Кістки і з’єднуючі їх елементи складають пасивну частину опорно-рухового апарату. М’язова система є його активною частиною.

Розрізняють три види м’язів: гладкі м’язи внутрішніх органів, поперечносмугасті скелетні м’язи і особливий поперечносмугастий серцевий м’яз.

Гладка м’язова тканина вистилає стінки кровоносних судин і деяких внутрішніх органів. Вона забезпечує звуження або розширення судин, здійснює просування їжі по шлунково-кишковому тракту, скорочує стінки сечового міхура.

Поперечносмугастими скелетні і серцеві м’язи називаються тому, що в полі мікроскопа вони мають поперечну смугастість. Поперечносмугастий серцевий м’яз забезпечує ритмічну роботу серця протягом усього життя людини автоматично. Скелетні м’язи забезпечують збереження положень тіла в просторі, беруть участь у його русі, захищають розташовані під ними внутрішні органи, судини і нерви від зовнішніх впливів. При скороченні м’язів виділяється теплова енергія, тому вони беруть участь у підтримці сталості температури тіла.

Основою м’язів є білки. Вони складають 80–85 % м’язової тканини. Головною властивістю м’язової тканини, як уже говорилося, є скоротливість, яка забезпечується за рахунок скорочувальних м’язових білків – актину і міозину.

Будова м’язової тканини досить складна. М’яз має волокнисту структуру, кожне волокно – це м’яз в мініатюрі, сукупність цих волокон і утворює м’яз у цілому. У свою чергу, м’язове волокно складається зі скорочувальних елементів – міофібрил. Окрема частина міофібрил називається саркоміром.

Кожна міофібрила по довжині ділиться на світлі і темні ділянки, що чергуються. Темні ділянки – протофібрили, що складаються з довгих ланцюжків (ниток) молекул білка міозину, світлі – утворені ще більш тонкими білковими нитками актину. Скорочення м’язового волокна відбувається за рахунок входження ниток актину між нитками міозину (теорія ковзання). Саркомір коротшає, як складна підзорна труба; його обсяг залишається незмінним, а поперечник збільшується.

За своєю формою і розмірами м’язи дуже різноманітні. Є м’язи довгі і тонкі, короткі і товсті, широкі і плоскі. М’язи, розташовані на тулубі, мають більш пласку форму. М’язи кінцівок характеризуються відносно великою довжиною.

Відмінності у формі м’язів пов’язані з виконуваною ними функцією. Довгі тонкі м’язи (наприклад, довгі згиначі пальців руки або ноги), як правило, беруть участь у рухах з великою амплітудою. В протилежність їм короткі товсті м’язи (наприклад, квадратний м’яз попереку) беруть участь у рухах із невеликою амплітудою, але можуть долати значний опір.

Багато м’язів (пари м’язів) мають певну назву, наприклад: найширший м’яз спини, прямий м’яз живота, двоголовий м’яз плеча, чотириголовий м’яз стегна та ін. У сфері фізичної культури, говорячи про скелетну мускулатуру, найчастіше згадують м’язи у зв’язку з їх руховими функціями. Так, за функціональним призначенням і напрямку рухів у суглобах розрізняють наступні м’язи: згиначі і розгиначі, що приводять і відводять, сфінктери (стискаючі) і розширювачі. Якщо м’язи оточують суглоб з двох сторін і беруть участь у двох напрямках руху, відбувається згинання і розгинання або приведення і відведення. При цьому м’язи, дія яких спрямована протилежно, називаються антагоністами, якщо ж вони діють в одному напрямку, – синергістами.

В процесі м’язового скорочення хімічна енергія перетворюється в механічну. Джерелом енергії для м’язового скорочення є особливі органічні речовини, багаті потенційною енергією і здатні, розщеплюючись, віддавати її: Це аденозинтрифосфорна кислота (АТФ), креатинфосфорна кислота (КрФ), вуглеводи і жири.

При цьому хімічні процеси в м’язі можуть протікати як за наявності кисню (в аеробних умовах), так і за його відсутності (в анаеробних умовах).

Безпосереднім джерелом енергії скорочення м’язів є АТФ (табл. 1). Однак запаси АТФ у м’язах невеликі. Їх вистачає лише на одну-дві секунди роботи. Для продовження роботи м’язів потрібне постійне поповнення АТФ. Відновлення її відбувається в анаеробних (безкисневих) умовах – за рахунок розпаду креатинфосфату і глюкози, в аеробних (кисневих) умовах – за рахунок реакції окислення жирів і вуглеводів.

Швидке відновлення АТФ відбувається в тисячні частки секунди за рахунок розпаду КрФ. Найбільшої ефективності цей шлях енергоутворення сягає до 5–6 с роботи, але потім запаси КрФ вичерпуються, так як їх в організмі мало. Повільне відновлення АТФ в анаеробних умовах забезпечується енергією розщеплення глюкози (виділяється з глікогену) – реакцією гліколізу з утворенням у результаті молочної кислоти (лактату) і відновленням АТФ. Ця реакція досягає найбільшої потужності до кінця першої хвилини роботи. Особливе значення цей шлях енергозабезпечення має при високій потужності роботи, яка триває від 20 с до 1–2 хв (наприклад, при бігу на середні дистанції), а також при різкому збільшенні потужності більш тривалої і менш напруженої роботи (старти і фінішні прискорення при бігу на довгі дистанції). Обмеження використання вуглеводів пов’язане не із зменшенням запасів глікогену (глюкози) у м’язах і печінці, а з пригніченням реакції гліколізу надлишком накопиченої в м’язах молочної кислоти.

Під час тривалої рівномірної м’язової активності відбувається аеробна регенерація АТФ, головним чином, за рахунок окислювальних процесів. Необхідна для цього енергія виділяється в результаті окислення вуглеводів або жирів. Час розгортання аеробного шляху утворення АТФ становить 3–4 хв (у спортсменів менше 1 хв), а тривалість роботи може обчислюватися навіть годинами. Максимальна потужність, що розвивається при аеробному ресинтезі АТФ, індивідуальна і залежить від рівня тренованості людини.

Кров – рідка тканина, що циркулює в кровоносній системі людини і представляє собою червону непрозору рідину, що складається з блідо-жовтої плазми, червоних кров’яних тілець (еритроцитів), білих кров’яних тілець (лейкоцитів) і червоних пластинок (тромбоцитів). На частку завислих клітин (формених елементів) припадає 42–46 % загального об’єму крові.

Основна функція крові – транспорт різних речовин всередині організму. Вона переносить дихальні гази (кисень і вуглекислий газ) як у фізично розчиненому, так і в хімічно зв’язаному вигляді. Цією здатністю кров має завдяки гемоглобіну – білку, що міститься в еритроцитах. Крім того, кров доставляє живильні речовини від органів, де вони всмоктуються або зберігаються, до місця їх споживання; тут утворюються метаболіти (продукти обміну), які транспортуються до видільних органів або до тих структур, де може відбуватися їх подальше використання. Цілеспрямовано до органів-мішеней кров’ю переносяться також гормони, вітаміни і ферменти. Завдяки високій теплоємності своєї головної складової частини – води (у 1 л плазми міститься 900–910 г води) – кров забезпечує розподіл тепла, що утворюється в процесі метаболізму, і його виділення до зовнішнього середовища через легені, дихальні шляхи і поверхню шкіри.

Частка крові у дорослої людини складає приблизно 6–8 % загальної маси тіла, що відповідає 4–6 л. Об’єм крові у людини може зазнавати значні і тривалі відхилення залежно від ступеня тренованості, кліматичних і гормональних факторів. Так, у деяких спортсменів об’єм крові в результаті тренувань може перевищувати 7 л, а після тривалого постільного режиму він може ставати нижчим за норму. Короткочасні зміни обсягу крові спостерігаються при переході з горизонтального у вертикальне положення тіла і при м’язовому навантаженні.

Кров може виконувати свої функції, тільки перебуваючи в постійному русі. Цей рух проводиться по системі судин (еластичних трубочок) і забезпечується серцем. Завдяки судинній системі організму крові доступні всі куточки тіла людини, кожна клітина. Серце і кровоносні судини (артерії, капіляри, вени) утворюють серцево-судинну систему.

Рух крові по судинах легенів від правого серця до лівого називається легеневим кровообігом (мале коло). Починається він з правого шлуночка, що викидає кров у легеневий стовбур. Потім кров надходить у судинну систему легень, що має в загальних рисах ту ж будову, що і велике коло кровообігу. Далі по чотирьом великим легеневим венам вона надходить до лівого передсердя.

Слід зазначити, що артерії та вени розрізняються не за складом крові, яка рухається в них, а за напрямком руху. Так, по венах кров надходить до серця, а по артеріях – відтікає від нього. В системному кровообігу оксигенерування (збагачення киснем) кров тече по артеріях, а в легеневому – по венах. Тому, коли кров, насичену киснем, називають артеріальною, мають на увазі лише системний кровообіг.

Серце є порожнистим м’язовим органом, розділеним на дві частини – так зване «ліве» і «праве» серце, кожне з яких включає передсердя і шлуночок. Частково позбавлена кисню кров від органів і тканин організму надходить до правого серця, що виштовхує її до легень. В легенях кров насичується киснем, частково втрачаючи вуглекислий газ, потім повертається до лівого серця і знову надходить до органів.

Нагнітальна функція серця заснована на чергуванні скорочення (систоли) і розслаблення (діастоли) шлуночків, що можливо завдяки фізіологічним особливостям міокарда (м’язової тканини серця, що становить основну частину його маси) – автоматії, збудливості, провідності, скоротливості і рефрактерності. Під час діастоли шлуночки заповнюються кров’ю, а під час систоли вони викидають її до крупних артерій (аорти і легеневого стовбура). Біля виходу зі шлуночків розташовані клапани, що перешкоджають зворотному надходженню крові з артерій до серця. Перед тим, як заповнити шлуночки, кров притікає по великих венах (порожнистих і легеневих) у передсердя. Систола передсердь передує систолі шлуночків; таким чином, передсердя служать як би допоміжними насосами, що сприяють заповненню шлуночків.

Кровопостачання всіх органів (крім легенів) і відтік крові від них носить назву системного кровообігу (велике коло). Починається воно з лівого шлуночка, що викидає під час систоли кров в аорту. Від аорти відходять численні артерії, по яких кров розподіляється по декількох паралельних регіональних судинних мережах, що постачають кров’ю окремі органи і тканини – серце, головний мозок, печінку, нирки, м’язи, шкіру і т. д. Артерії діляться і по мірі зростання їх числа зменшується діаметр кожної з них. В результаті розгалуження дрібних артерій (артеріол) утворюється капілярна мережа – густе переплетення дрібних судин з дуже тонкими стінками. Саме тут відбувається основний двосторонній обмін різними речовинами між кров’ю і клітинами. Злиття капілярів утворюють венули, які далі об’єднуються у вени. У кінцевому рахунку, до правого передсердя підходять тільки дві вени – верхня порожниста і нижня порожниста.

Зрозуміло, фактично обидва кола кровообігу складають єдине кровоносне русло, в двох ділянках якого (правому і лівому серці) крові повідомляється кінетична енергія. Хоча між цими колами існує принципове функціональне розходження, об’єм крові, що викидається у велике коло, повинен бути розподілений по всіх органах і тканинах, потреба яких у кровопостачанні різна і залежить від їх стану і діяльності. Будь-які зміни миттєво реєструються центральною нервовою системою (ЦНС), і кровопостачання органів регулюється цілим рядом керуючих механізмів. Що стосується судин легень, через які проходить постійне кількість крові, то вони пред’являють до правого серця відносно прості вимоги і виконують, в основному, функції газообміну і тепловіддачі, тому система регуляції легеневого кровотоку менш складна.

У дорослої людини приблизно 84 % всієї крові міститься у великому колі кровообігу, 9 % – в малому колі і решта 7 % – безпосередньо в серці. Найбільший обсяг крові міститься у венах (приблизно 64 % загального обсягу крові в організмі), тобто вени відіграють роль резервуарів крові. У стані спокою кров циркулює лише приблизно по 25–35 % всіх капілярів. Основним кровотворних органом є кістковий мозок.

Вимоги, що пред’являються організмом до системи кровообігу, істотно варіюються, тому її діяльність змінюється в широких межах. Так, в стані спокою у дорослої людини до судинної системи при кожному скороченні серця викидається 60–70 мл крові (систолічний об’єм), що відповідає 4–5 л хвилинного об’єму серця (кількість крові, що викидається шлуночком за 1 хв). А при важкому фізичному навантаженні хвилинний об’єм зростає до 35 л і вище, при цьому систолічний об’єм крові може перевищувати 170 мл, а систолічний артеріальний тиск досягає 200–250 мм рт. ст.

Крім кровоносних судин в організмі є ще лімфатичні судини. Лімфа – безбарвна рідина, яка утворюється з плазми крові шляхом її фільтрації в міжтканевому просторі і звідти йде до лімфатичної системи. Лімфа містить воду, білки, жири та продукти обміну. Таким чином, лімфатична система утворює додаткову дренажну систему, за якою тканинна рідина відтікає у кровоносне русло. Усі тканини, за винятком поверхневих шарів шкіри, ЦНС і кісткової тканини, пронизані безліччю лімфатичних капілярів. Ці капіляри на відміну від кровоносних з одного кінця замкнуті. Лімфатичні капіляри збираються в більш великі лімфатичні судини, які в кількох місцях впадають у венозне русло. Тому лімфатична система є частиною серцево-судинної.

До дихальної системи відносяться легені та дихальні шляхи, по яких повітря проходить у легені і назад. Дихальні шляхи представлені носовою порожниною, глоткою, гортанню, трахеєю і бронхами. Повітря надходить спочатку у носову (ротову) порожнину, потім у носоглотку, гортань і далі в трахею. Трахея поділяється на два головних бронха – правий і лівий, які, в свою чергу, поділяються на часткові та входять у тканину легень. У легенях кожен із бронхів ділиться на все більш і більш дрібні частки, утворюючи бронхіальне дерево. Кінцеві найдрібніші розгалуження бронхів (бронхіоли) переходять у закриті альвеолярні ходи, на стінках яких є велика кількість кулястих утворень – легеневих пухирців (альвеол). Кожна альвеола оточена густою мережею кровоносних капілярів. Будова легеневих альвеол досить складна і відповідає виконуваній ними функції газообміну.

Механізм дихання має рефлекторний (автоматичний) характер. У стані спокою обмін повітря в легенях відбувається в результаті ритмічних дихальних рухів грудної клітки. При вдиху об’єм легенів збільшується (грудна клітка розширюється), тиск у легенях стає нижчим атмосферного і повітря надходить у дихальні шляхи. У стані спокою розширення грудної клітки здійснюється діафрагмою (спеціальним дихальним м’язом) і внутрішніми міжреберними м’язами, а при інтенсивній фізичній роботі включаються й інші скелетні м’язи. Під час видиху об’єм грудної порожнини зменшується, повітря в легенях стискається, тиск у них стає вищим атмосферного і повітря з легенів виштовхується назовні. Видих у спокійному стані здійснюється пасивно за рахунок ваги грудної клітки і розслаблення діафрагми. Форсований видих відбувається внаслідок скорочень внутрішніх міжреберних м’язів і частково за рахунок м’язів плечового пояса і черевного преса.

Частота дихання (кількість вдихів/видихів за 1 хв) в стані спокою у нетренованих людей становить 16–18, а у тренованих – 8–12.

Кількість повітря, що проходить через легені при спокійному вдиху (видиху), становить дихальний об’єм (ДО) – 400–500 мл. Об’єм повітря, який можна вдихнути ще (видихнути після звичайного вдиху (видиху), називається резервним об’ємом вдиху (видиху)). Дихальний обсяг, резервний обсяг вдиху і видиху складають життєву ємність легень (ЖЄЛ). ЖЄЛ залежить від статі, віку, розміру тіла і тренованості. ЖЄЛ становить в середньому у жінок 2,5–4,0 л, у чоловіків – 3,5–5,0 л. Під впливом тренування ЖЄЛ зростає, у добре тренованих спортсменів вона досягає 8 л. Важливою характеристикою організму є життєвий індекс. Життєвий індекс = ЖЄЛ/вага тіла, вимірюється в мл/кг.

Кількість повітря, яке людина вдихає і видихає за одну хвилину, називається хвилинним об’ємом дихання (ХОД). У спокої ХОД становить 6–8 л, при фізичному навантаженні може зростати в 20–25 разів і досягати 120–150 л на одну хвилину. ХОД – один з основних показників апарату зовнішнього дихання.

У процесі газообміну між організмом і атмосферним повітрям велике значення має вентиляція легень, що забезпечує відновлення альвеолярного газу. Інтенсивність вентиляції залежить від глибини і частоти дихання. Кількісним показником вентиляції легень служить хвилинний обсяг, обумовлений як добуток дихального об’єму на число подихів (ЧП) за хвилину. Наприклад, при ЧП 14 разів/хв ХОД буде становити 7 л: 500 мл (ДО) х 14 разів/хв (ЧП) = 7000 мл (ХОД).

З фізіологічної точки зору основним показником ефективності зовнішнього дихання є не ХОД, а частина його, яка досягає альвеол, – альвеолярна вентиляція. Справа в тому, що не все вдихуване повітря досягає альвеол, де відбувається газообмін. Частина вдихуваного повітря (150 мл) залишається в «мертвому просторі» (порожнина рота, носа, глотка, гортань, трахея і бронхи). Таким чином, при ХОД у 7 л альвеолярна вентиляція (ефективний обмін) складає близько 5 л (7000 – 150 х 14 разів/хв = 4900 мл).

Фізичні вправи викликають посилення легеневої вентиляції, причому при максимальних навантаженнях у тренованих спортсменів вона може зростати у 20–25 разів, але, порівняно зі станом спокою, досягає 120 л/хв і більше. Таке посилення вентиляції забезпечується за рахунок частоти дихання до 60–70 разів/хв і обсягу дихання, який може досягати 50 % ЖЄЛ, хоча спокою це складає лише 15 % цього показника.

Людський організм являє собою єдине ціле, в якому всі окремі системи й органи розвиваються і функціонують у взаємній залежності та обумовленості. Однак у всякій взаємодії необхідно виділити провідну ланку. Цією ланкою в організмі людини, як і в організмах інших живих істот, є нервова система, яка, з одного боку, здійснює зв’язок організму із зовнішнім середовищем, з іншого – перебуває в анатомічному та функціональному зв’язку з усіма системами, органами, тканинами і клітинами організму, що забезпечує його існування як єдиного цілого.

Основними структурними елементами нервової системи є нервові клітини, або нейрони. Через нейрони здійснюється передача інформації від однієї ділянки нервової системи до іншої, обмін інформацією між нервовою системою і різними ділянками тіла. В нейронах відбуваються складні процеси обробки інформації. З їх допомогою формуються відповідні реакції організму (рефлекси) на зовнішнє і внутрішнє подразнення. Основними функціями нейронів є: сприйняття зовнішніх подразнень, їх переробка і передача нервових впливів на інші нейрони або робочі органи. Нейрони поділяються на три основних типи: аферентні, еферентні і проміжні. Аферентні нейрони (чутливі, тобто доцентрові) передають інформацію від рецепторів у центральну нервову систему (ЦНС). Еферентні нейрони (відцентрові) пов’язані з передачею інформації з ЦНС до робочих органів. Проміжні нейрони – це, як правило, більш дрібні клітини, що здійснюють зв’язок між різними нейронами.

Діяльність нервової системи здійснюється за принципом рефлекторного механізму. Рефлекс – це відповідна реакція організму на зовнішнє подразнення, яка здійснюється нервовою системою. Нервовий шлях рефлексу називається рефлекторною дугою, до складу якої входять: 1) рецептор; 2) чутливий або аферентний нейрон, що зв’язує рецептор з нервовими центрами; 3) проміжні нейрони нервових центрів; 4) еферентний нейрон, що зв’язує нервові центри з периферією; 5) робочий орган, який відповідає на роздратування – м’яз або залоза. Разом із тим нервова система не тільки регулює відповіді організму на зовнішні та внутрішні подразнення, але також значною мірою визначає взаємовідносини між органами, забезпечуючи узгодженість у виконанні їх функцій. Велика роль нервової системи у забезпеченні всіх рухів людини. Вона регулює силу і швидкість м’язового скорочення, ступінь напруги або розслаблення м’язів, а також процеси живлення й обміну речовин у них. За допомогою органів чуття через чутливу іннервацію шкіри й опорно-рухового апарату нервова система дозволяє спортсмену орієнтуватися в навколишньому зовнішньому середовищі і просторі, відчувати своє становище, координувати його.

Нервову систему прийнято поділяти на центральну і периферичну, а крім того, на соматичну і вегетативну (автономну).

До центральної нервової системи відноситься головний і спинний мозок, а до периферичної – нервові утворення, що служать для зв’язку ЦНС з окремими органами і тканинами тіла (нерви, вузли, сплетення), і нервові закінчення, які знаходяться в органах.

Соматичною нервовою системою вважається та її частина, яка іннервує сому, тобто власне тіло (руховий апарат, зовнішні покриви тіла, органи чуття та ін.).

Вегетативна (автономна) нервова система – це частина нервової системи, що іннервує внутрішні органи, залози, кровоносні судини та ін.

Спинний мозок є нижчим і найбільш давнім відділом ЦНС. Він побудований із нервових клітин і волокон, причому клітини, складовими яких є сіра речовина, розташовуються всередині, а волокна, що утворюють білу речовину – зовні. Сіра речовина мозку складається зі скупчення тіл нервових клітин (нейронів), периферичні відростки яких у складі спинномозкових нервів досягають різних рецепторів шкіри, м’язів, сухожиль, слизових оболонок. Біла речовина, що оточує сіру, складається з відростків, що зв’язують між собою нервові клітини спинного мозку; висхідних чутливих, що зв’язують усі органи і тканини (крім голови) з головним мозком; низхідних рухових шляхів, що йдуть від головного мозку до рухових клітин спинного мозку. У різних відділах спинного мозку знаходяться мотонейрони (рухові нервові клітини), які іннервують всі скелетні м’язи (за винятком м’язів обличчя). Спинний мозок здійснює елементарні рухові рефлекси – згинальні і розгинальні, крокові, ритмічні, які виникають при подразненні шкіри, м’язів, сухожиль, а також надсилає постійну імпульсацію до м’язів, підтримуючи м’язів тонус. Різні травми і захворювання спинного мозку можуть призводити до розладу больової, температурної чутливості, порушення структури складних довільних рухів, м’язового тонусу і т.д.

Головний мозок розташований у порожнині черепа і має сфероїдну форму. По своїй масі він перевершує спинний мозок у 50 разів. Маса головного мозку людини коливається від 1000 до 2200 гр. Залежність між масою мозку і ступенем обдарованості людини не встановлена. Головний мозок поділяється на 5 відділів: довгастий, задній, середній, проміжний, кінцевий. Кожен відділ має складну анатомічну структуру.

Будова головного мозку досить складна. Так, у довгастому мозку і варолієвому мості (в цілому це задній мозок) знаходяться центри багатьох травних рефлексів (жування, ковтання, рухи шлунка), деяких захисних рефлексів (чхання, мигання, кашель, сльозовиділення), центри водно-сольового і цукрового обміну.

Середній мозок здійснює рефлекс зіниці ока (розширення зіниць у темряві і звуження їх на світлі), орієнтовний рефлекс (наприклад, раптове роздратування – поворот голови і очей в його бік), бере участь у регуляції тонусу скелетних м’язів (при виконанні дрібних рухів пальцями рук).

До складу проміжного мозку входять таламус і гіпоталамус. Таламус бере участь в утворенні умовних рефлексів і виробленні рухових навичок, формуванні емоцій людини, її міміки, відчуттів болю. Гіпоталамус бере участь у регуляції станів неспання і сну, обміні речовин, підтриманні сталості температури, нормального рівня кров’яного тиску, водного балансу, регулює почуття голоду і насичення.

Кінцевий мозок складається з правої і лівої півкуль великого мозку. У кожній з півкуль розрізняють кору великого мозку і нюхового мозку. Кора є анатомічною основою вищої нервової (психічної) діяльності і регулює всі функції організму.

До периферичної нервової системи належать нервові утворення, що з’єднують ЦНС з органами. В анатомії налічують 12 пар нервів головного мозку, зоровий, окоруховий, трійчастий, лицевий і ін.

Вегетативна нервова система – спеціалізований відділ єдиної нервової системи мозку – регулюється корою великих півкуль. На відміну від соматичної нервової системи, що іннервує довільну (скелетну) мускулатуру і забезпечує загальну чутливість тіла та інших органів чуттів, вегетативна нервова система регулює діяльність внутрішніх органів дихання, виділення, кровообігу, розмноження, залоз внутрішньої секреції і т.д. Вегетативна нервова система поділяється на симпатичну і парасимпатичну.

За участю симпатичної нервової системи протікає багато важливих рефлексів в організмі, спрямованих на забезпечення його діяльного стану, в тому числі його рухової активності. До них відносяться рефлекси розширення бронхів, почастішання і посилення серцевих скорочень, розширення судин серця і легенів при одночасному звуженні судин шкіри й органів черевної порожнини (забезпечення перерозподілу крові), викиду депонованої крові з печінки і селезінки, розщеплення глікогену до глюкози в печінці (мобілізація вуглеводних джерел енергії), посилення діяльності залоз внутрішньої секреції і потових залоз. Симпатична нервова система знижує діяльність ряду внутрішніх органів: у результаті звуження судин у нирках зменшуються процеси сечоутворення, пригнічується секреторна і моторна діяльність органів шлунково-кишкового тракту; запобігається акт сечовипускання – розслаблюється м’яз стінки сечового міхура і скорочується його сфінктер. Підвищена активність організму супроводжується симпатичним рефлексом розширення зіниці. Величезне значення для рухової діяльності організму має трофічний вплив симпатичних нервів на скелетні м’язи, які поліпшують обмін речовин і функціональний стан, знижують стомлення. Симпатичний відділ нервової системи не тільки підвищує рівень функціонування організму, але і мобілізує приховані функціональні резерви, активує діяльність мозку, підвищує захисні реакції організму (імунні реакції, бар’єрні механізми та ін.), запускає гормональні реакції. Особливе значення має симпатична нервова система при розвитку стресових станів у найбільш складних умовах життєдіяльності.

Парасимпатична нервова система здійснює звуження бронхів, сповільнення і послаблення серцевих скорочень; звуження судин серця; посилення процесів сечоутворення в нирках. Парасимпатична нервова система переважно надає пусковий вплив: це звуження зіниці, бронхів, включення діяльності травних залоз тощо. Діяльність парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи спрямована на поточну регуляцію функціонального стану, підтримання сталості внутрішнього середовища організму – гомеостазу. Парасимпатичний відділ забезпечує відновлення різних фізіологічних показників, різко змінених після напруженої роботи, надає антистресовий стан.

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: