Філософія життя і герменевтика

Філософія життя не є чітким філософським напрямком з однозначною методологічною позицією. До нього відносять найрізноманітніших філософів ряду течій, яких можна поєднати зверненням час від часу до поняття “життя” як ключового. Це, напр., Вільгельм Дільтей (1833–1911), Фрідріх Ніцше (1844–1900), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936), Хосе Ортега-і-Гассет (1883–1955). З деякою долею натяжки їх можна об’єднати такою думкою: все, що існує, є формами прояву життя як деякої початкової реальності, що не є тотожною ані духу, ані матерії і яка осягається інтуїтивно.

В. Дільтей прагнув створити підвалини “наук про дух” і йшов шляхом ототожнення поняття життя з історією. Перша особливість світу людей у тому, що він сконструйований як світ історичний. Загальна підстава наук про дух – життя. Життя й переживання стають об’єктивним духом, об’єктивуються в інститутах, державі, церкві, релігії, у правових системах, філософських, етичних вченнях, у художньо-естетичних творах. Спосіб, яким може вдатися осягнення таких об’єктивованих систем, є розуміння через переживання. Переживання дає можливість знайти духовне. Друга характеристика світу людей – динамічний зв’язок, він зводить цінності до цілей. Дільтей вважав, що є три форми філософської картини світу: матеріалістичний натуралізм, об’єктивний ідеалізм, ідеалізм свободи.

Г. Зіммель вважав, що ми не спроможні вийти за межі життя і побачити його прояви стороннім поглядом. Смисл історії не можна визначити науково, він є предметом віри.

У Анрі Бергсона (1859–1941) життя – це деяка космічна сила, життєвий порив, що виявляється у творчості.

Що стосується герменевтики, то назва цієї течії походить від імені персонажа давньогрецької міфології Гермеса, посередника між богами й людьми: він повинен був тлумачити людям веління богів, а богам – прохання людей. Звідси термін “герменевтика” спочатку вживався у смислі тлумачення висловлювань оракулів, стародавніх текстів, знаків, символів чужої мови. У середні віки формою герменевтики була екзегетика, що трактувала Святе Письмо. Філософська герменевтика складалась довго протягом XIX–XX ст. Її засновником вважається Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834). Він розумів герменевтику як метод всіх гуманітарних наук. Пізніше, ближче до кінця XIX ст. вона поєдналась, зокрема у творчості В. Дільтея з філософією життя.

Донедавна найбільш авторитетним представником цієї течії був німецький філософ Ганс-Георг Гадамер (1900–2002), котрий проголосив герменевтику універсальною філософією. Вона призначена відповісти на питання: в який спосіб можливе розуміння світу, що нас оточує, і як у цьому розумінні втілюється істина буття. Єдиним способом осягнути життєве є осягнення його “з середини”. Інтерпретатор починає вивчення, користуючись своїм попереднім (вихідним) розумінням, попередньою наявністю певних “забобонів”. До істини дослідник іде, проводячи постійний діалог з “текстом”, з навколишнім світом і світом історії. Діалог з історією потрібен для розуміння сьогодення, оскільки історія живе в нас.

Сучасна герменевтика наслідує ірраціоналістичні традиції. У Гадамера буття є мова. Тільки у мові відкривається людині істина буття. Мова конституює світ, у якому ми живемо, “утворює” його. Проголошуючи сутністю мови гру, він у грі вбачає і основу, і суть пізнання та розуміння історії. Чим ближче наше розуміння до гри, тим воно більш істинне. Гадамер користується таким важливим для нього поняттям, як “герменевтичне коло”, під яким розуміється гра між інтерпретатором і історичним текстом. Інтерпретатор з кожним циклом роботи з текстом наближається до більш точного смислу.

Література:

Першоджерела

Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989 – 616 с.

Барт Р. Мифологии. - М.: Академический проект, 2008. - 351 с.

Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 230 с.

Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. – Л.: Кальварія, 2004. – 376 с.

Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. Том 1, 2 — К.: Юніверс, 2000.

Гадамер Х-Г. Пути Хайдеггера: Исследование позднего творчества. 2-е изд. – Минск: Пропилеи, 2007 – 240 с.

Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. Т. 1. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. – 336 с.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. – СПб.: Наука; Ювента, 1998. – 315 с.

Деррида Ж. О грамматологии. М.: Ad Marginem, 2000. – 511 с.

Дильтей В. Категории жизни // Вопросы философии, №10, 1995.

Дильтей В. Собрание сочинений в 6 тт. Т.4. Введение в науки о духе. – М.: Дом интеллектуальной книги, 2000. – 762 с.

Дьюи Дж. Общество и его проблемы. –М.: Идея-Пресс, 2002. – 160 с.

Енциклопедія постмодернізму. – К.: Вид-во Соломії Пвличко «Основи», 2003. – 503 с.

Кассирер Э Философия символических форм. Т.1-3. – СПб.: Университетская книга, 2002.

Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Этическая мысль. – М.: Политиздат, 1990.

Кьеркегор С. Или-или. – М.: Арктогея, 1993. – 378 с.

Лиотар Ж-Ф. Состояние постмодерна. СПб.: «Алетейя», 1998. – 160 с.

Мерло-Понти М. Феноменология восприятия. –СПб.: Наука, 1999. – 606

Мунье Э. Манифест персонализма. – М.: Республика, 1999. – 560 с.

Ніцше Ф. По той бік добра і зла (Прелюдія до філософії майбутнього). Генеалогія моралі. – Львів: Літопис, 2002. – 320 с.

Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Освіта, 2001 – 420 с.

Пирс Ч.С. Избранные философские произведения. – М.: Логос, 2000. – 411 с.

Пирс Ч.С. Как сделать наши идеи ясными // Вопросы философии, 1996, №12.

Планк М. Позитивизм и реальный внешний мир // Вопросы философии, 1998, №3.

Рорти Р. Прагматизм и философия // Философская и социологическая мысль, 1995. №9–10.

Сартр Ж.-П. Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології. – К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2001 - 854 с.

Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998. – 709 с.

Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М.: Республика, 1994. – 447 с.

Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии. – М.: Прогресс, 1988. – С. 31–95.

Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом. – М.: РОССПЭН, 2004. – 1056 с.

Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – СПб.: «Симпозиум», 2004 – 544 с.

Юнг К-Г. Архетип и символ. – М.: Ренессанс, 1991. – 304 с.

Додаткова

Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. – М.: Научный мир, 2000. – 256 с.

Глосарій

Аксіологія (від грець. αξια – цінність) – розділ філософії, який досліджує питання природи цінностей, їх види, взаємозв’язки, динаміку у соціально-історичному контексті та роль у житті особи.

Аномія – стан суспільства, коли значна частина його членів негативно або байдуже відноситься до норм, що звернені до них.

Антропосоціогенез – процес походження людини й суспільства.

Апологетика (від грець. ἀπολογία – захисна промова, лист, твір, спрямований на захист чого-небудь) – період у розвитку середньовічної філософії, коли християнська релігія зазнавала утисків, гонінь і треба було захищати її від язичницької культури та філософії зокрема.

Апостеріорний (від лат. а pоsteriori – букв. «пізніший» або «після досвіду», «на основі досвіду». Термін вживається для характеристики людського знання як такого, що з’являється через досвід.

Апріорний (від лат. а priori – букв. «без попереднього», інакше – «первісно», або «до досвіду»). Термін стосується поглядів на джерело знань та процес пізнання. Прибічники апріоризму вважали, що у людини є природжені (додосвідні) базові ідеї, з яких шляхом дедукції і розгортаються знання.

Атман – термін давньоіндійської філософії. Має декілька значень: тіло, дихання, індивідуальна людська душа або як загальна душа, що тотожна Брахману. В Упанішадах проводиться й така думка, що атман як духовне «Я» кожної людини.

Брáхман – філософська категорія давньоіндійської філософії для вираження деякої загальної духовної основи всього сущого.

Буддизм – давньоіндійська філософська школа та релігія, засновником якої вважається Сіддхартха Шак’ямуні або Будда (563–483 роки до н. е.). Школа вважає, що буття є взаємодією деяких конечних елементів «матерії», «духу» та «сил», що об’єднуються терміном дхарма. Світовий процес є взаємодією 72 видів елементів (дхарм) і має тенденцію до заспокоєння та конечного згасання. Важливим поняттям буддизму є нірвана,що означає повну заспокоєність, згасання, а іноді й смерть. Мета життя людини – звільнення від страждань, досягнення нірвани.

Буття – вихіднакатегорія філософії, якою стверджується, що світ, сукупність речей і процесів, є наявним, існуючим, Через категорію «буття» підкреслюють факт існування тих чи інших предметів, явищ.

Веди – збірники гімнів, пісень, магічних заклинань та ритуальних формул. Складаються з таких груп: самхіти, брахмани, араньяки, упанішади. Упанішади відіграли фундаментальну роль у становленні давньоіндійської філософії. Найбільш давні з текстів ведичної літератури відносяться до середини другого тисячоліття до н. е.

Відносини – спосіб взаємозалежного буття предметів певної тотожності, сутність якого полягає у наявності у них реальної можливості з необхідністю вступити при належних умовах у актуальний зв’язок і взаємодію через посередництво механічних, фізико-хімічних та інших процесів.

Влада – панування і контроль одних людей над свідомістю і поведінкою інших.

Гіпотеза (від грець. ύπόθεσις – припущення) – деяке імовірнісне припущення про суттєвий зв’язок між явищами.

Гносеологія (від грець. γνώσις – пізнання + λόγος – вчення) – розділ філософії, який досліджує пізнавальне відношення людини до світу, умови, види і форми пізнання, проблему істини.

Даосизм – давньокитайська філософська школа, засновником якої був Лао-цзи (604–531 до н. е.). Відстоювала принцип слідування природності як правильний шлях життя (дао).

Даршани – філософські школи ведичної традиції: санкх’я, йога, н’яя, вайшешика, міманса, веданта.

Девіантна поведінка – тип поведінки, що є наслідком розриву між нормами-цілями й соціально-схвальними засобами їх досягнення.

Дедукція – метод переходу від загальних положень до часткових, або інакше – виведення за правилами логіки нових істин з істин вже відомих.

Держава – політична організація, яка здійснює управління суспільством і має такі ознаки як наявність публічної влади, оподаткування населення, територіальні межі владних спроможностей, право.

Джайнізм – давньоіндійське філософське вчення, засновником якого вважається Вардхамана (599–527 р. до н. е.). Прибічники вчення стверджували, що усі живі тіла мають душі, які неначе керуючі субстанції спрямовують тіло на успішне функціонування. Визнавали карму як силу пристрастей і бажань, що полонять душу. Мета життя – звільнення від карми.

Діяльність – якісно відмінний від процесів у живій і неживій природі спосіб взаємодії людей з середовищем, який характеризується цілеспрямованістю, опосередкованістю штучно виготовленими знаряддями, сумісністю та іншим.

Догматизм (від грець. δόγμα думка, вчення) – спосіб мислення догмами (незмінними положеннями). Для догматизму характерною є некритичність щодо догм, консерватизм мислення. У філософії догматизм виражається у прийнятті певних положень за абсолютно вірогідні. Догматизму протистоять скептицизм і критицизм.

Досократики – давньогрецькі філософські школи та вчення, що розвивалися до Сократа (469–399 р. до н. е.), напр., мілетська школа, елеати, атомісти. У досократичних вченнях переважала онтологічна проблематика. Сократ здійснив антропологічний поворот у давньогрецькій філософії, поставивши у центр філософських досліджень проблеми людини.

Дуалізм (лат.dualis – подвійний) – філософська система, у якій визнається два рівноважних але протилежних начала, напр., у Декарта це тілесні та духовні субстанції.

Дух – відносно людини це поняття виражає сукупність явищ людської психіки та її якісний стан, виражає той клас властивостей людини, який протилежний тілесним (фізичним) властивостям; сукупна назва всього «внутрішнього світу» світу людини, тобто світу знань, емоцій, образів, сприйнять тощо.

Духовне (ментальне) –загальна назва для явищ людської психіки, таких як думки, відчуття, емоції тощо і які частково охоплюються поняттям свідомості.

Душа –поняття, в якому відображається відчуття людиною власного духовного комплексу у його цілісності.

Еволюціонізм – філософсько-історична позиція, що визнає загальну історичну «логіку» змін у всіх суспільствах в напрямку зростаючого ускладнення будови соціального цілого, диференціації суспільства за різними вимірами, зростання числа винаходів і технічних удосконалень, зростання розподілу праці тощо.

Евтаназія – безболісна смерть.

Ейдос – (грець. εἶδος – вид, образ), термін античної філософії, спочатку означав все, що є видимим, але з часом отримав більш абстрактне значення: конкретна даність абстрактного. У філософії Платона эйдос розуміється як внутрішня форма речей і навіть отримує онтологічно самостійний статус: ейдоси складають трансцендентний світ досконалих зразків можливих речей.

Екзеге́тика, екзеге́за (з грецької ἐξηγητικά, від ἐξήγησις – тлумачення, пояснення) у богослов’ї – тлумачення біблійних текстів, трактування їх смислів.

Експеримент – активне втручання суб’єкта у процеси зовнішнього світу з метою пізнання, характеризується цілеспрямованим впливом на об’єкт шляхом його вилучення, ізоляції від випадкових обставин і таких, що приховують його власну природу.

Еллінізм – період у історії стародавнього світу від початку походів Олександра Македонського (334-323 до н. э.) до римського підкорення держав, що утворилися на теренах його імперії (I ст. до н. е.). У філософському відношенні період еллінізму продовжують до II ст. н. е. Нові філософські школи доби еллінізму – епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм.

Ентелéхія – ( від грець. ἐντελέχια: ἐντελής, «завершений» + ἔχω «маю»). У Арістотеля – внутрішня сила, що має в собі мету та кінцевий результат і забезпечує тим самим здійсненність речі у її цільовому призначенні.

Епікуреїзм – філософська школа доби еллінізму, засновник Епікур (342–271 р. до н. е.).

Звичаї – загальноприйнятий порядок, правила соціальної поведінки, що склалися стихійно.

Зміст історії – сукупність фактів щодо зміни типів соціальності, видів і форм діяльності людей.

Ідеал – концентроване вираження норм досконалості, зразка поведінки й цільової спрямованості життєдіяльності.

Ідеалізм (фр. idéalisme, через лат. idealis, від грець. ίδεά – ідея) – філософський світогляд, згідно з яким у основі буття лежить духовне начало. З гносеологічної точки зору ідеалізм вважає, що людина має певне попереднє (поза всяким досвідом) знання, яке прояснює в собі, упорядкує та приводить у форму логічно несуперечливого понятійного каркасу свої попередні інтуїції. Ідеаліст схиляється до думки, що начала науки і філософії можна обґрунтувати, не виходячи за межі власної (або загальнолюдської) свідомості. Термін набув ужитку з XVIII століття.

Імен школа – давньокитайська філософська школа (кит. – мінцзя). За аналогією з давньогрецьким способом філософування представників школи називають по-європейські софістами, а за аналогією з напрямками європейської середньовічної філософії цю школу ще називають школою номіналістів. Школа звертала увагу на відношення речей і вираження цих відносин у судженнях.

Індукція – перехід від знання окремих фактів до знання загального, коли висновки про загальні властивості предметів якогось класу робляться на основі дослідження окремих фактів.

Інтелігенція – (від лат. intellegentia – розуміння, розсудок, пізнавальна сила). У Канта інтелігенція – здатність суб’єкта уявляти те, що за своєю природою недосяжне для відчуття.

Іньянцзя – давньокитайська філософська школа прибічників вчення про Інь і Ян, яка переймалася переважно натурфілософськими питаннями.

Істина – відповідність думок дійсності.

Історія в найбільш безпосередньому розумінні цього слова означає перебування соціальної реальності у часі.

Карма (закон відплати) – термін давньоіндійської філософії, який означає сукупність гарних і хороших вчинків, здійснених людиною у її попередніх існуваннях, коли той чи інший загальний баланс вчинків визначає подальшу долю людини.

Катарсис (від грець. κάθαρσις – очищення, оздоровлення) – категорія давньогрецької філософії і естетики зокрема. Означала звільнення (очищення) душі від пристрастей під впливом різних факторів (напр., мистецтво, філософія).

Категорія – у філософії категоріями прийнято називати найбільш загальні поняття (від грецького kathcoria – висловлення, ознака, визначення, судження).

Конфуціанство – вчення давньокитайського філософа Конфуція (551–479 до н. е.) та його послідовників, у якому переважали морально-політичні питання.

Концептуалізм – філософська позиція у часи середньовіччя, що визнавала наявність у розумі людини загальних понять (концептів) як особливої форми пізнання дійсності.

Концепція – певний спосіб розуміння якогось явища, або провідний ідейний задум.

Креаціонізм (від лат. creatio – створення, породження) – теологічна концепція, за якою увесь світ в цілому, в усіх його формах створений Богом.

Культура – соціальна програма діяльності і сукупність цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для великих груп людей.

Легізм – давньокитайська філософська школа, засновником якої був Шан Ян (390–338 р. до н. е.). Відома також як школа законників або фацзя (кит.). Переймалася проблемами управління на основі суворого дотримання законів і жорстокого покарання за провини.

Логос (грець. λόγος) – багатозначний термін, уведений у філософію давньогрецькими мислителями. Означав «слово», «мова», «думка», «причина», «закон».

Локаята (за іншою назвою – чарвака) – давньоіндійська філософська школа, опозиційна до ведичної традиції. Школа відкидала уявлення про існування первісної духовної реальності, безсмертя душі, а світ (включно з людиною) уявляла складеним із чотирьох матеріальних елементів: земля, вода, вогонь і повітря.

Людина – істота, яку відрізняє наявність у неї культури, що успадковується не генетично, а транслюється і розвивається за рахунок мови, навчання й наслідування на базі перетворюючої діяльності. Людину можна також представити соціально-культурною формою буття біологічної істоти виду Homo sapiens.

Матеріалізм (від лат. materialis – речовинний, предметний)–філософський світогляд, згідно з яким матерія (об’єктивна реальність) є онтологічно першим началом відносно духовного, яке є похідним від матеріального. З гносеологічної точки зору матеріалізм означає позицію, за якою принципи не прикладаються готовими (взятими з розуму) до природи й людської історії, а абстрагуються з них. Звідси випливає, що не природа й людство узгоджуються з принципами, а навпаки, принципи істинні лиш остільки, оскільки вони відповідають природі й історії.

Матерія – поняття, яким охоплюється все, що існує об’єктивно, тобто поза свідомістю людей.

Метафізика (від грець. τα μετα τα φυσικά – те, що після фізики) – розділ філософії, який з’ясовує першооснови та принципи буття. З часів античності під метафізикою розумілось філософське вчення про перші начала й причини всього сущого. Критичне ставлення до традиційної метафізики започатковано у XVIII ст. Д. Юмом і І. Кантом. Пізніше Гегель надав цьому терміну значення антидіалектичного мислення. Впродовж XIX–XX ст. відбувались спроби як спростувати будь-яку метафізику, так і дати оновлені її варіанти. Нині можна говорити, що знецінюється не метафізика, а відбуваються зміни її парадигм і тому у історії метафізики виділяють три її форми: онтологічна метафізика, трансцендентальна філософія свідомості, трансцендентальна семіотика.

Метод (грець. μέθοδος) – спосіб дії, сукупність заходів для досягнення певної мети, вирішення проблем або задач.

Методологія – наука про методи пізнання як спеціальний розділ гносеології; у іншому смислі цей термін виражає множину методів.

Міф – фантастична вигадка, що пояснює походження або сутність якого-небудь предмета чи явища шляхом приписування йому людських понять і властивостей.

Модель (від фр. modele – зразок) – існуюча реально або в думці система, яка, відтворюючи об’єкт дослідження, здатна заміщати його так, що її вивчення дає дослідникові нову інформацію про цей об’єкт.

Моделювання – побудова моделі і наступне її дослідження думкою або шляхом реального експерименту.

Моїзм – давньокитайська філософська школа, засновником якої був Мо Ді (479–400 до н. е.) і яка стояла у опозиції до конфуціанства. Головну увагу школа приділяла питанням етики й управління.

Монада ( у філософії Г. В. Лейбніца) – проста, неподільна субстанція.

Монадологія –вчення Г. В. Лейбніца про монади.

Монізм (грець. μονάζ – одиниця) – філософська система, у якій всі різновиди буття зрештою зводяться до єдиного начала.

Наука – систематизоване, теоретичне знання, що розвивається; а також певний вид інтелектуальної діяльності, орієнтованої на здобуття таких знань, які можуть стати теоретичною основою будь-якої іншої людської діяльності.

Наукова картина світу – цілісна система конкретно-наукових знань про Всесвіт або окремі його частини й зрізи (у такому разі говорять про фізичну, біологічну, географічну тощо картину світу).

Номіналізм (лат. nomina – ім’я) – філософська позиція у часи середньовіччя, що заперечувала реальне існування загального, стверджуючи, що загальне існує лише як ім’я після речей.

Ноосфера – поняття, яке містить у собі ідею про необхідність з боку об’єднаного людства раціональної організації взаємовідносин суспільства і природи.

Онтологія (лат. ontologia від грець. ὄντος – суще, те, що існує + λόγος –вчення, наука)– розділ філософії, який вирішує найбільш загальні питання буття, такі як його форми, структура, властивості, простір, час, рух тощо.

Опис – система фіксування даних спостережень або експериментів за допомогою прийнятих у науці позначень.

Патристика (від лат. patres – батьки, «батьки церкви»)– період у розвитку середньовічної філософії, коли християнська релігія отримала легітимність і державну підтримку. Патристика пов’язала християнську ідеологію з філософієюта сформувала екзегетичний метод філософування.

Плюралізм (лат. pluralis – численний) – філософська система, згідно з якою існує декілька або безліч незалежних один від одного начал буття.

Покоління (генерація) – група людей однієї вікової фази.

Політика – діяльність, що спрямована на досягнення і реалізацію влади, яка розповсюджується на все суспільство.

Право –форма свідомого упорядкування суспільного життя шляхом надходження від легітимної і єдиної для всього суспільства інстанції (держави) норм і приписів імперативного характеру, їх повсюдного систематичного примусового впровадження нею й контролю за їх дотримуванням усіма без винятку членами суспільства.

Природа. У філософії поняття природи вживається у декількох смислах. У широкомуприрода є те ж саме, що й матерія. Цей смисл природи охоплює собою і суспільство. У більш вузькому значенні природа є безпосереднім об’єктивним середовищем, в якому розгортається людська історія, те, з чим стикається людина повсякчасно. Додатковий смисл «природи» вбачають у випадку підкреслення сутності чого-небудь (напр., «природа людини»).

Природне середовище –та частина природи, яка оточує людей і впливає на них, та на яку вони самі впливають своєю виробничою діяльністю. До другої половини XX ст. вживався термін географічне середовище у смислічастини природи, а саме географічної оболонки Землі, в якій розгортається історичний процес. Нині узвичаївся термін «природне середовище», оскільки географічна оболонка, як показав технічний прогрес, вже не обмежує просторові межі людської діяльності.

Проблема стосовно науки означає суперечність між новими фактами і пояснювальними можливостями старої теорії.

Простір – спосіб співіснування предметів, коли вони скоординовані один поруч з іншим, розташовані один біля другого.

Реалізм ( лат. realis – дійсний) – філософська позиція у часи середньовіччя, яка приписувала справжнє існування лише загальним поняттям, універсаліям.

Реальність –поняття, яким підкреслюється наявне буття, буття актуальне, дійсне, на відміну, скажімо, від буття потенційного, або вже втраченого.

Самсара – термін давньоіндійської філософії, означає вічний колообіг життя та смерті. Метою життя має стати внутрішнє звільнення від цього колообігу.

Свідомість –У широкому значенні це поняття виражає всі властиві людині психічні процеси, і тому можна стверджувати, що духовне здійснюється в людині як свідомість. У більш вузькому значенні свідомість означає тільки вищу форму духовного осягнення людиною себе і навколишнього світу, тобто розум і мислення.

Світ – деяка цілокупність явленої людям дійсності.

Світогляд – система загальних поглядів на світ і місце людини у ньому, на ставлення людини до тієї дійсності, що оточує її, та до самої себе; це найбільш узагальнені погляди на сенс життя та цілі людської життєдіяльності.

Система – об’єкт, що характеризується цілісністю, організованістю, наявністю інформаційних потоків та зв’язків, що творять цілісність.

Скептицизм – філософська школа доби еллінізму, засновник Піррон (бл. 360–275 р. до н. е.).

Смисл життя –змістовна наповненість життя, розуміння людиною свого призначення в світі, цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, заради чого їй варто проживати власне життя.

Соліпсизм (від лат. sōlus – тільки один + іpse – сам) – філософська позиція, що за єдину реальність визнає тільки мислячого суб’єкта.

Софізм (грець. σόφισμα – хитрість, виверт) – помилковий умовивід, складений так, що на перший погляд видається правильним. У давньогрецькій філософії софізми використовувались для отримання перемоги у дискусіях за будь-яку ціну.

Софісти – ті давньогрецькі філософи («вчителі мудрості»), які вважали знання відносним, заперечували об’єктивність істини, використовували софізми.

Соціальна норма –форма презентації суспільних відносин на рівні поведінки людей.

Соціальна реальність – сукупна діяльність людей та її прямий і побічний загальний результат.

Соціальна філософія –частина філософського знання, яка спеціально і з найбільш загальних позицій досліджує якісну своєрідність суспільства, структуру та взаємозв’язок різних компонентів суспільного цілого.

Соціальне – (від лат. socius – загальний, спільний; той, що знаходиться в союзі)сумісне, спільне, сукупне, яке передбачає також зазначення видів сукупності з точки зору суб’єктів спільної діяльності, типів взаємодії, результатів діяльності, відображення вказаної сукупності в свідомості людей.

Соціальний порядок – усталені типи узгоджених взаємодій людей, урегульованих стихійно сформованими або свідомо встановленими правилами.

Спостереження – цілеспрямоване сприйняття об’єкта наукового дослідження, що здійснюється безпосередньо або за допомогою приладів.

Стоїцизм – філософська школи доби еллінізму, засновник Зенон (333–262 р. до н. е.).

Структура – (з лат. strūctūra – споруда; улаштованість, порядок) сукупність усталених зв’язків об’єкта, що забезпечують його оформленість як даного, тотожного собі.

Субстанція – у широкому значенні означає самодостатню кінцеву основу (сутність, підставу, причину) існуючого. У менш широкому це поняття стосується субстратної основи, носія фундаментальних властивостей сущого певного роду.

Суспільні відносини – спосіб сукупного взаємозалежного буття певних груп людей, сутність якого (цього способу) зводиться до наявності для них реальної можливості вступити з необхідністю у актуальний взаємозв’язок через діяльність та її продукти.

Суспільство – системна єдність соціальних результатів діяльності людей.

Теодицея (лат. theodicea –виправдання Бога, від грець. θεός, «бог» + грець. δίκη, «справедливість») – релігійно-філософська доктрина, що виправдовує благість Бога, не дивлячись на наявність у світі зла.

Теорія (від грець. θεω r ία – споглядання) – це достовірне, істинне знання, що існує як певна система логічно пов’язаних висловлювань щодо суттєвих зв’язків тих чи інших сторін дійсності.

Традиція – механізм відтворення соціальних інститутів і норм, при якому їх підтримка узаконюється одним фактом існування в минулому.

Трансцендентальний –у кантівській філософії цей термін вживається у значенні характеристики умов можливого досвіду, завдяки яким (умовам) відбувається перехід до знань (від лат. transcendo – здійснювати перехід).

Трансцендентний – у кантівській філософії цей термін стосується судження про такий предмет, який ніколи не зустрічається і не може зустрітися у людському досвіді, напр., Бог, світ в цілому тощо.

Універсалії –загальні поняття, загальні ідеї. Природа універсалій стала предметом тривалих дискусій у середньовічній філософії.

Факт – подія, явище, процес, що потрапили до сфери наукового пізнання і зафіксовані шляхом спостереження або експерименту.

Філософія – заснований на критичній силі індивідуального розуму системний роздум про навколишній світ та людину.

Філософія історії – галузь філософського знаннястосовно смислу історії, сутності та логіки історичного процесу, його спрямованості, суб’єктів та рушійних сил історії.

Цивілізація – сторона культури, увесь предметний світ, що створений людьми (артефакти), як носіями знань, умінь та навичок, котрі дають змогу пристосовувати зовнішні явища й процеси для задоволення матеріальних потреб.

Цінність – поняття, яке вживається: а) для відзначення у чому-небудь наявності відповідної якості; цей смисл відчувається при характеристиці предметів і явищ як таких, що «мають цінність», «є цінними»; б) для позначення тих складових духовності, які відображують специфічне ставлення людей до природних, соціальних та духовних явищ з точки зору їх значимості.

Час – спосіб зміни станів предметів, коли ця зміна проходить послідовно, одна за другою.

1 Посилання на цитовану літературу даються у примітках до кожної теми.

[1] Слова взяті в лапки через певну метафоричність, певну міру умовності, бо не передбачається, що йдеться про якісь особливі субстанції матеріального чи духовного гатунку.

1 Від лат. antiqua – стародавність.

1 Від грец. φύσις – природа + λόγος – вчення.

1 Геракліту приписують знаменитий вислів “Все спливає” (грецькою “παντα ρει”).

2 „Есть один только бог, меж богов и людей величайший, не похожий на смертных ни обликом, ни сознаньем. Весь целиком он видит, весь сознаёт и весь слышит!” [7]

3 Пантеїзм (від грець.: παν– все + θεός – бог) – вчення, у якому Бог ототожнюється з усією природою (“Все є Бог”, або “Бог є Все”).

4 „Истины точной никто не узрел и никто не узнает

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: