Становлення і основні етапи розвитку філософської думки в Україні

У “Посланні” Климент Смолятич викладає свої погляди стосовно двох шляхів пізнання: “богобачення”, доступне тільки святим (прості смертні пізнають істину Бога шляхом “розумного” тлумачення божественних заповідей) і дослідження світу речей, що є виявленням премудрості Бога, його створінням. “Размышляй, милый, – завершує Климент своє Послання, – размышлять надлежит и знать, как все существует, и управляется, и совершенствуется силой Божьей, ибо все, как сказано, что пожелал он, все создал на небесах, и на земле, и в море, во всех безднах, и прочее” [4].

Що стосується другого періоду, то він позначився втратою попереднього культурного орієнтиру (загибель Візантійської імперії у середині XV ст.) і включенням значної території України до складу Польщі, що спричинило експансію католицизму і водночас збільшило вплив західноєвропейської культури і філософії. Ідеї Ренесансу та Реформації засвоювались в Україні як безпосередньо, так і виїздами молоді на Захід на навчання. Особливо в цей час відбувався синтез ідей Платона і Арістотеля. Поширювався і неоплатонізм, чому сприяло давнє знайомство українського читача з творами Діонісія Ареопагіта та з ідеологією ісихазму1. Здійснюються переклади західних логічних творів, творів арабо-ідейських авторів. Яскравими представниками раннього етапу другого періоду були Юрій Котермак-Дрогобич (1450–1594), який навчався у Краківському та Болонському університетах, став доктором філософії, викладав там і певного часу був ректором університету у Болоньї; Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), котрий навчався у ряді західних університетів, а після 17 років перебування за кордоном повернувся на батьківщину і якого на Заході називали “Рутенський Демосфен” та “сучасний Цицерон”.

З кінця XVI ст. і у першій половині XVII ст. в Україні з’явились письменники-полемісти, які присвятили свою творчість боротьбі за незалежність краю та за релігійну самостійність українського народу. Це такі, як Герасим і Мелетій Смотрицькі, Стефан Зизаній, Христофор Філарет. Однак найбільш яскравим їх представником був Іван Вишенський (1550–1620). Виступаючи активно проти католицизму й унії, він обґрунтовує цю позицію загальнофілософським тлумаченням проблеми Бога, світу і людини. Бог – надприродне, нематеріальне начало, вища воля й творча сила. Божественному світу протистоїть земний, де панує зло, сваволя, дух наживи, зрада й насильство. Серед усього земного світу найбільше зла зосереджено на його батьківщині, де людей зрадили їх поводирі. Людину Вишенський мислить внутрішньо суперечливою, бо складається вона з душі й тіла: “Дух воюет на тело, а тело на дух; тые друг другу противятся и борутся один з одним доти, аж которые з тых звытяжство над которым приимет: или тело над духом или дух над телом” [5]. Шлях до вдосконалення людини він вбачає у самоочищенні, зреченні земного й у прагненні до духовного злиття з богом.

Велике значення у цей час мала діяльність Василя-Костянтина Острозького (1527–1608), який заснував школи у Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), у Луцьку та Острозі (1577–1580). Острозьку школу він намагався перетворити в академію. В цій школі викладалось богослов’я, філософія, логіка, різні мови та “вільні науки” (математика, риторика, астрономія тощо). Першим ректором школи був Г. Смотрицький. У цій школі навчався й І. Вишенський. Із заснуванням у 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі школа занепала й після 1640 р. перестала існувати. Відновлена тільки в роки сучасної незалежної України.

Видатною подією у культурному житті України стало створення у 1632 р. першого вузу – Київської братської школи. За ім’ям її фундатора, київського митрополита Петра Могили, була пізніше названа “Києво-Могилянським колегіумом”, який у 1701 р. було перетворено на Академію. Вона мала таку структуру: перші чотири курси – гуманітарна підготовка; один рік – поетика; риторика – один рік; філософія – два роки; теологія – чотири роки. До курсу філософських дисциплін надходили логіка, або розумова філософія, де вивчались загальні закони і форми мислення; фізика, або природнича філософія, предмет якої – матерія, форма, природа, мистецтво, космологія, психологія і методологія; метафізика. Професорами цього закладу були Йосиф Кононович-Горбацький (у 1639–1642 рр. читав учення Аристотеля, дотримувався номіналістичних позицій, заперечував томізм, а в курсі риторики 1636/37 р. проголошував: “Нічого немає на землі великого крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму”); Лазар Баранович (1620–1693) – був ректором колегіуму з 1650 по 1659 р., викладав філософію. У 1678 р. вийшла його книжка “Нова міра старої віри”, у якій він в цілому підкоряв філософію релігії, надавав особливого значення поняттю субстанції. Інокентій Гізель (1600–1683) читав у колегіумі в 1645–1647 рр. “повний курс філософії”. Професором і ректором Києво-Могилянської академії був також Теофан Прокопович (1677–1736).

У XVIII ст. відбулося повне закріпачення України. З середини цього ж століття Синод заборонив у Києво-Могилянській академії викладати курс філософії за Аристотелем і запропонував вести його за системою Лейбніца-Вольфа. І саме з цього часу Академія перетворилась у суто духовний навчальний заклад. У філософському відношенні найбільш яскравою особою XVIII ст. був Григорій Савович Сковорода, вчення якого буде розглянуто у наступному розділі.

Третій період, як було зазначено, охоплює XIX – першу третину XX ст. У філософському відношенні початок XIX ст. в Україні позначився відкриттям у Харкові у 1805 р. університету, який нині носить ім’я В. Н. Каразіна (1773–1842). Каразін В. Н., ініціатор заснування університету в Харкові, був один з видатних українських просвітників, прибічником дослідної науки з її практичним призначенням. Йому належить ідея створення Міністерства народної освіти Російської імперії, в роботі якого він приймав безпосередню участь до 1804 р. Найбільш значні особисті наукові досягнення В. Н. Каразіна стосуються метеорології.

Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Ризький (1760–1811). До приїзду в Україну він був професором Гірничої Академії у Санкт-Петербурзі. У 1807 р. став доктором філософії. Ще в 1790 р. видав книжку “Умослов’я, або Розумова філософія”, а в Харкові у 1808 р. створив “Вступ у коло словесності”, де розвиток мови пов’язував з розвитком суспільства і пізнанням. Займався перекладами з Дідро, Гольбаха, Монтеск’є, дотримуючись, як і всі просвітники, сенсуалізму.

Першим же професором філософії Харківського університету був Іван Єгорович (Йоган-Баптист) Шад (1758–1834), один з 28 німецьких доцентів і професорів, які запрошені були в працювати у новому університеті. У Харкові Шад написав і видав дві праці – “Чиста й прикладна логіка” та “Природне право”, читав курси метафізики, історії філософії, логіки, психології, етики, природного права, сприяв поширенню німецької класичної філософії. Шад виступав проти різкого протиставлення Кантом теоретичного й практичного розуму, хоч і використовує встановлене Кантом розрізнення розсудку й розуму. Розсудок обмежується сферою досвіду й феноменів, фіксує протилежності, прагне поєднати їх тільки формально з допомогою загальних понять. Розум же має справу не з досвідом, а з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Розум виконує не тільки регулятивну функцію, як це стверджував Кант, а й здатен пізнати “речі самі по собі”. Поділ на теоретичний і практичний розум, вважав Шад, є умовним, бо розум – єдиний. Той же самий розум існує як у функції мислення, так і у функції бажання. У функції мислення розум робить реальне ідеальним (оскільки розуміє реальне), а у функції бажання перетворює ідеальне в реальне (реалізує його). У логіці Шад виступав проти кантівського протиставлення суб’єкта і об’єкта, стверджуючи, що дійсним принципом логіки є їх тотожність. Тому його логіка є разом з тим і онтологія, категорії логіки є й категоріями речового буття. У натурфілософії Шад проводив думку про розвиток у природі через дію протилежних сил: притягання й відштовхування (нежива природа), подразливість і сприйняття (жива природа), бажання й мислення (розумна природа, тобто людина). У роботі “Природне право” Шад розвиває ідею про державу як організм. Основою існування держави повинна бути природа людини, зокрема її розум. Він з’ясовує також відношення між правом і моральністю, намагаючись уникати розриву між ними. Антиномічність права й моралі має місце, коли ми застосовуємо тільки розсудок до встановлення відносин між ними. Однак розум здатен розв’язати антиномії. Основою для примирення закону, права й морального обов’язку є визнання єдності між абсолютною свободою і необхідністю. Людина, яка прагне виявити божественну природу у своєму житті, сама собі приписує цей закон абсолютної свободи і накладає на себе абсолютну необхідність виконувати його. Примирення свободи й необхідності і є основою примирення права й обов’язку. Шад виступав за свободу совісті та думки, за свободу університетського навчання, заперечував рабство, деспотію (включно з її революційною формою).

У 1816 р. у результаті різних інтриг Шада звільнили з посади, постановили знищити його твори і за 24 години вислати за межі Росії. Але за час роботи Шада в університеті і внаслідок цього в Харкові значно збагатилось філософське життя. Друкувались численні дисертації та інші праці філософського ґатунку (Г. Хлапонін, П. Ковалевський, А. Гевлич, С. Єсикорський – перший перекладач Фіхте, П. Любавський, А. Дудрович). До речі, наступником Шада на кафедрі філософії був його учень А. І. Дудрович (1782–1830). Учень Шада Н. Г. Білоус(ов) (1799–1854) був професором Ніжинського ліцею, і в нього особисто вчився М. В. Гоголь, який пізніше високо поціновував свого вчителя за отримані знання з історії філософії.

Професором Харківського університету (1819–1837) з класичної філософії був і ще один німець за походженням Й. Х. Кронеберг (1788–1838), прибічник шеллінгіанства. Він накреслив систему культури, у якій центральне місце займала філософія.

Ідеї позитивістської філософії на межі XIX–XX ст. пропагували випускники Харківського університету Л. І. Мечніков та М. М. Ковалевський. Закінчив цей університет і такий відомий прибічник позитивізму другого покоління як О. Малиновський (Богданов).

Розвиткові університетської філософії сприяло також відкриття у 1834 р. Київського університету. Серед його найбільш відомих професорів слід назвати О. О. Козлова (1831–1900), О. М. Гілярова (1855–1938), Г. І. Челпанова (1862–1936).

О. О. Козлов викладав філософію у Київському університеті з 1876 по 1886 рік. Головні його твори – “Своє слово”, “Філософські етюди”, “Філософія як наука”. Свою філософську систему називав “панпсихізмом” і будував, спираючись на ідеї монадології Лейбніца. Буття, вважав він, є нічим іншим як сукупністю станів свідомості суб’єкта і включає три компоненти: субстанцію, її діяльність і зміст цієї діяльності. Уся минула історія філософії свідчить про те, що у різні періоди увага зосереджувалась на тому чи іншому (але одному якомусь) компоненті. Для Парменіда це була субстанція, для Платона - зміст діяльності, для Фіхте – сама діяльність). Однак справжнє філософське знання повинно об’єднати всі три компоненти.

О. М. Гіляров посідав кафедру філософії у Київськім університеті з 1891 р. Філософію він вважав (у творі “Вступ до філософії”) не наукою, а особливою духовною діяльністю для створення цілісного світорозуміння з метою задовольнити всі духовні потреби людини. Впродовж всієї історії філософія прагнула примирити два начала: істини розуму та істини серця. Синтез цих начал Гіляров називає “естетичним станом” чи красою і такий синтез найбільше вдався Платону, тому слід відновлювати платонізм.

Г. І. Челпанов працював у Київськім університеті з 1891 по 1907 р., де видав цикл лекцій “Мозок і думка”. Спростовував панпсихізм. Фізичні й психічні явища розглядав як відмінні й незалежні, найбільше уваги зосереджував на проблемах гносеології.

Коли вже йдеться про університетську філософію, то слід особливо відзначити наукову та викладацьку діяльність у Львівському університеті П. Д. Лодія (1764–1829). Тут на філософському та богословському факультетах у 1787–1802 роках він був професором логіки, метафізики та моральної філософії, викладаючи свої курси українською мовою. З 1803 року Лодій працює у Санкт-Петербурзі в Педагогічному інституті, який планувалося перетворити на університет. Це сталося у 1818 році. Вже в університеті він з 1819 року протягом шести років обіймав посаду декана філософського факультету. У багатьох своїх творах Лодій виявляє себе як прихильник Канта, хоч у деяких питаннях виявляв певну самостійність. Так він не поділяв кантівське вчення про “речі самі по собі”. На його думку, філософія є засобом “просвіти розуму”, “просвіти серця”, вона спонукує волю до досягнення добра.

Третій період розвитку філософії в Україні не обмежувався лише академічним середовищем, у своєму непрофесійному бутті вона розвивалась у творчості діячів науки й культури і саме тут більш за все відповідає загальнокультурному рухові в напрямку “людина-нація”. Наведемо деякі приклади.

Діячі Кирило-Мефодіївського братства М. І. Костомаров (1817–1885), який закінчив Харківський університет у 1837 році, та П. О. Куліш (1819–1897), що навчався в Київському університеті та не зміг через нестатки закінчити його, присвятили багато зусиль філософському обґрунтуванню національної ідеї. Микола Костомаров у “Книгах буття українського народу” вказував, що історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя як кінечний результат історії можливе тоді, коли всі народи будуть жити на основі рівності і свободи, а також за умови віри й любові до Бога. Серед інших слов’янських народів українцям накреслена роль у майбутньому: “Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу» [6].

Провідною ідеєю Пантелеймона Куліша теж була ідея України, яку він усвідомлював через принцип подвійності (внутрішнє і зовнішнє, поверхове й глибинне, минуле й сучасне): “Скільки у нас добра на Вкраїні і ніхто тому добру ціни не зна! Бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю.” Куліш теж пророкує воскресіння України: “Воскреснеш, нене, встанеш з домовини”, “Із мертвих встане Україна”.

На протиставленні суперечностей побудовані етичні, культурні та соціальні погляди Куліша. Це має, наприклад, вираження у опозиції “хутір – місто”. Прагнення до хутірського життя є прагненням до життя серця у природній простоті. Відстоюючи переваги “хутірної філософії”, Куліш звертається до городян з такими словами: “Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте селянську філософію проповідати, взявши її прямісінько із Євангелія. Робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо; а там уже колись у віках грядущих люди побачать, кому з нас за науку й працю дякувати.” Через протиставлення села й міста розглядає Куліш співвідношення України і Європи. Європа – осередок, де процвітає культура міста, де панує егоїзм, а багатство протистоїть бідності.

У цілому кирило-мефодіївці, духовним натхненником яких був Т. Г. Шевченко, зробили великий внесок у розвиток національної самосвідомості, а це вплинуло на характер філософських пошуків протягом всього XIX століття.

Видатний український письменник, поет і мислитель І. Я. Франко (1856–1916) закінчив Львівський університет, отримав ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Його багатий і різноманітний творчий доробок містить і твори філософського спрямування. До них відноситься й стаття 1903 року “Що таке поступ?”, у якій Франко викладає деякі свої філософсько-історичні погляди. В цілому він визнає прогрес людства, але відбувався той довгий час досить повільно і нерівномірно, чергуючись з хвилями підйому й занепаду. Очевидні цивілізаційні досягнення людства не йдуть поруч з вирівнюванням матеріального й соціального положення людей, супроводжуються численними людськими жертвами. Розглядаючи думки просвітників, ідеї дарвіністів, анархістів, комуністів, Франко критично їх оцінює, звертає увагу на слабкі стороні цих учень. Зокрема слабкість комуністичного й соціально-демократичного проекту Франко вбачає в небезпеці встановлення тотального контролю збоку держави над громадянами: “Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною… Народна держава сталась би величезною народною тюрмою” [7].