевидь Німеччина стала першою жертвою серед західних на-цій - жертвою масового руху, який спричинився підйомом сил, які до того спали глибоко в несвідомому. Ці сили повинні були відіграти роль компенсації.

Хвиля, яка піднялася із глибин несвідомого після Першої Світової війни, знайшла відбиток у індивідуальних сновидіннях, у формі колективних, міфологічних символів, що виражали первісні інстинкти, насилля й жорстокість, тобто сили тьми. Коли подібні символи проявляються у великої кількості індивідів і є для них незрозумілими, вони притягують таких індивідів один до одного ніби магнітом, і так формується натовп. Лідер для натовпу незабаром знайдеться – особистість, яка має найменшу опірність, найменше почуття відповідальності, і з причини своїх низьких схильностей, найбільшу волю до влади.

Натиск масових інстинктів був симптомом компенсаторного руху несвідомого. Такий рух став можливим, тому, що у свідомості людей утворилося відчуження від природних законів людського існування. Завдяки індустріалізації величезні групи населення були відірвані від свого коріння і зібрані разом у крупних центрах. Ця нова форма існування – із своєю масовою психологією і соціальною залежністю від коливань ринку та оплати праці – породила на світ індивіда, який був нестабільним, незахищеним і піддавався впливам. Відчуття індивідуальної слабкості, пов’язане, звичайно, із небуттям, було компенсовано досі невиданим прагненням влади.

Німці бажали порядку, але вони припустилися фатальної помилки, обравши своїм лідером головну жертву безпорядку і неконтрольованих бажань. Як і решта світу, вони не розуміли, у чому полягає значення Гітлера, не розуміли, що він символізував те, що є в кожному індивіді. Він був персоніфікацією всіх низьких людських виявів. Він був абсолютно нездатною, не адаптивною, безвідповідальною і психопатичною особистістю, сповненою порожніми, дитячими фантазіями, але обдарованою гострою інтуїцією щура чи безпритульника. Він представляв тінь, нижчий бік особистості кожного, у грандіозних масштабах,і це була друга причина, за якою за ним пішли.

Людські войовничі інстинкти неможливо викорінити і тому стан абсолютного миру неможливий, конфлікт завжди залишається. Але тут справа за кожним, потрібно свою агресивність повернути в себе. Психолог вірить у індивідуальне, як єдиний носій думки і життя в цілому. Усе, що перевищує розміри конкретної людини водночас пробуджує відповідні нелюдські сили в її несвідомому. У будь-якій країні Заходу існують невеликі групи підривних елементів, і зупинити розповсюдження їх ідей може лише критичний розум окремого у вищій мірі розвиненого і розумово стабільного шару населення. Не потрібно переоцінювати „товщину” цього шару. У кожній країні вона різна й залежить від національних особливостей народу.

Маса подавляє проникливість та вдумливість і якщо поріг подолано, то наступає своєрідне колективне безумство, яке швидко перетворюється у психічну епідемію. За таких умов на самий верх піднімаються ті елементи, які в епоху правління розуму вважаються асоціальними і існування яких суспільство лише терпить. Противагою масовій свідомості К.Г.Юнг вважає релігію. Спротив організованій масі може здійснити лише людина, яка так само добре організована у своїй індивідуальності як маса. Індивіду у його роз’єднаному стані потрібен спрямовуючий та впорядковуючий принцип. Его-свідомість хоче, щоб цю роль відігравала його воля, але при цьому залишає поза увагою потужні фактори несвідомого, які стоять на шляху. Вона повинна пережити їх, чи володіти нумінозним символом, який їх виражає й веде до їх синтезу.

35-37. Природа людського зла. Еріх ФРОММ (1900-1980) - німецько-американський філософ, психолог та соціолог. Ґрунтуючись на ідеях психоаналізу, екзистенціалізму та марксизму Е.Фромм формує концепцію гуманістичного психоаналізу. Він є творцем однієї з провідних в ХХ столітті філософсько-антропологічних парадигм – „людина для самої себе” (поруч із парадигмою людини як “символічної тварини” Е.Кассірера та людини як “свободної істоти” М.Шелера). Він намагається розв’язати такі головні суперечності людського існування, як егоїзм-альтруїзм, володіння-буття, „свобода від” - „свобода для”.

Е.Фромм вважав, що шляхом виходу сучасної цивілізації з кризи є формування „здорового суспільства”, заснованого на таких принципах і цінностях гуманістичної етики як любов, встановлення гармонії між індивідом та природою, особистістю та суспільством.

Е.Фромм критично ставиться до аристотелівського розуміння людини як „політичної тварини”, вчень класичних емпіриків, для яких людина tabula rasa і на якій кожна культура пише свій текст, марксистської мономодальної сутності людини, згідно з якою людина – продукт суспільних виробничих відносин;ніцшеанської оцінки людини як „перспективної надлюдини”. Е.Фромм також критично переосмислює антропологію класичного психоаналізу. Він не погоджується із З.Фройдом стосовно його біологізму та пансексуалізму, заперечує лібідальну природу несвідомого та інтерпретацію „едіпового комплексу”, заперечує його концепцію антиномії людини та цивілізації. Також Е.Фромм критикує З.Фройда, а заразом і К.Г.Юнга, по-перше, за абсолютизацію внутрішньо-особистісних психологічних факторів людини, по-друге, за відрив психоаналізу від етики.

Е.Фромм зазначає, що поява самосвідомості, розуму і уяви перетворила людину в аномальне явище. Людина є частиною природи, але вона не органічна з природою. Людина знає, що вона смертна. Вона не може позбавитися від дихотомії свого існування: позбутися свого розуму і свого тіла. Саме розум спонукає людину до роздумів над нерозв’язною дихотомією. Людина не може прожити своє життя за зразком, заданим для всіх представників людства. Вона є особистісю і повинна жити сама. Людина - єдина тварина, яка здатна нудьгувати, відчувати себе вигнаною з раю. Розум спонукає людину до руху вперед і до створення свого власного світу, де вона могла б почувати себе комфортно Тому людина завжди невдоволена власним існуванням і є вічною проблемою для самої себе.

Основна екзистенціальна дихотомія людини, за Фроммом, – це дихотомія життя й смерті. Вона водночас і самотня, і перебуває у тісному зв’язку з іншими людьми. Вона самотня тому, що унікальна й повинна приймати власні рішення. Але може бути щасливою лише у випадку існування солідарності з іншими людьми, зв’язку з минулими й майбутніми поколіннями. Людина може втікати від тривоги і від себе самої. Але насправді вона не повинна боятися відповідальності за саму себе. Вона повинна бути відповідальною за свою долю, сама наповнювати життя смислом, проте це не заспокоює її. На думку Е.Фромма, людині потрібно намагатися розкривати свої потенційні сили, жити активно, творити благо, бути самим собою і бути щасливим. Оскільки люди завжди створюють ментальні картини світу. Е.Фромм вважає, що зріла, плідна особистість, із достатнім рівнем розуму віддасть перевагу системі, яка дозволить їй бути розумною й повноцінною. Натомість загальмована особистість використовує примітивні, ірраціональні системи. Людина завжди ідеаліст, але й ідеали бувають різні.

Основна проблема психоаналізу Е.Фромма - це проблема людської деструктивності. Загалом проблема деструктивності в широкому розумінні є проблемою зла, і вона надзвичайно актуальна для ХХ ст. Так, М.Бердяєв писав: ”Існування зла є найбільш видатна таємниця всесвітнього життя і найвеличніша складність для офіційної теологічної доктрини як і для всякої моністичної філософії”.

Вихідним положенням Е.Фромма для розв’язання даної проблеми є те, що людина знаходиться у суперечливому відношенні з самою собою й із суспільством, в „двох царствах” одночасно. Вона „закинута” у проміжок двох світів. На відміну від тварини, яка живе в гармонії з природою, людина ж бездомна. Вона перебуває у вічній суперечності з природою. Її екзистенційна закинутість у суспільство вимагає від неї психологічного пристосування до нього. Такий спосіб людського буття спричиняє її до формування нею відповідного соціального характеру. За цієї умови характер виступає замінником відсутніх у неї природних інстинктів. Органічні потяги у всіх людей приблизно однакові. Однак під впливом виховання, соціальних умов формується специфічний тип характеру. Поступово він набуває незалежності і стає стабільною системою соціальних орієнтацій. Він є певним типом виживання індивіда. Поступово індивід реагує автоматично на певні процеси. Це значить, що характер витіснений у несвідоме. Саме цей чинник є відмінним від несвідомого у вченнях ЗФройда та К.Г.Юнга.

Процес виживання людини, який обумовлює формування соціального характеру є процесом формування людини „усередненої”. Вона у міру цих обставин відчужується від самої себе. Люди стають автоматами. “Якщо в ХІХ ст. „помер Бог”, - наголошує Е.Фромм, - то в ХХ ст. “померла людина”. Якщо в минулому людині загрожувало рабство, то в майбутньому – перетворення в рабство”.

Проти такої перспективи людина бунтує. Бунт, який виступає своєрідним феноменом соціальної деструктивності індивіда набутий історично. „Людина, - наголошує Е.Фромм, - відрізняється від тварини тим, що вона вбивця”. При цьому, „людина не була вбивцею, такою її зробила історія”. В минулому, в первісних племенах, людина була нормальною природною істотою, її свобода була обмеженою. Це був період егалітарних (не експлуатаційних) суспільств. Однак надалі, революційні зміни, які розпочалися 4-3 тис. років тому, як вважає Е.Фромм, спричинили до цивілізації, війн, рабства, приватної власності і, як наслідок, проголошення свободи людини.

Саме через призму фактора свободи людини Е.Фромм прагне розкрити проблему соціального зла. Вже в праці „Втеча від свободи” (1941) автором свобода розглядається в контексті соціального відчуження людини. Проблема формулюється у нього в такий спосіб: чому, розширюючи сферу свободи, людина попадає в ще більшу несвободу?

Свобода, говорить Е.Фромм, і в цьому аспекті він наслідує ніцшеансько-екзистенціальній традиції, є двостороннім процесом. Є „свобода від” і „свобода для”. Розвиток людства йде по першому типу свободи. В результаті свобода сама пригнічує людину. Людина попадає в залежність від свободи. Уже ніцшеанський Заратустра запитував: „Свободний від чого? Ти повинен мені говорити: „свободний для чого”.

Таким чином природа зла пов’язана з феноменом свободи, з її суперечністю, тобто осмисленням того, що деструктивність у людській природі є наслідком людини як історичної істоти. Деструкція соціальних відносин породжує ситуацію, коли людина не може реалізувати свої потреби, реалізувати своєї свободи. В результаті відбувається деформація прагнень і потягів людини. Деформовані прагнення й потяги формують певні психологічні механізми, які в результаті дають відповідні соціальні типи орієнтацій. Людина за природою своєю життєстверджуюча, але коли не може реалізувати себе - перетворюється в істоту руйнівну. Навіть прагнення підпорядковуватися є теж руйнівною орієнтацією у формі автодеструкції.

2. Типи соціально-непродуктивних характерів. Людина за своєю природою, на підсвідомому, психофізіологічному, рівні має дві тенденції. Вона може стати як біофілом, так і некрофілом, тобто бути соціально продуктивною, або соціально непродуктивною. У праці “Анатомія людської деструктивності” (1973) Е.Фромм аналізує некрофілію як рису характеру. Традиційно термін „некрофілія” - це любов до мертвих – і його використовують для опису явищ двох типів: сексуальної некрофілії, та асексуальної некрофілії. Е.Фромм зауважує, що в реальності більшість людей поєднують у собі некрофільські та біофільські риси, причому конфлікт між ними часто є джерелом продуктивного розвитку.

