Світова економіка4.3. Специфіка економічної політики країн, що розвиваються 4.3.1. Умови здійснення економічної політики країн, що розвиваються

Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучен-ня іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове опо-даткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсив-ному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, тем-пи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.

Поступово в окремих країнах розпочалося проведення структур-них реформ. Від видобувних виробництв вони стали переходити до переробних трудомістких і навіть наукомістких. Це стосується нових індустріальних країн. Високими темпами розвивалася інженерна й соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв’язок. Проводилася жорстка фінансова політика, полі-тика щодо зниження рівня інфляції, боротьба з корупцією, тіньовим капіталом; щоправда, успіхи у цій сфері були не такі очевидні.

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформу-вання економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регу-лював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з пози-тивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко не-

оліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетво-рення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але метода-ми макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала мож-ливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтри-мувати достатньо високі темпи економічного зростання.

У 90-х роках була запропонована нова модель «Вашингтонський консенсус» (див. розділ 2 посібника).

Упровадження моделі «Вашингтонського консенсусу» мало су-перечливі наслідки. До позитивних наслідків слід віднести зростан-ня темпів зовнішньої торгівлі, залучення іноземних інвестицій; до негативних – фінансову й валютну нестабільність, яка обернулася низкою криз, зокрема в Аргентині, Південно-Східній Азії.

У виборі й реалізації економічних стратегій країн, що розвива-ються, є суттєві розбіжності за групами нових індустріальних країн (НІК) і найменш розвинутих країн.

Поняття нові індустріальні країни виникло у 80-х роках минуло-го століття і пов’язувалося з чотирма драконами Південно-Східної Азії: Гонконгом, Республікою Кореєю, Сінгапуром і Тайванем. Ці країни першими почали індустріалізацію і згодом за багатьма по-казниками наздогнали й обігнали розвинуті країни. Пізніше до НІК додалися “тигри” – Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таїланд. В Азії до нових індустріальних країн належить також Індія, а в Латинській Америці – Бразилія, Мексика, Аргентина та Чилі. В цілому на НІК припадає 30% населення світу, 18% світового ВВП.

Головну роль у становленні нових індустріальних країн відігра-ла держава. Нею здійснювалася дирижистська політика: жорстка економія валютних коштів, протекціонізм (обмеження імпорту й стимулювання експорту). Створювалися найсприятливіші умови для прямих зарубіжних інвестицій у сфері організації спочатку тру-домістких, а пізніше – наукомістких виробництв, залучення нових технологій. Держава шляхом продуманої політики пільгового опо-даткування скорочувала розвиток одних галузей і сприяла розвитку інших.

Важливим важелем державної політики було валютне регулю-вання. Гальмувалося підвищення курсу національних валют. Зрос-

тання ж курсу валют в міру нарощування експорту й зростання кон-курентоспроможності національних товарів держава компенсувала субсидіями для експортерів, що продовжувало робити експорт ви-гідним.

Політика імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, що виготовляють товари на-родного споживання (текстильна, взуттєва, харчова); пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозаміщення стало поши-рюватися на товари виробничого призначення (хімічні й нафтопе-реробні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування).

Держава постійно контролювала перерозподіл коштів між прі-оритетними й допоміжними галузями. Так, обробна промисловість в основному фінансувалася за рахунок коштів сільського господар-ства і видобувних галузей, а також за рахунок припливу прямих іно-земних інвестицій. Пріоритети в економіці постійно змінювалися. Так, у 50-х роках минулого століття це було текстильне виробни-цтво; у 60-х роках – виробництво цементу, мінеральних добрив, на-фтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу; у 70-х – суднобудування, автомобілебудування; у 80-х – інформатика, електротехнічне машинобудування; у 90-х – виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка й аерокосмічна промисловість. В останні два десятиліття були створені науково-дослідні інститу-ти, вузи, технопарки, технополіси для практичних наукових розро-бок. Основні напрями досліджень, що впроваджуються в практику: устаткування для АЕС, виробництво комп’ютерів, устаткування для шельфового видобутку нафти й газу, мікроекономіка, чиста хімія, інформатика, автоматизація виробництва.

У міру зміцнення економіки роль держави почала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали замінятися ма-кроекономічним регулюванням. Експортоорієнтована модель роз-витку багато в чому себе вже зжила. З підвищенням рівня зарплати товари цієї групи країн втрачають свою конкурентоспроможність на світових ринках, темпи обсягів виробництва знижуються. Тому НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукоміст-ке виробництво й послуги. Розвиваються туризм, фінансова діяль-ність, інформаційні технології.

Фінансово-економічна криза 1997–1998 рр. негативно вплину-ла на нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Таїланд, Ін-донезію, Філіппіни, Сінгапур). Криза мала, зокрема, такі причини:

незбалансованість галузевої структури виробництва (відсутність або недостатній розвиток базових галузей); спрямованість інозем-них інвестицій переважно в ті галузі, в яких очікувався найвищий прибуток; дисбаланс у фінансово-банківському секторі.

На початку нового тисячоліття темпи розвитку деяких НІК дещо знизилися, але в цілому вони вищі за відповідні показники в розвинутих країнах.

Із самого початку здобуття незалежності уряд Індії стикнувся з розбалансованою й децентралізованою економікою, з відцентрова-ними тенденціями місцевих князьків і олігархів. Великий президент Індії Джавахарлал Неру проклав курс, названий його ім’ям, який передбачав суттєве підвищення ролі держави в економічній сфері. В основі економічної стратегії «курсу Неру» було спирання на вну-трішні сили країни.

