Поема «Сон» («У всякого своя доля»)

Написав поему, повернувшись із України, вражений муками земляків на розореній, розіп’ятій рідній землі. Епіграф поеми визначає завдання поета: розкрити людям істину, сказати правду про суспільство зла й насильства. У вступній частині Шевченко саркастично таврує кріпосницьке суспільство. Перше речення поеми – іронія. Поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Після вступу поет переходить до розповіді про видіння, які нібито йому приснились. У польоті за совою ліричний герой поеми в зажурі прощається з Україною. Опис літнього ранку – фон першої картини поеми. Він контрастує зі страхітливими картинами злигоднів покріпаченого народу України. Поетова думка – люта мука – кличе до помсти, до збройного повстання. Другій картині передує зимовий пейзаж. Він співзвучний долі каторжників. Сибір – тісна могила, каторжники в ній – як мерці, «в кайдани забиті». Спочатку стає просто страшно, під впливом цього почутті виникає інше – обурення, й це почуття народжує думку: ось до якого свавілля, до якої наруги над людьми дійшов царизм. Світлий образ борця узагальнив риси багатьох поколінь самовідданих патріотів: волелюбність, героїзм, відданість народові, почуття власної гідності. Для Шевченка бунтар – це друг. У ліричних звертаннях до революціонера, поет у алегоричній формі просить поширювати передові суспільні ідеї. Автор закликає до пропаганди демократичних ідей своїм твором. Так він дав відповідь і на третє головне питання свого часу: що робити? Боротись проти гнобителів. Третя частина поеми починається міським пейзажем. Образ замуштрованих солдатів типовий для тодішньої Росії. Герой поеми потрапляє на феєрверк. Перед царським палацом зустрічає землячка, дрібного чиновника, хабарника, що відцурався рідної мови. Образ раю в поемі наскрізний: протягом усього твору оповідач шукає раю (прекрасного життя) для трудящої людини. Шукав в Україні – знайшов (природа), але він виявився пеклом; полинув у Сибір, «на край світа», щоб хоч там знайти рай, але побачив там «страшний суд»; і нарешті тут, у Петербурзі, таки знайшов рай, але не для трудівників, а для панів-«блюдолизів». Це сатиричний твір (різко висміяно реакційні, потворні явища в суспільному житті, негативні риси характеру людей). Вперше «Сон» надруковано у 1865 р. за кордоном. Форма сну підкреслювала, що кріпосництво таке страхітливе, як жахливий сон. У невеличкому творі Шевченко задумав охопити всю Російську імперію. Отже, сон виправдовував і уривчастість, і швидку зміну подій. Поет закликав прокинутися, позбутися цих жахів і жити повноцінним життям.

Тематика поеми – зображення неймовірних страждань трудящих і «райського життя» панів, показ свавілля та морального виродження панівних класів, хабарництва чиновників. Поема «Сон» - перший в українській літературі твір політичної сатири. Вона викривала аморальність паразитизму та вірно підданства, кликала до людської гідності, пробуджувала національну свідомість трудящих усіх народів Російської імперії.

1840-1845 рр. – загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу. Поет радів, що серед народів Російської імперії знайшовся хоч один, який протягом багатьох років захищав свою волю, мужньо боровся проти регулярного війська. На цій війні загинув друг Шевченка, художник Яків де-Бальмен. У поемі автор піднімає питання про право на щастя всіх поневолених народів. Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. У символічному образі Прометея Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла – царат, який «карає.., що день Божий довбе ребра й серце розбиває». Головна частина поеми – це монолог російського колонізатора, звернений до горця.

Тема – показ та викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної самодержавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі. Ідея твору – співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу. Провідна ідея поеми – заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога – російського царату. За жанром «Кавказ» - сатирична поема з елементами лірики та героїки.

У поезії гостро відчувається туга за козацькою вольницею – за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину – «те диво, що було, минуло». Козацтва, яке було нездоланним заслоном на шляху могутніх орд зі сходу та півдня й врятувало Європу, не стало. Автор сумує й свою зажуру передає через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили – у вітру, тирса – в степу, а чайки – у синього моря, запитують, і водночас кличуть їх повернутися. Повернення можливе, але тільки як повернення ідеї. Ця поезія пройнята духом запорозької минувшини, але спроектована вона в сучасність: автор промовляє до національної свідомості нині сущих українців, до їхньої честі та гідності. Нація, яка має такі пісенні скарби (а це жива історична пам'ять нації), не може загинути.

Поява «Послання» була викликана громадянським наміром поета змінити підневільне становище України, а головне – пробудити в українців почуття національної гідності й честі, посилити їхню національну свідомість. У «Посланні» Шевченко звертається до представників панівного класу. Основне інтонаційне спрямування твору – пересторога, прохання і гнів. Епіграфом до твору стали слова з Біблії: «коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, - лжа оце». Таким епіграфом автор натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас говорять, що люблять народ. Ліричний герой важко переживає трагізм навколишнього життя: він чіткіше від інших бачить зло й неправду, те не може цьому лиху зарадити. До боротьби проти царату Шевченко закликав ще на початку «Послання». Цей мотив він продовжує розгортати в образі біблійного страшного суду – селянської революції. Тема розмови ліричного героя з паном – самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Поет вважає, що правду треба шукати на власній землі, силу слід черпати, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки в єднанні з ним. Слов’янофільські (слов’янофіли - прихильники об’єднання всіх слов’ян) прагнення українських панів Шевченко висміює, тому що, борючись за об’єднання слов’янських народів, слов’янофіли погоджувались підкорятися російському цареві, до того ж цуралися простолюдинов, нехтували своєю мовою. Той, хто не вивчає материнської мови, зневажає рідну культуру, не стане ніколи патріотом. Шевченко викриває тих, хто привласнив собі героїчну славу козацьких низів. Крилатий вислів «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» свідчить, що Шевченко не був національно обмеженим, що він виступав проти іноземного – тільки реакційного, а прогресивне з культури інших народів радив переймати, не забуваючи рідної як першооснови. В «Посланні» епічного немає зовсім, є тільки лірика, пройнята актуальними громадянськими мотивами. Значення «Послання»: вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд космополітизму (теорія, що проповідує байдуже ставлення до вітчизни і свого народу, обстоює необхідність заміни національного громадянства світовим), в утвердженні демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.

Вірш «Заповіт» (грудень, 1845р. через хворобу)

За формою – монолог. Він складається з шести строф, які об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з них має свою провідну думку, певні ритми та інтонацію, а разом становить одну гармонійну цілісність. Поет стверджує, що порвати кайдани неволі можна тільки зі зброєю в руках, знищивши ворогів. «Заповіт» Т.Шевченка, один із найпоетичніших маніфестів гуманізму, є програмним твором автора, неповторним поетичним заповітом у світовій поезії, з яким Великий Кобзар звернувся до сучасників та наступних поколінь.

Це один із найвеличніших творів світової лірики про відданість митця вітчизні, прилюдна сповідь поета перед народом. Його основний мотив – поєднання громадянського й особистого в житті людини. Побудований твір за принципом протиставлення, велика роль сполучника ТА. Вірш – це невеличкий, але глибинний твір-маніфест про воістину прометеївську самопожертву в ім’я невмирущості української нації. Тут поставлена ключова проблема України – бути чи не бути їй як самостійній незалежній державі. Автор байдужий не лише до власної долі, а й до посмертної пам’яті про себе, турбується про те, щоб «наша земля» перестала бути «не своєю».

Історичною основою роману є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654р. боротьба за гетьманування після смерті Б.Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп висунутими на гетьманство були Павло Тетеря, Яким Сомко та Іван Брюховецький, який підступно завоював прихильність низів, хоч насправді зневажав їх.

На написання роману П.Куліша надихнула творчість В.Скотта. Центральним у романі є образ соціальних низів, черні, маси, що була старшою у правах і од гетьмана. Це узагальнений демократичний образ українського народу – запорозьких козаків, міщан, селян. Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, - Брюховецький, Васюта, Гвинтовка, Вуяхевич – позначені владою і користолюбством, зажерливістю, підступністю. Автор ставиться до них із прихованою антипатією. Гетьман Брюховецький – це політичний авантюрист та безчесна людина, яка давно загубила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків. Матвій Гвинтовка – найближчий із оточення Брюховецького. Одружившись із польською княгинею, запроваджує в своєму пишному, на шляхетський лад, маєтку аристократичні порядки, стає жорстоким у ставленні не лише до посполитих, а й до найближчої рідні, знущається з дружини. Лицемірством він здобуває ласку гетьмана, зрадою – звання ніжинського полковника. Представники козацької старшини далі власних інтересів у своїх прагненнях не йдуть. Вони б поперегризали один одному горлянки, але ненависть до народу і страз перед ним згуртовує їх. Батько й син Шрами, Сомко щиро засмучені недолею рідного краю, все роблять, аби не допустити Брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, їм це не вдається. Образ Шрама, козацького полковника і священика в одній особі, - це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму. Петро Шраменко – «орел, не козак». Мужній, хоробрий, справжній козак-лицар, щирий, чесний, сміливий. Сомко бореться за міцну державну владу. Він мріє про об’єднання України, в якій інтереси старшини будуть на чільному місці, а низи будуть приборкані. Образ сліпого старця-кобзаря – концентрація проблеми народ і співець. Це романтичний образ «Божого ясного чоловіка», людини національно свідомої, яка у моральному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки. Образ батька Пугача – образ завзятого січовика, який обстоює демократичну козацьку республіку. Він правдолюб. Образ запорожця Кирила Тура – найяскравіший образ козака. Для Кирила Січ – мати, а Луг – батько. Головне для нього – козацька честь. Це хоробрий лицар бунтарської й дещо химерної вдачі. Він не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних учинків і козацького побратимства. Кирило – натура життєдіяльна, його до того проймає жадоба пригод, що йому всюди тісно, він ніде довго не може всидіти. Михайло Черевань – власник хутора Хмарище – веселий і негнівливий пан із козаків. Дружина його Меланія, дочка Леся – щирі, лагідні, ґречні. Твір «Чорна рада» - перший роман у вітчизняній літературі. Він засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру.

Потяг дівчини до книжок – заслуга матері. Через вітчима (лютого кріпосника) Марію починало трясти від слова кріпосник. Потім жила в Орлі у тітки, де й познайомилась зі своїм чоловіком – студентом Київського університету, - якого за участь у Кирило – Мефодієвському товаристві було заслано в Орел.

«Народні оповідання» - письменницький дебют Марка Вовчка у 1857 році у Петербурзі.

Т.Шевченко - І.Тургенєву: «Зверніться до творів Марко Вовчок, бо він один знає нашу мову», щоб останній міг вивчити українську мову.

Оповідання невелике за змістом, у ньому від першої особи ведеться розповідь про трагічне кохання Катрі, яка жила в родині заможного козака Максима Гримача. Автор наділяє своїх героїв лаконічними характеристиками, на яких позначився фольклорний вплив: Максим – «І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартівливий», Катря – «хороша та пишна, як королівна». Основна ж характеристика передається через репліки: «А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода – головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро».

Головний герой постає перед нами благородним, мужнім та хазяйновитим, люблячим батьком. Саме бажання добра своїй Катрі спричинило трагічний фінал взаємин дочки й Семена. Максим міг дозволити доньці одружитися лише з вільним козаком, тож Катря й дожидала Семена, поки він відслужить у пана. Однак не дочекалася: уже перед самим звільненням коханий загинув під час бурі на Дніпрі.

Ідея: обстоювання автором не спотворюваного майновим розрахунком родинного щастя.

Характерна риса стилю Марко Вовчка - поєднання реалістичного підходу до світу з романтичним.

Зображення трагізму внутрішнього світу героя, ліризмі драматичний сюжет, наявність в оповіданні діалогів, казкових елементів дають підстави назвати оповідання баладним.

Контраст між покликанням людини та її щоденним життям постає з повісті «Кайдашева сім’я» (1879), де на прикладі однієї родини показане життя українського пореформеного селянства з усіма складностями та суперечностями. Будні життя, змальовані в повісті, засвідчили новаторство письменника. Саме цими якостями вона відрізнялася від традиційного захоплення святковою стороною селянського побуту, що було помітно у повістях Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, Ю. Федьковича. «Кайдешева сім’я» - яскравий зразок реалістичної соціально-побутової повісті, в якій на матеріалі з повсякденного життя селянства розкриваються внутрішні спонукання та імпульси дрібних власників утвердити себе господарями землі. У центрі уваги письменника – сім’я селянина з села Семи гори поблизу містечка Богуслава. Своєрідність розгортання сюжету: перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім’ї та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх «прав» на власність. Жанрова специфіка повісті полягає у тому, що зображений повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, органічним елементом національної психіки. У центрі уваги автора – повсякденний плин життя селянської сім’ї, в якому на перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Духовна роз’єднаність – ось те лихо, яке отруює кожний день життя і батьків, і їхніх синів та невісток. Омелько Кайдаш – типовий представник старшого покоління українського селянства перших пореформених років. Від родинних клопотів і турбот намагається знайти забуття в чарці. Весь вік селянин вірив, що дотримання посту врятує його від утоплення, а вийшло якраз так, що, повертаючись п’яним додому, він втопився у річці. Життєва повнокровність характеру Марії Кайдашихи виявляється в органічному поєднанні сварливості, брутальності з солодкою лицемірністю та показною улесливістю. Облесливість у розмовах, фальшива манірність, прагнення почванитися перед біднішими, роблять Кайдашиху смішною. Письменник переконливо показує, що зовнішня пиха в поєднанні з дрібновласницьким егоїзмом, внутрішньою непорядністю і дріб’язковістю стає однією з причин спалаху сімейних колотнеч. Мотря влучно назвала Кайдашиху «лютою змією», яка «полум’ям дише», а «з носа гонить дим кужелем». Невістка враз підмітила двоїсту натуру свекрухи: «На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне». Старший син Карпо – людина мовчазна, замкнута, до певної міри черства. Не випадково громада, знаючи жорстокість Карпа, обирає його десяцьким, бо з нього «буде добрий сіпака». Мотря – дружина Карпа. Працьовита, енергійна, крута вдачею, вона не стала коритися хитрій, деспотичній свекрусі, яка вже з перших слів стояла над її душею, «наче осавула на панщині, а сама не бралася і за холодну воду». Терпіння невістки луснуло, коли почула, як Кайдашиха стала її оббріхувати перед кумою. Її злість, що накочувалася щодня, не раз виплескувалася нищівним прокльонами, сварками, які переростали в бійку. Взагалі її ненависть до свекрухи така, що вона готова навіть поглядом спопелити Кайдашиху. Антиподами Карпа та Мотрі виведені в повісті Лаврін та Мелашка. Молодший Кайдашів син Лаврін – поетична натура. Вдачі парубка відповідала й зовнішність: «Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою». Він любив жартувати, тонко відчував красу. Не випадково його серце заполонила добра, лагідна, співуча Мелашка з великої бідняцької родини. Нелегко було дівчині призвичаюватися до порядків у хаті свекрухи, яка з першого дня обсипала молоду невістку «неласкавими словами». Молодиця відчула, що Кайдашиха «словами б’є гірше, ніж кулаками». І не тільки свекруха точила Мелашку, як вода камінь, а й Мотря ображала її щодня. Тільки й могла вона відкрити душу чоловікові. Рятуючись від хатньої колотнечі, вона залишається в Києві на тиждень. Після повернення колишня задушевна дівчина стає все частіше схожою на Кайдашиху та Мотрю. З вуст Мелашки також почали злітати прокльони, вона разом із Кайдашихою трощить рогачем Мотрин посуд. Проза життя, безперервні колотнечі в сім’ї змінили й Лавріна. Він перестає слухатися батька, а після його смерті, відчувши себе самостійним хазяїном, як і мати чи брат, не хоче нічим поступитися. У цьому яскраво переконує колотнеча навколо груші. У цій повісті у композиційній структурі надзвичайно важливу смислову роль відіграють численні діалоги. Саме вони рухають дію, сприяють реалістичному окресленню персонажів. Саме в них грає всіма барвами яскраве, дотепне, часто гостре слово.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: