Міжнародні організації як суб’єкти міжнародного приватного права

У МПП виділяються два типи міжнародних організацій:

- міжнародні міждержавні (міжурядові) організації (ММО) – створюються на підставі міжнародного договору, учасниками якого і, відповідно, членами даних організацій виступають держави або інші суверенні суб’єкти міжнародного публічного права;

- міжнародні неурядові організації (MHO) – створюються на підставі норм національного права певної держави та їх учасниками (членами) є суб’єкти приватного права (національні фізичні та юридичні особи).

Правовий статус ММО визначається міжнародними договорами про створення ММО, про розміщення її штаб-квартири і представництв на території окремих держав, про статус персоналу тощо, а також внутрішніми документами самої організації (наприклад, Статутом міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол від 13.06.1956 р.). Договори про створення ММО можуть носити міждержавний, міжурядовий або міжвідомчий характер (залежно від рівня державних органів, що укладають договір). До числа ММО відносяться ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Всесвітня торгова організація, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок, Міжнародна організація охорони здоров’я, Міжнародна організація праці та ін.

ММО є міжнародними юридичними особами. Так, ст. 8 Маракешської Угоди про створення Всесвітньої торгової організації 1994 р. закріплює: «ВТО є юридичною особою і наділлється всіма її Членами такими правомочностями, які можуть бути необхідні для здійснення її функцій». Статус юридичної особи забезпечує можливість участі ММО в приватноправових відносинах – завдяки даному статусу ММО може мати рахунки в банках, набувати або орендувати майно, необхідне для її діяльності, користуватися послугами енергопостачання, водопостачання, послугами поштової, телефонної та інших засобів зв’язку, наймати трудовий персонал, страхувати своє майно, надавати кредити і гранти, здійснювати господарську діяльність тощо.

Правовідносини з участю ММО підпадають під сферу дії норм МПП лише у разі, коли дана організація вступає у приватноправові відносини з фізичними або національними юридичними особами. Якщо дані правовідносини не врегульовані нормами міжнародного договору або внутрішніми документами самої ММО, прийнятими відповідно до міжнародного договору, то в субсидіарному порядку застосовується право країни місцезнаходження штаб-квартири або представництва відповідної міжнародної організації. Підставою для застосування норм національного права є відповідні положення міжнародного договору, при їх відсутності застосування національного права до регулювання діяльності ММО неможливе (через її суверенність та юрисдикційні імунітети).

Слід зазначити, що в цілому статус ММО набагато більш наближений до статусу іноземної держави, ніж до статусу іноземної юридичної особи.

Другий різновид міжнародних організацій, MHO, відноситься до категорії національних юридичних осіб, що поширюють свою діяльність на територію декількох держав і що мають, як правило, в числі своїх членів осіб різної державної належності.

MHO завжди мають належність до певної держави (національність), підкоряються її юрисдикції, а також юрисдикції тих держав, де здійснюється діяльність MHO. З позицій МПП дані організації розглядаються як звичайні національні, а не міжнародні юридичні особи.

Держава як суб’єкт МПП

Держава може вступати у відносини не тільки з рівними за правовим статусом суб’єктами – іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями, але й зі звичайними фізичними і юридичними особами. У тому випадку, коли ці особи є для даної держави іноземними, а відносини – приватноправовими, ці відносини підпадають під регулювання норм МПП.

Можна привести наступні найтиповіші приклади участі держави у відносинах невладного характеру:

- продаж державних цінних паперів іноземцям;

- створення підприємств та інших організацій сумісно з іноземними юридичними особами, придбання акцій зарубіжних компаній;

- придбання, спадкування майна, що знаходиться за кордоном, або майна іноземців;

- укладення концесійних договорів, угод про розподіл продукції та інших договорів подібного роду з іноземними компаніями;

- видача гарантії за зовнішньоекономічним договором (контрактом);

- укладення договорів оренди відносно майна, що знаходиться за кордоном; передача майна в оренду іноземним фізичним і юридичним особам тощо.

В області майнових відносин держава виступає як особливий суб’єкт права, оскільки не є юридичною особою. Не існує, такого правопорядку який наділяв би державу цим статусом. Західними юристами була розроблена широко відома теорія «розщеплювання» держави на дві особи: 1) якщо вона діє як носій суверенної влади, то це одна особа, а 2) якщо вчиняє правочин, то це вже інша особа, що повинна бути прирівняна до інших юридичних осіб.

Діяльність держави як учасника приватноправових відносин слід відмежовувати від діяльності державних підприємств як самостійних господарюючих суб’єктів. Останні виступають в цивільно-правовому обороті від свого імені, а не від імені держави.

Держава є особливим учасником приватноправових відносин, оскільки володіє імунітетом.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідкорення однієї держави юрисдикції іншої держави. Імунітет базується на рівності держав, їх суверенітеті, принципі «рівний над рівним не має влади».

Імунітетом користується держава, що діє через систему своїх органів. Державні установи, організації та інші утворення користуються імунітетом тільки при безпосередньому здійсненні ними державної влади. Імунітет розповсюджується і на офіційних представників держави, що діють в даній якості.

У теорії і практиці держави розрізняють декілька видів імунітету:

1. Юрисдикційні (судові) імунітети:

а) судовий – непідсудність однієї держави судам іншої держави – неможливість залучення держави як відповідача у справі, порушеній судом іншої держави;

б) імунітет від попереднього забезпечення позову означає, що не можна в порядку попереднього забезпечення позову вживати без згоди держави які-небудь примусові заходи відносно її майна;

в) імунітет від примусового виконання рішення полягає в тому, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання рішення, винесеного проти даної держави.

2. Імунітет власності держави означає, що власність держави користується недоторканністю. Вона не може бути піддана примусовому відчуженню, арешту та іншим примусовим заходам, її не можна насильно утримувати на іноземній території. До власності держави не можуть застосовувати не тільки примусові заходи судового характеру, але і адміністративні заходи. Вона не може бути об’єктом стягнення за всякого роду позасудовими вимогами. Органи іншої держави не можуть розглядати питання про те, чи належить власність іноземній державі, коли вона знаходиться в її володінні, якщо іноземна держава заявляє, що майно належить їй (доктрина «державного акту» - згідно даній доктрині суди однієї держави не повинні виносити ухвали щодо актів уряду іншої країни, вчинених на її території (наприклад, актів про конфіскацію або реквізицію власності іноземців)). Державна власність користується імунітетом навіть тоді, коли вона знаходиться у володінні особи, яка не володіє імунітетом.

3. Імунітет від дії іноземного права (виділяється не всіма авторами) означає неможливість застосування до правовідносин з участю держави іноземного права (без згоди даної держави), а також неприпустимість екстериторіальної дії іноземного права без згоди тієї держави, на території якої застосовується дане іноземне право. Так, розпорядження уряду США, адресоване банкам на території США та їх філіалам за кордоном, про заборону проводити які-небудь виплати Лівійській республіці було визнано британським судом незаконним і таким, що порушує територіальний суверенітет.

4. Імунітет правочинів означає, що правочини держави з іноземними фізичними або юридичними особами повинні регулюватися правом даної держави, якщо інше не встановлене угодою сторін (даний імунітет розглядається як різновид прояву імунітету від дії іноземного права).

Усі ці види імунітету пов’язані між собою, тому що їх основа одна – суверенітет держави, який не дозволяє застосовувати відносно держави які-небудь примусові заходи.

Той факт, що держава володіє суверенітетом та різними видами імунітету зовсім не перешкоджає їй виступати учасником різних приватноправових відносин. Спірним є питання, чи зберігається в держави її особливе правове положення, її імунітет при вступі до подібних відносин?

Судова практика і законодавство зарубіжних країн вирішує дані проблеми іншим чином, відповідно до доктрини функціонального або обмеженого імунітету.

Прихильники доктрини функціонального імунітету вважають, що оскільки держава здійснює комерційну діяльність або іншу діяльність приватного характеру на території іншої держави, вона тим самим відносно подібного роду діяльності та угод, що укладаються при цьому, відмовляється від імунітету і ставить себе в положення приватної особи. Як наголошувалося в одній з судових справ США: «Він (уряд, що уклав звичайний торговий правочин) виступив як торговець і повинен залишатися торговцем: його можна притягувати до суду за порушення договору і вчинення неправомірних дій, як і будь-якого іншого торговця». При цьому саме в функції суду входить визначення характеру дій держави – чи діяла вона як суверен, здійснюючи акт владарювання, виконуючи свої публічні функції, або як приватна особа. Вперше цей вид суверенітету був сформульований в рішеннях суду Бельгії (1857 р.) і суду Італії (1883 р.). На доктрині функціонального імунітету заснований Закон США «Про імунітет іноземної держави» 1976 р., Закон Австралії «Про імунітет іноземної держави» 1984 р. Практика показує, що в більшості випадків дуже складно розмежувати приватноправову і публічно-правову діяльність держави (купівля спорядження для армії, управління автомобілем, що доставляє дипломатичну пошту та ін.). Входження іноземного суду в розгляд цих питань, тобто юридична кваліфікація дій суверенної іноземної держави вже може розглядатися як порушення його імунітету.

Концепція обмеженого імунітету побудована на виділенні вичерпного переліку дій (ситуацій), коли імунітет держави не визнається. На концепції обмеженого імунітету базується Європейська конвенція про імунітет іноземних держав (Базель, 1972 р.), в якій Україна не бере участь.Конвенція закріплює загальний принцип імунітету держави від іноземної юрисдикції, а потім формулює докладний перелік випадків, коли імунітет держави обмежується.

Імунітет не визнається:

а) якщо держава вступає у справу як позивач або третя особа, а також якщо вона висуває зустрічний позов;

б) якщо держава посилається на імунітет після винесення іноземним судом рішення по суті;

в) якщо держава відмовилася від імунітету в міжнародному договорі, контракті, складеному у письмовій формі, або дала ясно виражену згоду на розгляд спору, що вже виник, в іноземному суді;

г) якщо держава дала ясно виражену згоду на арбітражний розгляд спору, то вона не володіє імунітетом в судах тієї держави, на території якої повинен буде здійснюватися арбітражний розгляд;

д) якщо спір виник по комерційному або трудовому контракту, у зв’язку з нерухомістю, участю в юридичних особах, вимогами про відшкодування збитків, охороною промислової власності, а також у зв’язку з промисловою, комерційною або фінансовою діяльністю бюро, агентства або іншої установи іноземної держави в державі суду. При цьому відносини, з приводу яких пред’явлений позов, повинні мати місце на території країни суду.

Абсолютний імунітет означає право держави користуватися імунітетом у повному обсязі, усіма його елементами; він поширюється на будь-яку діяльність держави і будь-яку її власність. Єдине обмеження імунітету держави можливе тільки за умови прямо вираженої її згоди. Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлумаченнята застосування імунітету, яке полягає в тому, що подання позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Зважаючи на спадщину минулого, залишену Україні радянською доктриною, вітчиз­няна теорія і практика визнає принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходить із того, що держава не перестає бути сувереном в економічному обігу. Вона не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

Кожна з розглянутих вище доктрин – абсолютного, функціонального і обмеженого імунітету – володіє істотними недоліками.

Доктрина абсолютного імунітету, прагнучи забезпечити суверенітет держави, ставить державу в привілейоване положення щодо іноземних приватних осіб, не дозволяючи останнім пред’являти позови до іноземних держав в судах своєї країни. Крім того, держава, підтримуючи доктрину абсолютного імунітету, не здатна захистити себе від дії іноземних судів держав, що підтримують концепцію функціонального або обмеженого імунітету. Така держава фактично обмежує права власних фізичних і юридичних осіб, не дозволяючи їм пред’являти в місцеві суди позови до іноземних держав, що порушують їх права. Для України це питання є особливо актуальним, оскільки матеріальне положення більшості вітчизняних фізичних і юридичних осіб не дозволяє їм подавати позови і захищати свої інтереси в іноземних судах. А українські суди відмовляються приймати позови до іноземних держав або виконувати рішення, винесені проти цих держав.

Доктрини функціонального і обмеженого імунітету, захищаючи права приватних осіб, часто приводять до порушень суверенітету іноземної держави і, як показує міжнародна практика, можуть використовуватися в політичних цілях (в рамках здійснення дій по забезпеченню позовів або виконанню рішень проти іноземних держав проводиться накладення арештів на військові судна і урядові літаки, вилучення дипломатичної пошти тощо). Здійснення процесуальних дій примусового характеру проти іноземної держави часто приводить до міжнародних конфліктів, ускладнень або навіть розриву дипломатичних відносин.

Висновки: розглянувши дану тему, миотримали уявлення про можливий суб’єктний склад міжнародних приватних правовідносин, об’єм правоздатності та дієздатності, правовий статус тощо. Отже, суб’єктами МПП можуть бути не тільки фізичні та юридичні особи, але й особи публічного права, коли вони вступають в цивільні або інші правовідносини чи порушують приватні інтереси.

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: