Філософія в системі теоретичного знання та її специфіка.

Філософія в системі теоретичного знання та її специфіка.

Філософія виникає в 8-6 ст. до н.е. у Давньому Китаї та Індії. Також в 7-5 ст. до н.е. в Давній Греції. Термін філософія для позначення знання вводить Платон у 4 ст. до н.е. Філософія-від грецького philеo – любов та sofija – мудрість, тобто любомудріє. За Платоном, філософі – система раціонально-поняттєвого знання, в якій людина прагне осмислити реальність її цілісності і значущості для людини. Філосо́фія - людське мислення, один з видів людської життедіяльності, теоретична форма світогляду; особливий вид мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі. Предметом філософії є відношення людини і світу. Філософія, за Кульчицьким, -- це універсальне світоглядне знання, спрямоване на тотальність і позаявищну сутність буття.

На момент виникнення філософія включала такі види знань:

емпірія – знання про конкретно-чуттєві речі;

Філософія в такій формі проіснувала до 18 ст.!8 ст. є рубіжним у розвитку філософії, в цей час від неї відокремлюються природничі науки. У 19 ст. відокремилися народознавство, правознавство, історія, соціологія. У 20 ст. виникла лінгвістика, культурологія, інформатика, кібернетика.

Філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості.

Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.

Філософські поняття є результатом дуже високого рівня абстрагування. В них не просто виділяється загальне, а найзагальніше.

2. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”.

3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.

Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті філософії дають змогу адекватно відобразити рух, зміни, взаємопереходи речей через власну гнучкість, рухливість.

4. І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.

Щоб знайти своє місце у світі, людина покликана витворити цілісний образ світу – цю потребу й задовольняють такі характеристики філософського знання, як загальність, тотальність та спрямованість на сутність буття. Вони стають основою його четвертої особливості – світоглядності.

Філософія і наука як теоретичне знання: спільні та відмінні риси.

Філософія і наука. Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші).

для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є формою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

Предмет філософії та його історична еволюція.

Предметом філософії є відношення людини і світу.

її предмет є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини

уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити "топографію" людськості

філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації

Виділяють 4 етапи в розвитку предмету філософії:

від 5 до 18 ст.—все знання збирається під егідою філософії;

30-ті рр.. 19 ст. – сер. 20 ст. --- раціоналістичні філософські течії, які пов’язують себе з наукою (позитивізм, марксизм, прагматизм, критичний раціоналізм).

70-ті. рр. 19 ст. – сер. 20 ст. --- виникають ірраціональні течії, які заперечують науковий статус, а перебільшують її світоглядну природу (філософія життя, екзистенціалізм, психоаналіз);

сер. 20 ст. до сьогодення --- визнання за філософією світоглядного та наукового характеру (неопсихологія, герменевтика, комунікативна філософія)

Філософія і культура. Д. Чижевський про риси національно філософії.

Переважно три моменти характеризують особливості філософії даної національності - 1. форма вияву філософічних думок, 2. метод філософічного дослідження, 3. будова системи філософії, “архітектоніка”, зокрема становище і ролі в системі тих або інших цінностей. Форма вияву філософічних думок може є найбільш зовнішня національна риса у філософії.

емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм; індивідуалізм та стремління до “свободи”; неспокій і рухливість; Емоціоналізм виявляється у високій оцінці життя почуття.

Ірраціонально-духовна традиція давньоіндійської філософії та її

До основних світоглядних ідей індійського мислення належить переконання в тому, що життя нерозривно пов’язане зі стражданням. З такого твердження розпочинається і релігійна філософія буддизму (засновник – історична особа Сіддгартга Ґаутама-Будда, VI ст. до н. е.). Однак причина людської біди – незнання істини. Істина полягає в тому, що страждання проростає з природи людських бажань. Висувається світоглядне розуміння вищої, трансцендентної мети людського життя; вона полягає у виробленні поведінки, яка усуває страждання.

З досягненням стану відсутності страждань настає нірвана – ще одна важлива ідея індійського світогляду, пов’язана з упровадженням у розуміння і мислення трансцендентного відношення.

Не менш важлива ідея світогляду і глибоко вкорінене переконання – поняття безсмертя духу.

Звільнення від страждань і набуття стану нірвани є водночас станом безсмертя. Нірвана – це стан, позбавлений прив’язаності, те саме, що й чуттєва ізоляція.

До інших центральних понять світогляду, поза якими не ведеться жодна філософська дискусія, належать:

Сансара (метемпсихоз, реінкарнація) – переселення душ, цикл народження і смерті в матеріальному світі.

Карма – це закон відплати, згідно з яким будь-яка матеріальна діяльність, гріховна чи праведна, призводить до наслідків, які дедалі більше затягують того, хто здійснює мислення, слова, вчинки, в матеріальне існування, в коло народження і смерті.

Майя – ілюзія, омана, марево, енергія прив’язаності до життя, яка змушує живу істоту забути про свою духовну природу. Майя – це атрибутивна властивість буття, його негативний принцип, або модус. Вона не є народжена людським розумом. Майя передує інтелекту і не залежить від нього. Вона стає суто філософським поняттям, походження якого сягає в давнину міфологічного світосприйняття. Майя – це перешкода між даністю предмета і тим станом, до якого предмет прагне, чим предмет буде. Майя породжує дуалізм у сприйнятті світу. Позбавити предмет майї, означає повернути його до чистого буття поза часом, простором і змінністю, хоча майя існує як атрибут чистого буття. Реальність світу сприймається чуттєвістю крізь пелену або принцип майї.

Дгарма – принцип поведінки, стиль життя. Дехто з дослідників Індії вважає дгарму центральною ідеєю індійської цивілізації. Вона мала як релігійне, так і філософсько-практичне значення. Це була ідея-вчення про відповідальність людини, про виконання нею обов’язку щодо себе та інших.

Дгарма сприймалася як частина ріти, основного морального закону, який скеровує життя Всесвіту. Вважалося, що поведінка людини, яка виконує свої моральні обов’язки, закономірно призведе до належних наслідків.

Агімса – терпимість, ненасильство, незавдавання зла діями і помислами. Ця ідея лежить в основі етики самовдосконалення: “Принцип агімси розглядається як відсутність агресивних намірів у розумі, самодисципліна і приборкання гніву й ненависті в почуттях”.

Такі світоглядні настанови істотно впливали на поведінку людей, формували своєрідну культуру та історію Індії.

Зміну предмета філософії з питань онтології на питання існування людини як моральної істоти здійснив Сократ. Напрямом наукових пошуків Сократа – людина взагалі та її моральне життя. Поряд із дослідженням людини, смислу її буття філософ паралельно створював і відповідний філософський метод, завдяки якому і через який можна було б збагнути, що таке людина та в чому полягає смисл її буття. Таким методом стає діалектика. Щодо структури діалектики, то вона за формою поділяється на іронію та маєв тику, а за змістом – на індукцію та визначення. Сократ широко послуговується таким філософським методом, як індукція. Сократ не ставить собі за мету здобути будь-яке нове емпіричне знання. Він акцентує увагу на тому, щоб дати визначення загальним поняттям, віднайти їх, а вже в подальшому збагнути суть усіх головних морально-етичних категорій. Сократ переконаний, що кожна людина містить у собі мудрість, яку лише потрібно видобути назовні. Тобто потрібно застосувати принцип: Пізнай самого себе. За Сократом, знати – означає дати визначення, класифікувати на види й роди всі поняття. Поняття, впорядковані в певну єдність чи органічну систему, творять науку. Філософія Сократа є філософією понять. Вона замкнута на системі етичних понять. Сократова філософія була покликана виявити й обґрунтувати моральні основи буття людини, її практичних дій, поведінки. Добро в розумінні Сократа є проявом розуму, тому будь-яке добро є особливим видом знання.

Обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед. Проте такий підхід ставив під сумнів святість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві норми, піддані критиці розуму, втрачають свою беззастережність і святість. Заслугою Сократа що він відкрив і почав досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей.

Великим християнським мислителем періоду патристики і найвидатнішим із отців церкви був Аврелій Авґустин (354 – 430).

Розвиваючи християнську основу своєї філософії, Авґустин трактує Бога як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Виходячи з принципу, що Бог первинний, Авґустин робить висновок про вищість душі над тілом, волі і чуттів над розумом, що є основоположним для всього вчення мислителя.

Бог є вищою сутністю (summa essentia), тільки існування Бога випливає з його єства, тоді як усе інше без необхідності не існує; тільки єдиному Богові притаманне незалежне та самостійне існування, усе інше існує лише завдяки Божій волі. Бог – причина існування всього істного, усіх змін. Він не лише створив світ, а постійно зберігає й творить (creatio continua) його. Авґустин відкидає деїзм, згідно з яким колись створений світ розвивається далі сам. Бог створив світ із нічого, а тому, якщо б творча активність Бога зупинилася, світ негайно повернувся б у небуття.

У філософії Авґустина, Бог – єдине, досконале, абсолютне, вічне і всесутнє буття, світ же – Боже творіння і відблиск, акт божистої волі. У Богові захований ідеальний зразок реального світу.

Душу Авґустин розуміє чисто спіритуалістично, у дусі ідей Платона. Душа як субстанція не може бути ні тілесною властивістю (властивістю тіла), ні видом тіла. Душа – нематеріальна субстанція, відмінна від тіла, безсмертна. Від тіла відрізняється досконалістю, близькою до Бога.

Заперечивши чуттєве пізнання як ненадійний шлях до істини, Авґустин не визнає пізнавальні права розуму. Істину про Бога чуттєве пізнання не може осягнути, але її не може осягнути й розум, який обмежений і не здатний пізнати божисті істини. Визнаючи тезу про першість віри над розумом, Авґустин уже тим самим вважає, що істину про Бога може пізнати не розум, а віра. Утвердження віри за рахунок розуму означає перевагу ірраціоналізму над раціоналізмом. Для розуму відводиться лише підрядна, доповнювальна роль у діянні віри. Самостійність, автономність науки, де розум є єдиним засобом і мірою істини, філософія Авґустина відкидає.

В етиці Авґустина важливе місце посідає питання оцінки добра і зла у світі. Авґустин виходить з того, що світ як витвір Бога не може бути недобрим. Але існування зла не підлягає сумніву. Перша теза: оскільки витвір Бога досконалий, то зло не належить природі, а є продуктом вільної творчості. Бог створив природу доброю, але отруїла її зла воля. З цим пов’язана друга теза: зло не є абсолютною протилежністю добра, воно лише брак (недостатність) добра, незавершеність природи. Немає абсолютного зла, абсолютне лише добро. Зло є там, де не твориться добро. Зло – це відвернення від добра, від вищих цілей, це або погорда, або пожадливість. Погорда – прагнення оминути Бога, пожадливість – поклоніння перед минущими речами. Тобто зло – це відсутність добра, і походить воно від людини, тоді як добро – від Бога як Божа ласка. Людина відповідає за зло, а не за добро.

Соціально-політична доктрина Авґустина уосновлена на ідеї нерівності, яка визначається вічним і незмінним принципом суспільного життя, ієрархічної структури соціального організму, створеного Богом. Земна ієрархія – відображення небесної ієрархії, на чолі якої стоїть Бог. Усі люди рівні лише перед Богом як своїм праотцем.

Авґустин розробляє концепцію всесвітньо-історичного процесу, намагаючись пов’язати історію людства з планами й намірами Бога. Цю концепцію він викладає у творі “Про град Божий” (“De civitate Dei”).

На думку Авґустина, людство складає в історичному процесі два “гради”: світську державу – царство зла і християнську церкву – царство Боже на землі.

Складна боротьба навколо доведення існування Бога та його природи органічно пов’язувалася з філософським питанням про відношення загального до одиничного. В історії філософії полеміка з цього питання відома як суперечка про “універсалії”, тобто про природу загальних родів і понять (universalia, або genera – загальні роди). Проблема полягала в тому, чи універсалії існують реально, чи ні. Вона була головною в ранній схоластиці, але продовжувала існувати і в період розквіту схоластики, а через пізню схоластику переходить у філософію Нового часу.

Увесь хід роздумів навколо відповіді на поставлене питання ґрунтувався на вирішенні питання про відношення загального й одиничного. Виходячи з цього, схоласти давали дві відповіді.

Перша – полягала у твердженні, що “універсалії” (загальні роди) існують реально, незалежно від людської думки і речей. Цей погляд отримав назву реалізму (realis) і вилився в низку концепцій. Крайні реалісти дотримувалися вчення Платона про ідеї, за яким загальне – це ідеї, що існують до одиничних речей (universalia sunt ante res) і поза ними. Помірковані реалісти виходили з учення Арістотеля про загальні роди, за яким загальне реально існує в речах (universalia sunt in rebus), але в жодному разі не поза ними.

Друга – полягала у твердженні, що “універсалії” не існують реально, незалежно від людини. Вони є лише загальні назви, імена. Цей погляд отримав назву номіналізм (nomen – ім’я, назва). Заперечуючи реальне існування універсалій, номіналісти вважали, що загальне існує лише після речей (universalia sunt post res). Так, “людина взагалі” як родова спільність не існує, реально існують тільки окремі люди. Крайні номіналісти вважали загальне лише порожнім “виходом повітря”, що нічого не містить, звуковою стороною слова. Більш помірковані також заперечували реальність загального в речах, але визнавали його як думки, поняття, імена (концептуалізм).

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання.Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи.Перш ніж пізнавати світ,пот-рібно пізнати своє пізнання,втановити його межі і можливості.Це був великий поворот філософії до людини.Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини.”Речі в собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та апріорним формам мислення/якість,кіль-кість,причинність,реальність/,тобто таким формам, які мають позадосвітне походження.Наступна схо-динка пізнання-це розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого ново-го,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з.”антиноміях”чистого розуму.Кант вважає,що таких антиномій чотири,але вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцін-ність людини.Кант ставив питання про співвідно-шення понять людина і особистість.Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив/закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

На відміну від філософії, наука, за О. Контом, повинна спостерігати й описувати те, що відкривається в досвіді, та формулювати емпіричні закони, тобто такі закони, які формулюються в термінах спостереження. Тому, за О.Контом, закони – це повторювані зв'язки і відношення між явищами. Вони відповідають на питання ЯК, а не ЧОМУ, виконуючи функцію опису відомих фактів і завбачення невідомих. Гносеологічні функції науки: опис, пояснення та завбачення – О. Конт обмежив описом і прогнозуванням на основі досвідного знання. Саме досвідне знання, за О. Контом, і констатує об'єктивність емпіричних законів, а основою встановлення цих законів є чуттєве сприйняття.

За О. Контом, універсальним методом науки є спостереження. Її розвиток відбувається шляхом нагромадження фактів та відкриття законів. Оскільки наукове знання - це знання емпіричне, досвідне, а досвід може розширюватися безмежно, то наукове знання є відносне, незавершене, а не абсолютне.

Отже, перший позитивізм зробив спробу визначити критерії наукового знання й цим виокремив основні особливості класичної науки. На основі позитивістського аналізу науки до її суттєвих рисможна віднести емпіричний характер її змісту, що ґрунтується не на спекулятивних твердженнях, а на даних досвіду, з доповненням гіпотез, які перевіряються експериментальним шляхом; об'єктивність і предметність наукового знання, що досягається шляхом виключення з опису і пояснення всього того, що стосується суб ’ єкта; вихід за межі формальної логіки на основі емпіричної методології; прикладний характер наукового знання, яке забезпечує ефективність дії.

Конституювання класичної науки як дисциплінарного знання здійснювалося шляхом окреслення об'єкта дослідження як емпірично даного. Тому вихідним принципом класичної науки є принцип спостережуваності. Оскільки наука залишалась на стадії нагромадження фактичного матеріалу та його опису, то цілком закономірно, що об ’ єктом дослідження були замкнені статичні системи, тобто такі, що перебувають у стані спокою або рівноваги, поза зовнішніми зв ’ язками та взаємодіями. Таке розуміння об ’ єкта пізнання було зумовлене уявленням дослідників природи про її абсолютну незмінюваність у часі.

Отже, 70-і роки ХІХ ст. можна вважати новим етапом у розвитку класичної науки, яка переорієнтовується на вивчення замкнених динамічних систем. Відповідно виникає й потреба в розробці методології дослідження таких об'єктів. Нею стала запропонована К. Марксом і Ф. Енґельсом матеріалістична діалектика.

Для узагальнено-філософського дослідження методів наукового пізнання в межах логіки й методології науки найпопулярнішою та найефективнішою є їх класифікація відповідно до рівня загальності (або широти сфери дії). На підставі цього критерію виділяють три головні групи методів:

- загальні (філософські) методи наукового пізнання;

Розробка і критичний аналіз загальних філософських методів (тобто методологічних функцій різноманітних філософських концепцій) є прерогативою філософії. Спеціальні наукові методи формуються, досліджуються й удосконалюються в межах окремих наукових дисциплін. Що ж стосується спільних методів науки, то переважна більшість із них розроблялась і вивчалася спільними зусиллями філософів та представників багатьох наукових дисциплін.

Спільні методи наукового пізнання поділяють на три підгрупи: методи емпіричного дослідження; методи теоретичного дослідження та загальні формально-логічні методи (абстрагування й узагальнення, аналіз і синтез, індукція та дедукція), які широко використовуються як у науці, так і в щоденному мисленні.

На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, 'ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним методом, гіпотетико-дедуктивним, системно-структурним, структурно-функціональним аналізом, еволюційним, редукціоністським, методом підіймання від абстрактного до конкретного.

Синергетика (англ. Synergetics, від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережевий інформаційний простір.

Синергетика – це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі – в цілому – можуть з’явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері.

Синергетика вивчає нелінійні відкриті дисипативні системи. Такі системи перебувають далеко від термодинамічної рівноваги і обмінюються енергією чи речовиною із навколишнім середовищем. Для перехідних процесів, що відбуваються в таких системах, не виконується закон неспадання ентропії, що призводить до утворення різноманітних дисипативних структур: автоколивань, автохвиль, може виникнути детермінований хаос.

Принципи:відкритість інтерпретації,яка ніколи не може бути завершеною.інтерпретація-це завжди діалог(діалектика пит. І відпов.)2. Гагамер пропонує германевтичний трикутник досвід(все,що л-на перживає,практичні і теоретичні знання),читат,автор.№.х-зує пон. Горизонт.-це поле,яке охоплює та обіймає все те,що може бути побаченим із якогось пункту.;.принцип злиття горизонтів:горизонти автора та інтерпретатора відмінні в силу істор.дистанції.Горизонт інтерпретатора гнучкий і здатний до розширення.. 5. інтерпретація-конструювання смислу заново

Еволюція:1. 50рр20ст- структурна лінгвістика(започатковує Ф.де Сосюр)

-звертається до мови як сис-ми знаків.мова-формалізуюче начало,активний носій форми,що накладається на хаотичний потік мовлення.мова як сис-ма знаків регулює мовлення.

2. поява семіології(Леві Строс):дихотомія природа-культура.дихотомія приховує свідоме.

3.постструктуруалізм-аж до сьогодні (Жак Деві-Док):репресивно ставиться до письма,підносить слово.всі твори егоцентричні;в тексті завжди є центр.суб»єкт

Філософія в системі теоретичного знання та її специфіка.

На момент виникнення філософія включала такі види знань:

емпірія – знання про конкретно-чуттєві речі;

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: