Основні риси та рівні міжнародної регіональної інтеграції

Міжнародна регіональна інтеграція полягає в тісному, органіч-ному сплетінні національних економік країн, які компактно розта-шовані в певному просторі (регіоні). На досить високому рівні роз-витку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною струк-турою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю. Регіональна інтеграція в своєму розвитку проходить п’ять стадій, або рівнів: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; мит-ний союз; спільний ринок; економічний і валютний союз.

Становлення системи регіональних організацій припадає на кінець 40 — початок 50-х років. Спочатку вони мали переважно

характер політичних союзів (Ліга арабських держав, Організація американських держав, Рада Європи), воєнно-політичних (Захід-ноєвропейський союз) та воєнних (НАТО, згодом – Варшавський договір). Та поступово все більше утворюється організацій, у яких економічна функція стає домінуючою. Це — Організація європей-ського економічного співробітництва (1948), що стала попередни-цею ОЕСР; Рада економічної допомоги (РЕВ, 1949); «План Колом-бо» (1951 р.); Європейське об’єднання з вугілля й сталі (1951). Але РЕВ являла собою насамперед політичну організацію. Економічні інтеграція розглядалась як підпорядкований процес, що мав спри-яти досягненню політичних цілей. Крім того, в умовах жорсткого централізованого планування інтеграційний процес набував непри-родного характеру і, по суті, гальмувався. З розпадом соціалістичної системи як політичної сили припинила існування і РЕВ, що під-твердило її штучний характер.

Інакше розвивалися інтеграційні процеси в Західній Європі. Правда, на перших порах, зразу ж по закінченні Другої світової ві-йни, панувала ідея утворення політичного союзу західноєвропей-ських країн; він мав бути протидією поширенню комунізму на Захід. У 1946 р. прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль виступив за створення Сполучених Штатів Європи, які являли б собою єдиний монолітний блок західноєвропейських держав. Його промова дала початок рухові «за єдину Європу». В різних західноєвропейських країнах почали утворюватися координаційні комітети, завдання яких – сприяти втіленню в життя ідеї британського прем’єра. На-прикінці 1948 року біло сформовано «Європейський рух»1. У тому самому році міністрами закордонних справ Франції, Великої Бри-танії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу було підписано Брюс-сельський пакт про утворення Західного Союзу. Його призначен-ням було забезпечити співробітництво країн-членів в економічній, соціальній і культурній сферах. Згодом цей союз був доповнений Європейською радою (1949), до якої увійшли ще деякі західноєв-ропейські країни. В 1955 р. Західний союз було перейменовано на Західноєвропейський Союз, який поєднував десять країн.

Проте дійсної економічної інтеграції в Західній Європі певний час не відбувалося, оскільки згадані організації були відверто по-літичними, а між провідними європейськими державами тих часів

1 Ильин Ю.Д. Лекции по истории и праву Европейского Союза. – Харьков: Кон-сум. – 1998. – С. 14–15

мали місце політичні протиріччя (особливо між Францією й Вели-кою Британією). Навіть утворена в 1948 р. Організація європейсько-го економічного співробітництва (ОЄЕС) для реалізації американ-ської допомоги за «Планом Маршалла» мало що змінила, оскільки й у неї були насамперед політичні цілі. Необхідним був інший підхід до європейської інтеграції. Політичні цілі, як виявилося, не тільки не сприяли, а заважали природному рухові процесу економічної ін-теграції. Довелося відкласти завдання політичної інтеграції аж до 90-х років. Політичній інтеграції мусила передувати інтеграція еко-номічна, а не навпаки.

Реальний процес економічної інтеграції в Західній Європі роз-почався майже водночас із спробами здійснити політичну інтегра-цію. Розроблювачами проекту економічного об’єднання Європи стали Жан Монне, голова Комісаріату з планування й адміністра-ції в уряді Франції, і Робер Шуман, французький прем’єр-міністр. В основі проекту була ідея утворення Європейського об’єднання вугілля й сталі (ЄОВС), і Р. Шуман втілив його в життя.

У 1951 р. шість країн – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідер-ланди й Люксембург – підписали угоду про заснування ЄОВС. Це об’єднання стало «першою ластівкою» інтеграційного процесу. Ко-ординацію розвитку вугільної промисловості і чорної металургії очолював Верховний орган, який надбав певних наднаціональних повноважень. Після реалізації «Плану Шумана» передбачалася ін-теграція й інших галузей економіки. По суті, ЄОВС стало першим щаблем в еволюції європейської інтеграції – зоною преференційної торгівлі.

ЄОВС швидко продемонструвало свою ефективність, між «шіст-кою» міцніли економічні стосунки, поступово складався механізм регулювання зовнішніх зв’язків на взаємовигідній основі. Згодом розпочалися переговори про поширення інтеграції на інші товари й послуги. Виникла ідея утворення митного союзу, а далі – економіч-ного союзу.

У 1957 р. в Римі було підписано угоду про утворення на базі сполу-чення трьох об’єднань — Європейського об’єднання вугілля і сталі, Єв-ропейського співтовариства з атомної енергії (Євратом) і Європейського економічного співробітництва — організації, яка одержала офіційну на-зву «Європейське економічне співтовариство» і неофіційну — «Спіль-ний ринок». ЄЕС розпочало функціонувати з 1958 р. Його засновника-ми були шість західноєвропейських держав — Франція, ФРН, Італія,

Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Уже досить швидко співтовариство продемонструвало свою ефективність. Темпи зростання зовнішньої тор-гівлі між членами організації значно випереджали світовий показник; зміцнювалися кооперативні виробничі зв’язки; поширився інвестицій-ний процес всередині ЄЕС.

Зростання економічної могутності «шістки», її впливу на рин-ках Західної Європи викликали занепокоєння інших країн регіону, насамперед, Великої Британії. Як противагу ЄЕС, було в 1960 р. утворено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли сім держав: Велика Британія, Данія, Португалія, Норвегія, Австрія, Швеція та Швейцарія. Трохи пізніше до «сімки» приєдна-лися Фінляндія, Ісландія та Ліхтенштейн. Проте ЄАВТ неспромож-на була стати гідним конкурентом Європейському Співробітництву. Її внутрішній ринок виявився значно вужчим, оскільки тільки Ве-лика Британія мала економічний потенціал, порівняльний з потен-ціалом ФРН, Франції чи Італії. Країни «сімки» відставали в темпах інтеграції від країн ЄЕС і поступово перетворювались на аутсайде-рів на західноєвропейському економічному просторі. На початку 70-х років ЄАВТ зазнала відчутного «розколу»: Велика Британія, що була економічним лідером і фактичним засновником цієї орга-нізації, вийшла з неї і приєдналася до ЄЕС в 1973 р.; разом з нею до такої самої дії вдалася й Данія, а згодом (1985) – і Португалія. Це дуже послабило ЄАВТ, і вона так і не змогла в інтеграційному роз-витку піднятися вище від ступеня зони вільної торгівлі.

Європейське Економічне Співтовариство дедалі міцнішало й поширювалось географічно. До кінця 80-х років до нього увійшли також Ірландія, Греція, Іспанія; учасників «Спільного ринку» стало дванадцятеро. Співтовариство упорядкувало організаційну струк-туру, впровадило основні положення спільної економічної політи-ки. В 1979 р. почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), що істотно стабілізувало валютні відносини в Співробітництві; введено спільну розрахункову грошову одиницю – екю. У 1958 р. заснова-но Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейський фонд розвитку, в 1973 р. – Європейський фонд валютного співробітни-цтва (ЄФВС). Поступово ліквідувались усі перешкоди на шляху внутрішнього руху факторів виробництва: капіталу, робочої сили, технології. Шенгенською угодою (1985) скасовано прикордонний контроль над пересуванням громадян в межах ЄЕС.

ЄЕС все більше набуває рис політичного союзу, виходить за межі суто економічної організації. В 1979 р. починає діяти Європей-ський Парламент. У 1987 р. набув чинності Єдиний європейський акт, який, по суті, констатував завершення розвитку стадії спільного ринку і накреслив шляхи до досягнення вищого рівня – економіч-ного і політичного союзу. Таким чином, економічна інтеграція і по-літичне співробітництво були поєднані в єдиний процес.

Не в останню чергу під впливом успіху ЄЕС, у різних регіонах світу утворюються десятки організацій, що мають за мету економіч-ну інтеграцію. Найбільша кількість угруповань цього типу з’явилася саме тоді. Найвідоміші з них:

• в Азії: Рада арабської економічної єдності (1964); Асоціація дер-жав Південно-Східної Азії (АСЕАН, 1967); Організація Іслам-ська конференція (1971); Рада із співробітництва арабських кра-їн Перської затоки (1981); Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АПЕК, 1989);

• в Африці: Організація африканської єдності (ОАЄ, 1963); Цен-тральноафриканський митний і економічний союз (1966); Еко-номічне співтовариство західноафриканських держав (ЕКО-ВАС, 1976);

• в Латинській Америці і Карибському басейні: Андська група (1969); Карибський спільний ринок (1973); Латиноамерикан-ська економічна система (1975); Латиноамериканське інтегра-ційне об’єднання (1982); Міжамериканське інвестиційне спів-робітництво (1989). Економічним стимулом процесу регіональної інтеграції мали

стати регіональні банки розвитку. Спочатку міркувалося, що ці бан-ки складатимуться тільки з представників регіональних організацій; але вже невдовзі виявилося, що більшість з них не може існувати власними коштами, отже, за невеликим винятком (наприклад, Іс-ламський банк), до їх складу входять і деякі розвинуті країни.

Система регіональних банків розвитку в цілому утворилася саме на третьому етапі, коли були засновані банки: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959); Центральноамериканський банк еконо-мічної інтеграції (1960); Африканський банк розвитку (АфБР, 1964); Азіатський банк розвитку (АзБР, 1966); Карибський банк розвиту (1970); Західноафриканський банк розвитку (1973); Арабський банк економічного розвитку в Африці (1973); Банк розвитку держав Цен-тральної Африки (1975); Східноафриканський банк розвитку (1976).

Крім того, було утворено різні регіональні фонди і програми до-помоги країнам, що розвиваються (Арабський фонд економічного і соціального розвитку, Африканський фонд розвитку, Арабський валютний фонд та ін.). Ці фонди звичайно засновувались регіональ-ними організаціями або регіональними банками розвитку.

Процес регіоналізації міжнародних відносин знайшов відбиток в завершенні побудови структури регіональних органів ООН, ко-місій з розвитку регіонів. Ще на попередньому етапі були утворені Економічна комісія для Європи (ЕКЄ), Економічна і соціальна ко-місія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО) та Економічна комісія для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). До них тепер додались Економічна комісія для Африки (ЕКА) та Еконо-мічна і соціальна комісія для Західної Азії (ЕСКЗА).

Після розпаду світової соціалістичної системи відбуваються значні зрушення в інтеграційних процесах у Східній Європі та Цен-тральній Азії. Ліквідуються такі великі блоки, як Організація Вар-шавського договору та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). Натомість утворюються регіональні організації, які сполучають як нові незалежні держави, так і колишні соціалістичні країни Європи. Значною мірою цей процес має характер «заповнення вакууму»: на теренах постсоціалістичного простору просто-таки мали з’явитися організації, які не дали б загаснути інтеграційному руху. Так утво-рилася Співдружність незалежних держав (СНД, 1991). Колишні балтійські республіки СРСР (Естонія, Латвія, Литва), а також Ро-сія і Польща об’єдналися з іншими країнами Балтії в Раду держав Балтійського моря (1992). Причорноморські держави, в тому числі й Україна, утворили організацію під назвою Організація Чорномор-ського економічного співробітництва (1992). Казахстан, Азербай-джан і колишні радянські республіки Середньої Азії стали членами Організації економічного співробітництва, яке було сформовано ще в 1985 р. з ініціативи Ірану, Пакистану й Туреччини.

Важливою ланкою розвитку інтеграційних процесів було переростан-ня Європейського економічного співтовариства в Європейський Союз, що було підтверджено Маастрихтською угодою 1992 року (увійшло в дію в 1993 р.). Суть трансформації полягає в тому, що економічний союз, який уже до цього часу сформувався, доповнився валютним і політичним сою-зом. Суттєвої реконструкції зазнала валютна система ЄС. Замість ЄФВС було утворено Європейський валютний інститут (1994), який здійснив валютну реформу. Сучасні валютні відносини країн ЄС ґрунтуються на

Європейській системі центральних банків на чолі з Європейським цен-тральним банком (ЄЦБ, 1999). Впроваджено спільну валюту – євро.

Авторитет ЄС, його вплив на міжнародну економіку дедалі зростає. Він стає взірцем економічного порядку для багатьох країн, насамперед, для європейських, які прагнуть вступити до нього або хоча б устано-вити з ним особливі партнерські стосунки. В 1995 р. кількість членів ЄС становила 15. В 2004 р. до Європейського Союзу приєдналося ще 10 держав, а в січні 2007 р. ще Болгарія та Румунія, отже, станом на 2009 рік організація налічує вже 27 країн-членів. Щодо інших країн, то ЄС також намагається налагодити з ними економічні відносини з ме-тою прискорення інтеграції в межах всієї Європи. В 1992 р. ЄС і ЄАВТ підписали угоду про утворення Європейського економічного простору (вступила до сили в 1994 р.). Для країн Східної і Центральної Євро-пи ЄС розробив спеціальні програми економічного співробітництва; зокрема, для країн СНД — Програму технічної допомоги (TACIS). В 1998 р. набула чинності Угода про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною, ратифікована парламентом усіх країн-учасниць. З кінця 70-х років діють так звані Ломейські конвенції — багатосторонні торгово-економічні угоди між ЄС і країнами, що розвиваються.

Процеси регіоналізації поширюються і на сьогоднішньому етапі. В 1994 р. укладено Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), що об’єднала США, Канаду та Мексику. Тоді ж утворю-ються: Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА), який трансформувався із зони преференційної торгівлі, Західноаф-риканський економічний і валютний союз (УЕМОА), а в 1995 р. — Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР).

У 2001 р. утворилося інтеграційне об’єднання Шанхайська ор-ганізація співробітництва (ШОС), до якої увійшли Китай, Росія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан.

Регіональні інтеграційні процеси мають тенденцію до подальшого поширення. Так, у 2008 р. була оголошена ідея про утворення Серед-земноморського інтеграційного угруповання, яке має об’єднати краї-ни Південної Європи і Північної Африки. Інший проект передбачає поширення зони вільної торгівлі НАФТА на всю Латинську Амери-ку. Усе це свідчить про певну економічну ефективність міжнародних регіональних об’єднань та їхню привабливість для країн світу.

Розглянемо докладніше особливості інтеграційних процесів за регіонами.

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: