Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







ТЕМА 8. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН ТА ІНФЛЯЦІЇ





 

План теми

1. Необхідність і методи державного регулювання цін.

2. Антиінфляційна політика.

Література для вивчення теми: 1, 7, 10,15, 22, 23.

 

Ціна є одним з найважливіших інструментів регулювання
економіки. її регулювальний вплив на економіку охоплює багато
напрямів. За допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень НТП, підвищення якості товарів тощо.

Ціни впливають на макроекономічні показники — реальний ВВП, ВНП, продуктивність суспільної праці, інфляцію, рівень до­бробуту населення (рис. 1). Це зумовлює необхідність їх держав­ного регулювання з метою забезпечення оптимізації. Світова прак­тика господарювання засвідчує, що державне регулювання цін іс­нує в усіх країнах. Однак форми і засоби державного впливу — різні і залежать від стану соціально-економічного розвитку країни.

 


 

Рис.1 Взаємозв’язок цін з основними макроекономічними показниками

 

Регулювальні функції ціна найефективніше може виконувати
лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових факторів. Але як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін
у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного впливу на процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни.

В Україні державне цінове регулювання регламентується Законами України «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за порушення його, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання закони доповнюються та конкретизуються рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами Уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять
загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої
групи належить Міністерство економіки України, до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення
спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення
відповідних пропозицій щодо регулювання цін і стримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на транспортування його територією України та роздрібних цін на газ для населення.

Управління з питань ціноутворення місцевих державних адміністрацій мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні
ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову
енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні
державні та комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні
торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські
засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну
тару тощо.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої
влади, установлюючи ціни, як правило, погоджують свої рішення
з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком України). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів і пасажирів залізничним транспортом, Міністерство
зв'язку — тарифи на основні послуги зв'язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб.

Тому, впливаючи на ціни, державні органи, які регулюють економіку, можуть впливати у бажаному напрямі на інші об'єкти.

Отже, державне регулювання цінполягає у впливі держави за допомогою правових, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою (це загальна, стратегічна мета) сприяння стабільному соціально-економічному розвитку країни за рахунок (це тактичні цілі ціпового регулювання):

Ø недопущення інфляції;

Ø сприяння нормальній конкуренції;

Ø підтримання прожиткового мінімуму;

Ø забезпечення нормальної рентабельності стратегічно важливих і соціально значущих видів діяльності (енергетики, сільського господарства, ЖКГ тощо).

Державне регулювання цін здійснюється шляхом (форми державного регулювання цін):

♦ обмеження рівня цін;

♦ запровадження податків, які призводять до вилучення доходів у виробника або споживача;

♦ підтримку цін через дотації.

При цьому методи, за допомогою яких здійснюється вплив на ціни (регулювання цін) з боку держави, бувають двох типів: прямі і непрямі.

Прямі методи регулювання цін охоплюють:

♦ встановлення державою фіксованих цін і тарифів на найважливіші товари та послуги (наприклад, на мінеральну сировину, електроенергію, залізничні, поштові, телеграфні тарифи тощо);

♦ застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення;

♦ запровадження декларування зміни цін (означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися з відповідним обґрунтуванням такого підвищення у відповідні органи для отримання дозволу на це, а у разі підвищення рівня регульованих цін без декларування або вище задекларованого і встановленого дозволом рівня, до порушників застосовують штрафні санкції);

♦ заморожування, блокування цін на певний період наприклад, на нафтопродукти до 01.06.2005);

♦ запровадження граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;

♦ надання цінових субсидій суб'єктам господарювання;

♦ встановлення цін на підакцизні товари;

♦ введення або відміна ПДВ, мита, акцизів на імпортну продукцію (наприклад, на нафтопродукти у період посівної кампанії, кризи на нафтовому ринку тощо);

♦ цінове дотування виробників певних товарів (наприклад, виробників соціально важливих споживчих товарів, зокрема виробництва м'яса у фермерських господарствах тощо):

♦ укладання договорів про ціни між підприємствами і державою;

♦ санкціонування урядовими організаціями завищення витрат виробництва (у собівартість включаються завищені амортизаційні відрахування, відрахування у різноманітні фонди).

Непрямі (опосередковані) методи державного регулювання цін охоплюють:

♦ диференціацію рівня ставок товарних податків, зниження їх рівня чи повна відміна на товари першої необхідності, житло, ліки тощо (наприклад, ПДВ, акцизів);

♦ зміни облікової ставки, податків, розміру грошової емісії тощо;

♦ пільгове оподаткування певних категорій платників податків суб'єктів господарювання-виробників продукції (наприклад, СП, виробників певних товарів у межах державних цільових програм (автомобілів, ліків, соціального житла тощо));

♦ пільгове кредитування (наприклад, виробників сільськогосподарської продукції тощо);

♦ введення або відміну обмежень у зовнішній торгівлі;

♦ зміну ставок ввізного мита;

♦ запровадження граничних рівнів рентабельності;

♦ диктування цін у тих сферах виробництва, де значна частка держави або держава виступає великим покупцем чи замовником (продукція ВПК, будівництво тощо).

Класифікацію форм і методів державного регулювання цін наведено на рис. 8.1.

Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних ці-
лей державної економічної політики. Можна виділити декілька
найтиповіших цілей, кожній з яких відповідають певні методи
державного впливу на ціноутворення:

1. Запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як
правило, ставиться, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні
гострий дефіцит основних товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов вдаються переважно до політики
прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види
товарів і послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

 


 

 

2. Стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування
спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до
нормального рівня. За таких умов найбільшого поширення набули такі методи: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів підвищення їх, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціально важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Ці методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.

3. Забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім
верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів.
Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої
ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад, акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності.

4. Захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигідним імпортування іноземних товарів. І навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам
держава використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їхні ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування, ліцензування).

5. Стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. Зазначені методи мають як недоліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами економічно розвинених країн.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Контроль за
додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних
органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є: здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін; захист законних інтересів громадян; викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін; експертиза економічного обґрунтування цін
і тарифів; установлених підприємствами незалежно від форм власності і господарювання.

Інфляція- це грошове явище, яке характеризується загальним підвищенням цін та зниженням купівельної спроможності національної грошової одиниці внаслідок перевищення випуску грошей над зростанням реального виробництва, виходячи з монетарного правила.

Розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат (пропозиції).

ð Інфляція попиту виникає внаслідок виникнення надлишкової платоспроможності в економіці, спричиненої надлишком в ній грошей. Перевищення сукупного платоспроможного попиту над пропозицією, яка не змінюється або зростає надто повільно порівняно з платоспроможним попитом, призводить до інфляційного зростання цін і знецінення національної грошової одиниці. Зумовлюють інфляційний попит безпосередньо грошові чинники (чинники, що безпосередньо впливають на грошову масу, пропозицію грошей в економіці, а отже, і на платоспроможний попит): надмірна грошова емісія, надто висока швидкість обертання грошей, занижений курс національної валюти щодо іноземної валюти, незадовільний стан і недосконалість фінансово-кредитної системи, помилки НБ й уряду у грошово-кредитній та бюджетно-фінансовій політиці тощо.

ð Інфляція витрат (інфляція пропозиції) виникає внаслідок зростання витрат виробництва і собівартості продукції під впливом підвищення заробітної плати, цін на сировину, матеріали, устаткування, тарифів на послуги тощо. Причинами, що зумовлюють інфляцію витрат, є так звані "негрошові", у тому числі (передусім у цій групі) виробничі чинники: витратний характер економіки, високий рівень монополізації виробництва, низький рівень або й відсутність конкуренції, недоліки у ціновій політиці, структурні диспропорції в матеріальному виробництві і ціновій політиці, низький рівень продуктивності праці й високий рівень матеріало- та енергомісткості продукції, високі податкові і кредитні ставки, неналежний рівень інновацій в економіці, відсутність стимулів розвитку виробництва тощо. Наслідком впливу цих причин є збільшення витрат виробництва і підвищення собівартості продукції, що призводить до зростання цін (інфляції). Слід відзначити, що підвищення цін внаслідок інфляції витрат потребує збільшення зарплат і соціальних відрахувань, що, з одного боку, зумовлює подальше (спіральне) зростання виробничих витрат (собівартості), отже, і цін на продукцію, а з другого боку, зумовлює (через зростання зарплат і соціальних виплат) підвищення платоспроможного попиту і, як результат - інфляцію попиту. Таким чином, можна зробити висновок, що:

- інфляція витрат має спіральний характер;

- між чинниками інфляції витрат та інфляції попиту (і навпаки) існує тісний взаємозв'язок:

- інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і породжує спад виробництва та скорочення зайнятості.

Водночас інфляція є не уникне ним явищем сучасного економічного життя, свого роду ентропією в економіці. Уникнути її, а тим більше повністю ліквідувати практичне неможливо та й непотрібно. Бо, як показує досвід країн з ринковою економікою, помірна стабільна та передбачувана інфляція не тільки не завдає великої шкоди економіці, а, навпаки, стимулює інвестиційний та інноваційний процеси, підвищення ефективності використання ресурсів, пожвавлення виробництва та сприяє підвищенню продуктивності праці і зростанню зайнятості. Недопустимим є тільки неконтрольоване зростання (понад 6-10% на рік) інфляції, яке сприяє розвитку негативних, кризових явищ і процесів в економіці: скорочення інвестиційного попиту, зниження виробництва. скорочення реальних доходів населення, зростання бідності та безробіття тощо.

З метою стримування інфляції та зменшення негативних наслідків її впливу на економіку держава розробляє та здійснює антиінфляційну політику.

Антиінфляційна політикастановить комплекс регуляторних заходів, спрямованих на боротьбу : інфляцією та на обмеження масштабів інфляційних наслідків.

 

Для вироблення і реалізації антиінфляційної політики держава в особі уряду і НБУ розробляє так звану антиінфляційну програму, в якій визначає мету, завдання антиінфляційної діяльності держави та способи їх реалізації.


 

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем ДРЕ, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків держава здійснює антиінфляційну політику (рис. 8.2).


Антиінфляційна політика управління попитом мас назву дефляційної політики: ґрунтується на регулюванні платоспроможного попиту з метою його обмеження через застосування заходів грошово-кредитної, бюджетної та структурно - інвестиційної політики.

Заходи грошово-кредитної політики спрямовуються на обмеження грошової маси в обігу і його стабілізацію. Серед основних інструментів грошово-кредитної політики в антиінфляційному контексті слід виділити інструменти, які впливають на пропозицію і ціну грошей на грошовому ринку:

ð облікову ставку (підвищення облікової ставки);

ð норму обов'язкових резервів (її підвищення) ;

ð операції з ЦП на відкритому ринку (продаж НБ ЦП КБ).

Окрім регулювання грошової пропозиції, під час антиінфляційної політики за дефляційною моделлю (моделлю регулювання попиту) треба звертати увагу на, і регулювати, товарне насичення ринку, товарне забезпечення грошової маси, оскільки співвідношення товарної і грошової маси на ринку безпосередньо визначає динаміку цін і вартість грошової одиниці, а отже, інфляцію. Тому у разі збільшення обсягів виробництва товарів і послуг, навіть у разі зростання грошової маси досягають позитивних антиінфляційних результатів (зниження темпів інфляції). Для стимулювання або запобігання зниження виробництва у контексті антиінфляційного регулювання в напрямку недопущення зниження рівня товарного забезпечення грошей застосовують заходи структурно-інвестиційної політики,зокрема:

ð сприяння розвитку підприємництва;

ð обмеження монополізму та розвиток конкуренції;

ð проведення раціонального протекціонізму щодо національного виробника;

ð залучення іноземних інвестицій;

ð запобігання відпливу капіталу за кордон.

Заходи бюджетної політики в контексті антиінфляційного регулювання економіки ґрунтуються на скороченні дефіциту ДБ як основного чинника інфляції попиту, дія якого зумовлена дефіцитним фінансуванням державних видатків, а отже, збільшенням грошової маси в обороті, не забезпеченої матеріальними ресурсами (товарами і послугами). Скорочення бюджетного дефіциту досягають за рахунок збільшення доходів бюджету і скорочення бюджетних витрат. Причому існують різні варіанти (сценарії) способів збільшення доходів та скорочення бюджетних асигнувань, доцільність використання яких залежить від мети, строків і завдань антиінфляційного регулювання, характеру інфляційних процесів, загальногосподарської кон'юнктури наслідків бюджетних антиінфляційних заходів для економіки в цілому та окремих її процесів, секторів, підприємств, верств населення тощо, а також їх взаємозв’язків. Так, збільшити доходи бюджету можна і за рахунок підвищення податків, і за рахунок зменшення ставок податків за збільшення податкової бази. Але зниження ставок податків, у свою чергу, стимулюватиме інвестиційний попит підприємств та споживчий : тип населення, що матиме додатковий позитивний антиінфляційний ефект. І навпаки, збільшення ставок податків негативно впливатиме і на споживання, і на виробництво та інвестиції, що матиме негативний антиінфляційний ефект у довгостроковому періоді. Цей принцип лежить в основі так званої неокеїйнсіанської концепції. Скорочення державних податків у напрямку підтримки підприємств також може мати негативні наслідки для Фінансування бюджету (а отже, для с тримання інфляції) у довгостроковому періоді з точки зору зростання соціального навантаження на бюджет у результаті банкрутства цілої низки підприємств дотаційних галузей (наприклад, АПК) за умови зменшення їх бюджетної підтримки (дотацій) і зростання, у зв'язку з цим, рівня безробіття. Тому до проблеми скорочення державних витрат треба підходити також виважено, враховуючи як позитивні, так і негативні наслідки скорочення державних витрат для НЕС у цілому і для інфляційних процесів зокрема. Одним зі способів не інфляційного фінансування дефіциту ДБ вважається випуск і реалізація державних ЦП.

Антиінфляційна політика управління витратами полягає у стримуванні інфляції через регулювання витрат виробництва. Доцільна та ефективна ця антиінфляційна політика у випадках, коли витрати виробництва, а саме їх підвищення є основним чинником інфляції. Цю політку ще називають антиінфляційною політикою доходів, оскільки її суть полягає у прямому обмеженні зростання цін, з одного боку, та обмеженні зростання доходів - заробітної плати як основного елементу виробничих витрат (собівартості продукції), з іншого, що має подвійний вплив на інфляцію, бо гальмує її спіральний саморозвиток. Серед конкретних заходів антиінфляційної політики доходів можна виділити:

 

ð прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати шляхом їх фіксації на певному рівні;

ð обмеження рівня цін у певних розмірах;

ð укладання угод про цінову політику з галузями;

ð обмеження зарплати за допомогою податків (запровадження диференційованих ставок

ð податку на прибуток залежно від темпів зростання ціп на вироблену продукцію і заробітної плати);

ð запровадження єдиного соціального податку (20% до ФЗП)

ð обумовлення темпів зростання заробітної плати у колективних угодах тощо.

Особливе місце серед типів антиінфляційної політики займає адапційна політика, спрямована на пристосування до інфляції. Цей тип політики реалізується через механізми індексації доходів і погашення інфляційних очікувань.

Індексація доходів може бути:

- одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги;

- періодичною - за умов безперервного зростання цін.

Але індексація не усуває інфляції, а лише пом'якшує її негативний вплив. У свої: чергу індексація за умов бюджетного дефіциту, що фінансується за рахунок грошово: емісії, може виступити як інфляційний чинник.

Погашення інфляційних очікувань полягає у подоланні побоювань суб'єктів НЕС щодо знецінення заощаджень та подорожчання товарів, щоб не допустити скорочень; і припинення заощаджень та збільшення ажіотажного поточного попиту, який зумовлює зростання цін і подальше посилення адаптивних інфляційних очікувань і т.д., що запускає спіральний самочинний механізм інфляції.

Проведення ефективної інфляційної політики вимагає неоднозначного: а комплексного підходу до вирішення проблеми зростання цін та знецінення національно: і грошової одиниці, який повинен враховувати різні чинники та способи усуненні інфляції і їх взаємозв'язки.

 

 







ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2023 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.