Державна система управління трудовими ресурсами

Державна система управління трудовими ресурсами включає сукупність органів державної законодавчої, виконавчої і судової влади й управління, централізовано регулюють основні соціально-трудові відносини, а також методи управління і механізм їх використання.

Трудовий кодекс регламентує трудову поведінку в різних ситуаціях (прийом на роботу, звільнення, охорона праці, компенсації працівникам, відпустки тощо) представників адміністрації, найманих працівників, профспілок. Закон про банкрутство підприємств в окремих статтях регулює відносини між трудовим колективом і адміністрацією у разі санації (банкрутства) підприємства, охоплюючи більш вузьке коло питань (виплата заробітної плати і порядок звільнення). У законодавстві закріплені права й обов'язки сторін в таких питаннях, як захист від дискримінації, застосування дитячої праці, безпека, гігієна праці тощо. Законодавча влада здійснює ухвалення законів, що містять обов'язкові правила поведінки, в тому числі в області соціально-трудових відносин.

Органи виконавської влади здійснюють виконання законів, на них покладається виконавчо-розпорядча діяльність. Судові органи здійснюють правосуддя: покарання порушників, розв`язання проблем, конфліктів, пов'язаних із застосуванням трудового законодавства. У вирішенні ряду соціально-трудових проблем важливу роль відіграють профспілки. Через профспілку працівники і працедавці домовляються з таких питань, як форма, система, розмір оплати праці, грошові винагороди, допомоги, компенсації, доплати; механізм регулювання оплати праці, виходячи із зростання цін, рівня інфляції; зайнятість працівників, тривалість робочого часу й часу відпочинку, а також відпусток; заходи з поліпшення умов і охорони праці; медичне і соціальне страхування; інтереси працівників при приватизації підприємств і відомчого житла; техніка безпеки і охорона здоров'я працівників на виробництві.

Керівництво роботою із забезпечення єдиної державної політики в області праці, зайнятості й соціальних питань здійснює і одночасно координує Міністерство охорони здоров'я і соціального розвитку. Основними його завданнями є: вироблення політики в соціально-трудовій сфері; координація всієї роботи в соціально-трудовій сфері в країні; розробка основних напрямів соціальної політики уряду; підготовка рекомендацій щодо регулювання оплати праці, формування правової і нормативної бази регулювання соціально-трудових відносин; участь в укладанні генерального і галузевих (тарифних) угод; регулювання ринку праці, зайнятості населення тощо.

До державних органів управління людськими ресурсами відносяться центральні й місцеві органи влади й управління. Центральним органом є Кабінет Міністрів (уряд), що об'єднує міністерства і відомства: праці; освіти; молоді й спорту; охорони здоров'я; культури; соціального забезпечення; торгівлі й громадського харчування; житлово-комунального господарства; побутового обслуговування населення і т. ін. У структуру місцевих органів управління входять відповідні підрозділи, які організують роботу безпосередньо у вказаних областях управлінської діяльності. Здійснюють цю роботу і в центральних, і в місцевих органах влади державні службовці. Система органів державного управління людськими ресурсами умовно підрозділяється на три блоки:

- органи управління соціальним розвитком, що забезпечують постійне поліпшення мережі громадського харчування і побутового обслуговування, житлово-комунального господарства, торгівлі продовольчими і промисловими товарами, а також охорони здоров'я людей, розвитку культури і мистецтва, організації спорту і активного відпочинку;

- міністерства і відомства, які організують державне управління демографічними процесами, а також у сфері освіти, професійної орієнтації, зайнятості, праці й соціального забезпечення;

- орган управління державною службою, який через підвідомчі підрозділи здійснює підбір, підготовку, розстановку і раціональне використання державних службовців, тобто конкретних людей, які мають забезпечувати оптимальне функціонування перших двох блоків системи органів державного управління людськими ресурсами.

Таким чином, метою державної діяльності першого блоку системи органів управління людськими ресурсами є менеджмент соціального розвитку, спрямований перш за все на відновлення і вдосконалення кадрового потенціалу; другого - управління підготовкою, працею і соціальним забезпеченням працівників різних сфер і галузей організації суспільства; третього - менеджмент кадрів управління, здатних ефективно керувати всією державною системою управління людськими ресурсами.

У регіональному органі державного управління під керівництвом першого голови адміністрації можуть бути об'єднані структурні підрозділи (управління, відділи, центри, бюро), що забезпечують:

- соціальний розвиток населення регіону (управління торгівлі і громадського харчування, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, охорони здоров'я, культури тощо);

- управління підготовкою, зайнятістю, організацією праці і соціальним забезпеченням (регіональні органи управління освітою, з праці, соціального забезпечення, регіональні центри зайнятості і центри професійної орієнтації);

- підбір, підготовку, розстановку і раціональне використання кадрів регіональних органів управління людськими ресурсами (структурні підрозділи управління державною службою).

На рівні галузі перший заступник міністра з питань праці, кадрів і соціального розвитку керує відповідними структурними підрозділами, що забезпечують:

− створення необхідних умов для оптимального формування і відновлення людських ресурсів конкретної галузі господарства (управління житлово-побутового обслуговування працівників, управління соціально-культурного обслуговування, відділ соціального планування);

− організацію ефективного підбору, підготовки і розстановки кадрів на різних ділянках управлінської і виробничої діяльності (управління кадрів, управління підготовки кадрів, галузевий центр професійної орієнтації);

− раціональне використання людських ресурсів галузі за рахунок науково обґрунтованої організації праці і управління, поліпшення умов і охорони праці, створення ефективної системи мотивації праці й соціального захисту працівників (управління умов і охорони праці, управління організації і оплати праці, галузевий центр наукової організації праці і управління).

Сучасна кадрова служба підприємства і організації включає різні структурні підрозділи, що забезпечують:

− житлово-побутове і соціально-культурне обслуговування працівників (поліпшення житлових умов, організація побуту і дозвілля, розвиток громадського харчування і торгівлі, будівництво об'єктів соціально-культурного призначення, турбота про сім'ї і підростаюче покоління, підвищення культурного і загальноосвітнього рівня працівників, охорона здоров'я й т. ін.);

− поліпшення умов, оплати і організації праці (впровадження сучасних методів наукової організації праці і управління, нормування і стимулювання праці, проектування організаційних структур і штатів, підвищення рівня виробничої культури і безпеки праці, задоволеності працею і соціального захисту працівників);

− ефективний підбір, підготовку, розстановку і використовування кадрів (впровадження сучасних процедур найму і відбору персоналу, підготовки і перепідготовки, підвищення кваліфікації і стажування, оцінки і атестації працівників, професійно-кваліфікаційного і посадового зростання, формування резерву кадрів управління і високопрофесійного стабільного виробничого колективу).

Міжнародна організація праці (МОП) — тристороння організація, в якій представлені працівники, працедавці й державні органи з рівними правами в процесі ухвалення рішення. Результати діяльності організації щорічно обговорюються на тристоронній конференції праці.

Цілі МОП — вироблення угод, міжнародних конвенцій в області праці для подальшої їх ратифікації державами — членами МОТ; створення системи контролю й спостереження за виконанням принципів і стандартів, встановлених конвенціями в області трудових відносин; розробка проектів і програм з надання допомоги малим підприємствам з метою зростання зайнятості населення у країнах третього світу; вивчення і аналіз тенденцій і вироблення напрямів розвитку систем професійного навчання в світі; проведення міжнародних конференцій, семінарів з питань трудових відносин (соціальне партнерство, умови і оплата праці, трудове законодавство, зайнятість населення тощо) і т. ін.

Система управління трудовими ресурсами в Україні має основу, закріплену в Конституції України, Основах законодавства про працю, Кодекс законів про працю й інших нормативних актах, законах України "Про зайнятість населення", "Про оплату праці", "Про освіту", "Про колективні договори й угоди", "Про охорону здоров'я".

Основним документом, що регулює трудові відносини, є Конституція України. Згідно зі ст. 42 Конституції України кожний має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Згідно зі ст. 43 кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії й роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невоєнна служба), а також робота або служба, виконувана особою за вироком або іншим рішенням суду чи відповідно до законів про військовий або надзвичайний стан. Кожний має право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату не нижче тієї, котра визначена законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечні для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається зако­ном. Механізм правового регулювання суспільно-трудових відносин включає систему норм різних галузей права: адміністративного, трудового, фінансового й ін. Центральне місце серед них займає Кодекс законів про працю України. Система трудового законодавства характеризується складом, співвідношенням і внутрішньою побудовою джерел трудового права: законів, указів, постанов, розпоряджень, інструкцій та ін. Центральне місце в системі трудового законодавства займає Кодекс законів про працю. Він складається з 18 глав: I. Загальні положення; II. Колективний договір; III. Трудовий договір; IIIа. Забезпечення зайнятості працівників, що вивільняються; IV. Робочий час; V. Час відпочинку; VI. Нормування праці; VII. Оплата праці; VIII. Гарантії й компенсації; IX. Гарантії при покладанні на працівників матеріальної відповідальності за збиток, заподіяний підприємству, установі, організації; X. Трудова дисципліна; XI. Охорона праці; XII. Праця жінок; XIII. Праця молоді; XIV. Пільги для працівників, що сполучають працю з навчанням; XV. Індивідуальні трудові суперечки; XVI. Професійні союзи. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; XVI. Трудовий колектив; XVII. Державне соціальне страхування; XVIII. Нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва й підйому на цій основі матеріального й культурного рівнів життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни й поступовому перетворенню праці на благо суспільства, в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Закон України "Про охорону праці", введений у дію 14.10.1994 р. з наступними змінами й доповненнями, визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя й здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює при участі відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи, організації або вповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці й виробничого середовища й установлює єдиний порядок охорони праці в Україні.

Закон складається з восьми розділів.

1. Загальні положення визначають поняття "охорона праці"; сферу чинності закону; законодавство про охорону праці; основні принципи державної політики у сфері охорони праці; права іноземних громадян і осіб без громадянства на охорону праці.

2. Гарантії прав громадян на охорону праці (розглядає права громадян на охорону праці при укладанні трудового договору; права працівників на охорону праці під час роботи на підприємстві; соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань та ін.).

3. Організація охорони праці на виробництві передбачає управління охороною праці на виробництві й обов'язки власника; обов'язок працівників виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці; фінансування охорони праці; регулювання охорони праці в колективному договорі; створення служби охорони праці на підприємстві; дотримання вимог стосовно охорони праці при проектуванні, будівництві підприємств, об'єктів і засобів виробництва та ін.

4. Стимулювання охорони праці (розглядає питання економічного стимулювання охорони праці; відшкодування підприємствам, громадянам і державі збитку, нанесеного порушенням вимог по охороні праці; застосування штрафних санкцій до підприємств, організацій, установ; відшкодування збитку у випадку ліквідації підприємства).

5. Державні міжгалузеві й галузеві нормативні акти про охорону праці визначають документи, які відносяться до державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці; порядок розробки, прийняття й скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці та ін.

6. Державне управління охороною праці (розглядаються органи державного управління охороною праці компетенції Кабінету Міністрів України в області охорони праці; повноваження Державного комітету України щодо нагляду за охороною праці; повноваження міністерств і інших центральних органів державної виконавчої влади місцевих державних адміністрацій, об'єднань і підприємств в області охорони праці; організація наукових досліджень із проблем охорони праці).

7. Державний нагляд і суспільний контроль за охороною праці (визначаються органи державного нагляду за охороною праці і їхнім повноваженням; порядок суспільного контролю за дотриманням законодавства про охорону праці; повноваження й права профспілок у здійсненні контролю за дотриманням законодавства про охорону праці).

8. Відповідальність працівників за порушення законодавства про охорону праці.

Закон України "Про оплату праці", введений в дію Постановою Верховної Ради №144/95-ВС від 20.04.1995 р., визначає економічні, правові й організаційні принципи оплати праці працівників, що складаються в трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності й господарювання, а також з окремими громадянами, і сфери державного й договірного регулювання оплати праці, спрямовані на забезпечення відтворювальної й стимулюючої функції заробітної плати.

I розділ "Основні положення" визначення понять "заробітна плата", "структура заробітної плати", "мінімальна заробітна плата", "система організації заробітної плати", "тарифна система оплати праці".

II розділ "Державне регулювання заробітної плати" визначає сферу державного регулювання оплати праці; умови визначення розміру мінімальної заробітної плати й порядок його встановлення й перегляду; інші норми й гарантії оплати праці; порядок оплати праці працівників установ і організацій, фінансованих з бюджету.

III розділ "Договірне регулювання оплати праці" розглядає систему договірного регулювання оплати праці; організацію оплати праці на підприємстві; оплату праці по сумісництву й за контрактом.

IV розділ "Права працівника на оплату праці і їхній захист" визначає права працівників на оплату праці; гарантії дотримання прав, що стосується оплати праці; форми виплати заробітної плати; строки, періодичність і місце виплати заробітної плати; заборона обмежень працівникам ві­льно розпоряджатися своєю заробітною платою та ін.

V розділ "Заключні положення" регламентує контроль за виконанням законодавства про оплату праці й відповідальність за його порушення.

Закон України про зайнятість населення, прийнятий 1 березня 1991 р., визначає правові, економічні й організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Закон складається з п'яти розділів.

1. Загальні положення (визначення понять "зайнятість населення", "безробіття", формулює основні принципи державної політики зайнятості населення, державні гарантії права на вибір діяльності).

2. Право громадян на зайнятість визначає права громадян на працевлаштування, професійну консультацію, підготовку, перепідготовку, одержання інформації у сфері зайнятості, професійну діяльність за кордоном, соціальний захист у сфері зайнятості.

3. Регулювання й організація зайнятості населення (регулювання зайнятості, територіальна програма зайнятості; добровільне переселення громадян і їхніх родин; території пріоритетного розвитку; державна служба зайнятості, її обов'язки й права; участь професійних союзів у здійсненні заходів щодо сприяння зайнятості; державний фонд сприяння зайнятості населення; організація оплачуваних суспільних робіт; професійна підготовка й перепідготовка незайнятих громадян).

4. Компенсації при втраті роботи (розмір компенсацій; особливі гарантії працівникам, що втратили роботу у зв'язку зі змінами в організації виробництва й праці; розміри стипендій у період професійної підготовки й перепідготовки; умови виплати допомоги з безробіття; розміри допомоги з безробіття; матеріальна допомога; соціальне страхування зайнятості; додаткові гарантії громадянам України).

5. Контроль і відповідальність за порушення законодавства про зайнятість населення (органи, що здійснюють контроль; відповідальність за порушення законодавства).

Закон України "Про відпустки", введений у дію 15 листопада 1996 р. за №504/96 – ВР, установлює державні гарантії (права) на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їхнім працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєвих потреб і інтересів, всебічно­го розвитку особистості. Складається з восьми розділів. Регламентує право на відпустку, види відпусток, порядок надання основної, додаткової й творчої відпустки, оплату відпусток; порядок обчислення середньої заробітної плати при розрахунку відпускних; особливості порядку нарахування відпускних сумісникам; права працівників на грошову компенсацію.

Захист трудових прав громадян. Особливого значення в сучасних умовах набуває закріплене в Конституції (ст. 55) право людини на захист своїх прав. При цьому вирішальну роль у захисті прав людини покликаний зіграти суд як єдиний орган, правочинний вершити правосуддя. Захист прав полягає у використанні правових коштів по відновленню порушеного права громадянина. Право на захист своїх прав і свобод припускає можливість особи звернутися в компетентний орган за примусовим захистом порушеного права. Компетентний орган або посадова особа зобов ׳ язані прийняти заяву громадянина, розглянути її й винести відпо­відне рішення, а при необхідності й примусово реалізувати його. При цьому останнє положення має особливе значення, оскільки без можливості державного примусу право втрачає регулятивний характер і в найкращому разі перетворюється в благі побажання, а не правило поведінки.

Право на захист трудових прав громадян, механізми його реалізації закріплюються в нормативних актах, що регулюють трудові відносини, а також у спеціальних актах, які визначають порядок правоохоронної діяльності державних органів, посадових осіб і громадських організацій при вирішенні ними трудових суперечок.

Основні норми, котрі стосуються захисту прав і свобод громадян, утримуються в Конституції України. Зокрема, вперше у вітчизняній політико-правовій практиці Конституція 1996 р. закріпила положення про те, що права й свободи людини й громадянина захищаються судом (ч.1, ст. 55), і поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, які виникають у дер­жаві (ч. 2, ст. 124). Це надто важливо, оскільки у всіх цивілізованих краї­нах судовий захист є головною й найбільш ефективною формою захи­сту прав громадян, будучи, по суті, основою всієї правоохоронної системи.

Пленум Верховного суду України від 30 травня 1997 р. №7 "Про посилення судового захисту прав і свобод людини й громадянина" особливо звернув увагу судів на те, що вся їхня діяльність повинна бути спрямована на захист прав і свобод людини й громадянина. Зважаючи на те, що, відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, котрі виникають у державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним або юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і скарг. Суди не вправі відмовляти в судовому захисті прав і свобод людини й громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб за підставами, не передбаченими Конституцією або законом. При цьому необхідно мати на увазі, що коло прав і свобод людини й громадянина, закріп­лених Конституцією, не є вичерпним. Особливу увагу суди повинні приділяти своєчасному й повному виконанню судових рішень, оскільки це має важливе значення для реального відновлення прав і свобод громадян.

З огляду на конституційні положення й відповідні роз'яснення пленуму Верховного суду України можна зробити висновок про те, що з 28 червня 1996 р. громадянин, трудові права якого порушені, в кожному разі їхнього порушення може звертатися за захистом безпосередньо в суд. Зважаючи на це, підлягає перегляду положення ст. 224 КЗпП України, відповідно до якого первинним органом з розгляду трудових суперечок, за винятком передбачених статтями 222 і 232 КЗпП, є комісія у справах трудових спорів. Беручи до уваги принцип верховенства Конституції, комісію в справах трудових спорів варто розглядати як факультативний орган щодо розгляду трудових суперечок, які вправі розглядати трудову суперечку винятково за бажанням працівника; трудова суперечка в КТС повинна розглядатися судом. Конституція 1996 р. не тільки зробила універсальною юрисдикцію суду, але й істотно розширила перелік владних інститутів, здатних ефективно захистити права й свободи громадян. Україна, вступивши в Раду Європи й ратифікувавши Європейську конвенцію з прав людини, взяла на себе зобов'язання відносно розробки чітких політико-правових механізмів захисту прав людини, що опираються на європейську систему захисту гарантованих Конвенцією прав і свобод, які являються необхідним атрибутом правової держави. Початок цьому процесу поклало закріплення в ч. З ст. 55 Конституції положення про те, що кожний має право звернутися за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за дотриманням прав і свобод людини й громадянина. Іншим важливим елементом правозахисної системи є міжнародні судові органи. Конституція України (ч. 4 ст. 55) надає кожному право після викорис­тання всіх національних способів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або ор­гани міжнародних організацій, членом яких є Україна. Серед подібних правозахисних установ варто виділити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини, утворені у відповідності зі ст. 19 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод для забезпечення дотримання зобов'язань країнами – учасницями Конвенції.

У розвинених правових системах громадяни знають і захищають свої права, іноді не вдаючись до допомоги держави. У цьому плані норми, що знаходяться в ч. 3 ст. 36 Конституції України й закріпляють право громадян на участь у професійних спілках для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав і інтересів, цілком відповідають параметрам правової держави. Крім того, відповідно до Конституції, громадяни України мають право об'єднуватися в політичні партії й громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Не слід забувати, що як спосіб боротьби за трудові права можуть ефективно використовуватися й гарантовані ст. 39 Конституції акції масового протесту: збори, мітинги, вуличні ходи й демонстрації. Однак про проведення таких акцій треба вчасно повідомляти органам виконавчої влади або місцевого самоврядування.

Лише комплексне використання всіх зазначених форм і способів захисту трудових прав громадян дозволить установити в Україні гідне правової держави положення трудящих.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Механізм правового регулювання суспільно-трудових відносин включає систему норм різних галузей права: адміністративного, трудового, фінансового й ін.

Система трудового законодавства характеризується складом, співвідношенням і внутрішньою будовою джерел трудового права: законів, указів, постанов, розпоряджень, інструкцій й ін.

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: