ТЕМА 10. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

План теми

1. Сутність і мета соціальної політики.

2. Основні за­вдання та показники соціальної політики.

3. Реальні до­ходи населення та їх регулювання.

4. Регулювання обся­гу споживання матеріальних благ і послуг.

5. Державне регулювання оплати праці.

6. Регулювання ринку праці та зайнятості населення

Література для вивчення теми: 1, 4, 6, 7, П, 13, 15—17,21—24

1. Сутність і мета соціальної політики

В умовах трансформації економіки у ринкову соціальна сфе­ра — одна з найважливіших сфер життя суспільства, в якій реалі­зуються соціальні інтереси всіх верств населення, відносини сус­пільства та особи, умови праці та побуту, здоров'я та освіти, культури та відпочинку, соціального захисту.

Соціальна сфера — це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, від­творенні роду, створити умови для співіснування і співпраці лю­дей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави.

Соціальна сфера розвивається згідно із соціальною політикою, яку формує держава відповідно до умов національного, культур­ного і духовного життя. Сутність сучасної політики в Україні по­лягає в тому, що в країні будується соціально спрямована еконо­міка, яка надасть людині все необхідне для нормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий тип солідарності різних соціальних верств населення, свідома коаліція людей, що обрали шлях розбудови вільної демократичної держави.

Соціальна політика — це система управлінських, організацій­них, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.

Ця політика має сприяти створенню достатньої кількості ро­бочих місць для трудящих, умов для одержання нових професій, підвищення кваліфікації, охороні та оздоровленню умов праці, поліпшенню медичного обслуговування і профілактичного конт­ролю.

Соціальна справедливість — міра рівності (нерівності) життє­вого становища людей, класів і соціальних груп, що об'єктивно зумовлюється рівнем матеріального та духовного розвитку суспіль­ства і виявляється в матеріальних і духовних благах, які надхо­дять у повне розпорядження людей.

В умовах переходу до ринкових відносин і одночасної гумані­зації всього суспільного виробництва пріоритетного розвитку по­требують насамперед ті господарські системи, які пов'язані з безпосереднім задоволенням потреб (послуг) населення і водно­час виступають елементом інфраструктури ринку. До таких найважливіших функціональних підсистем соціальної сфери належать галузі соціальної інфраструктури та види діяльності (рис. 11.1).

Соціальна інфраструктура — це сфера, що безпосередньо за­безпечує обслуговування різних потреб людини. її можна харак­теризувати як комплекс галузей народного господарства, що виконують соціально-економічні функції обслуговування, задо­волення матеріальних і духовних потреб населення, створення нормальних умов життєдіяльності.

Основні напрями соціаль­ної політики в Україні:

ð підвищення добробуту за рахунок особистого трудового
внеску, підприємництва та ділової активності;

ð надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження
робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

ð проведення ґрунтовної пенсійної реформи, що забезпечува­тиме справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням тру­дового вкладу особи;

ð надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій та
натуральній формах;

ð сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

ð запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери,
освіти, науки і культури;

ð широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства;

ð проведення активної екологічної політики.

Способом реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту та соціальних гарантій.

Соціальний захист — це система державних заходів щодо забезпечення достойного ма­теріального і соціального становища громадян.

Соціальний захист економічно активного населення здійсню­ється за такими напрямами:

Ø по-перше, це заходи держави, пов'язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності;

Ø по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібно­стей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності і сам процес такої діяльності;

Ø по-третє, заходи, спрямовані на створен­ня нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу.

Соціальні гаран­тії — це система обов'язків держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Основними елементами системи соціальних гарантій є визнання обов'язковості загальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей у процесі трудової діяльності, не­допущення примусової праці і гарантування мінімізації втрат у зв'язку із закінченням трудової діяльності.

Головна мета соціальної політики у соціально орієнтова­ній ринкової економіці — зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно де свого реального внеску в збільшення суспільного багатства.

Метою соціальної політики держави є забезпечення стабіль­ного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей, а також забезпечення кожному громадя­нину можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.

2. Основні завдання та показники соціальної політики

Основні напрями соціальної політики в Україні визначено у Посланні Пре­зидента України до Верховної Ради України 2005 року.

Для реального втілення в життя складових соціальної політики потрібна реалізація таких завдань:

Ø створення необхідних умов для поліпшення кожним трудівником свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску підприємництва та трудової активності; нарощування фонду споживання, стимулювання ефективного платоспроможного попит

Ø перехід від чинної моделі організації заробітної плати, орієнтованої на низьку ціну робочої сили і високу частку безкоштовних соціальних послуг, до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних потреб, дає змогу суттєво збільшити частку заробітної плати в структурі суспільного доходу, зрівняти її обсяги з реальним масштабом і істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави;

Ø відновлення регулювальної функції мінімальної заробітної плати, яка не може бути нижчою за офіційно встановлену межу малозабезпеченості, з поступовим підвищенням мінімальної робітної плати на 60 % від середньої заробітної плати в народ
му господарстві. Це стосується й мінімального рівня погодинної оплати, вдосконалення всієї системи й механізму визначення оплати праці у виробничих і невиробничих галузях економіки;

Ø забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між рифною та надтарифною частинами оплати праці;

Ø нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку малих підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу, для виконання програ­ми захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, не­працюючих пенсіонерів, інвалідів, із щомісячним індексуванням грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції;

Ø відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням мате­ріального розшарування населення у зв'язку із лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів;

Ø забезпечення справедливої системи пенсійних виплат з ура­хуванням трудового внеску кожної окремої особи;

Ø запровадження моральних і фіскальних стимулів щодо; утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціальної підтримки населення, розвитку благодійних орга­нізацій;

Ø захист інтелектуального потенціалу суспільства, його ефек­тивне використання та примноження, сприяння неухильному зростанню ролі, престижу та оплати праці інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції — учених, діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури;

Ø підтримка розвитку духовної сфери, освіти, науки і культу­ри; стимулювання створення недержавних закладів науки, куль­тури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення парт­нерства держави з приватними інституціями у вирішенні питань соціальної політики;

Ø здійснення заходів із соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам і дівчатам гарантованих можливостей щодо отримання освіти, професіональної підготов­ки та працевлаштування;

Ø збереження в процесі приватизації профілю установ соціаль­ного призначення, що перебувають на балансі державних підпри­ємств та організацій, та передання їх місцевим органам влади. Стимулювання засобами фіскальної політики соціальних інвес­тицій підприємств та організацій недержавного сектору. Сприян­ня будівництву об'єктів соціальної сфери, що передбачені націо­нальними програмами;

Ø розроблення програми охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів;

Ø проведення активної економічної політики.

Для оцінювання рівня життя населення використовується си­стема показників, які групують так:

Ø соціально-демографічні показники (кількість населення, його склад, динаміка та структура за статтю, віком і соціальним станом; показники міг­рації населення і трудових ресурсів);

Ø узагальнюючі показники (ВВП на душу населення, реальні доходи на душу населення, структура населення за рівнем середньодушового сукупного до­ходу тощо);

Ø показники рівня оплати праці та доходів населення (середня та мінімальна заробітна плата, середня та мінімальна пенсія, середня грошова допомога тощо);

Ø показники рівня спо­живання населенням товарів і послуг;

Ø показники, які характери­зують стан соціальної сфери;

Ø показники споживчих настроїв домогосподарств.

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення. Під рівнем життя населення розумі­ють міру задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і структура спо­живання матеріальних благ (продуктів харчування та непродоволь­чих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпечення житлом.

Механізм соціального захисту населення ґрунтується на таких головних принципах:

ü забезпечення соціальної справедливості у розподілі створе­ного національного продукту на основі подолання зрівняльних тенденцій та реалізації принципу оплати за працею;

ü визнання особистих доходів головним джерелом підвищен­ня соціального добробуту;

ü надання економічної та моральної допомоги соціально вра­зливим верствам населення з урахуванням бюджетних можливо­стей державних і місцевих органів влади.

Реалізація соціальної політики зумовлює необхідність держав­ного регулювання розвитку соціальної сфери та рівня життя населення.

Засобами державної соціальної політики є:

· нормативно-правове регулювання, спрямоване на забезпечення соціальних гарантій та соціальний захист населення;

· розроблення демогра­фічних і соціальних прогнозів;

· формування та реалізація соціаль­ного розділу ДПЕСР України, в якому визначаються цілі, пріори­тети, завдання та заходи соціальної політики;

· бюджетна діяльність;

· державне регулювання цін на товари і послуги.

На макрорівні функції державного регулювання рівня життя і соціального захисту населення виконують: Міністерство еконо­міки України, Міністерство праці і соціальної політики України, Міністерство фінансів України, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у спра­вах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здо­ров'я України, Міністерство культури і мистецтв України, Дер­жавний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Дер­жавний комітет у справах ветеранів, Пенсійний фонд України та ін. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод громадян здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У складі Верховної Ради України діє ко­мітет з питань соціальної політики та праці.

3. Реальні доходи населення та їх регулювання

Одним з індикаторів економічного розвитку і найважливішим показником добробуту населення є його реальні доходи, на під­ставі яких прогнозуються загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ і послуг, склад і дже­рела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп. Загалом розрізняють номінальні та ре­альні доходи. Номінальні доходи — це фактично отримані гроші. Реальні доходи — це кількість товарів і послуг, які можна при­дбати за одержані номінальні доходи.

Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей повин­на коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи, що не переви­щують прожиткового мінімуму, можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.

Основою реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рі­вень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узго­дження інтересів підприємців і найманих працівників.

В Україні законодавчо встановлюються мінімальна заробітна плата та мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах) залежно від стану економічного розвитку країни, досягнутого рівня продук­тивності праці, середньої заробітної плати, вартості мінімального споживчого бюджету.

Урядом країни встановлено єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців щодо традиційних професій і посад. Державні підприємства можуть змінювати межу коефіцієнтів співвідношень тарифних ставок (окладів) робітників і мінімаль­ного розміру заробітної плати; мають право підвищувати посадо­ві оклади керівників, спеціалістів, службовців з урахуванням збіль­шення тарифних ставок робітників і співвідношень в оплаті пра­ці, що склалася між категоріями працівників у 1990 р.; можуть переглядати тарифні ставки та посадові оклади, виходячи зі своїх фінансових можливостей, але без підвищення діючих цін і тари­фів на продукцію та послуги.

Державні органи затверджують коефіцієнти співвідношень мінімальної заробітної плати, мінімальних тарифних ставок, ди­ференціюючи їх за видами виробництв, робіт і діяльності залеж­но від складової праці в різних галузях народного господарства, затверджують коефіцієнти співвідношення до мінімальної заро­бітної плати тарифних ставок для окремих професій робітників, щодо яких не застосовуються звичайні тарифні сітки.

Розміри посадових окладів керівників державних підприємств і організацій визначаються залежно від обсягу реалізації продук­ції (робіт, послуг) у натуральному або грошовому вимірі, від складності продукції, її конкурентоспроможності, показників ви­користання виробничих фондів, кількості працівників, результа­тів фінансово-господарської діяльності. Кошти на преміювання керівників визначаються в процентному відношенні до чистого прибутку від реалізації продукції.

До працівників установ і організацій охорони здоров'я, освіти, науки, культури та інших галузей, що фінансуються з бюджету, застосовуються тарифні ставки, визначені тарифними умовами.

Договірне регулювання заробітної плати виходить із системи та­рифних угод на міжгалузевому, галузевому та виробничому рівнях. На державному рівні таку угоду укладають Кабінет Міністрів України і профспілкові об'єднання з метою забезпечення ефекти­вного господарювання в державному секторі економіки, захисту соціально-економічних і трудових інтересів працівників, запобі­гання можливим негативним соціальним наслідкам економічних реформ.

Реальні доходи населення визначаються за допомогою мате­матичних розрахунків, які ґрунтуються на загальних показниках економічного та соціального розвитку країни, державного бю­джету, а також виходять із результатів наукових і соціальних до­сліджень. Реальні доходи можна обчислити за формулою

де Др — реальні доходи;

Дт — грошові витрати на придбання товарів;

Дн — натуральні доходи громадян;

М — матеріальне споживання у сфері послуг;

Вж — продукція індивідуального і житлово-кооперативного будівництва;

ЛЦ — зміна ціни на товари і послуги.

де Дт — грошові витрати на придбання товарів;

Д — зарплата, дивіденди, пенсії, допомога, стипендії, надходження з

фінансової системи, дохід домашніх господарств, яким розпоряджається власник, дохід від праці в колективних, фермерських господарствах тощо;

Ддр — оплата послуг, обов'язкові платежі, придбання лоте­рейних квитків;

АЗн — зміна в заощадженнях населення;

АЗ — зміна заборгованості за товари, придбані в кредит, та сальдо операцій за переказами та акредитивами.

Реальні доходи обчислюються для різних соціальних груп населення у розрахунку на одного зайнятого в тій чи тій сфері діяльності (виробництва) або на душу населення у такій послідов­ності:

1. Грошові доходи, всього.

2. Грошові доходи, що не реалізуються на придбання товарів.

3. Зміна заощаджень населення.

4. Сальдо операцій за переказами та акредитивами.

5. Грошові доходи, які реалізуються на придбання товарів

(1+2 + 3 + 4).

6. Натуральні доходи громадян.

7. Матеріальне споживання у сфері послуг.

8. Продукція індивідуального і житлово-кооперативного будів­ництва.

9. Кінцеві (реально використовувані) доходи у цінах відповід­ного року (5 + 6+7 + 8).

10. Індекс цін і тарифів.

11. Кінцеві (реально використовувані) доходи у порівнянних цінах (9: 10).

12. Середньорічна чисельність населення, млн чол.:

а) населення;

б) працюючих.

13. Реальні доходи, грн (11: 12):

а) на душу населення;

б) на одного працюючого.

14. Реальні доходи в базовому році, грн:

а) на душу населення;

б) на одного працюючого.

15. Індекс зростання реальних доходів:

а) на душу населення (13а: 14а);

б) на одного працюючого (136: 146).

4. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг

Для прогнозування рівня життя населення та його державного регулювання використовують показники соціальних гарантій на­селенню, такі як: прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет); величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна ве­личина «споживчого кошика» з продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пен­сія; стипендія; допомога та ін.

Споживчий бюджет — це балансовий розрахунок, який ха­рактеризує обсяг і структуру споживання населенням (або його окремими суспільними верствами) матеріальних благ і спожив­чих послуг. Споживчий бюджет складається з індивідуального бюджету, що формується індивідуальними доходами, та грошової «оцінки послуг, які надаються населенню із суспільних фондів споживання. Розрахунки споживчого бюджету проводять у цінах відповід­них років.

Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) — це балансовий розрахунок, який визначає такий обсяг доходів, який уможлив­лює задоволення потреб в їжі, одежі, предметах господарського вжитку, культурні запити на рівні мінімальних фізіологічних норм, достатніх для життєдіяльності здорової дорослої людини, розвитку дітей, збереження здоров'я людей похилого віку.

Мінімальний споживчий бюджет розраховується за статистич­ним, структурним і нормативним методами.

За статистичним методом існуюча структура споживання береться за мінімальну і використовується для формування міні­мального споживчого бюджету. Метод доповнюється бюджетни­ми обстеженнями, які дають змогу ліпше обґрунтувати обсяг і структуру споживчих витрат.

Структурний метод означає використання існуючого спів­відношення між видами витрат населення на придбання матері­альних благ і споживчих послуг, зокрема між продовольчими та іншими товарами для прогнозування структури бюджету на май­бутнє;

Нормативний метод спирається на використання науково об­ґрунтованих нормативів споживання матеріальних благ і послуг окремими громадянами чи їхніми сім'ями. Цей метод дає змогу встановити межу бідності, коли відтворення погіршується. За цією межею мінімальний споживчий бюджет уже не збігається навіть із прожитковим мінімумом.

При визначенні натурально-речової структури МСБ викорис­товують дані про склад мінімальних нормативних «споживчих кошиків». Мінімальний нормативний «споживчий кошик» (МНСК) включає збалансований набір товарів (послуг) за таки­ми основними статтями витрат людини: продукти харчування (хліб і хлібопродукти, м'ясо та м'ясопродукти, молоко та молокопродукти, масло, яйця, риба та рибопродукти, картопля, овочі та баштанні, фрукти, ягоди, олія, цукор і т. д.); непродовольчі товари (одяг, білизна, взуття, ліки, предмети сангігієни, меблі, предмети культурно-побутового та господарського призначення і т. п.); послуги (житлово-комунальні, культурно-просвітницькі, побутові, транспорту, зв'язку, перебування дітей у дошкільних закладах і т. п.).

Набір товарів (послуг), що включаються до МНСК, визнача­ється для різних соціально-демографічних груп населення на основі науково обґрунтованих норм з урахуванням регіональних особливостей і реальних можливостей економіки. Згідно з між­народними стандартами (рекомендаціями ФАО/ВООЗ) енерге­тична цінність продуктового набору МНСК має становити не менше 2546 ккал на добу. Норми споживання населенням про­дуктів харчування та склад МНСК розробляються Науково-дослідним інститутом харчування Міністерства охорони здоров’я України.

Для оцінки МСБ слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням всіх видів торгівлі Для цього відповідними статистичними органами проводяться систематичні спостереження за рівнем цін (тарифів). Для прогнозування МСБ використовуються дані про рівень цін у базовому році та прогнозна величина індексу цін (тарифів).

Закон України «Про прожитковий мінімум» дає визначення прожитковому мінімуму (ПМ), закладає правову основу для його встановлення, затвердження та врахування при реалізації держа­вою конституційної гарантії громадянам на достатній життєвий рівень.

Прожитковий мінімум — це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму люди­ни, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а та­кож мінімального набору непродовольчих товарів і мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб індивідуума.

Прожитковий мінімум застосовується для: загального оці­нювання рівня життя в Україні; встановлення розмірів мініма­льної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком; визначення права на призначення соціальної допомоги, розмірів соціа­льної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги по безро­біттю, а також стипендій та інших виплат; установлення вели­чини неоподаткованого мінімуму доходів громадян; формуван­ня державного бюджету та місцевих бюджетів; визначення дер­жавних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та за­безпечення населення послугами та об'єктами установ охорони здоров'я, освіти, культури, торгівлі, соціального обслуговуван­ня та інших.

До системи державного регулювання рівня життя входять: ін­дексація грошових доходів населення, компенсація за подорож­чання товарів, субсидування. Головна мета індексації — збере­ження життєвого рівня населення або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові до­ходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкоду­вання в разі втрати працездатності. Компенсація передбачає від­шкодування подорожчання окремих видів товарів і послуг (дитя­чого шкільного одягу, хліба, комунальних послуг) і передбачає виплату різниці у цінах громадянам або їх окремим групам. Суб­сидування — це вид грошової допомоги населенню для оплати споживання окремих видів товарів або послуг (житлові субсидії).

5. Державне регулювання оплати праці

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений у грошо­вому вимірі, який підприємства, підприємці, організації, устано­ви сплачують своїм працівникам за виконану роботу або надану послугу.

Заробітна плата як категорія ринкової економіки, по-перше, узгоджує інтереси виробництва із зацікавленістю працюючих у результатах праці; по-друге, стимулює продуктивність праці; по-третє, спонукає підвищення кваліфікації працюючих; по-четвер­те, вказує на необхідність поліпшення умов праці; по-п'яте, за­безпечує обсяг необхідних життєвих благ, які працівник має отримати в обмін на свою працю.

Оплата праці складається з двох частин — основної заробітної плати та додаткової оплати.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними роз­цінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодав­ством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, ін­ших заохочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодавством, або понад розміри, встановлені чинним законо­давством.

За сучасних умов застосовується державне та договірне регу­лювання оплати праці. Державне регулювання оплати праці здій­снюється за допомогою методів прямого і непрямого (опосеред­кованого) впливу на рівень оплати праці.

До методів прямого державного регулювання належить регулювання оплати праці з допомогою встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств. Держава застосовує й методи непрямого державного регулювання, зокрема через регулювання доходу, що спрямовується на оплату праці (регулювання фонду споживання), через оподаткування підприємств і доходів працівників та ін.

Соціальне партнерство — це система правових і організацій­них норм, принципів, структур, показників, угод, спрямованих на забезпечення взаєморозуміння і злагоди між партнерами (найма­ними працівниками, роботодавцями, державними органами вла­ди) в регулюванні соціально-трудових відносин.

Соціальне партнерство ґрунтується на таких принципах:

Ø визнання неоднаковості інтересів різних соціальних груп, право кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть
не збігатися з інтересами іншої групи;

Ø усвідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім'я соціального миру;

Ø у надання можливостей брати участь у прийнятті рішень щодо управління господарством, у розподілі створеного продукту.

Мінімальна заробітна плата — це встановлена державою ве­личина заробітної плати, нижче за яку не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місяч­ну (денну або годинну) норму праці або робочого часу. Мінімаль­на заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічно­го розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати, величини вартості прожиткового мінімуму (межі малозабезпеченості) та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.

В Україні діють єдині тарифні умови оплати праці, які скла­даються з Єдиної тарифної сітки оплати праці робітників і служ­бовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами.

Середня заробіт­на плата — це розмір заробітної плати працівника, визначений за певний період часу.

6. Регулювання ринку праці та зайнятості населення

Ринок праці — це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що прояв­ляються в процесі найму, оцінювання, звільнення працівників і встановлення розмірів компенсації за використану робочу силу.

Працездатний вік — це період активної трудової діяльності людини. Межі працездатного віку визначаються законодавчо: в Україні вони становлять 16—59 років для чоловіків і 16—54 роки для жінок.

Працездатне населення — населення, здатне до трудової діяль­ності без урахування віку, тобто та його частина, яка потенційно має необхідний фізичний розвиток, інтелект і знання для вико­нання роботи. У практиці обліку, аналізу та прогнозування вико­ристовується поняття «трудові ресурси», яке часто ототожнюєть­ся з поняттям «працездатне населення».

Трудові ресурси можна розглядати і як економічну категорію, і як планово-обліковий показник залежно від того, для чого це поняття використовується.

Трудові ресурси як економічна категорія виражають відноси­ни населення, яке володіє фізичною та інтелектуальною здатніс­тю до праці, відповідно до встановлених державою умов відтво­рення індивідуальної робочої сили.

Трудові ресурси як планово-обліковий показник — це чисель­ність населення, зайнятого в суспільному виробництві, а також незайнятого в ньому працездатного населення працездатного ві­ку. Цей показник використовується для розроблення балансів трудових ресурсів (що розглядатиметься далі).

Відповідно до законодавства України зайнятість населен­ня — це діяльність, пов'язана із задоволенням особистих і суспіль­них потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на держав­них підприємствах, а і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві, індивідуальна трудова діяльність, під­приємництво тощо, тобто діяльність, яка базується на праві віль­ного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на за­соби виробництва для виконання цієї праці.

Зайнятість з економічних позицій суспільства — це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість визначає економічний потен­ціал суспільства, рівень і якість життя населення в цілому, доб­робут окремих громадян.

Зайнятість із соціальних позицій — це зайнятість такими ви­дами діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, інших денних навчальних закладах, служба в армії, зайнятість у домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людь­ми похилого віку, участь у роботі громадських організацій.

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основними з яких є Закон України «Про зайнятість населення» (1991 р.)

Основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійс­нює Міністерство праці і соціальної політики. Це Міністерство відповідає за створення та модернізацію трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відпо­відальність за формування національної програми зайнятості на базі регіональних програм зайнятості, а також розробляє спеціаль­ні національні програми, мета яких — сприяти зайнятості певних груп людей (наприклад молоді, осіб, які тривалий час були без­робітними, тощо).

Для реалізації програми зайнятості в 1991 р. було створено Державну службу зайнятості (ДСЗ) як автономний орган при Мі­ністерстві праці та соціальної політики. До функцій ДСЗ віднесе­но: аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян, що звертаються до ДСЗ із питань працевлаштування; надання їм допомоги у працевлаштуванні; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення консультацій і професійної орієнтації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та пере­підготовки працівників, звільнених з підприємств, установ та ор­ганізацій; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для вико­нання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах сво­єї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснен­ня контролю за дотриманням підприємствами (установами, орга­нізаціями) законодавства про зайнятість населення.

Основним документом для прогнозування трудових ресурсів є зведений баланс трудових ресурсів, який складається з чотирьох роз­ділів: 1. Чисельність населення; 2. Чисельність трудових ресурсів; 3. Розподіл трудових ресурсів за підприємствами (установами, орга­нізаціями) різних форм власності та господарювання; 4. Розподіл за­йнятих за сферами і галузями національної економіки.

Державне регулювання ринку праці та зайнятості використо­вує певні правові, організаційні та наукові важелі. Вони забезпечують управління ринком праці та стимулювання зайнятості на­селення.

Правові заходи. Головним фактором правового регулювання ринку праці є Закон України «Про зайнятість населення», зміни і доповнення до нього, інші закони, підзаконні акти та розпорядчі документи уряду.

Організаційні заходи. Заходи регулювання зайнятості поділя­ються на активні та пасивні.

Активними є такі заходи:

ü створення додаткових сфер зайнятості (реструктуризація економіки, створення додаткових робочих місць на державних підприємствах; субсидування створення нових робочих місць у приватному секторі; створення умов для іноземного інвестуван­ня, організація громадських робіт; сприяння розвитку малого біз­несу, підприємництва, створення умов для самозайнятості грома­дян тощо);

ü професійна орієнтація населення, підготовка, перепідготов­ка та підвищення кваліфікації кадрів;

ü посилення територіальної т

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: