Кіноповість «Україна в огні»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш (колискова).

Вид лірики: громадянська.

Провідний мотив: любов до матері й Батьківщини.

Віршовий розмір: хорей.

Тип римування: суміжне.

Літературознавці про твір. За формою — це колискова, мудре й щире напучування матері маленькому синові. Композиційно твір розгорта­ється як кілька взаємопов’язаних мотивів. Спочатку це мотив казкового дивосвіту, яким оточена дитина завдяки старанням батьків. Материн­ська турбота і ніжність, батьківська опіка — це підвалини щасливого й безхмарного дитинства, яке неможливо уявити без народної казки, ко­лискової, загадки. У духовному світі українців вони відіграють важливу виховну роль. Мотив казкового дивосвіту В. Симоненко пов’язує з об­разом рідної хати, сповненої «материнської доброї ласки», чарівним танцем лебедів і сивими очима казки.

Наступний мотив — дороги як вибору життєвого шляху дитиною, уже дорослою. Неминуче настає мить синової самостійності. Мате­ринське благословення в інтерпретації В. Симоненка — це можливість і необхідність пізнати кохання, дружбу, родинне щастя. Вибір їх цілком залежить від людини. Проте, на думку автора, є величини духовні, не­змінні, сталі — це мати й Батьківщина: вибирати або зрікатися їх — ве­ликий гріх.

Прості й щирі слова В. Симоненка торкаються серця кожного, ідеться-бо про загальнолюдські цінності. Майстерність і довершеність вірша виявляються в кількох площинах. Це і взаємоперетікання образів: день сьогоднішній — день майбутній — вічність (образ матері як фізичного початку людини, самого життя і як її духовного космосу, Вітчизни як отчого порогу); досади — «приспаних тривог» (уособлення драматизму людської долі). Це й образи-символи, запозичені з фольклору: лебедів як вірності матері та Вітчизні, як крил, які виносять дитину в широкий світ із рідної домівки; «біляво їхати» — персоніфікація, спроектована на образ матері; верб і тополь як неодмінного атрибута українського пейзажу.

Історія літератури

Шістдесятники — творче молоде покоління шістдесятих років XX ст., сформоване в період тимчасової «відлиги» радянського режиму, засудження сталінізму й часткової реабілітації деяких представників «розстріляного відродження». Виникнувши спочатку у вигляді куль­турницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; «Пролісок» у Львові, 1961), цс явище невдовзі перетворилося на опозицію до влади, набуло загальнонаціонального значення. Найповніше воно проявилося в літературі, що зазнала оновлення художніх форм, патетики романти­зованого гуманізму. Подіями тих літ стали неординарні дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В, Голобородька. Творче покоління шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу в 50-х роках (Д. Павличко, Л. Костенко) або розкрили можливості свого таланту на межі 60-70-х років (Б. Олій­ник). Термін «шістдесятники» стосується також прозаїків (Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, І. Дзюба).

Дмитро Павличко

«Два кольори»

Вірш. Майстерно зображена символіка «двоколірності» світу: «червоне – то любов, а чорне – то журба». Вірш став улюбленою піснею українців:

Мене водило в безвісти життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

(1918-1995)

Народився в слободі Суха на Полтавщині в сім’ї робітників, помер у м. Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Письменник.

Найвідоміїиі твори: романи «Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Людииа і зброя», «Циклон», «Твоя зоря», новела «За мить щастя».

Новела «За мить щастя» (1964)

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Гема; зображення кохання з першого погляду й страшної розплати за мить щастя.

Головна ідея: оспівування краси й сили почуття кохання.

Головні герої: артилерист Сашко Діденко, мадярка Лорі (Лариса), її чоловік, комбат Шадура.

Сюжет: на жнив’яному полі зустрілися Сашко Діденко й мадярка Лариса, їх охопило неймовірне почуття кохання - - молоді люди відда­лися пристрасному бажанню — несподівано з’явився розлючений, із гострим серпом у руці чоловік Лариси, хотів накинутися на них, але Сашко зупинив його смертельним пострілом — Дідепка посадили па га­уптвахту — він і досі перебуває в полоні щасливої миті, Лариса ж інтуї­тивно передчуває трагічну розв’язку — військовий трибунал, зважаючи на міжнародний резонанс Дідепкової справи, не переймається долею зовсім молодого Сашка й виносить смертний вирок.

Літературознавці про твір. Перед нами постають звичайні люди — артилерист Сашко Діденко та його несподівана кохана Лорі чи Лариса, яку він зустрів на жнив’яному полі. Раптовий спалах пристрасті під палючим сонцем як неймовірний злет людської душі, вивільнення її од земних умовностей і засторог. Чи ж можливе це в недосконалому світі? Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там нове життя, у якому люди, що бачили віч-на-віч смерть, будуть гуманніші, благородніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кож­ну мить. Мрія от-от стане реальністю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про цс йдеться в експозиції твору.

Нарешті ми бачимо свято душі, її розкріпачення, яке щойно відчули хлопець і його мадярочка. Шалена пристрасть кохання, яке пережива­ють герої, передається цілою низкою відповідних деталей, епітетів: «па­лаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи... Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум’я» — одну зі жниць. Проте серед цих палаючих барвів Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід’ємною

и

часткою жнив'яного пейзажу. її портрет має такі деталі: «червона як жар» кофтина, «загорілі ноги», темне волосся, «карті сонцем налляті очі», «густовишпеві губи» — уже від такої портретної характеристики створюється настрій жаги, шаленства, романтичної піднесеності. Він по­силюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охо­пила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поці­лунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум'я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! —

і очі її були повні щасливого п'яного сонця».

Кульмінація новели: на тлі цього любовного шаленства несподівано з’являється вкрай розлючений її чоловік із гострим серпом у руці. Письменник свідомо «згущує» тут барви, напруження наростає: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як контрастна до сонячності в очах Лариси!), важке дихання і постріл, який один у змозі зупинити цю страшну лавину, здатну в одну мить знищити найсвітліше, що може бути в житті. Ця кульмінаційна сцсна має важливий притчевий під­текст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрити перед нами вічність. Про це не каже вголос О. Гончар, він це передає через художні образи, через назву. Уже ця особливість нове­ли «За мить щастя» підносить ЇЇ до високого рівня художності.

Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко вбив чоло­віка Лариси, тепер його будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатить­ся хлопець «за мить щастя» і мить смерті, але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні барви описів, портретів контрастують із по­передніми. Насамперед звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обста­вин — «змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що го­рять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало».

Зате Сашко ще перебуває в полоні миті щастя. Зовсім не перейма­ється тим, що знаходиться в «арештантському курені», під вахтою, не переймається тим, яка розплата його чекає. Для нього відкрилося справжнє безмежжя світу любові. Усі помітили, як хлопець «із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!.. Наче напоєний чарами, тіїьки й жив він тепер своїми золотіти видіннями, отими снопами, її красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки».

Отже, обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, ство­рюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесеність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи по­долає фатум? Безперечно, письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в новелі «Модри Камснь». Але в 1960-х роках романтизм молодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід» час зро­били інші наголоси. Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — чується за тестом риторичне запитання автора. Його герой ще живе наче в неземному світі, для нього розкрилася важлива життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна небезпека — вирок військо­вого трибуналу. Є в новелі два речення, за якими криється досить ціка­вий зміст і суть справжньої трагедії: «Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа дійшла до Москви». Любов не виправда­но, престиж держави перевищує всяку гуманність — справа набула між­народного розголосу. Але чого варта ця держава, якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Європу на своїх прапорах? Хоча О. Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насамперед цікавить внутрішній стан хлопця напередодні страти, він прагне достовірно й водночас експре­сивно передати напруженість ситуації, «розхвилювати» читача, розтри­вожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі помріяти, створивши умовну ситуацію, як то було в «Модри Камені», кидає легкий мазок художника: стається чудо — Сашка помилувано, всі щасливі: вій­ськові, виноградне містечко, а найголовніше — він і вона. Але останній, завершальний мазок художника вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись»

Григір Тютюнник

«Три зозулі з поклоном»

Новела. Автор одразу виводить читача за межі узвичаєного розуміння теми кохання пафосною присвятою, у якій все відіграє свою роль: «Любові всевишній п р и с в я ч у є т ь с я».

Героїв у новелі кілька: студент, його мати – Софія, колоритний поштар – дядько Левко, чоловік Марфи – Карпо. Ключові герої: Марфа та Софіїн чоловік – Михайло. Це – природна дистанція між звичайними людьми й тими, кого торкнула своїм крилом всевишня любов. У юнака-студента – новенький костюм. Його мати «…стрічає,…радіє, плаче і підставляє…для поцілунку сині губи». У дядька Левка домінує «донкіхотівська» ламана лінія: «височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече». Карпо товстопикий, товстоногий чоловік Марфи чимось нагадує Пацюка з повісті М.Гоголя «Ніч перед Різдвом»: «Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий – розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив)… Тьопає, як за себе кидає».

Світ намагається розгадати загадку вдачі Марфи.

Звідси – особливості побудови твору: композиційно його формують такі епізоди: лист від тата і коротенький підсумковий роздум студента, оформлений нетрадиційно – через систему питань. У кожній із цих композиційних частин – своя проекція героїні. Студент споглядає її очима односельця. Наступний епізод – повернення у минуле, в юність чи швидше – молодість Марфи. Вона перехоплює лист з Сибіру від Михайла, надісланий Соні, бо закохана в Михайла з дев’ятнадцятирічного віку. Це нерозділене кохання, бо Михайло – ніжний до дружини, чуйна людина. Дві жінки, дві долі на його шляху, і кожна люба й мила. В останньому посланні просить Соню «сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандурист очка сліпенький, три зозулі з поклоном…Може вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку». Загадка любові так і залишилася: «Як вони чули один одного – Марфа і тато?». Як і будь-яку загадку буття її не розгадати. Це таємниця світу.

Григір Тютюнник увів цілий ряд нових художніх типажів, багато в чому оновив жанр новели, розширивши її зображальні можливості, збагативши засобами аналізу психологічних станів і настроїв людини.

ВАСИЛЬ СТУС (1938-1985)

Народився в с. Рахнівці, що на Вінниччині, у селянській родині, по­мер поблизу м. Пермі (Російська Федерація).

Поет, дисидент.

Найвідоміші твори: збірки поезій «Веселий цвинтар», «Палімпсести», «Дорога болю»; вірші «О земле втрачена, явися...», «На колимськім морозі калина...», «Сто років, як сконала Січ», «Як добре те, що смерті не боюсь я...».

Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я...»

(вийшов друком у 1986 р.)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична і філософська.

Провідний мотив: незламність, здатність залишатися людиною за будь-яких обставин.

Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про твір. У поезії-заповіті «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Стус точно передбачає свою долю: незламність перед мучителями-суддями, концтабір, загибель у неволі на далекій чужині й славне повернення на Батьківщину по смерті. «Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки... Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, досади, ясним і чистим зором дивиться він в обличчя часу й простору. І на далекій від­стані, за тисячі кілометрів, за снігами й судами, за зрадами й тюрмами, за годинами й десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив», — зауважує Ю. Солод. Ця поезія безпосередньо перегукується з віршем «Як умру, то поховайте...» Т. Шевченка. (В. Пахаренко).

Вірш «О земле втрачена, явися!..»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична.

Провідний мотив: мрія про повернення на рідну землю.

Віршовий розмір: ямб.

Про твір: перебуваючи в засланні, В. Стус з ніжністю згадує рідний край, який пізнавав змалку і який залишився теплим спогадом: «сонця хлюпочуться в озерах», «світання тіні пелехаті над райдугою голосів», «плескіт крил і хлюпіт хвиль»... Настрій ліричного героя емоційно під­несений, проте до жорстокої реальності читача повертає питання «де», яке звучить рефреном. Оптимістично звучать останні рядки вірша: «і лазурово простелися, і душу порятуй мені». Ліричний герой (читай В. Стус) сподівається, що спогади про рідний край порятують його душу від несправедливості й зневіри. Вірш «О земле втрачена, явися!..» нале­жить до невольницької лірики.

ІВАН ДРАЧ (нар. 1936)

Народився в с.. Теліжинцях, що на Київщині.

Поет, кіносценарист, належить до шістдесятників.

Найвідоміші твори: «Балада про соняшник», «Етюд про хліб», «Кри­ла», «Чорнобильська мадонна».

«Балада про соняшник» (1962)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: балада (модерна).

Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.

Віршовий розмір: верлібр.

Літературознавці про твір. Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фан­тастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напруже­ний сюжет... У його баладах ліричний суб’єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.

У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов'язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід’ємний ат­рибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає мета­морфоз... Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором). Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метафоричним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, унаслідок чого реаль­ні предмети стають символами... Водночас образ сонця набуває метафо­ричного смислу й символізує поезію, тобто сонце-поезія трансформу­ється в образі звичайнісінького сільського дядька...

Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони над­звичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов’язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві. Від­криття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без «земного», реального буття, яке творча особистість пе­реплавляє у витвори мистецтва (М. Ткачук).

Теорія літератури