З перших же років незалежності Неру всіляко зміцнював дер-жавний сектор в економіці. Було націоналізовано усі підприємства, що належали колоніальній владі. Державний сектор почав розвива-тися найбільш динамічно. На початку 70-х років його частка у ВВП становила вже 26%, а на початку 80-х – навіть 38%1. При цьому дер-жава контролювала основну діяльність приватного сектора.

Державне регулювання в Індії здійснюється в умовах багато-укладної економіки. Використовуються два методи регулювання: пряме (адміністративне) й непряме (економічне). Відсталі госпо-дарства, що перебувають на нижчому технологічному рівні, слабо реагують на економічне регулювання, тому до них застосовуються адміністративні методи. Підприємства й сектори з високим техно-логічним рівнем краще піддаються економічним методам, які дають більший ефект. Економічне регулювання здійснюється шляхом ре-гулювання цін, тарифів, умов кредиту, курсу валюти, рівня подат-ків2.

На перших етапах економічного реформування (аж до кінця 80-х років) держава проводила політику захисту внутрішнього ринку від активної іноземної конкуренції, що створювало умови для виживан-ня дрібних підприємств, орієнтованих на бідні прошарки населення. Цей ринок має свою специфіку: попит обмежений вузьким набором

товарів першої необхідності, слабо схильний до змін, що дає можли-вість не втрачати додаткових коштів на модернізацію і відновлення асортименту. В основному це текстильне, взуттєве, шкіряне, скляне й будівельне виробництво, у яких дрібні підприємства становлять 70–80%. Держава уклала перелік товарів, які заборонено виробля-ти великим підприємствам. У цей перелік входять 800 найменувань товарів, які можуть закуповуватися в дрібних виробників за фіксо-ваною ціною. Це фактично гарантує збут продукції.

У сільській місцевості здійснюється політика «сільської інду-стрії» – створюються підприємства по переробці сільськогоспо-дарської сировини на дрібних олійнях, рисосушках, млинах. Це дає можливість збільшити сільськогосподарську зайнятість населення і ширше використовувати місцеві ресурси. Прийнято рішення про створення кластерів малих підприємств як центрів зростання, осо-бливо в економічно відсталих районах.

На початку 90-х років минулого століття Індія зіштовхнулася з новими економічними проблемами. Процес розвитку економіки ставав усе менш стабільним. Зростав дефіцит платіжного балансу, а також зовнішній і внутрішній борг. У 1990–1994 рр. пересічноріч-ний приріст ВВП знизився до 3,8%. У 1991–1992 рр. Індію спіткала фінансова криза. Дефіцит бюджету центрального уряду становив 8,2% від ВВП, дефіцит платіжного балансу за поточними операці-ями – 3,5%, інфляція підскочила до 17%, приріст промислової про-дукції не досягав навіть 1%, суттєво скоротився експорт1.

За таких умов стало очевидно, що необхідна нова стратегія економіч-ного розвитку, яку й обрав індійський уряд. Основою стратегії стало обме-ження державного регулювання, лібералізація економічної політики.

Першочерговим завданням стало досягнення макрофінансової стабілізації й реструктуризації на галузевому рівні. Реформи охо-пили практично усі сектори економіки. В сільському господарстві були здійснені цінові зрушення, ціни на сільгосппродукти були на-ближені до реальних витрат на їх виготовлення. Зберігаються суб-сидії виробникам аграрного сектора. За різними оцінками субсидії становлять 14% від ВВП, що утруднює відносини Індії із СОТ2.

В промисловості було ліквідовано ліцензування підприємств; це сприяло залученню капіталу. Були відкриті для приватного під-приємництва деякі сектори економіки, які раніше були власністю

держави. В зовнішній торгівлі зняті кількісні обмеження й знижено тарифи з 71% в 1993 р. до 35% в 1998 році.

Економічні реформи сприяли припливу іноземних інвестицій в Ін-дію. За роки реформ у країну залучено 27 млрд доларів прямих іноземних інвестицій. Суттєва роль у цьому процесі належить етнічним індійцям, які проживають за кордоном: у 90-х роках їх частка в ПІІ становила 31%. Проте іноземні інвестиції в індійську економіку становлять поки що 11,5% потреб. Стримують приплив інвестицій бюрократизація індійського сус-пільства, корупція, закритість деяких секторів для іноземного капіталу.

Стратегічною метою економічної реформи Індії на перше де-сятиліття поточного століття визнано створення в країні конку-рентоспроможного господарства за стандартами світової ринкової економіки. Взято курс на ослаблення державного втручання в госпо-дарський механізм країни з метою заохочення приватної ініціативи, розширення можливостей для саморегуляції національної економі-ки. Пріоритетними напрямами 10-го плану соціально-економічного розвитку Індії (2002–2007) було визнано прискорення процесу при-ватизації підприємств державного сектора, реформи в банківській сфері, реформа трудового законодавства. Особлива увага приділя-ється виконанню програм щодо розвитку інфраструктури, насампе-ред енергетики, нафтогазової промисловості, транспорту й зв’язку.

Проблемою економіки Індії залишається ще великий масив бід-ного населення, безробіття. Це стримує впровадження нових тех-нологій в господарство, оскільки підвищення продуктивності ви-робництва буде звільняти значну кількість працівників. Ось чому більшість технологічних досягнень має в Індії експортну спрямова-ність. З іншого боку, щорічний від’їзд з країни десятків тисяч най-більш кваліфікованих фахівців ослаблює позиції Індії у високотех-нологічній сфері.

Отже, перед урядом Індії постає завдання сформувати нову стратегію економічного розвитку на найближчі роки, яка б ще біль-ше прискорила темпи розвитку й сприяла б підвищенню рівня жит-тя основної маси населення.

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: