Формування економічної політики країн із транзитивною економікою 4.4.1. Особливості реформування економіки в постсоціалістичних країнах

Широке розгортання економічних реформ у колишніх соціаліс-тичних країнах розпочалося в 90-х роках, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою реформу-вань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провід-них країн світу; механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин. Тобто ринок виступає не самоціл-лю, а засобом.

Однією з головних проблем реформування стало питання про методи й темпи економічних перетворень. Появилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин і перехід до ринкового механізму якнайшвидше (так звана «шокова терапія») –

цей шлях обрала більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації, -таким чином здійснюються реформи в Китаї і (з деякими застере-женнями) в Білорусі.

Найбільш рішуче «шокова терапія» впровадилася в Польщі, яка однією з перших серед країн Центральної Європи стала на шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супрово-джується болісними соціальними явищами, падінням виробни-цтва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безро-біття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його малозахищених верств. Ці негативні явища характерні для першого етапу реформування за цим методом. Потім, через де-кілька років, становище вирівнюється й реформи проявляють свій позитивний результат. Першими з «шокового стану» вийшла відносно розвинута група країн Центральної Європи - Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, в той час як інші країни Центральної та Східної Європи почали виходити з кризи лише з кінця 90-х років.

Реформи в Польщі, які здійснювалися за планом міністра фінан-сів Л. Бальцеровича, включали, зокрема, такі заходи: різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; впровадження конвертованості наці-ональної грошової одиниці (злотого); лібералізацію цін і зовніш-ньої торгівлі; отримання кредитів МВФ на стабілізацію економіки; швидку структурну перебудову економіки шляхом проведення при-скореної приватизації; прийняття нового економічного законодав-ства; відкриття національної економіки для іноземних інвесторів.

Рішучі дії польського уряду щодо реформування економіки роз-почалися з 1990 p., коли було «відпущено» ціни на 90% видів товарів та послуг, тобто була здійснена цінова лібералізація. Підприємствам було надано самостійність у фінансових питаннях, у закупівлі си-ровини й реалізації продукції. Проте ці дії призвели до інфляції й зростання цін; вже в 1990 році інфляція зросла на 69%4. Скороти-лося промислове виробництво, зростало безробіття. 3 1991 р. уряд запровадив більш жорстку фінансову політику, інфляція суттєво скоротилася. Було підвищено ставку відсотка за кредит до 50%, a потім навіть до 80%. Проте така висока ставка не стимулювала еко-

1 Докладніше див.: Лортикян Э.Л. История зкономических реформ. - Харьков: Консум, 1999. - С. 229.

номічної ініціативи підприємств, тому наприкінці 1991 р. вона була суттєво знижена. Розпочалася приватизація підприємств. У країну став надходити іноземний капітал.

Після завершення «шокового етапу» реформування економіки Польщі стабілізувалося й розпочався динамічний розвиток. Позитив-ні показники приросту ВВП й промислової продукції почалися з 1992 р., а в 1996 р. Польща досягла дореформеного рівня виробництва.

Реформи в Чехословаччині (в 1993 р. розділилася на Чехію та Словаччину) розпочалися в 1990 р. з масової приватизації держав-них підприємств. З початку 1991 р. було здійснено лібералізацію цін. Як і в Польщі, тут перший етап реформ супроводжувався ін-фляцією й падінням виробництва. Проте інфляція не набула такого характеру, як у Польщі, ціни зросли лише на 59% за 1991 рік. Надалі вдалося приборкати інфляцію, вона вже не перевищувала 10%.

В Угорщині реформи мали більш поступовий характер, оскільки вони розпочалися раніше. Тому вони й відбулися тут з найменшими втратами. Самостійність державних підприємств була забезпечена певною мірою ще у 80-х роках; у 90-х роках розпочалася їхня при-ватизація. Вже на початку цього десятиліття до Угорщини швидко пішов іноземний капітал; наприкінці 1993 р. прямі іноземні інвести-ції в Угорщину становили за обсягом половину всіх інвестицій за-хідних країн у Центральну та Східну Європу.

Позитивними наслідками реформ у країнах Центральної Європи ста-ли: зникнення дефіциту товарів на ринках; поступове підвищення доходів населення; реструктуризація економіки в напрямів суттєвого підвищення частки приватного сектора; збільшення обсягів зовнішньої торгівлі; зрос-тання продуктивності праці; поступове зростання обсягів ВВП.

Проте не всі проблеми було вирішено успішно. В цих країнах залишається досить високим рівень безробіття. У 2002 р. він стано-вив у Чехії 9,8%, в Угорщині – 5,8, Словаччині – 17,2, Словенії – 11, Польщі – 18,1%1. Уповільнилися темпи приросту ВВП після 2000 року. Фактори, що сприяли активному економічному зростанню в 90-х роках (приватизація, приплив іноземного капіталу і т. ін.), зна-чною мірою виявилися вичерпаними.

Але, як відомо, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також Естонія, Латвія й Литва в 2004 р. були прийняті до Європейського Союзу. Це означає, що їх уже визнано країнами з ринковою економі-кою. Отже, перехідний етап для цих країн завершився.

У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Практично тільки з 2000 р. почалося наростання тем-пів економічного розвитку, протягом же 90-х років виробництво в колишніх республіках СРСР скоротилося майже вдвічі. Відбувало-ся зникнення цілих галузей виробництва, особливо у сфері високих технологій. З'явилося й наростало безробіття. Рівень життя осно-вної маси населення різко впав.

Порівняно з 1990 роком ВВП Росії в 1999 р. становив 50%, Укра-їні – 41%1.

Така ситуація склалася через невдале, необачне застосування методів «шокової терапії», для якої тут умови були менш сприят-ливими, ніж у країнах Центральної Європи. Перед початком проце-су реформування держава мала майже абсолютну монополію в усіх сферах виробництва. Приватний сектор ще не склався. Ціноутво-рення жорстко регламентувалося. Суб'єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах.

На перших порах основним напрямом реформування стали роз-державлення власності й лібералізація цін. Приватизація державної власності в країнах СНД мала форму «ваучеризації», коли кожний громадянин одержував ваучер, тобто документ на право володіння часткою державної власності; цей ваучер він потім мав право вклас-ти у будь-яке підприємство, що підлягало приватизації. По суті, від-бувався поділ на дрібнесенькі частини державного майна. Основною формою власності в процесі роздержавлення стала колективна, зго-дом підвищувалася частка приватного сектора. Державна власність в більшості країн СНД наприкінці 90-х років становила не більше ніж 8%.

Лібералізація цін, яка була проведена без огляду на реальний стан економіки, призвела до інфляції нечуваних розмірів. Так, про-тягом 1992–1996 рр. індекс споживчих цін зріс у Молдові в 1,5 тис. разу, в Білорусі – в 39,6 тис. в Україні – в 42,5 тис. разу2. Тільки у другій половині 90-х років інфляцію вдалося приборкати шляхом здійснення грошових реформ. Були запроваджені національні ва-люти (в Україні – в 1996 р., найпізніше з усіх країн СНД). Почина-ючи з 2000 р., в більшості країн цього регіону інфляція має помірний характер, хоч її рівень вищий, ніж у розвинутих країнах.

1 Статистичний щорічник України за 2000 рік. – С. 551.

2 Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред. В.П. Колесова и

Непідготовленим рішенням стала також лібералізація зовніш-ньої торгівлі. Більш дешеві й якісні зарубіжні товари буквально придушили національне виробництво багатьох видів легкої та хар-чової промисловості, автомобілебудування.

З другої половини 90-х років економічні реформи в країнах СНД стали більш систематичними й послідовними. Було заверше-но грошову реформу, упорядковано законодавство про зовнішньо-економічну діяльність, в цілому наближався до завершення процес роздержавлення власності. В ряді країн розпочалися аграрні рефор-ми, завдяки яким селяни одержали землю у власність. Поступово зростав приплив іноземних інвестицій, хоч його темпи поступалися темпам у країнах Центральної Європи. Усе це підготувало підґрун-тя спочатку для припинення падіння, а потім і для економічного зростання. Починаючи з 2000 р., темпи приросту ВВП в більшості країн СНД перевищували аналогічні показники країн Центральної Європи.

Проте не всі проблеми вирішено. Рівня 1990 р. в економіці дося-гли не всі країни навіть на початок 2008 р. (Росії це вдалося тільки в 2007 р.). Далекою від оптимальної залишається галузева структура економіки: в Росії і в структурі ВВП, і в експорті переважає паливно-енергетичний комплекс, в Україні – металургійний; частка машино-будування залишається невисокою. Вкрай повільно здійснюється технологічна перебудова економіки, витрати на науково-дослідні роботи зовсім недостатні. Рівень життя основної маси населення поки що значно поступається країнам Західної Європи.

Отже, стратегічною метою країн Східної Європи на сьогодніш-ньому етапі є прискорення темпів розвитку економіки й техноло-гічна перебудова промисловості. В зовнішньоекономічному пла-ні – активізація діяльності на зовнішніх ринках, пошук стабільної ніші для своїх товарів та послуг, диверсифікація партнерів щодо зовнішньої торгівлі. Стратегія відносно економічної інтеграції в різних країнах СНД не однакова. Україна чітко визначила свій на-прям – до Європейського Союзу; на це націлена також Грузія; Ро-сія, Білорусь, Казахстан виступають за більш глибоку інтеграцію на теренах СНД.

Особливості економічної політики країн перехідної економіки доцільно розглянути на прикладі найбільших держав цієї групи – Росії та Китаю.

Реформи в Росії було започатковано за моделлю «шокової тера-пії». Найважливішими складовими економічної політики в першій половині 90-х років стали: лібералізація цін, лібералізація зовніш-ньої торгівлі, приватизація. Реформи розроблялися під керівни-цтвом Єгора Гайдара, який є прихильником монетаристської теорії регулювання економіки. Було взято курс на роздержавлення майна й згортання державного втручання в економіку, що одержало назву дерегуляції.

Вважалося, що лібералізація цінової політики («відпуск цін») у короткі строки оздоровить економіку. Справа в тому, що в неринко-вій економіці, яка існувала за радянських часів, ціни встановлюва-лися адміністративним порядком і в цілому не відповідали реальній вартості товару. Відсутність узгодження попиту й пропозиції при-зводила до того, що одні товари не користувалися попитом («зато-варення»), інші опинилися в дефіциті. Це спричинило накопичення великих матеріальних і фінансових втрат, гальмувало економіку. Прибічники лібералізації цін розраховували, що з їх відпуском одні товари подорожчають, інші – подешевшають; таким чином, як спо-дівалися, буде встановлено структурну рівновагу в економіці. Але дійсність не виправдала цих сподівань. Економіка Росії не була го-това для такої «санації». За відсутності державного регулювання ціни практично на всі товари й послуги збільшилися багаторазово.

Дослідники простежують декілька етапів еволюції економічної політики уряду Росії в процесі реформування1.

Перший етап тривав з 1992 по 1995 р. Основними цілями еконо-мічної політики на цей час ставилися:

• лібералізація економіки (цін, господарських зв’язків, зовніш-ньоекономічних відносин);

• макроекономічна стабілізація, зниження інфляції;

У 1992 р. була здійснена грошова реформа; знецінені грошові ку-

пюри були замінені новими, курс яких був фіксованим відносно сві-

тових валют, рубль вільно конвертувався на валютних ринках. Була

створена банківська система на основі акціонерних комерційних

банків на чолі з Центральним банком Російської Федерації. Сфор-

мувався фондовий ринок у країні. Поступово зростало надходжен-

1 Див.: Николаев М., Махотаева М. Эволюция государственной политики России

ня іноземних інвестицій в Росію, особливо з 1995 р. Проте водночас спостерігався відплив капіталу з Росії за кордон, що перевищувало надходження ПІІ. У структурі платіжного балансу Росії протягом 90-х років рахунок операцій з капіталом мав від’ємне сальдо.

Перша половина 90-х років характеризувалася глибоким еконо-мічним спадом у Росії. Однією з головних його причин була хибна політика «невтручання» держави в економічні процеси. Уже в се-редині 90-х років недоліки такої політики стали очевидними. Втім, перший етап реформування здійснив деякі цілі, поставлені розробіт-никами стратегії розвитку. Було завершено лібералізацію цін; було здійснено масову приватизацію, внаслідок чого 70% ВВП виробля-лося в недержавному секторі; було приборкано інфляцію. Головним позитивним наслідком середини 90-х років стало відновлення сис-теми державного регулювання економіки; це означало кінець полі-тики «дерегулювання» й початок нового етапу реформування.

Другий етап реформ відбувався з 1996 до 1998 р. Його цілі були визначені програмою «Структурна перебудова й економічне зрос-тання в 1997-2000 роках». Принципово важливим пунктом цієї про-грами є положення про підсилення ролі держави в економіці. На цьому етапі ліберальні теорії розвитку поступаються неокейнсіан-ству. Нова політика принесла позитивні наслідки. Падіння еконо-міки припинилося, і в 1997 р. уперше з початку реформування ВВП показав приріст. Проте в 1998 р. відбулася криза, що значною мірою була спровокована зовнішніми чинниками; вона відкинула росій-ську економіку знову назад на деякий час.

Третій етап розпочався з восени 1998 р. й завершився напри-кінці 1999 р. Завдання цього періоду були сформовані постановою Держдуми «Про основні напрямки соціально-економічного розви-тку Російської Федерації». Провідна теза цього документа – необ-хідність підсилення регулюючої ролі держави в економіці.

Серед основних цілей економічної політики на цьому етапі за-значалося: відновлення й розвиток виробництва, збереження й активізація науково-технічного потенціалу; удосконалення ціно-утворення в природних, у тому числі сировинних монополіях, оздо-ровлення системи державних фінансів і нормалізація грошового обігу; концентрація ресурсів для пріоритетних галузей економіки; підсилення ролі державного замовлення й закупівлі продовольства для державних потреб; підвищення ефективності соціальної політи-ки; захист прав власника й забезпечення інших правових умов ефек-

тивного функціонування ринкової економіки; захист національних інтересів у зовнішньоекономічній і зовнішньополітичній сферах.

Цей період характеризується визнанням «дирижизму» як пріо-ритету в економічній політиці держави. Функції держави формулю-ються таким чином: коригування негативних проявів ринку; прогно-зування розвитку ринкових процесів; цілеспрямоване й планомірне формування умов і стимулів розвитку стратегічно важливих для держави й суспільства сфер; забезпечення надійного захисту грома-дян від надмірних соціальних витрат реформ.

Політика цього етапу виявилася виправданою. З 1999 р. в еко-номіці Росії розпочався підйом, який триває й на початку нового де-сятиліття. І тільки світова криза 2008–2009 рр. перервала цю спри-ятливу тенденцію.

Деякі зміни в економічній політиці уряду прийшлися на четвер-тий етап, який розпочався в 2000 р. Оскільки ринковий механізм в цілому вже запрацював, уряд зосереджує свої зусилля переважно на макроекономічному регулюванні. В «Плані дій уряду Російської Федерації в галузі соціальної політики й модернізації економіки на 2000–2001 роки» зазначалося, що зусилля уряду будуть сконцен-тровані на забезпеченні рівних умов конкуренції, захисті прав влас-ності, скасуванні надмірних адміністративних перешкод для під-приємницької та інвестиційної діяльності, підвищення фінансової прозорості підприємств і організацій.

У 2001 р. було запроваджено митну реформу. Скоротилася кіль-кість товарних позицій, що підлягали митному оподаткуванню в імпорті в розмірі до 5%; зросла кількість позицій, оподаткованих ви-сокою ставкою (понад 20%). Встановлено оподаткування експорту деяких важливих товарів, насамперед, нафти й газу, що суттєво по-повнює державний бюджет Росії; таким чином, посилилися протек-ціоністські тенденції в зовнішньоекономічній політиці.

Надалі стратегія уряду була сформульована в «Програмі соціально-економічного розвитку Російської Федерації на серед-ньострокову перспективу (2002–2004 роки)». Вона передбачала мо-дернізацію економіки при певному скороченні втручання держави в господарську діяльність й подальшу лібералізацію ринків.

Основним напрямом модернізації економіки було визначено створення сприятливого інвестиційного й підприємницького кліма-ту. З цією метою було запропоновано такі заходи: захист прав влас-ності й поліпшення корпоративного управління; розвиток інституту

банкрутства й захист прав кредиторів; вирівнювання умов конку-ренції й дійова антимонопольна політика; дебюрократизація еконо-міки; підвищення ефективності управління державною власністю; розвиток фінансової інфраструктури1.

З приходом до влади В. Путіна упорядковується бюджет, скоро-чується від’ємне сальдо платіжного балансу Росії. Країна поступово зменшує зовнішній борг, припиняє брати позики Міжнародного ва-лютного фонду. Ці заходи приносять певні ефекти. Темпи зростан-ня економіки з початком нового десятиліття стабільні.

З 2004 р. російський уряд здійснює політику централізації управління країною. Це виражається в призначенні губернаторів президентом (до того вони обиралися), в більш ретельному догляді і за діяльністю олігархічних структур (справа ЮКОСа) та ін. Є під-стави вважати, що після короткого періоду лібералізації (четвертий етап) уряд знову повертається до підвалин теорії Кейнса.

Формуючи економічну політику, президент В. Путін обґрунту-вав тезу про необхідність подвоєння ВВП за 10 років. На перший план висунуто структурне оновлення економіки; першочерговим завданням ставиться розробка концепції прискореного зростання. В дискусіях про методи такої концепції домінують дві моделі – дири-жистська й інституційна.

Останнім часом уряд надає перевагу інституційній моделі. Згідно з нею здійснюються реформи природних монополій, пенсійна рефор-ма, реформується бюджетне законодавство тощо. Уряд відмовився від визначення явних галузевих пріоритетів. Ця відмова пов’язана з особливостями сучасного етапу технологічного розвитку, коли прак-тично дуже важко апріорно визначити перспективні сектори й відпо-відно в адміністративному порядку надавати їм фінансові ресурси. Водночас важливим завданням ставиться диверсифікація виробни-цтва й експорту, прискорений розвиток секторів «нової економіки»2.

У 2005 р. президент Росії В.В Путін оголосив ідею визначення пріоритетних національних проектів на найближчу перспективу. Найактуальнішими серед них було визнано:

2 Див.: Вопросы экономики. – 2004. – №3. – С. 15–16.

Таким чином, наголос робиться на вирішення насамперед со-ціальних проблем, що створює необхідні умови для розвитку люд-ського капіталу. В Росії формується економічна модель, що ґрунту-ється на знаннях, інтелектуальному потенціалі1.

У 2007 р. прийнято «Концепцію довгострокового соціально-економічного розвитку Російської Федерації», розраховану до 2020 р. Концепція ґрунтується на трьох фундаментальних факторах.

Перший фактор – посилення глобальної конкуренції, яка б охоплю-вала ринки не тільки товарів, а й капіталів, технологій, робочої сили. Слід подолати залежність Росії від паливно-енергетичної складової в структурі виробництва й експорту, диверсифікувати економіку.

Другий фактор – зростання ролі людського капіталу в соціально-економічному розвитку. Необхідно різко підвищити продуктивність праці.

Третій фактор – нарощення потужностей для випуску товарів, що характеризуються високим технологічним рівнем.

Концепція визначає стратегічною метою перетворення Росії на одного з глобальних лідерів світової економіки, вихід її на рівень соціально-економічного розвитку високо індустріальних держав. Прогнозується, що до 2020 р. Росія має увійти в п’ятірку провідних країн світу за економічною потужністю2.

Новий президент Росії Д. Медвєдєв в основі продовжує страте-гічну політику В. Путіна.

Криза, що розпочалася з 2008 р., боляче вдарила по економіці Росії. Різке падіння цін на енергоносії на світових ринках висвітило незбалансованість економічного розвитку країни. Суттєво впало ви-робництво в більшості галузей, особливо в промисловості. В таких умовах уряд вимушений відмовитися від низки амбіційних проектів. Проте, як наголошують російські президент і прем’єр-міністр, соці-альні витрати мають бути збереженими в запланованих обсягах.

4.4.3. Економічна політика Китайської Народної Республіки

учасні економічні стратегії Китаю беруть початок з 1978 р., коли було проголошено курс на економічну реформу, в основу якої покладалися перебудова відносин власності й формування соціаліс-тичного ринку. Реформа має довготерміновий характер і здійснюва-тиметься у три етапи:

• до 2000 р. планувалося збільшити валову продукцію промисло-вості і сільського господарства в 4 рази, забезпечити досягнення середнього достатку життя народу;

• до 2021 р. – підняти Китай до рівня середньорозвинутої країни;

• до 2049 р. – перетворити Китай на високорозвинуту державу. Головною метою стратегії залишається побудова комунізму в країні

через сто років після перемоги соціалістичної революції в Китаї (1949).

Реформування розпочалося у 80-ті роки зі сфери сільського господарства, з аграрних відносин. Комуни ліквідувалися, земельні ділянки (0,4 га на господарство) передавалися селянам у довгостро-кову оренду на правах сімейного підряду. Селянам було надано пра-во займатися підсобним промислом, продавати надлишки продукції на ринках. Проте земля залишилася у державній власності, не стала об’єктом купівлі-продажу. В 1983 р. виробничі бригади, які діяли в комунах, були розпущені й було завершено перехід селян до одно-осібного господарювання; наприкінці того року вже 94% усіх селян-ських дворів працювало за формою сімейного підряду.

У 1997 р. було прийнято «Закон про волосні й селищні під-приємства», який установлював права сільських промислових під-приємців. Водночас закон передбачав необхідність раціонального планування, регулювання й контролю з боку держави щодо цих під-приємств.

Згодом у сільській місцевості були створені приватні підприєм-ства, які залучали найману робочу силу. В середині 90-х років поча-ли інтенсивно розвиватися пайові підприємства, як правило, великі; їхні комерційні інтереси вже виходили за межі селищ і волостей. На всі ці підприємства в 1997 р. вже припадало 25% ВВП, 50 – доданої вартості промислової продукції, 30 – валютних доходів від експор-ту, 30% – доходів селян1.

Після того як реформування аграрних відносин дало перші по-зитивні наслідки, уряд поширив механізм економічних перетворень на інші галузі й сфери. У 1984 році була прийнята постанова «Про реформу господарської системи». Вона передбачала розширення господарської самостійності підприємств, скорочення сфери дирек-тивного планування, перехід до торгівлі засобами виробництва. Та-кож реформуванню підлягала система цін, праці, заробітної плати. Було офіційно проголошено про доцільність використання різнома-нітних форм власності – державної, колективної та приватної.

Промислові підприємства одержали досить широкі можливості для самостійної діяльності. Вони могли обирати різні форми влас-ності, самостійно вирішувати оперативні питання (виробництво, постачання, збут), здійснювати кадрову політику, встановлювати систему заробітної плати і в певних межах (які визначалися держа-вою) самостійно встановлювати ціни на свою продукцію. Поступо-во формувалася ринкова система ціноутворення.

Особливістю економічної системи Китаю є поєднання планових важелів управління (директивне планування) з ринковими. Дер-жава здійснює регулювання на макрорівні, ринок – на мікрорівні. Принцип розподілу за працею (соціалістичний принцип) поєдну-ється з принципом розподілу за вкладеним капіталом (капіталістич-ний принцип). Ця концепція отримала назву моделі «соціалістич-ної ринкової економіки».

У другій половині 90-х років головна увага приділяється рефор-муванню державного сектора економіки. Справа в тому, що держав-ні підприємства нарощували обсяги виробництва часто за рахунок неконкурентоспроможної продукції, яка не знаходила збуту на ринках. Внаслідок цього в деяких галузях до половини держпідпри-ємств виявилися збитковими й не могли відігравати роль соціаль-ного стабілізатора. Найчастіше винуватцем такої ситуації виявляв-ся управлінський персонал, що не міг (або не хотів) пристосуватися до ринкових умов керування. Рентабельність державного сектора постійно скорочувалася; в 1990–1995 рр. частка збиткових підпри-ємств зросла з 27 до 43%1.

Загострення ситуації в реальному секторі економіки негативно відбилося на стані банківсько-кредитної системи. Обсяг простроче-них боргів досягав 25% усіх наданих кредитів. Це спонукало банки до відмови від кредитування державних підприємств, що ще більше погіршувало становище державного сектора.

У 2003 р. до влади в Китаї прийшло нове керівництво, яке схиль-не до більш рішучих реформ економіки. Стратегічними цілями но-вої економічної політики визначені: підтримка приватного власника й лібералізація зовнішньоекономічних відносин.

Якщо в 1988 р. в конституцію країни було внесене положення про недержавний сектор як доповнюючий до державного, то в бе-резні 2004 р. була внесена поправка до конституції, в якій міститься положення про недоторканість «законно нажитої» приватної влас-1 МЭ и МО. – №4. – 2003. – С. 83–84

ності громадян КНР. Важливим моментом став дозвіл приватним власникам і навіть олігархам вступати до лав комуністичної партії, чим скористалося чимало багатіїв; це стає ознакою поступового роз-мивання соціалістичного ладу під номінальним адміністративним керівництвом КПК.

Серед головних завдань сучасної економічної стратегії Китаю є приватизація збиткових державних підприємств і реструктури-зація державного фінансово-банківського сектора на принципах різноманітності форм власності фінансових інститутів. Оскільки національний капітал не може освоїти усіх державних активів, то виникає необхідність активніше залучати іноземних інвесторів1. У 2005 р. обсяг іноземних інвестицій у китайську економіку становив 64 млрд дол2.

На третьому пленумі ЦК КПК (жовтень, 2003) були визначені такі орієнтири стратегії в галузі економіки:

• реформа конституції на підтримку плюралізму форм власності;

• зміцнення влади закону й створення для всіх справедливих умов старту в економіці;

• розвиток самоврядування на селі. Головним напрямом вважається узаконення плюралізму форм

Формуючи стратегічні цілі економічного розвитку, китайський уряд останнім часом дедалі більше враховує глобальний чинник. Якщо тривалий час Китай уникав участі в міжнародних організа-ціях економічного типу, то з кінця 90-х років ситуація змінилася. Визначною подією став вступ Китаю до Світової організації торгівлі в листопаді 2001 р. Після цього КНР зразу ж активізувала економіч-не зближення з Японією та Південною Кореєю. Китай намагається перетворитися на потужний чинник розвитку міжнародної економі-ки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Для досягнення цієї мети китайський уряд активно використовує особливий статус Гонконгу (Сянган) – території, яка належить КНР, але має виключно пільгові умови торговельних та інших економічних операцій з іноземцями. Через Гонконг йде понад 18% експорту Китаю.

На початку нового тисячоліття Китай активізує свою участь в Азіатсько-Тихоокеанському економічному співтоваристві (АТЕС).

1 Див. Михеев В. Китай: новые компоненты стратегии развития// МЭ и МО. –

Розглядається можливість зміцнення контактів в рамках регіональ-них контактів «ПСА-3» (Північно-Східна Азія за участю Китаю, Японії та Південної Кореї), АСЕАН+3 (+ Китай, Японія, Південна Корея), Шанхайська організація співробітництва (ШОС). Успішно розвивається діалог з «Великою вісімкою».

Економічні реформи, а також зважена політика уряду сприяли стабільному розвитку економіки. Китай став єдиною країною серед великих держав, економіка якої не тільки не була вражена кризою 2008–2009 рр., а й дала непоганий приріст у першій половині 2009 р.

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: