Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Енциклопедія філософських наук





Хоча “Феноменологія духу” і була названа автором першою частиною системи наук, але вона зайняла зовсім інше місце в усій творчості Гегеля. Для нього вона залишилася доброю підготовчою роботою, що у кінцеву систему не ввійшла. Системою стала так звана “Енциклопедія філософських наук”, що складалася з трьох великих, послідовно пов'язаних робіт: “Наука логіки”, “Філософія природи” і “Філософія духу”.

Наука логіки

Предмет логіки Гегель визначає в цілому традиційно: “Предмет логіки є мислення”. Однак не просте мислення, а мислення про мислення, або “мисляче саме себе мислення”. Порівнюючи сучасну йому логіку з практикою мислення, Гегель констатує разючу невідповідність їх одне одному, очевидне відставання теорії мислення від практики. Головний недолік традиційної логіки він вбачав у беззмістовності її формул, у її байдужності до істини. Основна турбота традиційної (ще від Аристотеля) формальної логіки – дотримання несуперечності, а не істинності пізнання.

І все ж попередня логіка поставила задачу аналізу форм мислення і вірно виділила деякі з них. Гегель віддає цій науці належне і робить висновок, що вона може бути звинувачена у беззмістовності скоріше за способом розгляду й тлумачення логічних форм. Цей спосіб виявився у двох основних недоліках. По-перше, логічні форми вважалися усталеними, вічними й незмінними; вони не виводилися за допомогою дедукції, а просто виділялися з практики мислення. По-друге, ці незмінні форми мислення ставилися лише в зовнішнє, тобто випадкове відношення одне до одного, довільно обране і байдуже до сутнісного зв'язку між ними. Гегель висуває вимогу, щоб усі категорії (а саме їх він вважає логічними формами) були виведені з найбільш простих основних категорій. Ця процедура повинна здійснюватися так, щоб кожна наступна категорія (форма думки) містила в собі у знятому вигляді попередню, тобто утримувала її позитивний зміст.

Процес виведення однієї категорії з іншої уявлявся Гегелю так: кожна категорія повинна бути точно визначена і це здійснюється завдяки абстрактній або розумовій діяльності. Подальший аналіз змісту категорії досліднику покаже, що вона сама є складною і внутрішньо суперечливою; те, що мислилося спочатку як єдине, розділяється на протилежні визначення. Цю поділяючу діяльність мислення Гегель називав діалектичною або негативно розумною. Наступний (третій) етап полягає в дослідженні протилежних визначень, на які розділилася категорія. Ми переконуємося, що існує певна єдність виявлених протилежностей, прагнемо закріпити цю єдність у новій категорії. Нова категорія не цілком заперечує попередню, а дещо від її змісту зберігає в собі. Об'єднуючу діяльність розуму, що схоплює протилежності в їхній єдності, Гегель визначає як спекулятивну або позитивно-розумну.

Три зазначені послідовні кроки Гегель називає “негативним”, тобто діалектичним методом і стверджує, що тільки користуючись ним можна скласти дійсно систему категорій, а не хаотичне накопичення, що давала стара логіка. Лише узгоджена система категорій як форм мислення здатна відобразити справжній зміст логіки і дати “зображення царства думки філософськи, тобто в його власній іманентній діяльності, або, що те ж саме, у його необхідному розвитку” [34].

Погляньмо тепер пильніше на місце “Науки логіки” у системі філософії Гегеля. Фактично початком “Науки логіки” є кінець “Феноменології духу”, сформоване чисте знання. Свідомість як дух на своєму шляху поступово звільняється від зрощення з зовнішнім, із предметністю, і стає чистим знанням. Наявними залишаються тільки чисті думки, “мислячий свою сутність дух”. Раніше робота духу складалася в продукуванні різних форм свідомості, що завжди були зв'язані з протилежністю суб'єкта, предмета і поняття. Історична місія свідомості як духу закінчилася: чисте знання виникло і воно є готовим до подальшої роботи, а саме до вироблення інструментарію (понять, категорій). У житті люди лише користуються формами мислення, тобто категоріями і поняттями, а не роблять їх предметом вивчення. Це – справа науки логіки. І тут варто згадати, що для Гегеля наука є системою з певною спрямованістю, вектором саморуху.

Підготовча робота, що була проведена Гегелем у “Феноменології духу”, дала йому можливість заявити, що безпосереднім предметом логіки є істина як наука. Феноменологія виконала свою роль дедукції поняття науки тим, що переборола розбіжності між предметом і вірогідністю свідомості, відкрила двері до “чистої науки”, звільнивши протилежність свідомості і його предмета. Отже, логіка як наука є системою чистого розуму, вона – “царство чистої думки”. Для цього царства істина є збіг поняття і предмета, мислення і буття, суб'єктивного й об'єктивного. Поняття в межах логіки – провідний елемент. Але й тут існує внутрішня протилежність, тепер уже логічна, між поняттям як буттям, тобто сущим для себе, і поняттям як таким. У зв'язку з цим Гегель поділяє логіку на логіку поняття як буття і поняття як поняття, або, умовно кажучи, на об'єктивну та суб'єктивну логіку. Посередині між ними знаходиться вчення про сутність, хоча воно і тяжіє скоріше до об'єктивної логіки, тому що містить у собі систему рефлексивних визначень, які стосуються співвідношення між відмінностями усередині поняття, поки воно ще не стало поняттям як поняттям.

Гегель починає рух категорій “Науки логіки” з буття як чогось ще зовсім невизначеного, безпосереднього.

Узагалі, у будь-якій науці проблема початку – досить серйозна проблема. Будь-яка аксіоматично побудована і дедуктивно розгорнута теорія являє собою систему визначень. Але в рамках даної теорії вихідна точка (аксіома, поняття і т. п.) береться готовою, без усякого попереднього визначення. Визначення вихідного поняття в якій-небудь конкретній науці вимагає виходу за межі даної предметної сфери і використання матеріалу іншої. Але не так це є в логіці, що позбавлена всякої “предметності” і має справи з чистою думкою, з формами мислення. Тут у якості вихідної може бути лише така категорія, яка не виражає ще ніякої думки, а є, так би мовити, “пусте мислення”. Тому Гегель і звертається до “буття” як до такої загальної абстракції, що нічого собою не виражає, а тільки фіксує факт, відповідно до якого готовність мислити є, але мислити ще нічого. У такому випадку буття дорівнює ніщо. Це перша парадоксальність, з якою зустрічається пересічний читач “Науки логіки”. Але Гегель підбадьорює його йти далі і не дивуватися подиву тих, хто відчуває себе новачком у філософії. Переконаємося у справедливості ототожнення буття і ніщо хоча б на такому прикладі. Люди схильні уявляти собі буття, скажімо, як чисте світло, а ніщо як чисту темряву. Однак в абсолютному світлі, як і в абсолютній пітьмі нічого не розрізниш.

Єдність буття і ніщо дає третє поняття – становлення. Становлення виражає такий рухливий, нетривкий стан, коли речі коливаються між своєю визначеністю і невизначеністю, між буттям і ніщо. Становлення, відповідно до Гегеля, є “хитким неспокоєм, що осідає, переходячи в деякий спокійний результат”. Цей спокійний результат у вигляді чогось сущого є наявне буття, тобто щось існуюче, певне буття. Певність буття є якість.

Призупинимо трохи рух категорій, щоб зробити деякі зауваження. Уже з перших наших кроків у межах “Науки логіки” видно, що Гегель іде за принципом тріадичності: теза – антитеза – синтез. Спочатку висувається деяке положення, потім випливає його заперечення, а далі настає черга заперечення попереднього заперечення. Так від буття йшов перехід до ніщо, а від ніщо – до становлення. Перехід від однієї категорії до іншої підкорюється принципу зняття. Гегель пояснює, що в німецькій мові “зняття” (Aufhebung) має подвійний сенс: воно означає збереження, утримання й у той же час припинення, закінчення. Саме характеризуючи заперечення, Гегель і вживає термін “зняття” для проведення думки про єдність двох моментів: зникнення й одночасне збереження, збереження позитивного результату, що складає підставу наступної тези. Таким є зовнішній вигляд руху категорій від однієї до іншої.

Отже, вище йшлося про якість. Якість відрізняє один предмет від другого і має у Гегеля таку дефініцію: ”Якість є взагалі тотожна з буттям визначеність … Дещо є завдяки своїй якості тим, що воно є, і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, що воно є” [35].Людину, що звикла до наочних прикладів, може не задовольнити таке пояснення якості. Так, воно дуже абстрактне, як і все, про що мова йде в “Науці логіки”. Але більш точно сказати, що ж саме таке втрачає предмет, коли він втрачає свою якість і стає іншим, – це зовсім не справа логіки, а турботи конкретних наук, що вивчають конкретні предмети.

Якість не тільки визначає наявне буття якої-небудь речі, воно також є її межею, намічає її перехід в інше, а те, в свою чергу, має своє кінечне. Кінечні речі “женуть себе далі”, далі свого буття. Ставши іншим, предмет знову прагне далі, за свою границю. Цей ряд можна продовжувати до нескінченності.

Якщо хто-небудь зосередиться на такім уявленні про нескінченність, коли вона протилежна кінечності, то він одержить так звану “дурну нескінченність”, неістинну. Остання містить у собі протиріччя, оскільки передбачається, що є щось кінечне і є щось нескінченне, і обоє вони виступають як два окремих світи. Дійсна ж, істинна нескінченність пов’язаназ кінечним. Наочним прикладом такої єдності Гегель називає коло, замкнуту геометричну фігуру, що не має ані початку, ані кінця. Цей образ дає можливість зрозуміти зміст наступної категорії – для-себе-буття, у якій відображається і конечність, і нескінченність буття. Для-себе-буття полягає у такому виході за свої межі, що воно нескінченно повертається до себе, напр., нескінченно співвідноситься тільки із собою.

Далі Гегель переходить до категорії кількості. Кількість є характеристика предмета, яка байдужа до його буття. Кількість не усуває буття предмета, але тільки до певної межі, досягши якої, предмет втрачає свою якість. Так поєднується кількість і якість; категорією, що виражає цю єдність, є міра. Міра вказує на кількісні межі, у яких предмет зберігає свою якість, своє буття як такий собі предмет. Це – своєрідний інтервал перебування предмета як певного предмета. Самі по собі кількісні зміни, скільки б вони не відбувалися, характеризуються поступовістю лише доти, доки не досягають границі міри, кінця інтервалу. Перехід же в нову якість здійснюється як стрибок, тобто поступовість припиняється. Тут Гегель зауважує, що чисто кількісний поступовий рух уперед припиняється абсолютно тільки з якісної сторони, коли відбувається стрибок у нову якість. Що ж стосується самих по собі подальших кількісних змін, то вони можуть і далі продовжуватися. Але і цього мало. Якісні зміни в тому самому носії чергуються в такому порядку, що створюють деяку “вузлову лінію відносин міри”. Те, що можна назвати носієм вузлової лінії відносин міри, приводить нас до думки про наявність деякого субстрату, як неусувної основи всіх змін, “певної матерії”. Так буття переходить у сутність.

Пізнання не обмежується фіксацією різноманіття наявного буття, воно припускає подальше поглиблення, коли буття розглядається як сутність. На етапі сутності немов зникають попередні визначення буття, але не зовсім. Визначення у сфері сутності мають іншу природу, ніж процес визначень у сфері буття. Сутність виступає першим запереченням буття на шляху до поняття, вона знаходиться між буттям і поняттям, складає їхню середину. Визначення сутності через ряд категорій чимось нагадують попередні (завдяки механізму зняття), але тут вони носять рефлективний характер, тобто як відображені в іншому, вторинні.

Сутність Гегель розглядав у трьох вимірах: спочатку як рефлексію в саму себе, потім як явище і, зрештою, як дійсність. У кожнім з названих вимірів думка рухається за допомогою багатьох важливих категорій, з приводу яких у природознавстві й історії філософії проходили жваві дискусії і мали місце серйозні розбіжності. Вкажемо на деякі з них.

Так першою категорією Гегель називає видимість. Видимість виникає, коли ми прагнемо розглядати безпосередність буття стосовно сутності. Безпосереднє буття речей ми вважаємо за ширму, що ховає сутність; і коли говорять: усі речі мають сутність, то цим хочуть сказати, що насправді вони не такі, якими нам здаються. Ця форма даності нам речей і є видимість. Наявність видимості дало, згідно Гегелю, привід для розвитку скептицизму, а також ідеалізму Лейбніця, Канта і Фіхте. Одні використовували у своєму вченні термін “феномен”, інші – “явище”, але це все – “видимість”. Видимість виникає в ситуації, коли сутність береться як щось безпосереднє (за аналогією з наявним буттям). Конструктивний хід категорій продовжується тоді, коли ми розглядаємо видимість сутності у самій собі, а це є рефлексія.

Серед понять, що визначають рефлектуючу сутність, Гегель розглядає тотожність, відмінність, протилежність, протиріччя. У розділі про підставу Гегель вводить такі категорії як “форма”, “зміст”, “матерія” і “умова”. Усі вони сприяють всебічному визначенню сутності. За наявності підстави й умови, здійснюються існування. Сутність у своєму існуванні є явище. Тут у Гегеля зустрічається одне цікаве висловлення: “все, що є, існує”. Воно наштовхує на важливість розрізнення речі й існування, подібно тому, як розрізняють щось і його буття.

Річ, як явище, є прояв сутності. У світі явищ виділяється істотне явище, що називається законом. Єдність сутності й існування дає наступну категорію – дійсність. Дійсність розглядається в таких її моментах, як можливість і необхідність. Дійсність – це не тільки здійснена можливість, а й реальні можливості подальшого розвитку. Від реальних можливостей Гегель відрізняє абстрактні, котрі не мають умов для перетворення в наявну дійсність. Розгляд такого моменту дійсності як необхідність йде поряд з випадковістю. Завершується вчення про сутність аналізом категорій причини і взаємодії, після чого здійснюється перехід до поняття.

Вчення про поняття складає третю й останню частину “Науки логіки”, її Гегель ще називає суб'єктивною логікою. Зіставляючи цю частину з попередніми, можна визначити поняття як “істину буття і сутності”. “Істина” тут має сенс єдності, оскільки буття і сутність по відношенню одне до одного і до самих себе давали однобічність. Сутність стосовно буття була його першим запереченням, поняття – друге заперечення, або заперечення попереднього заперечення. Поняття, про яке тут йдеться, слід відрізняти від поняття у звичайній логіці. Там воно розглядається як вихідна, найпростіша форма мислення, отримана в результаті діяльності думки, що абстрагує. У контексті “Науки логіки” поняття теж можна назвати абстрактним, якщо під конкретним розуміти лише почуттєво-конкретне, те, що безпосередньо сприймається. “Поняття як таке, – ще раз звертається Гегель до тямущості тих, хто вступив в область філософії, – не можна обмацати руками, і ми повинні взагалі залишити осторонь слух і зір, коли справа йде про поняття” [36].Конкретність поняття науки логіки забезпечена тим, що воно містить у собі в якості “знятих” усі попередні визначення мислення. Від “буття” до “поняття” зростає потенціал конкретності мислення як багатства його визначень.

Діалектичний процес, що здійснюється в сфері поняття, Гегель називає розвитком. Він відрізняється від діалектичного процесу в бутті і сутності. Для сфери буття був характерний перехід в інше, а для сутності – видимість в іншому. Для розвитку ж властиво покладання тільки того, що вже було наявним, тобто його розгортання. Саме тому в заключній частині “Науки логіки” майже немає нових категорій. Розпадається вона теж на три розділи: суб'єктивність, об'єктивність, ідея.

У розділі про суб'єктивність ми зустрінемо знайомі нам з формальної логіки елементи мислення – поняття, судження, умовивід. Однак Гегель додає їм тут трохи іншого значення. Так, коли говорять про поняття, то його, як правило, визначають як загальне уявлення. Відповідно до цього, говорять про поняття рослини, тварини і т. п., і вважають, що ці поняття виникають завдяки абстрагуванню від всього особливого, що відрізняє конкретних тварин, рослин, і збереженню того, що є в них загального. Але це, так би мовити, повсякденна робота нашої думки. Гегель же звертається до історичної роботи людської думки, що має потребу в тисячах років, щоб у свідомість людей увійшла ідея загального, що лежить у поняттях. Отже, у Гегеля мова йде немов про метапоняття, метасудження і метаумовивіди. Названі елементи (форми) мислення мають ще й інше значення. Усі вони – моменти розвитку поняття. Тому тут цілком доречні такі вирази: поняття як поняття, поняття як судження, поняття як умовивід.

І, нарешті, що ж значить “суб'єктивність” у першому розділі? Тут немає нічого спільного з “суб'єктивністю” у звичайному змісті слова. Гегель просто хоче сказати, що спочатку поняття є істиною тільки для себе (тут може бути доречною віддалена аналогія з “буттям” у фазі безпосередньої даності). Якщо покласти історичний розвиток мислення на зазначені моменти поняття, то розсудку відповідає поява здатності мати поняття взагалі, а розуму – здатність до судження й умовиводу.

Другий розділ має назва “Об'єктивність”. Тут розглядаються такі явища нашого мислення, що мають назву механізм, хімізм і телеологія. Що стосується першого, то можна говорити про механічний спосіб представлення, про механічну пам'ять, звичку, про механічні дії. В усьому цьому об'єктивність виявляється як проста цілокупність поняття. Ця перша форма об'єктивності є поверхневим, бідним думкою способом розгляду предметного світу, недостатнім навіть щодо природи, а тим більше для вивчення духовного світу.

Хімізм (цей термін досить довільний) свідчить про те, що об'єкти мислення не байдужі один одному, а якщо до їхніх відносин додається ще й мета, то відбувається перехід до телеологізму як способу осягнення світу. У цій частині можна знайти ряд цікавих зауважень. Так, говорячи про співвідношення засобу (одного з форм об'єкта) і мети, Гегель, між іншим, додає: “Плуг щось більш гідне, ніж безпосередньо ті вигоди, що доставляються їм і служать цілям. Знаряддя зберігається, в той час як безпосередні вигоди минущі і забуваються. За допомогою своїх знарядь людина панує над зовнішньою природою, хоча за своїми цілями вона скоріше підлегла їй” [37].Викликає інтерес і вказівка Гегеля на “хитрість розуму”. Ця “хитрість” полягає в тому, що, дозволивши об'єктам діяти відповідно до їх природи, давши їм волю виснажувати один одного в їхній взаємодії без видимого втручання, розум усе-таки здійснює свою власну мету. Звідси виникає думка: а чи не так вчиняє з людьми “історія”, “доля” і т. д., якщо за їх, здавалося б, вільними діями, складається невідомий людям план, “історичний проект”, “логіка історії” і т. п.?

Останній розділ вчення про поняття і всієї “Науки логіки” – “Ідея”. Слово “ ідея” – багатозначне, ним люди користуються в повсякденному житті в значенні “думка”, “уявлення” тощо. Відомо воно з найдавніших часів і у філософських вченнях. Кант додав йому значення “поняття про безумовне”, про щось трансцендентне щодо світу явищ. У нього “ідея” вживається в змісті мети, до якої ми можемо лише асимптотично наближатися, і яка служить самим загальним орієнтиром учинків.

Для Гегеля ідея є “істина в собі і для себе, абсолютна єдність поняття й об'єктивності” [38].Гегель відрізняє істину у філософському змісті від істини у повсякденному вживанні. Останньому більше б відповідала просто правильність. У більш глибокому філософському змісті істина є тотожність об'єктивності й поняття. Так, коли говорять про істинну державу, істинний твір мистецтва, то мають на увазі, що вони є такими, якими повинні бути, тобто їхня реальність відповідає їх поняттю. Ми можемо поряд з цим сказати й так: погана людина – це та, яка не чинить у за своїм поняттям і своїм призначенням. У такому випадку фіксується розбіжність між існуванням предмета (людини) і його поняттям, істинність розпадається, хоча формальна правильність судження і зафіксована.

Ідея, за Гегелем, є історичним досягненням людської думки, вона присутня в людей, присутня тут і тепер у кожній свідомості, нехай іноді в ослабленому виді, але, у всякому разі, не так як у Канта: десь далеко і потойбічно. Доказ того, що ідея є істина, підкреслює Гегель [39], не слід шукати тільки в останньому розділі його твору, ідея є результатом усього ходу думки. Усі викладені в науці логіки категорії – не що інше, як моменти ідеї, і усі вони є доказом істинності ідеї.

Ідея як істина є процес, що проходить три ступеня: життя, пізнання і ступінь абсолютної ідеї. У формі життя ідея з'являється у вигляді безпосередності; у формі пізнання має образ теоретичної і практичної ідеї; у третій формі – формі абсолютної ідеї, де остаточно переборюються всі розходження, припиняються всякі переходи, вона є “чиста форма поняття, яка споглядає свій зміст як саму себе” [40].

Отже, пролунала останнім категоріальним акордом “Науки логіки” сакраментальна “абсолютна ідея”. Вона й омега цієї частини гегелівської системи, і альфа наступної. Тому думка увесь час обертається навколо одного, що ж усе-таки ховається за “абсолютною ідеєю”, який її зміст.

От ви тільки-но прочитали слово “зміст”, а, між іншим, у “Науці логіки” це слово, як цілком певна категорія, мало своє місце і свою черговість появи. Категорія змісту сама є моментом абсолютної ідеї і складовою частиною системи категорій логіки. І якими би іншими пояснювальними категоріями ми не формулювали свої запити до абсолютної ідеї, ми б щораз висловлювали ті чи інші її аспекти, моменти, нюанси, що уже зафіксовані логікою. Виходить, що абсолютна ідея містить у собі все багатство категоріальних засобів, упорядкованих в систему. Тобто за “змістом” вона є все те, що викладено Гегелем у “Науці логіки”. У вузькому значенні цього слова вона сама є окремою категорією, верхівкою системи, крапкою, що має проекцію на кожен елемент системи. Можна ще сказати, що абсолютна ідея є компактно вираженим зібранням змістів усіх попередніх категорій, своєрідний їхній компендіум, поняття всіх понять. Це цілісний плід у формі підігнаних один до одного листків і нехай тут наочним прикладом-образом послужить капустяна голівка. Роздягаючи її, відокремлюючи лист за листом, ми матимемо “в руках” рядок категорій, аж до найпершої, самої бідної (буття), прийдемо до початкової, майже порожньої крапки.

Створивши “Науку логіки”, Гегель виконав грандіозну роботу. Нехай по-своєму, але він спромігся упорядкувати всі понятійні пізнавальні засоби, що були вироблені в ході духовного розвитку європейських народів. Це була генеральна ревізія змістів понятійного інструментарію з наступною побудовою категорій у строгій субординації і координації. Гегель переконався, що накопичені за тривалий час змісти слів нагромаджуються один на інший, створюючи безладдя, різнопланові значення просвічуються через оболонку одного й того ж слова-поняття, перетинаються з такими ж значеннями інших слів-понять. Йому удалося навести тут певний порядок. “Вища задача логіки, – писав Гегель, – очистити категорії”. Для опису цього порядку треба було звернутися до спеціальної термінології, до мови власного винаходу, щоб не відбулося додаткової накладки змістів тих слів, що досліджуються, і тих слів, за допомогою яких проводиться дослідження. Ця специфічна мова і додає труднощі в розумінні “Науки логіки”. Часом і самому Гегелю не дістає службової термінології, і він звертається до слів-метафор, що можуть зовсім збити з пантелику читача. І все-таки тренований на гегелівських текстах читач швидко звикає до особливостей стилю великого філософа й одержує задоволення від глибини його думки, від “дисципліни свідомості”.

В абсолютній ідеї наука логіки осягла своє власне поняття. Однак ця ідея є ще тільки логічною ідеєю, вона перебуває у формі чистої думки. Говорячи інакше, чиста ідея пізнання замкнена в суб'єктивність і тому дослідження не довершене. Прийнятий Гегелем метод філософського дослідження вимагає зняття першої форми існування (суб'єктивності в даному випадку), заперечення її і тому логічна ідея прагне перейти у форму об'єктивності, у природу. Якщо ми поглянемо на останню сторінку “Науки логіки”, то прочитаємо там з цього приводу наступне: “Отже, перехід слід тут розуміти скоріше так, що ідея сама себе вільно відпускає, абсолютно впевнена в собі і перебуваюча всередині себе” [41]. Перехід абсолютної ідеї в природу завжди вважався найбільш темним місцем філософії Гегеля, багато хто вбачав тут чисту містику, чи суто “ідеалістичну” нісенітницю. Усі ці обвинувачення можна деякою мірою відкинути, якщо чітко визначитися, де - суть справи, а де - звичайна метафоричність. В усякому разі, не логіка переходить у природу і не “абсолютна ідея” прямує в природу, чи набуває вид природних явищ. Можна говорити тільки про уявний “перехід” логічної ідеї до природи; не стільки сама ідея, скільки наука про неї (тобто логіка) переходить, і, до того ж, не до природи, а до філософії природи.

9.6.3.2.Філософія природи

“Філософія природи” складає другу частину гегелівської “Енциклопедії філософських наук”. Цей капітальний твір одержав, напевно, найбільше критичних зауважень, як від учених-натуралістів, так і від філософів. Як би не був Гегель обізнаний в успіхах природничих наук, він не міг охопити усі досягнення природознавства, дати їм належну оцінку і визначити напрямки розвитку. Навіть у той час “Філософія природи” не могла задовольнити таких учених, як, скажімо, В. Гумбольдт і К.-Ф. Гаус. Пізніше негативне ставлення до натурфілософських побудов Гегеля висловлювали Г. Гельмгольц, В. Гейзенберг і Б. Рассел. Причини такого ставлення були різні, почасти через невідповідність деяких суджень справжнім науковим фактам, почасти через протест проти спроб філософа привести в деяку систему природничонаукове знання. Сьогодні навряд чи було б доречно акцентувати увагу на деталях тих чи інших уявлень Гегеля про природні процеси, вони майже цілком відійшли в історію і можуть цікавити головним чином фахівців. Ми трохи зупинимося лише на філософському аспекті роботи Гегеля і з'ясуємо її місце в системі поглядів мислителя.

Не будемо забувати, що Гегель створював енциклопедію філософських наук і писав філософію природи, тобто сферою його наукової діяльності була філософія. Предметом же філософії є мислення, матеріалом для якого може бути все, що завгодно, будь-який напрямок людської діяльності. Філософія як наука про мислення може звести предметну орієнтацію мислення в три напрямки – мислення про процес мислення, мислення про природу і мислення про суспільство. Ці напрямки і дають нам три філософських науки: логіку, філософію природи і філософію духу. Передбачається, що на період формування зазначених наук вже існує “чисте знання”, досягнута достатня зрілість мислення в повному обсязі понятійного апарату, згорнутого в цілісність під назвою абсолютної ідеї. Відтепер резонно виникає питання: навіщо потрібна філософія природи як особлива наука? Якусь частину відповіді на це питання Гегель уже дав на останній сторінці “Науки логіки”. Додаткові пояснення він пропонує у вступі до “Філософії природи”.

Людина відноситься до природи подвійно: теоретично і практично. Останнє означає використання окремих продуктів природи (а не засвоєння природи як цілісності) для задоволення своїх (природних же) потреб безпосередньо, чи через виготовлення засобів. Теоретичне відношення до природи називається фізикою, яка прагне засобами мислення пізнати загальне в природі: закони, певні роди, класи і т. п. Філософія природи теж має своїм предметом загальне, але відрізняється від фізики формами, способами мислення, характером самого підходу до питання “Що таке природа?” Специфіку фізики не слід вбачати винятково в її емпіричному фундаменті. Якби фізика ґрунтувалася лише на сприйняттях, говорить Гегель, і сприйняття були б не чим іншим, як свідченням наших почуттів, то робота фізики полягала б лише в огляді, прослуховуванні, обнюхуванні і т. д. і тварини, таким чином, були б також фізиками. Насправді ж бачить, чує і т. д. “дух”, істота, що мислить. Отже, фізика є мислення природи, вірніше, розумове пізнання природи. Відмінності між філософією природи і фізикою випливають з послідовності їхніх ставлень до природи. Фізика на основі емпіричного дослідження накопичує й узагальнює матеріал щодо природи, який підхоплює філософія природи і переводить на мову поняття отримане нею від фізики “розсудково загальне”. Можна було б сказати і так: філософія природи має своєю задачею переклад розумового фізичного матеріалу в сукупність загальних визначень мислення, тобто категорій, що являють собою “алмазну сітку”, до якої ми вводимо будь-який матеріал і тільки цим робимо його зрозумілим.

Фізика споріднена філософії узагальнюючою діяльністю мислення. Мислячи предмети, ми перетворюємо їх у щось загальне, у щось суб'єктивне і “жива діяльність природи змовкає в тиші думки”, як фізичної, так і філософської. Теоретичне відношення до природи саме собою виводить фізику на проблеми сутності людського пізнання. Візьмемо, приміром, поняття природи. Чи породила його фізика? Напевно, ні, тому що тоді б воно не було для неї проблемою. Очевидно, поняття природи виникло за межами фізики і до усякої фізики як результат історичного розвитку пізнання і багатобічного відношення людини до навколишнього світу. Тому розглядати поняття природи як поняття - уже прерогатива філософії. Поняття ж природи у всій своїй повноті цілком вміщає в себе зміст абсолютної ідеї, що являє собою єдину «алмазну сітку», сплетену з універсальних категорій. І тому стає зрозумілим, що для Гегеля природа й ідея є те саме, тільки в іншій формі – формі об'єктивного існування.

Тепер знову повернемося до питання: навіщо потрібна в системі Гегеля філософія природи? По-перше, для того, щоб з'ясувати і довести, що саме природа являє собою інший спосіб буття ідеї; а по-друге, з'ясувати, “яким чином природа є в самій собі процес становлення духом, процес зняття свого інобуття” [42].

“Філософія природи” складається з трьох розділів: механіки, фізики й органічної фізики. У механіці розглядається проблема простору й часу, матерії і руху. У центрі уваги тут суто кількісні процеси. Якісність матерія здобуває у фізиці. Якісні форми матерії – світло і “тіло індивідуальності”, яке пов'язано з чотирма стихіями: повітрям, вогнем, водою і землею. Гегель стоїть тут цілком на позиції давньогрецького натурфілософа Емпедокла. Позиція може бути цілком пробачливою, якщо візьмемо до уваги, що людина в практиці свого повсякденного буття аж ніяк не має справи з атомами й молекулами, а дихає повітрям, п'є воду, користується вогнем, засіває землю, тобто обертається у світі стихій. Хімічні абстракції (елементи) з'являються тоді, коли увага зосереджується на розпаді стихій. За розглядом суті хімічних процесів йде перехід до органічної природи, “від прози до поезії природи”.

У третьому розділі йдеться про три “царства”: мінеральне, рослинне і тваринне (або про геологічну природу, природу рослин і організм тварин). Живе є найбільш високим способом існування поняття в природі і утілюється воно, у підсумку, в конечне одиничне (індивід, рід, вид). Проте, форма одиничності неадекватна загальності ідеї і тому ця форма повинна бути знята. Так з'являється дух, свідомість, і ідея знаходить існування в самостійному суб'єкті, що і втілює загальність. Здійснюється перехід природи в дух. У цьому місці Гегель фактично уникає питання про походження людини.

Філософія духу

Третю частину гегелівської системи складає “Філософія духу” як наука про абсолютну ідею в її для-себе-бутті або, інакше, наука про абсолютну ідею, що самоусвідомлює себе. У дусі ідея повертається сама до себе і здійснюється тепер уже не як логічно конкретне, а як послідовне визначення себе через наявне пізнання, через діючий дух. Гегель не хотів би, щоб його зрозуміли так, начебто природа є щось абсолютно перше, а дух є дещо нею покладене, навпаки: “природа покладається духом, а дух є абсолютно перше” [43]. Дух сам породжує себе з тих передумов, які він собі створює: з логічної ідеї і зовнішньої природи, будучи однаковою мірою істиною і тої й іншої. Якщо десь Гегель і говорить про виходження духу з природи, то “це виходження варто розуміти не тілесно, а духовно – не як виходження по єству, а як розвиток поняття” [44].

Що ж таке дух? Гегель з різних сторін підходить до визначення й характеристики цього поняття. З одного боку, він є “дійсна ідея, що знає сама себе”. З іншого боку, дух характеризується ідеальністю, що виникає завдяки діяльності духу по переводу зовнішнього у внутрішнє. Це своєрідна “асиміляція” природи духом. По-третє, сутністю духу є воля, тобто незалежність від чогось іншого, а не так, як у природі, де панує необхідність і випадковість, і тому усе, що належить природі, лежить позаду духу. І нарешті, дух, що мислить, є людиною. З формальної точки зору наявність духу фіксується появою “Я”, тобто людської самосвідомості.

Складається “Філософія духу” теж із трьох розділів: суб’єктивний дух, об’єктивний дух і абсолютний дух. Сфера суб’єктивного духу вивчається антропологією, феноменологією і психологією, їхніми предметами є душа, свідомість і дух (теоретичний, практичний і вільний). Психологічний погляд на дух стосується лише його форми. Змістовна сторона відноситься вже до об’єктивного духу, що реалізує себе у формі права, моралі і моральності, остання охоплює родину, цивільне суспільство і державу. Перехід до абсолютного духу – це пошук найбільш адекватної форми втілення духу. Тут він співвідноситься тільки сам із собою, оскільки споглядає, уявляє й усвідомлює свою власну сутність. Спогляданню відповідає така форма абсолютного духу, як мистецтво, уявленню – релігія, усвідомленню (або знанню себе) – філософія, історія філософії. Оскільки суб’єктивний і об’єктивний дух виявляє себе і розвивається в окремих індивідах, співтовариствах, державах і народах, тобто в обмежених формах, то Гегель називає такі форми “конечним духом”, на відміну від абсолютного, нескінченного духу. Таким чином, філософія є найбільш адекватною формою духу, вона, зрештою, і є мисляча себе ідея, істина, що знає себе як така.

Те, що було схематично викладене Гегелем у “Філософії духу”, розгорнулося в широкі дослідження, що склали більше десяти томів. Вони присвячені дослідженню права, релігії, мистецтва, історії філософії. Щодо кожної з цих сфер людського життя і діяльності великий німецький філософ залишив багато думок, спостережень, оригінальних суджень. Спираючи на розроблену ним методологію, Гегель прагнув побудувати всеохоплюючу систему науки про всі прояви людського духу. Це була, напевно, остання спроба однієї людини дати енциклопедичний виклад Знання. І хоча незабаром нестримне збагачення Знання й історичні Умови показали марність усяких спроб побудувати закриті Системи, усе-таки залишається гідною подиву титанічна робота одного мислителя, а спілкування з його думкою буде повчальним ще для багатьох поколінь людей.

Література







Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.