|
|
Теорія знання й натурфілософіяЯк Фіхте починав свою філософську діяльність, «відштовхуючись» від Канта, так само від нього самого, прагнучи подолати фіхтеанську однобічність, «відштовхнувся» Шеллінг. Його філософський розвиток у молоді роки просувався надзвичайно потужно. У 16 років він вивчає «Критику чистого розуму» Канта. Через три роки він уже – прибічник філософії Фіхте, а ще через 3–4 роки переходить від захоплення фіхтевською філософією знання до філософії природи. У працях цього періоду Шеллінг теж фіксує суперечливість Канта через припущення «речі самої по собі», що вело до дуалізму, і прагне уникнути його. На думку Шеллінга, філософія є наукою, що має зміст і форму, до того ж можлива лише одна-єдина наукова форма філософії. Будь-яка наука повинна мати єдність, а ця єдність може бути забезпечена тільки деяким основоположенням, пошук якого – задача теорії знання або “першоначальної науки”1. Ідучи поряд із Фіхте, Шеллінг вважав, що основоположення може бути лише одним. Таку якість має тільки одне безумовне положення у вигляді «Я є Я». У роботі «Про Я як принцип філософії або про безумовне в людськім знанні»Шеллінг більш фундаментально ставить питання про безумовне чи про абсолютні підстави знання, аналізуючи смисл слова «обумовлювати». «Bedingen (обумовлювати), – пише Шеллінг, – означає дію, через яку дещо стає Ding (річчю), bedingt (обумовленим), тим, що зроблено річчю, а звідси разом з тим ясно, що ніщо не може бути покладеним як річ через самого себе, тобто, що безумовна річ (unbedingtes Ding) є протиріччя. А саме, Безумовним (Unbedingt) є те, що зовсім не робиться річчю і що ні в якому разі стати нею не може» [27].Отже, у світі речей ми не можемо віднайти безумовне, оскільки необумовлених речей не буває. Безумовне може бути знайдено тільки у суб’єкті. Філософія, яка відшукує безумовні підвалини знання у світі речей, поза суб’єктом називається догматизмом. Критична ж філософія находить безумовне підґрунтя знання у сутності суб’єкта. Але що значить «находить»? В усякому разі, це не значить, що безумовне ми знаходимо в суб’єкті теж на зразок деякої речі. Безумовне і не об’єкт, і ні дещо, обумовлене суб’єктом. Воно – абсолютний суб’єкт або абсолютне Я. І це абсолютне Я, вважає Шеллінг, є вихідний пункт системи філософії. У наступний період раннього Шеллінга іде перехід до філософії природи. Він встановлює зв’язок теорії знання з натурфілософією, підкреслюючи її необхідність у системі знання. Виходячи з поняття інтелігенції, Шеллінг вказує, що вона діє або безсвідомо, або вільно й свідомо. Філософія знімає цю протилежність тим, що розглядає безсвідому діяльність від початку тотожну свідомій і як таку, що вийшла з одного спільного з нею кореня. Природа розуміється ним як суб’єкт і об’єкт одночасно, і як продуктивність (суб’єкт), і як продукт (об’єкт), а у Фіхте природа – тільки об’єкт (один з станів не-Я). Тому у фіхтевській філософії такої самостійної галузі філософського знання, як натурфілософія, фактично немає місця або вона несуттєва для його системи. У Фіхте рівень самосвідомості (Я) є первісним, він передбачений, але не виведений. Для Шеллінга вищий рівень рефлективної здібності є результатом довгої еволюції неорганічної і органічної природи. Тому вища, людська суб’єктивність здатна у властивій їй формі (натурфілософії) побачити лінію розвитку вищих форм діалектики суб’єкта і об’єкта від її нижчих форм. Шеллінг вважав, що об’єкт іще раніше, перш ніж він піднесе себе до свідомості, є реальністю, яка продукує з себе щось свідомісне. Тому природу він називає «суб’єкт-об’єкт» навіть ще до свідомості і поєднання «суб’єкт-об’єкт» вважає за можливе замінити на рівноважний вираз «ідеально-реальне». Природа як об’єкт стає таким для поставшої свідомості тільки наприкінці самотворчого процесу тієї ж природи. Складається так, що немов природа через людську свідомість самопізнає себе. Ясно, що раз природа вже пройшла весь свій шлях від примітивних форм суб’єктивності до свідомості, то філософське знання про неї назавжди залишається тільки ретроспективним. Природа є космічним організмом, що має «світову душу». За Шеллінгом, усі ступені буття одвічні і абсолютно одночасні. Тема розвитку розуму у світі, або розумний розвиток світу перейшла пізніше від Шеллінга до Гегеля. Філософія тотожності Досить рано Шеллінг прийшов до переконання, що аби філософія стала системою знання, слід обґрунтувати і владнати між собою всі частини навколо певного принципу. Таким принципом стала «тотожність», а сама філософія отримала назву «філософія тотожності». Задачу по переводу своєї філософської позиції у русло філософії тотожності Шеллінг об’ємно вирішує в роботі «Система трансцендентального ідеалізму» (1800). Вже у вступі до цієї праці автор проголошує, що він давно прийшов до розуміння паралелізму природи та інтелігенції, але переконався, що нарізно ані трансцендентальна філософія, ані філософія природи не можуть розкрити цей паралелізм і тільки разом вони можуть вирішити цю задачу. Філософія природи виходила з того, що інтелект виникає з природи, і що вона є інтелектом, який розвивається, інтелектуальність природи проглядається навіть у несвідомому. Трансцендентальний ідеалізм показує, як виводиться необхідне уявлення про світ з інтелекту. «…Для чисто теоретичного бачення байдуже, – зауважує Шеллінг, – прийняти за первинне об’єктивне чи суб’єктивне, оскільки вирішити це на користь суб’єктивного може тільки практична філософія» [28].Оскільки філософія природи, яка за первинне брала об’єктивне, вже була ним представлена, то тепер черга за трансцендентальним ідеалізмом, який повинен дати відповідь на питання про те, як до суб’єктивного приєднується об’єктивне і співпадає з ним. Трансцендентальна філософія поділяється на систему теоретичної і систему практичної філософії. Коли ми знання обґрунтовуємо припущенням, що речі є такими, якими ми їх собі уявляємо, то дослідження можливості досвіду – задача теоретичної філософії.Коли ж ми вважаємо, що дещо об’єктивне може бути змінене через первісно вільну діяльність, то з’ясування всіх питань навколо цього – справа практичної філософії. Однак це ще не все. Проблеми, якими переймаються теоретична й практична філософія втягують нас у протиріччя. З одного боку, вимагається панування думки над чуттєвим світом (через початкову переконаність людей у тому, що уявлення є зразками для речей, які ми створюємо), а з іншого боку, як це сумістити з розумінням того, що наші уявлення повинні відповідати дійсному світові, що існує до нас і незалежно від нас (через укорінену в нас звичку вважати уявлення копіями речей). Досягаючи теоретичної достовірності, ми втрачаємо практичну, досягаючи практичної – втрачаємо достовірність теоретичну. Протиріччя вимагає розв’язання, і тому вищою задачею трансцендентальної філософії є відповідь на питання, «як можна одночасно мислити уявлення такими, що узгоджуються з предметами, а предмети такими, що узгоджуються з уявленнями?» [29]. Намічена проблема не вирішується ані теоретичною, ані практичною філософією, а лише більш високою, філософією мистецтва, яка досліджує естетичну діяльність, що створює і ідеальний світ мистецтва, і реальний світ об’єктів, поєднуючи як безсвідомо-творче начало (коли твориться дійсний світ), так і свідомо-творче начало (коли твориться естетичний світ). У мистецтві має місце тотожність ідеального й реального, воно показує нам як інтелект творить природу. У підсумку система трансцендентального ідеалізму поділяється на систему теоретичної філософії, систему практичної філософії і систему філософії мистецтва, показуючи як саме теоретичний інтелект пізнає світ, практичний його впорядковує, а художній його творить. Далі обмежимось викладенням основних тез практичної філософії Шеллінга, котра пов’язується з наявністю у людини бажання як вольової властивості.Перш за все, автор показує, що початок бажання має місце не в ізольованому індивідові, а у світі взаємопов’язаних індивідів, тобто в суспільстві й історії. Вплив, якого зазнає індивід від інших, є не разовим актом, а постійною дією, що називають вихованням. При вибудові системи практичної філософії Шеллінг стоїть на тій позиції, що індивід від початку включений у сітку взаємодій з іншими розумними істотами, і без такого взаємозв’язку неможливе ні практичне Я, ні його дійсна свідомість. Світ, що постає перед індивідом як носієм свідомості, є, перш за все, світ людей, суспільство, історія. Шеллінг прагне вивести практичну (бажаючу) свідомість на рівень соціального універсуму і вирішити тут проблеми дедукції моралі й права. Моральний імператив кантівського типу формулюється так: «Ти повинен хотіти тільки того, чого можуть хотіти всі інтелігенції» [30]. Перехід у сферу права Шеллінг здійснює шляхом специфічного трактування буття морального закону, тобто морального імперативу. Він може бути усвідомленим тільки у тому випадку, коли в індивіді борються дві протилежності – свавілля і обов’язок, хоч вони обоє є виразом свободи. У одному випадку це звучить у вигляді “я хочу”, за яким стоїть просте прагнення до індивідуального блага або блаженства, а в іншому “я хочу, бо я зобов’язаний”. На шляху до вторгнення свавілля у сферу сумісного життя стоїть «правовий устрій», який Шеллінг ще називає «другою природою». Виникнення правового устрою серед людей він відносить до випадковості й договору, коли одного разу, заради припинення повсюдного насилля, люди вимушені були його встановити. Для закріплення поставшого правового устрою знадобилось і створення держави. Перехід практичної філософії до поняття історії здійснюється через необхідність розглянути шляхи досягнення такого правового порядку, коли немає місця деспотії, свавілля влади і зовнішньої небезпеки для народу. Саме впродовж всесвітньої історії й може бути досягнутим такий стан. Філософія історії є для практичної філософії тим, чим природа є для теоретичної філософії. Перше питання, яке вирішує філософія історії, таке: як взагалі мислима історія. Відповідь на нього передбачено попереднім, а саме проблемою загального правового устрою, і що вирішена ця проблема може бути тільки родом, тобто історією. Звідси випливає, що єдиним об’єктом історії може бути тільки поступове формування всесвітнього громадянського устрою, що і є єдиною підставою історії. Змістом історії є свобода, а умовою свободи – загальний правовий порядок. Головну особливість історії Шеллінг вбачає в тому, що вона повинна відображати свободу і необхідність у їх поєднанні. Парадоксальність тут полягає в умовах реалізації правового устрою суспільства: свобода повинна гарантуватися порядком, який виражає необхідність, до того ж сама свобода необхідна. Поєднати свободу і необхідність можна тільки в тому випадку, коли у самій свободі є необхідність. Діалектика тут виражається в тім, що «свобода повинна бути необхідністю, необхідність – свободою» [31].Але необхідність усупереч свободі, як тут же зауважує автор, є не що інше, як безсвідоме. Резюме може бути таким. Людські дії є вільними (свідомими) у кожному сегменті буття, однак сукупний результат виникає безсвідомо, стихійно, непередбачувано і цей результат постає «як об’єктивний світ”, що з’являється для мене лише у спостереженні. Останнє означає лише те, що ні я, ні будь-хто з індивідів не є свідомим творцем історичної дійсності як «об’єктивного світу”, він постає перед кожним з нас готовим, як об’єкт спостереження. Світовий моральній порядок і правовий устрій, ця «друга природа», ідуть, між іншим, таким шляхом формування, неначе є деякий «абсолютний синтез всих дій», є прихована необхідність. Через свободу ця об'єктивна необхідність (вона ж закономірність) створена бути не може, вона самотвориться «цілком механічно і немов сама собою». Але поступово росте, шириться підстава тотожності між абсолютно суб'єктивним і абсолютно об'єктивним, те вище, що дозріває, не може бути ані суб'єктом, ані об'єктом, ні тим і іншим одночасно, але є лише абсолютною тотожністю. Це останнє лежить в основі еволюції світу, і воно ніколи не може бути об'єктом знання, але тільки віри. У кінцевому рахунку, Шеллінг вводить в історію Бога. Історія людства є тою сферою, де постійно здійснюється доказ буття Бога і триває поступове виявлення одкровення абсолюту. В історії, як поступовому одкровенні Бога, можна установити три періоди. В основу періодизації Шеллінг кладе дві протилежності – долю і провидіння, між якими стоїть природа, що здійснює перехід від одного до іншого. Перший період – трагічний, у ньому панує тільки доля. До нього відносяться блиск і руйнування древніх імперій. У другий період те, що виявляло себе як доля, відкривається як природа. І те, що в перший період було пануючим похмурим законом, перетворюється на відкритий закон природи та служіння задуму природи. Цей період починається, очевидно, з розширення кордонів Римської республіки. У третій період історії те, що було спочатку як доля, а потім як природа, розкриється як провидіння Коли наступить цей період – сказати не можна, але, підкреслює Шеллінг, «коли він настане, тоді прибуде Бог». Філософія одкровення Лекції, які Шеллінг читав у Берлінському університеті з 1841 р. були названі загальним ім'ям «філософія одкровення». Фактично це була «філософія релігії», яку він поступово розвивав, щонайменше, років сорок. Після передчасної смерті Фіхте і наступним злетом гегелівської філософії, Шеллінг перестав визначати хід розвитку німецької філософської думки. Будучи сам спочатку прихильником творення раціоналістичних систем, Шеллінг через прагнення протидіяти Гегелю став їх відкидати, вважати зразками негативної філософії. Ті ж потенції, що виростали з його давнього тяжіння до філософії релігії, він іменував позитивною філософією. Уся філософія, що розвивалася до нього, Шеллінг називав негативною. Відкіля такий розподіл філософії? Відповідь на це питання він дає, відштовхуючись від Канта. Кант звернув увагу на те, що в пізнанні людина спирається на розум і досвід. Розум пізнає за допомогою апріорних форм. Поставимо, однак, питання: що у всьому сущому пізнається апріорно, сутність, суть сущого чи що воно є? Відповідь на питання «що воно є?» усвідомлює сутність речі й означає, що я розумію річ, володію її поняттям; відповідь на питання, «що воно є?», представляє мені існування речі, а не її сутність. Саме це останнє і є пізнання, однак варто враховувати, що пізнання неможливе без поняття. Пізнання є, по суті, впізнаванням, оскільки передбачається, що поняття передує пізнанню: у чому-небудь існуючому я впізнаю поняття, яке у мене раніш уже було про це «що-небудь». Апріорне знання визначає тільки все щó є чи щó може бути, якщо що-небудь є, але не те, що воно є. Філософія, яка зосередилася або дійшла тільки до відповіді на питання «щó є», тобто до сутності, представила її як необхідне, елімінувавши випадкове – така філософія, на думку Шеллінга, може бути названа негативною. Пізнати ж те, що щось («щó є») ще й існує, тобто, що воно і є – справа іншлї, а саме позитивної філософії. Позитивна філософія не є тією, котра приходить на зміну негативної, витісняючи або скасовуючи її. У них різні задачі. Те, що стає власним предметом позитивної філософії, залишено негативною як далі непізнаване. Останнє, що передає негативна філософія позитивній, – є тільки задача, яка розв'язується далі позитивною філософією, хоча вона може і сама ставити собі цю ж задачу цілком незалежно від негативної. Однак обидві філософії можна представити в якості двох сторін однієї і тієї ж філософії. Обидві сторони або обидві лінії у філософії Шеллінг просліджує з античних часів. Негативна чи раціоналістична філософія, вона ж у розвинутій формі – апріорна філософія, представлена вже в Геракліта і елеатів. Завершується розвиток раціональної, негативної філософії «Критикою чистого розуму» і її ідей Бога в Канта. Прориви до позитивної філософії він відзначає в Сократа, Платона й у неоплатоніків. Прориви до позитивної філософії Шеллінг певним чином зв'язує з емпіризмом. Звичайно під емпіризмом мається на увазі установка, що все наше знання є досвідним, а основа досвіду – сукупність сприйнять, породжених поза нами існуючими речами. Звичайний емпіризм виключає зі сфери досвіду надчуттєве. Але Шеллінг не ототожнює апеляцію до досвіду тільки з емпіризмом, і сам досвід розширює аж до області надчуттєвого. Позитивна філософія, на його думку, не є в цьому змісті емпіризмом, її відношення до досвіду тонше. Для цієї філософії досвід є підтверджуючим, але не таким, що доводить апріорне знання. Для негативної філософії досвід є таким, що доводить, але не існування абсолютно первинного (Бога), а наслідок з нього, саме воно повинно бути емпірично доведено, і тим самим буде підтверджено, що Бог дійсно існує. Існування саме такого наслідку тим самим підтверджує, що і саме первинне існує саме так, як ми його зрозуміли, тобто що Бог існує. Позитивна філософія – не релігійна філософія, і навіть не християнська. Шеллінг називає її філософією одкровення. Прагнучи витлумачити поняття одкровення і бажаючи бути правильно зрозумілим, Шеллінг стверджував, що зміст одкровення насамперед є історичний зміст, але не в звичайному часовому змісті. Воно є змістом, який хоча і відкривається (у цьому смислі й вживається слово “ одкровення”) у певний час, тобто виступає у вигляді земного явища, однак яке по суті, нехай неявно і приховано, мало місце і було підготовлено «до заснування світу», зміст світу відступає кудись і в щось надсвітове, а також і в досвітовий час. Одкровення є досвід у зазначеному вище смислі. Зміст одкровення є актом божественної волі. Розуміння й обґрунтування цього факту є філософією одкровення. Факт одкровення полягає в тому, що людство, що відійшло від Бога, повернуте до нього, примирене з ним за посередництвом Христа. Виникнення християнства і воно саме має всесвітньо-історичне значення. Перш ніж людство дозріло своїм духом до сприйняття факту (події), розкритого в християнстві, повинен був вичерпатися до кінця міфологічний процес. Христос з'явився тоді, коли виповнився час. Раніш він хоча і відкривався, але не як Христос. Всесвітня історія відповідає епосі цього світу, якому передує час до початку й творіння світу, а також час після кінця і загибелі світу. Шеллінг уводить поняття тимчасового часу та вічних часів. Перше відбиває безцільний, повторюваний процес виникнення і зникнення, це час, у якому нічого не досягається, ніщо не здійснюється. У цьому тимчасовому часі немає справжньої послідовності. Друге поняття відбиває істинну послідовність, у ньому можна розрізнити минуле, сьогодення і майбутнє: послідовність часів, з яких кожне має свою мету і вічний зміст. Ці виконані часи Шеллінг називає світовими епохами або эонами (вічностями). Всесвітня історія є эон, вона є час теперішнього світу, вічний зміст якого, початок і кінець, причина і ціль є Христос. Філософія Г. В. Ф. Гегеля 9.6.1. Життя і твори Г. В. Ф. Гегеля Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) народився в Штутгарті (Німеччина), де його батько займав досить високу державну посаду. У чотирнадцять років Гегель втратив матір, яку з любов'ю згадував усе життя. Там же в Штутгарті він пройшов етап домашнього виховання, латинську школу, гімназію і скрізь був зразковим учнем. З 1788 по 1793 рік Гегель – студент теології Тюбінгенського університету, де перші два роки вивчав філософію, з якої одержав магістерський ступінь. Від духовної кар'єри він відмовився, мріючи в майбутньому стати викладачем філософії, а поки що вирішив попрацювати домашнім учителем. Вчителювання в Берні, а пізніше і у Франкфурті, розтяглося на цілих вісім років, протягом яких він не припиняв своїх філософських занять. З 1801 р. Гегель уже знаходиться в Ієні, де прожив сім років, працюючи спочатку доцентом, а потім професором університету. Викладав історію філософії, логіку, метафізику, феноменологію духу. Ієнський період завершується публікацією Гегелем одного з його головних творів – “Феноменологія духу”. Далі протягом семи років він працює директором гімназії в Нюрнберзі. Це був період, наповнений напруженою роботою. З 1816 по 1818 рік Гегель – професор Гейдельбергзького університету, викладає розроблену ним енциклопедію філософських наук, історію філософії, логіку та ін. У 1818 р. Гегель одержав запрошення на посаду професора Берлінського університету, де працював аж до самої смерті в 1831 р. Останні два роки життя він був ректором цього університету. Серед значних творів, виданих самим Гегелем, крім “Феноменології духу”, можна назвати також “Науку логіки”, “Енциклопедію філософських наук”, “Філософію права”. Після смерті Гегеля до його виданих праць додалися також записи лекцій, що склали серію томів з історії філософії, естетики, філософії релігії, філософії історії. Ґрунтовно засвоївши у свій час досягнення європейської філософської думки, маючи гарне орієнтування у філософському житті Німеччини, Гегель чітко усвідомив своє місце в ній і почав здійснення власних намірів. Ці наміри стосувалися (як тоді було прийнято) не менш як створення власної системи, починаючи від розуміння предмета філософії й аж до висвітлення периферійних питань. Центральним твором, що дає уявлення про задум Гегеля і може служити ключем до розуміння його філософської системи, була “Феноменологія духу”. 9.6.2. “Феноменологія духу” Уже в передмові до “Феноменології духу” автор говорить про намір усіляко сприяти наближенню філософії до форми науки, досягненню такого стану, коли вона стане по-справжньому знанням, відмовившись від імені любові до знання. На його думку, прийшов час піднесення філософії до рангу науки. Форма науковості філософії тісно зв'язана з її прагненням досягти істини. Досягнення ж істини не є одномоментним актом, воно являє собою процес. Просування до істини розвертається в ряді ступенів, що проходить свідомість, а виклад послідовності етапів руху свідомості і є шукана системна форма науки. Це що стосується форми філософії, а яка ж вона за своєю суттю, за своїм предметом? У розкритті специфіки філософії Гегель йде слідом за новоєвропейською традицією висувати на перший план проблеми свідомості, знання і пізнання. На відміну від природничих наук, філософія не має перед собою якої-небудь емпіричної “тілесності”, яку б вона вивчала. Її сфера – сфера думки, знання. Звичайно, кожний може відразу ж заперечити: а хіба інші науки існують не у формі знання чи думки? Це так, але змістом думок у спеціальних науках є емпірична реальність, кінцеві предмети і явища, тоді як філософія має справу з “думками з приводу думок”, чи, як говорять, вона є рефлексією над процесом мислення. При цьому Гегель вважає, що філософська рефлексія з приводу мислення рухається разом з історією людського пізнання і, тільки оглянувшись назад, ми можемо зафіксувати фази такого руху. Як і у всій новоєвропейській філософії, ми знайдемо в Гегеля особливе ставлення до розуму. Однак розум для Гегеля не є лише однією з властивостей людини. Розумність у нього набуває надіндивідуальної форми. Скажімо, розгортання в історії людства пізнавального процесу від покоління до покоління є маніфестацією розумності, що знаходилася раніш у згорнутому стані, на зразок ембріона. Вид, якою розумність виявляється у філософії, є поняття. Поняття – ключовий термін у системі поглядів Гегеля. Для нього “поняття” не просто одна з форм мислення, як це бачиться з позиції класичної логіки. Його точний зміст слід шукати в співвідношенні з близькими категоріями, такими як “свідомість”, “знання”, “пізнання” і т. п. Тому і ми, перш ніж рушити далі, прояснимо деякі ключові терміни. За Гегелем, свідомість, включає у свій зміст усі духовні явища, властиві людині, починаючи від почуттів, вольових здібностей і аж до самих вищих інтелектуальних проявів, або до “розумної свідомості”. Людська свідомість діяльна, активна, їй властива воля до знання зі своєю неявною метою. Остання є не що інше, як сутність свідомості, спочатку прихована, а потім виявлена в розвитку індивіда й історії суспільства. Словом, це те, що відповідає поняттю свідомості як такого. Явлену свідомість Гегель називає духом. Свідомості як духу властиве знання. Гегель вважає, що філософію, насамперед, цікавить не всяке знання, а рух того знання, в якому свідомість пізнає саму себе, або ж розкриває себе як дух. Гегель розуміє, що свідомість – це засіб перебування людини в навколишньому світі, що люди, спираючись на неї, пізнають природу, розвивають науку, цілеспрямовано користуються її продуктами. Але він навмисно абстрагується від завантаженості свідомості “конкретикою”, його цікавить саме знаряддя збагнення й засвоєння світу. Це знаряддя має унікальну властивість: воно здатне до саморефлексії, до самосвідомості й поетапно просувається вперед разом з фазами розвитку свого предмета. Щоб його правильно зрозуміли, Гегель часто використовує різні приклади. Так, нагадаємо приклад з жолудем: “Там, де ми бажаємо бачити дуб з його могутнім стовбуром, з його розкидистими гілками, з масою його листя, ми виражаємо невдоволення, коли замість нього нам показують жолудь” [32].Але варто зрозуміти, що в жолуді “у згорнутому виді” схована сутність дубу, його поняття, що потім розгортається в дійсності. Саморозвиток свідомості відбувається завдяки тому, що досвід переконує її в розбіжності предмета і поняття, що теж є певними характеристиками тієї ж свідомості. Цей аспект вимагає пояснення. Справа в тім, що на кожнім етапі свого розвитку свідомість складає про себе поняття, тобто думку про свою сутність; але, оскільки розвиток ще не довершений, те проміжне “поняття” не є дійсним поняттям. Предметомтут виступають “продукти” діяльності свідомості, які вона спочатку видає за свою сутність. Але згодом вона переконується, що предмет не є в дійсності таким, яким здається, що він не відповідає “поняттю” (проміжному поняттю), складеному про нього (тобто про “поняття” предмета). Виникає протиріччя, що спонукує свідомість рухатися далі. На кожнім етапі вона те і робить, що порівнює предмет з поняттям (як певним масштабом) доти, поки наприкінці усіх актів свідомості предмет і поняття не збіжаться. Власне темою дослідження в “Феноменології духу” і є досвід свідомості на шляху до повного оволодіння своїм поняттям. Для Гегеля феноменологія духу є наукою, але, з його суб'єктивної точки зору, не він її створює. Наука, так би мовити, сама історично виростає разом з етапами розвитку духу. Виходить, що “становлення науки чи взагалі знання” у “Феноменології духу” лише викладається. [33] У структурному відношенні ця робота поділяється на три частини: свідомість, самосвідомість і абсолютний суб'єкт, що відповідає трьом основним ступіням пізнання. Ступінь “свідомості” характеризується зануренням у чуттєвість, предметність, тому тут ми маємо справу з “предметною свідомістю”. На ступіні “самосвідомості” свідомість розрізняє предмети і власне Я. Предметна свідомість і самосвідомість співвідносяться між собою як об'єктивне і суб'єктивне, з'єднання яких, чи збіг до тотожності, дає розум (“розумна свідомість”). А розум після фази самосвідомості вже досяг рангу розуму, що самоусвідомлює, або духу. Наприкінці історичних блукань дух через форми суспільної свідомості (мистецтво, релігія) доходить до “абсолютного знання”, до свого поняття, або до науки як збагненню себе в понятті. Наука, якої досягає еволюція духу, це і є власне філософія. Завершуючи “Феноменологію духу”, Гегель говорить, що ця книга – історія духу, збагнена в понятті, своєрідне пригадування абсолютного духу про пройдений шлях самопізнання, про “свою Голгофу”.   ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...  ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...  Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...  Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право... Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:
|