Некрофілія в характерологічному розумінні може бути описана як пристрасний потяг до всього мертвого, нездорового, такого, що розкладається, загниває. Це пристрасть руйнувати заради руйнування. Робити живе неживим. Це надмірна зацікавленість всім механічним, прагнення розчленовувати живі структури. Схильність до некрофілії найкраще виявляє себе у сновидіннях, а також засвідчується мимовільними діями. Некрофіли переконані, що всі проблеми вирішуються силою. У них виявляється надмірне зацікавлення хворобами й смертю. Некрофіл – педант, сухар, манірний. Він віддає перевагу минулому, темним кольорам, нездатен щиро сміятися. У мові некрофіла домінують слова, які мають відношення до руйнування. Некрофіл поклоняється перед технікою.

Біофілія – це пристрасна любов до життя, до всього живого. Це прагнення підтримувати ріст і розвиток. Біофіл віддає перевагу конструктивній діяльності. Він радше хоче кимсь бути, аніж володіти чимось. У нього є уява. Він шукає нового. Він віддає перевагу несподіваному. Не використовує силу як основний засіб розв’язання проблем. Добре – це все те, що слугує життю, а зло – це смерть.

Характер, на думку Е.Фромма – це поєднання певних орієнтацій за домінуючої ролі однієї з них. Е.Фромм визначає чотири соціально непродуктивних орієнтації: сприймаюча, авторитарна, нагромаджувальна, ринкова. Людина, у якої домінує сприймаюча орієнтація, думає, що „зосередження всіх благ” знаходиться зовні, зокрема, в любові: в коханні – вони хочуть, щоб виключно „їх любили”. Ці люди дуже релігійні, а якщо ні – то до інших людей, інститутів ставляться як до Бога.Вони дуже залежні від інших, бояться їх утратити, вони переконані, що нічого не можуть зробити без допомоги інших. Вони гасять свою тривогу за допомогою їжі та випивки.

Авторитарна орієнтація дужа схожа на сприймаючу, але тут бажане відбирається силою чи хитрощами. Люди, у яких у характері домінує авторитарна орієнтація, схильні присвоювати й красти. Вони навіть відчувають потяг лише до тих людей, які вже з кимсь перебувають у близьких стосунках. У них не виявляється оригінальних ідей чи самостійної творчості. „Вкрадений плід - найсолодший ”. Кожну людину вони розглядають як об’єкт експлуатації.

Людина, у якої домінує нагромаджувальна орієнтація - якомога більше приносить у свою схованку і якомога менше віддає. Ці люди скупі, жадібні. Любов для них - це володіння. Вони не здатні до продуктивного мислення. У цього типу людей жести манірні. Вони дуже педантичні, акуратні. Але їх акуратність безплідна. Вони хочуть все тримати на своїх місцях. Їх охайність і пунктуальність маніакальна. Вони постійно кажуть „ні”. Вони хочуть порядку й безпеки. Їх теза: „Моє це моє–твоє це твоє”.

Ринкова орієнтація, як домінуюча у характері, на думку Фромма є дуже характерною для нашого часу. Це орієнтація, при якій людина себе сприймає як товар. Вона хоче виглядати „бадьорою”, „енергійною”, „надійною”. Ця людина хоче бути модною. Є певний ідеал як має виглядати успішна людина. Тут втрачається самоповага та індивідуальність. „Я - те, що я роблю”.

На противагу соціально непродуктвих типів характеру, людина із продуктивною орієнтацією характеру це та людина, якатворить сама себе, розкриває свої потенції, реалізується в свободі. Ця людина завжди діяльна, вона любить і вона мислить.

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: