Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»





Завдяки спільній праці братів (Панаса Мирного та Івана Білика) невелика повість («Чіпка») про одного героя переросла в багатоплановий соціально-психологічний роман. У ньому глибокий художній аналіз поєднується з всебічним розкриттям внутрішнього світу людини. Працю було закінчено в 1875р. В алегоричній назві твору звучала головна ідея: воли – символічний образ уярмленого селянства – не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори винесли в заголовок злободенне соціальне питання, вже цим самим привертаючи до нього увагу читачів, насамперед інтелектуальної громадськості. Уперше роман надрукований 1880 р. у Женеві. Роман засвідчив новий етап у розвитку української прози. Це був перший «роман з народного життя», в якому, за визначенням І.Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях. Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких поділяється на розділи. Тридцять розділів роману складають так звану зовнішню структуру. Кожна частина, кожний розділ мають завершений зміст, внутрішній лад, становлять певну художню цілісність. Так, перша частина твору показує дитинство та юність Чіпки, друга присвячена столітній історії села Піски, третя знайомить із складною долею хлібороба, звивистою, нерівною стежкою його бунтарства, а четверта завершує його трагедію. У центрі роману образ Чіпки– селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Тільки бабусині казки розширювали кругозір хлопчика, викликали в нього далеко не дитячі запитання. Розповіді діда Уласа про кріпацьку неволю, нещасливу долю батька важким каменем лягають на його душу. Емоційністю позначені роздуми парубка у зв’язку з несправедливим відбиранням землі. У цей момент Чіпка втратив не тільки ниву, а й віру у справедливість. У його серці знов закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів та їхніх прислужників, а до всіх людей. Звідси – сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Горе та чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці, а від пиятики вже прямий крок до грабунку. Злочинні дії парубка переконливо вмотивовуються: кричуща несправедливість штовхнула вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, до грабіжництва. Такі вчинки він вважає відбиранням свого ж добра, привласненого хитрішими, спритнішими, багатшими. Прагнення помститися насильникам у Чіпки ще дужче посилюється після катування його москалями під час придушення селянської непокори: «За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито…будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..» Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і поміщик, піп, шинкар, і «свій брат-багатир», що «всім бажається поїздити» на шиї безправного селянина. Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя, чим гірко образив рідну матір. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Чіпка перепросив матір, повернув її до себе. Одружившись із Галею, він став ревно працювати в господарстві, безкорисливо допомагати тим, хто звертався за підтримкою. Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Селяни обирають його членом повітової земської управи. Та дворяни все зробили, щоб «очистити» свої ряди від «мужика». Його виводять з управи «по неблагонадежности». Чіпка на собі відчув, що панська «правда» гірша за крадіжки, розбій. Не знайшовши справедливості і вище, Чіпка став мстити без розбору, бити направо й наліво, бити наосліп. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть невинних людей страшним тавром заплямовують Чіпку. Власне з правдошукача він перетворився у звичайного кримінального злочинця.




Українська драматургія

ІІ половини ХІХ ст.

Театральне мистецтво в Україні сягало корінням у сиву давнину, брало початок з фольклору(календарно-обрядові пісні, сімейно-обрядові пісні). Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр – потішні видовища на майданах. В кінці ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які, заробляючи харчі, ставили інтермедійні вистави. ХІХ ст. створило всі передумови для виникнення нового театру: реалістична гра акторів, поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка. В кінці 70-х рр. українську акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Корифей – людина, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Підвалини нового українського театру заклав Марко Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів і особливу увагу приділяв режисурі. Він створив такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановита особистість, і доповнювала своєю грою гру інших акторів. Самі театральні діячі змушені були братися за перо. М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського. Царський уряд дозволяв виключно розважально-комічні п’єси. У 1881 році українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький відділився від М. Старицького.

 


Іван Карпенко-Карий

Мартин Боруля

«Мартин Боруля» — трагікомедія Івана Карпенка-Карого, написана у 1886.

Сюжет

Сюжет комедiï «Мартин Боруля» письменник будує на фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем помiщицьких маєткiв, вирiшив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пiшло чимало часу i марно: дворянство не було доведено, оскiльки прiзвище в старих документах було Тобелевич, а в нових Тобiлевич. Карпенко-Карий використав цей факт, аби висмiяти намагання простоï людини вибитися в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над iншими.

Розв'язка - гостро драматична: Мартин скрiзь зазнає поразки, i, нарештi, одна лiтера в прiзвищi (Боруля — Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рiд Мартина не визнали дворянським.

Персонажі

Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиновик.

Палажка — його жiнка.

Марися — їх дочка.

Степан — їх син, канцелярист земського суду.

Гервасiй Гуляницький — друг Мартина, батько Миколи.

Микола — його син, парубок.

Нацiєвський — регiстратор з ратушi.

Красовський - шляхтич з яким судиться Боруля.

Трандалєв — повiрений.

Протасiй Пеньонжка, Матвiй Дульський — чиновники.

Омелько, Трохим — наймити Борулi.

Мартин Боруля — головний персонаж комедiï. Це людина iз заможноï верхiвки села, не заслiплений жадобою збагачення, не позбавлений рис гуманностi. Однак, це натура, скалiчена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лiнiю». Коли б його спитали, навiщо йому те дворянство, вiн, певно, не змiг би пояснити як слiд своє дивне бажання. Читаючи комедiю, ми бачимо, що Мартин гарний сiм'янин, у домi порядок i достаток; i авторитет, i гроші все це у нашого героя є. Виявляється, герою треба дворянського титула, який, на думку Мартина, зробить його паном.

У своєму домi цей «мiщанин-шляхтич» (так назвав свого героя Журдена французький драматург Мольєр) заводить дворянськi порядки, сам мучиться через своï химери, але терпить, бо вважає таку «домашню перебудову» шляхом до полiтично-правового мiсця в помiщицько-капiталiстичнiй державi, яке мало дворянство.

Мартин велить своïм дiтям називати себе не татом, а «папiнькою», а маму «мамiнькою». Вiн довго вранцi вилежується в лiжку, як пан, хоча в нього, трудящоï людини, вiд довгого лежання з незвички болять боки. Дочку Марисю хоче вiддати замiж за «образованого чоловiка», сина Степана мрiє бачити знатним чиновником. Смiшно дивитися, як «правила» дворянського побуту суперечать традицiйним порядкам сiм'ï Мартина, викликають нерозумiння i подив членiв родини.

Мораль

Висмiявши таку поведiнку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицiй, ставлення людини до своєï рiдноï землi, свого родоводу, прадiдiвських коренiв, працi, народних звичаïв. Головне не титул, а вмiння залишатися порядною, високоморальною людиною у всiх життєвих ситуацiях.

Іван Франко

«Гімн»







Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2022 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.