Вірш-рефлексія «Молюсь і вірю»

У вірші майстерно відтворено красу почуттів ліричного героя, його єдність із природою, його закоханість у світ. Вірш пройнятий життєрадісністю, спрагою жагучого серця, вишуканістю почуттів. Композиційно твір будується як монолог. Оповідь веде ліричне «я», звертаючись до «ти», як до «іншого», внаслідок чого виникає діалогізм: «І ти смієшся, й даль ясніє,/І серце б'ється, як в огні,/ І вид пречистої надії/ Стоїть у синій глибині».

У вірші виразно проступає неокласицистична поетика: витонченість образів, захоплення красою світу, гармонія думки й почуттів.

Микола Хвильовий(1893 – 1933)

(Микола Григорович Фітільов)

Мотив дороги – один із ключових у творчості М. Хвильового. Людиною, яка шукає свій шлях під вічним небом, шукає невпинно, напружено, бо відчуває скороминущість існування, постає сам митець.

Письменника завжди непокоїла магія чисел, передусім числа 13. Народився і помер 13-го числа(перша дата природна, а друга – насильницька: цього дня письменник застрелився), 13 числа закохався.

У 1925 році М. Хвильовий з М. Яловим та О. Досвітнім закладають основи нової літературної організації ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Вони відстоювали ідею вільного розвитку різноманітних стильових течій без будь-якої дискримінації; найменші спроби спрощення в мистецтві проголошувалися неприязними та шкідливими.

Центральною постаттю став Микола Хвильовий і в «Літературній дискусії» 1925-1928 років, відстоюючи необхідність самобутньої української літератури, її орієнтування на європейський та світовий художній рівень. Кинувши в ході дискусії гасло «Геть від Москви!» (у значенні – геть від орієнтації на російську літературну традицію), свої погляди на шляхи розвитку України і її літератури Хвильовий виклав у збірках памфлетів «Камо грядеш» (1925), у статтях «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія». Хвильовий викликав на себе вогонь критики не лише літературних, а й ідеологічних опонентів, посилених значною мірою листом Сталіна до Кагановича, в якому була вказівка боротися «з крайнощами Хвильового в рядах комуністів».

Аби врятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Досвітній та Яловий пишуть спокуту вального листа, але машину терору вже було запущено. Ялового було заарештованого. 1933 рік став фатальним для митця. Українські села почали голодувати, письменник на власні очі побачив митця і зробив свій вибір. 13 травня зібрав у себе друзів, на хвилину вийшов у кабінет. Пролунав постріл. Залишив два передсмертних послання: дочці Любі та друзям.

«Я (Романтика)»

Жорстокість і насильство нічим, навіть найвищою, найблагороднішою метою, виправдати не можна. Це робить людину звіром, бездуховною істотою. У новелі, що, за словами О. Білецького, «силою своєю не маю собі аналогів у новітній прозі», М. Хвильовий немов роздумує: як могло так статися, «що свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних; чому мати змушена притулятися до згаслого серця свого блудного сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався морально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір - Україну, котра породила його, котра прощає йому цей смертний гріх?»

Новела надрукована у 1924 році з присвятою «Цвітові яблуні», тобто М. Коцюбинському. І не випадково. Адже шукання Хвильового почалися там, де закінчилися шукання Коцюбинського.

Головний герой твору – чекіст. У нього особлива функція. Історія людства – це «темна історія цивілізації», яку творить «обивательський хлам». Чекісти для жителів міста – втілення інквізиції, яка має силу, щоб диктувати закони життя. Необхідно очистити землю від «майже невинного обивательського хламу» - і відкриється шлях до «загірної комуни». Саме таке завдання стоїть перед героєм твору – «солдатом революції», впевненим, що не схибить у відповідальніший момент.

Новела складається із своєрідного «прологу», який має ввести читача у складний психолого - настроєвий світ, і трьох частин. В основі прологу – розмова матері з сином напередодні грози. Все мовби готується до зіткнення двох гроз: природної і соціальної. Наступні три розділи – це життя у фронті соціальної грози. Три частини – три різні ситуації на фронті і три різні душевні стани героя. Динаміка їх одна й та сама: все рухається до Апокаліпсису. Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя. Але й інші персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова чорного трибуналу) – «все це різні «кінці душі» одного й того самого романтичного «Я». Кожен з персонажів – це втілення певних сил, що формують психологічний світ людини, яка успадкувала первісні інстинкти і водночас здобутки цивілізації.

Найскладніша ділянка душі головного героя новели – та, де поєднується кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність («Я – чекіст, але я і людина»). Поставлений перед неминучим вибором між синівським та революційним обов’язком, герой твору робить фатальний вибір. У третьому розділі з’являється образ «мертвої дороги», яка пролягає серед «мертвого степу».

Сліпа віра в абстрактну ідею, беззастережне служіння їй призводять до знищення одвічних загальнолюдських ідеалів, зречення всього людського, руйнування особи.

Юрій Яновський

(1902 – 1954)

О. Гончар: «Поет людської чистоти», «почувалось, що при всій делікатності й зовнішній мовби поступливості є в цій людині … метал гідності й гордості народної, внутрішній запас некрикливої мужності, благородства. Почувалося, що таку натуру не зламає ніщо…»

Новела «Подвійне коло»

(з роману в новелах «Вершники»)

Роман у новелах «Вершники» створено на новій ідеологічній основі, у ньому закладено інше бачення революційних подій. Роман складається з восьми новел. У своїй сукупності вони передають панораму подій громадянської війни. Головними серед них авторові бачаться події періоду, де задіяні не зовнішні сили – французи, греки, а сили, що представляють розшароване українське суспільство. Тому твір починається новелою «Подвійне коло», в якій протистояння досягає апогею: в степу над Компаніївкою воюють одне з одним не просто загони, а різні ідеології.

Володимир Сосюра

(1898 – 1965)

Талановитий поет-лірик, в поезії якого окреслюються дві провідні теми – боротьба і кохання. Сосюра – співець червоних суворих осінніх вітрів і років тяжких випробувань, замріяний живописець світанків, журавлиних перельотів і голубих деталей, поет «ніжний і тривожний». Сила його поезій – передусім в її надзвичайній емоційності.

Народився на станції Дебальцеве Донецької області. Незабаром сім’я переїхала у село Третя Рота (назва автобіографічного роману). Видавав велику кількість збірок поезій, з натхненням працював до своїх останніх днів.

«Любіть Україну!»

Як гімн рідному краю, який, переборюючи неймовірні труднощі, відстоює свою волю і національну гордість, сприймається цей вірш. Написаний вірш у рік визволення України від німецько-фашистських загарбників (1944р.). Поет відтворює образ «вишневої України», змальовує красу її природи, звитяжну історію, волелюбний народ з багатою культурою і солов’їною мовою. Анафора «любіть Україну» - це щирий і безпосередній заклик до всіх співвітчизників, бо «для нас вона в світі єдина, одна». Як можна любити і розуміти чужу культуру, якщо не любиш і зневажаєш свою рідну! Головна ідея поезії – любіть, оберігайте, возвеличуйте рідну Батьківщину.

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
1944

ВАЛЕРЬЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ

(1901-1937)

Народився в с. Чаплі під Катеринославом (нині околиця м. Дніпро­петровська) у заможній родині, помер на Соловках.

Письменник, перекладач, представник «розстріляного відродження».

Найвідоміші твори: романи «Місто», «Невеличка драма», повість «Остап Шептала», оповідання «Історія пані».

Роман «Місто» (1927)

Літературний рід: епос.

Жанр: урбаністичний роман.

Тема: підкорення людиною міста.

Головна ідея: розкриття характеру людини, яка підкорює місто.

Головні герої: Степан Радченко, Надійка, «мусінька» Тамара Васи­лівна (її чоловік Гнідий і син Максим), Зоська, Рита, Левко, Михайло Світозаров, Вигорський.

Сюжет

І частина, Степан Радченко разом з односельцями Надійною і Лев­ком дісталися Дніпром до Києва на навчання. Степан оселився на Подо­лі, у дядькового знайомого крамаря Гнідого. Спочатку він жив у столяр­ній майстерні поряд з коровами, спав на дошках, їв черствий хліб із са­лом. Степан пішов до інституту, але треба було ще пройти приймальну комісію, намагався влаштуватися на роботу, проте його ніхто ніде не че­кав, незважаючи на заслуги перед революцією. Він навідався до Левка, потім до Надійки, яка все більше йому подобалася. І ось нарешті Радчен­ко склав іспити — і став студентом. Господар Гнідий запропонував Степанові перебратися жити в будинок, на кухню, але за це він має допо­магати по господарству. У Надійки на квартирі збиралося товариство. Один з юнаків запропонував відвідати літературну вечірку. Степан із заздрістю слухав майстерне читання творів молодих і вже відомих письменників, а також оплески, якими обдаровувала митців вдячна аудиторія. Радченко вирішив написати оповідання про свою бритву, якою як полонений повстанець викупився у черкеса з денікінського по­лону, а потім повернув її собі, бо того солдата було вбито. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом вибо­рюваної влади». Підписав свій твір більш благородним ім'ям «Стефан Радченко». Він поніс оповідання відомому літературному критику Сві- тозарову, але той навіть не захотів з ним розмовляти. Знищений і прини­жений, він пішов до Надійки. Гуляючи в парку, він грубо схопив її в обійми й стиснув так сильно, що дівчина розплакалася. Степан сказав, що йде від неї назавжди. Уночі до Степана почала приходити дружина Гнідого, Тамара Василівна. Коли її син Максим дізнався про таємні нічні зустрічі матері з квартирантом, то вчинив бійку зі Степаном і покинув дім. Радченко мав успіхи в навчанні. Професор, який приймав іспит з україн­ської мови, був здивований глибокими знаннями хлопця, а коли дізнав­ся про те, що він живе в матеріальній скруті, порадив читати лекції з ук­раїнської мови на курсах для держслужбовців. Так Степан і зробив. За­робивши грошей, хлопець купив новий одяг і переїхав до кімнати знайо­мого Бориса. На курсах Степан познайомився з поетом Вигорським, якого слухав на літвечірці, вони потоваришували.

частина. Хоч Степан і позбувся злиднів, проте й далі жив скром­но. Його твори почали друкувати в журналах, хлопець був на десятому небі. Він познайомився з городянкою Зоською, коли купував лотерею. Степан все більше захоплюється Зоською, передусім її непередбачуваністю й невгамовністю. Він дарує їй цукерки й квіти, водить до театру й кіно. Радченко відвідує редакцію журналу, бере участь у літературних дискусіях. Покидає університет і більше читає лекцій української на курсах. Приходить звістка, що збірку оповідань Степана опублікують

і йому належить отримати гонорар у 350 карбованців. Якось хлопець зустрів земляка Бориса, той розповів йому, що одружується. Радченко за описом упізнав Надійку, і йому стало прикро: «Гидким злочином уяв­лялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральни­цю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина». Вийшла друком збірка оповідань Стефана Радченка. Згодом його обирають на посаду секретаря журналу — і він з головою поринає в роботу. Степанові захо­тілося затишнішої квартири, тим паче його доходи це дозволяли. Коли Радченка обрали до культкомісії місцевкому, йому все важче стало зна­ходити час для зустрічей із Зоською.

Літературознавці про твір. У романі світовий мотив підкорення людиною міста як об’єктивний шлях людської цивілізації на україн­ському матеріалі моделювався модерністично — не в соціальній, а в психолого-філософській площині. Тому в центрі цієї моделі — переконли­вий, психологічно достовірно розкритий характер українського Растіньяка1 — Степана Радченка, який проходить типовий шлях сходження по соціальній, тобто кар’єрній драбині.

Цю художню модель вибудовано з використанням історичної ситуа­ції 1920-х років, коли в споконвічно «селянській» Україні почали ак­тивно розвиватися міста й тисячі подібних Степанів, Левків, Надійок із занедбаного українського села потягнулися до міської культури, цивілі­зації, тобто добровільно й цілеспрямовано ступили на шлях поступу й пошуку.

Отже, прагнення завоювати місто, стати його невід’ємною част­кою — чи є шлях справжнього прогресу? Залишаючи це підтекстове за-

Растіньяк — головний герой «Батька Горіо» О. де Бальзака.

питання відкритим, В. Підмогильний у своєму романі заперечує безог­лядну романтизацію «життя під стріхами» так само, як і романтизацію міського життя. Він намагався художньо дослідити цей специфічний шлях людського поступу, руху вперед, щоб, за його ж словами, наблизи­ти «місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній». Тоді це означало «європеїзувати», тобто модернізувати психіку споглядаль­ної, інертної, терплячої української людини, показати їй шлях активної дії, «роблення» себе відповідно до нових буттєвих обставин, і в такий спосіб «уписування» себе в нове життя.

Жінки в романі (маргінальна Надійка; старіюча «мусінька» — Тама­ра Василівна; романтично екзальтована Зоська; жінка-загадка Рита), яких зустрічає Степан, — суб'єкти саме міської культури. Тому стосун­ки з кожною — це окрема модель поведінки Степана на певних відрізках його духовної еволюції, його входження в цю міську культуру.

Благородні наміри вели хлопця до Києва: вивчитися й повернутися назад. Однак невдовзі вони змінилися. Радченко зрозумів, що, навпаки, саме він може влити в місто «свіжу кров села, що змінить його вигляд і іс­тоту», тобто тепер він прагне завоювати місто, стати його повноправ­ною частиною.

То хто ж він — новітній український Растіньяк Степан Радченко: прагматичний егоїст, настирливий кар’єрист, «завойовник» міста чи йо­го «жертва»? Розвиток подій аж ніяк не провокує однозначну відповідь. Навряд чи й сам автор шукав її. Звернемося до епіграфів твору, зокрема взятого з «Таїс» А. Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли ма­єш тіло?» Найголовніше, як пише Г. Костюк, автор «за багатством су­спільних подій свого часу... не загубив — людини. Він бачив її, розу­мів і творив її образ в усій суспільній, психологічній і біологічній склад­ності. Він не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас і тва­рина. Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але в той же час був свідомий всіх її слабкостей».

Одна з найпоширеніших слабкостей чоловіка — його ставлення до жінки. Тому в романі саме жінки стають своєрідними каталізаторами прояву характеру головного персонажа, найприкметнішого в ньому. Тим самим використання поширеного мандрівного сюжету допомогла автору в образі Степана Радченка психологічно проникливо розкрити маргінальний тип української людини, що опинилася на межі села й міста, що має у своїй душі непереборний конфлікт між своїм первісним, природним єством селянина і потребами, зовнішніми спонуками ново­го, міського життя.

Згадаймо, як подібно дві найтиповіші представниці села й міста (На­дійка і Зоська) сприймає Степан і так само подібно їх покидає. Надійка вабить його доти, поки він відчуває внутрішню причетність до рідного села. Міська прагматичність і практичність, рішучість і необхідність захи­щатися змушують Степана натягнути маску, бо всякий зв’язок із селом міг викрити його підсвідому ворожість до міста. Надійна — атрибут сільської ментальності (щирість, довірливість, мрійливість — риси її характеру), то­му вона «враз стала його кошмаром» і залишилася в минулому. Наступна жінка — старіюча «мусінька» додала Степанові впевненості, досвідченості й стала черговою сходинкою, яка повела далі на шляху завоювання міста Однак специфічну міську культуру втілила Зоська, нерозквітла дівчинка - жінка, пересічна корінна городянка, яка найміцніше прив’язала хлопця до себе. Саме «при ній» Степан кинувся багато читати, надолужуючи згая­ний час, відвідувати музеї й театри, виставки й лекції, особливо посилено працювати, виробив стійкий ритм своїх виробничих буднів — саме із Зоською він поступово перетворювався на міщанина. Закономірно, що, ставши ним, швидко знудився, відчув потребу рухатися далі. А Зоська в його уяві поставала «маленькою блідою постаттю, похилою й скорботною, як придо­рожня жебрачка», тому лише заважала йому.

Уже з першого свого знайомства з містом Степан відчув штучність, неприродність усіх життєвих процесів, що тут відбуваються. Надалі цю штучність, маскувальність, вимушену фальшивість поведінки багатьох городян Степан відчуватиме постійно. Він згадуватиме село, відчувати­ме його в собі вже як атрибут свого минулого життя. Все частіше відчу­ватиме свою самотність у місті, хоч матиме добру роботу, квартиру, гро­ші, славу. Кожна нова його жінка — це не лише сходинка в здоланні міс­та. Український Растіньяк хапається за жінок, рятуючись від своєї фа­тальної самотності в чужому для себе середовищі, що ніколи ке стане своїм, рідним.

Відтоді його постійно мучитиме ця внутрішня роздвоєність душі: продовжувати рухатися кудись уперед і не мати сили відродити в со­бі первісне єство. Недарма він несподівано згадає чисту й світлу На­дійну, потягнеться до неї, наче до недосяжного марева — автор «улаштує» їм зустріч, якою підкреслить цю глибоку прірву в душі го­ловного героя.

Місто не дало Степанові найголовнішого — душевного комфорту.

Ближче до фіналу Степан знову зустрічається з Ритою (як остан­ньою надією), знову сколихнеться в ньому «радість знайдення»> він на­віть сяде писати «повість про людей». Але Рита — фальшива й тимчасо­ва, як і все тут, у місті. Він збіг на свій шостий поверх (алегорія вершин­ного становища в його кар’єрі), розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу...». Але ми вже не віримо, що Степан — щас­ливий переможець, думаємо про скороминущість його радості. Надто багато разів йому марився рідний степ, особливо в миті неспокою, коли місто тисло на нього своїми законами, вимогами й спокусами. Та внут­рішня роздвоєність буде присутньою в ньому тепер завжди. Хоча лише уважно придивившися, можна побачити його самотність і розгубленість відчути хибність від почуття самовдоволеного завойовника. Звер­немо увагу на такі характеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому булла», «вечори обнімали його лячніш неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його».

Останній штрих у романі — натяк на його сюжетну відкритість. Тому можна повірити лише в короткочасність перемоги Степана над містом. Герой Підмогильного проходить шлях лише зовнішнього посту­пу, тому це рух у нікуди. І прозаїк це показує. До того ж ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, досліджуючи його соціаль­ну природу психологічно, автор не робить оціночних акцентів, змушує читача думати самому (Р. Мовчан).

ОСТАП ВИШНЯ (1889-1956)

Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко.

Народився на хуторі Чечва, що на Полтавщині, помер у м. Києві.

Письменник-гуморист, засновник жанру усмішка в українській літе­ратурі.

Найвідоміші твори: збірки «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські усмішки»; гумореска «Моя автобіографія».

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: