Історичні умови створення перших європейських університетів та їхні характерні риси.

Сучасні вітчизняні дослідники зауважують, що через обмеженість документальних джерел та невизначеність первісного поняття «університет» початок діяльності того чи іншого навчального закладу встановити досить складно [2]. Спираючись на визначення професора Болонського університету Джан Паоло Брріцці, університетською можна назвати «діяльність, яку здійснює особа з метою визначення рамок певної дисципліни і у межах цієї дисципліни проводить ретельне дослідження заради любові до знань. У процесі дослідження відбувається передача знань групі учнів, які добровільно наслідують викладача» [3]. Історія свідчить, що така діяльність зазвичай проводилася на базі якоїсь офіційної установи – від церкви або від держави. Довгий час такими центрами були кафедральні та приватні школи, що існували у великих містах середньовічної Європи. Вони мали назву studium generale (всезагальні студії). Визначаючи це поняття, слід зауважити, що в першій половині тринадцятого століття воно носило описовий характер, де «слово «studium» означало школу, а «generale» – вказувало на інтернаціональний характер навчального закладу і його можливість навчати студентів незалежно від регіональної приналежності» [4]. І лише наприкінці тринадцятого століття воно набуло юридичного характеру. Згодом виникла назва Universitas Magistrorum et Scholarium, що є прототипом сучасної назви «університет» (з латини – «universitas» перекладається як об’єднання, цілісність, сукупність). Вона замість епітета generale характеризувала об’єднання викладачів і студентів, залучених у процес передачі і набуття знань, яке відрізнялося від усіх інших форм середньовічних освітніх установ тим, що об’єднувало вихідців з усіх верств населення і багатьох європейських країн і мало певний юридичний статус і незалежність. Середньовічний університет являв собою навчальний заклад, що давав студентам можливість отримати освіту у сфері виховання, управління, а також у духовній та професійній сферах.

Зосередившись на внеску Європейських університетів у розвиток громадського життя, управління і організацію суспільства, можна прослідкувати їх історію розвитку. Для зручності дослідники поділяють історію розвитку університетів на періоди. Так, наприклад, італійський дослідник Альдо Джеуна визначає чотири періоди історичного розвитку університетів [5]. Перший період характеризується народженням університетів. Він охоплює проміжок часу від кінця ХІ до початку ХVІ століть. Другий – період занепаду – триває з другої половини ХVІ до кінця ХVІІІ століття. Третій період відродження і німецької трансформації займає проміжок часу від першої половини ХІХ століття до початку Другої світової війни. Четвертий, період розповсюдження і диверсифікації починається по закінченні Другої світової війни і продовжується до семидесятих років. Як стверджує вищевказаний дослідник, зараз розвиток університетів перебуває у п’ятому періоді, який він називає перевизначенням ролі університетів. Ідея створення університету зародилася в Стародавній Європі. В епоху середньовіччя у ХІІ – ХІІІ ст. в найбільш розвинених на той час містах, переважно в Італії і у Франції певні навчальні заклади вищої освіти розвинулись до такого рівня організації і комплексності навчання, що могли вважатися пробатьками сучасних університетів.

Перший європейський університет з’явився саме у Болоньї зовсім невипадково. Поширення тут нових суспільних верств, зокрема інтелігенції, зростання авторитету висококваліфікованих фахівців, незалежно від їхнього соціального походження, утвердження нових демократичних засад і деяких можливостей вільнодумства, а також розквіт торгівлі і промисловості посприяв розвитку науки і мистецтв. У цей час практична освіта стає життєво необхідною для купців: від уміння читати, писати та рахувати залежить їх добробут. Слід також зазначити ще один визначний чинник, якому Болонський та інші університети значною мірою завдячують своїм виникненням – це зростаючий інтерес до вивчення римського права, у якому міські жителі знаходили в готовому вигляді правові норми, що регулювали торговельні відносини. Болонський університет з дня свого створення мав дві особливості - риси, що випливають із самих умов, за яких він утворився. По-перше, це не була асоціація професорів «universitas magistrorum», влада яких мала підпорядковуватися студентам, які відвідують їхні лекції, а асоціація студентів «universitas scholarium», що сама вибирає керівників, яким підпорядковувалися професори. І друге- він був юридичним

Середньовічні університети були автономними установами з органами самоврядування. Вони, як і цех ремісників, мали ряд привілеїв, користувалися значною самостійністю і часто не підпорядковувалися місцевій владі. У боротьбі за свою незалежність та права співтовариство вчителів та учнів часто зверталося до короля, або вдавалося до страйку – припиняло навчання і йшло з міста. Міська вдала, як правило, наполягала на їх поверненні, оскільки поява університету в місті сприяла пожвавленню громадського життя, торгівлі, збільшенню прибутків. Саме тому міста сприяли відкриттю університетів, визначаючи конкретний мінімум учнів та оплату праці професорів. Статус та права університету підтверджувалися привілеями – особливими документами, підписаними римськими папами або пануючими особами. Привілеї закріплювали університетську автономію (власний суд, управління, право надання наукових ступенів тощо), звільняли студентів від військової служби та ін.

До ХІV ст. складається загальна концепція університету, якому надавався цілий ряд прав і привілеїв: 1. Вивчати не тільки "сім вільних мистецтв", але й право (цивільне і канонічне), теологію, медицину. 2. Право одержувати частину бенефіціальних церковних доходів на навчання. 3. Можливість викладати в будь-якому іншому університеті без додаткових іспитів за умови наявності ступеня однієї із шкіл. 4. Відповідальність школярів перед вчителями або місцевим єпископом (за вибором) замість загальної відповідальності перед міськими суддями. 5. Право видавати свої закони, статути й розпорядження, що регламентують оплату праці викладачів, прийоми й методи навчання, дисциплінарні норми, порядок проведення іспитів тощо [9]. Університети з’являються й у системі церковних шкіл, які попередньо ставали великими навчальними центрами. Серед них Паризький університет (1200), який виріс із Сорбонни – богословської школи при Нотр- Дам та приєднавшихся до неї медичної та юридичної шкіл; університети у Оксфорді (1206), Неаполі (1224), Кембриджі (1231), Лісабоні (1290) [10, с. 135].

Рушійною силою становлення і розвитку середньовічних університетів як основи системи західноєвропейської освіти був розвиток нових верств суспільства, таких як інтелігенція, зростання потреби у висококваліфікованих фахівцях. Важливу роль відігравав розвиток промисловості і торгівлі, а також бажання людей жити в правовому суспільстві. Слід також зазначити, что незалежність навчального закладу теж мала певний вплив на його розвиток

6. Організаційна структура, навчальний процес, відносини викладачі-студенти, роль у розвитку науки та суспільства відомих університетів (Болонський, Оксфордський, Кембріджський, Паризький)

Студентство як соціальна група впродовж не одного століття було об’єктом дослідження науковців різних галузей науки. Зміст навчання, форми і методи, організація життя і побуту, як відомо, істотно впливають на якість навчання студентської молоді. Щодо університетів Середньовіччя, то саме перші середньовічні університети заклали підвалини широкої енциклопедичної освіти, яка зовсім не передбачала спеціалізованої підготовки. Ступінь визначеності соціальних прав студентів, їх ставлення до навчання, зміст та форми і методи організації навчання, рівень участі у суспільному житті в різні історичні періоди були неоднаковими.

Як відомо, перші університети було відкрито в Болоньї (1088), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Празі (1348) та в інших містах Європи. Ці освітні заклади мали самоврядування і користувалися певною автономією щодо церкви, феодалів і міських магістратів. Вважалося, що наука належала всьому світу, і долучитися до неї міг кожен охочий незалежно від походження, заможності й суспільного стану. Тому вступ до середньовічних університетів був необмеженим для усіх соціальних станів, що вважалося одним із найбільших досягнень новоствореної вищої школи. Жодних критеріїв добору чи вступних іспитів у середньовічному університеті не було, тому рівень підготовки вступників був різним.

Так на першому році навчання одні студенти могли вільно дискутувати з магістрами, інші ж ледве опанували грамоту в церковній школі. Разом з тим, загальна доступність до аудиторій високих наук визначалася не скрізь (наприклад, в Оксфорді), не завжди (згодом перепоною до вступу були релігійні й класові бар'єри), та доступ до давніх університетів був вільний. Перед початком навчального року молодь сходилася до університету, магістр заносив до списку усіх охочих. Вступники вносили плату за запис (у Кракові в XVI столітті було від 8 до 1 гроша), бідні – менше, заможніші – більше, декого з сиріт зовсім звільняли від оплати. Тут же студенти складали присягу на вірність університетському статуту і від цього часу ставали молодими (“жовтодзьобими”) студентами, поселялися в бурсі або на приватних мешканнях, якщо не мали з чого жити — шукали заробітку; заможні, приїхавши власними кіньми, з своєю челяддю, обирали респектабельніші оселі, їх навіть записували в деяких університетах до окремих списків.

Вступник до Ягеллонського університету в XVI столітті давав прилюдно таке запевнення: «Я, Андрій Кривоніс з Києва, добровільно зобов'язуюся жити тихо і спокійно, не давати спонуки до жодних бешкетів і неспокою, і до таких дій нікого не підбурювати під карою мого виволання і можливостей відрахування з університету»

У середньовічних університетах було чотири факультети: артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5 – 7 років, упродовж яких вивчали «сім вільних мистецтв», юридичний, медичний і богословський (термін навчання 5 – 6 років). На артистичному факультеті знайомилися із вільними мистецтвами – граматикою, риторикою, основами діалектики (опанувавши ці три науки, студент одержував ступінь бакалавра мистецтва), філософією, арифметикою та геометрією, астрономією, теорією музики. Після закінчення артистичного факультету студенти могли вступати на інші факультети. Особи, які навчалися на підготовчому (артистичному) факультеті, складали іспит і діставали ступінь «бакалавра мистецтв» (з лат. baccalaureatus – увінчаний лавром.). Вони могли продовжувати навчання далі й, склавши магістерський іспит і витримавши диспут, отримували від університетського канцлера licentiam docendi, тобто право викладати. Далі вони могли здобути титул «магістра вільних мистецтв» (magister artium liberalium). Однак це означало значні витрати на подарунки й пригощання, а також накладало обов'язок принаймні два наступні роки викладати в університеті, тому більшість студентів задовольнялися отриманням licentiam docendi.

Магістри, а часто вже й бакалаври, могли записатися на якийсь із вищих факультетів, і після закінчення повного курсу навчання в університеті (11-13 років) випускники одержували звання «доктора наук» [1]. Факультет мистецтв (artes) вважався, нижчим порівняно з іншими – юриспруденції, теології, медицини, філософії. Якщо на згаданих факультетах найвищим ученим ступенем було звання доктора, то на факультеті мистецтв – лише магістра. Багато «артистів» здобували відразу і нижчу, і середню освіту, вивчаючи сім «вільних мистецтв»: спершу граматику, діалектику і риторику, пізніше – музику, арифметику, геометрію і астрономію. Студенти факультету мистецтв прирівнювалися до школярів, тому їх іще дозволялося шмагати різками за недбалість. Кожен школяр прикріплювався до відомого викладача, який ставав його покровителем, захищав перед адміністрацією факультету, рекомендував до іспитів на науковий ступінь. Зазвичай після двох років навчання юнак ставав бакалавром, ще після двох – магістром. А от щоб досягти високого докторського ступеня, здобути звання професора, треба було присвятити наукам набагато більше років.

Різниця між викладачами та учнями у ті часи не була такою чіткою, як нині. Бакалаври й магістри мали право читати певні лекції, а за зароблені гроші могли прослухати лекції інших учених. Викладачі нерідко були не набагато старші за своїх студентів. І ті, й інші були холостяками, однаково присягали на вірність ректору і статутам, користувалися загальноуніверситетськими привілеями і підлягали однаковому покаранню за провини, однаково жили в колегіях, однаково відзначалися у веселих пригодах і пиятиках. Люди одружені серед університетської громади траплялися досить рідко. Недарма слово «бакалавр» вживалося і в значенні «холостяк». У ті часи побутувала думка, що наукова діяльність і подружнє життя – речі несумісні, тому шлюб вченого мужа вважався чимось екстравагантним. Так у віденських матрикулах навпроти імені одного професора збереглася позначка: «Втративши розум, одружився» [1].

Навчальна програма зазвичай розписувалася на цілий рік. Семестри вперше з'явилися в Німеччині наприкінці XV ст. Щоправда, умовно існували два навчальних періоди: великий – від середини вересня-жовтня до Великодня і малий – від великодніх канікул до середини липня. Навчальних курсів не існувало. Студенти слухали не курс, а певну книгу. Тому і систематичного подання навчального матеріалу теж не було. Богословські науки складалися переважно з мертвого тягаря непов'язаних фактів, окремих положень. Історія являла собою або сонмище легенд, або ж сухий перелік імен і дат. Фізика, анатомія викладалися умоглядно, без лабораторних дослідів і наочних демонстрацій. Відомо, що перший скелет був придбаний Гейдельберзьким університетом лише 1559 р. як велика рідкість.

Навчання в університетах проходило в формі лекцій: професори та магістри читали й коментували праці авторитетних церковних і античних авторів. Лекції поділялися на ординарні (важливі, обов'язкові) та екстраординарні (додаткові). Перші читалися вранці, коли голова у молоді працює краще, другі – після обіду й на свята. Обстановка на ординарних лекціях була суворою, наче на месі: заборонялося переривати лекцію запитаннями, лектор мав носити формене вбрання. Якщо викладач або школяр запізнювався чи пропускав заняття, то мусив сплатити штраф. За два тижні пропусків без поважної причини студента могли не допустити до іспиту [1]. Слід зауважити, що читання лекції (диктування з папірця) засуджувалося (за диктування могли позбавити на рік права викладання). Викладач повинен був вільно і цікаво викладати матеріал.

Однак дефіцит на книги (підручники були переважно у заможних студентів) не давав змоги повністю вилучити диктування із навчального процесу (для бідних студентів відводилися окремі години диктанту).

В Оксфордському університеті викладання носило характер шкільних, часто приватних уроків. Оксфорд вирізнявся суто англійською системою навчання, яка передбачає, окрім викладачів, за кожним учнем закріплення ще і педагога-наставника. В його обов'язки входить щоденно пильнувати та повністю курувати молоду людину як особистість, слідкувати за її манерами, поведінкою, зовнішнім виглядом, розвитком та наполегливістю.

Крім лекцій, поширеною формою наукового спілкування були також диспути або прилюдні дискусії на богословсько-філософські теми, що періодично влаштовувались. Диспути могли тривати 15-20 годин. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яка пропонувалася для обговорення. На диспуті висловлювалися докази за і проти висловленої думки, які черпались з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, тез із творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одному з диспутів оксфордський магістр Дунс Скотт (1266-1309) вислухав і запам'ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив. Передбачалося, що диспути мають проходити культурно, з повагою до співрозмовника. Однак збуджені школярі частенько переходили від логічних доказів до особистих образ, погроз, ляпасів і стусанів, а звідти вже недалеко й до бійки. Нерідко спори виливалися у беззмістовне теоретизування або навіть вишукано-цинічне богохульство.

Практичні заняття відбувалися також у формі репетицій. На репетиціях школярі повторювали пройдений матеріал, відповідали на запитання, пов'язані з текстом. Студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи – трактати. Навчання проводилося латинською мовою, рідною мовою студенти мали право розмовляти тільки в окремо дозволені години доби. Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, потім – магістра, доктора. Але надзвичайна складність навчання призводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра – тільки кожний шістнадцятий.

Підсумкові випробування були платними – студент повинен був внести окремо за іспити і диплом досить значні кошти, частину з яких призначали як платню екзаменаторам, а частину передавали до університетської каси. За докторський диплом платили 60—65 дукатів, на той час це була велика сума, яку не кожний міг внести одразу і сплачував поступово Вбачаючи у цьому можливе джерело значних прибутків, папа Пій IV видав у 1565 році буллу, за якою доктором будь-хто міг стати, «хто присягне папі» і внесе відповідну суму грошей. Лекції та іспити оголошувалися не обов'язковими, обов'язковим було внести до папської скарбниці гроші. Це обурило студентів Падуанського університету і його професорів, і вони сотнями залишали стіни «святині наук», тому місцева влада змушена була видавати дипломи «за стародавнім правилом».Однак спекуляція дипломами не припинялася, і це завдавало великої моральної шкоди тогочасним вищим школам.

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: