НавчальнО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС ДИСЦИПЛІНИ

Протокол від 29 серпня 2013 року за № 1.

Завідувач кафедри географії та екології

______________ О.І. Любинський

29 серпня 2013 року

Схвалено методичною радою природничого факультету.

Протокол від 29 серпня 2013 року №1.

Голова методичної ради природничого факультету

______________ Н.В. Казанішена

29 серпня 2013 року

В останні десятиріччя XX століття радянськими вченими розроблені
основні принципи виокремлення та класифікації етнічних спільнот,
визначення етнічної структури населення та чисельності народів, визначені
принципи виділення етнічних територій та встановлення етнічних меж,
розроблена методика складання карт народів, показано вплив на етнічні
процеси міграцій, що призводять до асиміляції або консолідації, а також
розроблені методики різних регіонах світу. Найбільш широко ці питання
відображені у працях етнографів московської школи: П.І.Кушніра, С.Ї.Брука,
В.І.Козлова та ін. В Україні дослідження з етнічної географії найбільш
вагомо представлені у працях В.І.Наулка, ним складені етнічні карти
України.

Особливим напрямом етнічної картографії є етнографічне картографування окремих специфічних для кожного етносу елементів матеріальної та духовної культури (традиційне житло, їжа, одяг, сільськогосподарські знаряддя, промисли та ремесла, звичаєвість та обрядовість, народне мистецтво) і висвітлюється в працях українських етнографів Н.К.Гаврилюк, А.П.Пономарьова, Т. В.Косміної, В.М.Сироткіна та ін. Тетяна Рудницька Етнічний довідник Інтернет ресурс.

Другий період це - 1991 року, від моменту проголошення України незалежною державою, до 1999 року. Це період досліджень, у яких висвітлюють різні наукові напрями етнічної географії сучасної України на нових засадах етнічної політики молодої української незалежної держави. На початку 90-х років XX ст. О.І.Шаблієм розроблено: поглиблене та розширене уявлення про предмет, об'єкт, зміст етнічної географії України, розкрив місце в системі географічних наук, окреслено основні завдання. Відповідно до класифікації розробленої професором О.І.Шаблієм (демогеографія та етногеографія належать до групи галузевих наукових дисциплін в структурі географії населення і загалом суспільно-географічних дисциплін демосоціального напрямку (антропогеографія).

2.Етногеографія України: об'єкт та предмет дослідження, завдання.

Великий внесок у становлення української етнічної географії зробив С.Рудницький, у її розвиток - В.Кубійович, а в УРСР етногеографічні дослідження проводив В.Наулко, на початку 90-х років XX ст., з часу незалежності України, О.Шаблій заклав, підвалини, етногеографічних досліджень та становлення етногеограф як науковий дисципліни у складі суспільної географії.

Етногеографія - це географічна дисципліна, молода галузь суспільної географії, яка вивчає закономірності, чинники, умови і форми територіальної організації і геопросторового розвитку етносів - націй - народностей, етнічних груп населення. Об'єктом дослідження етногеографії (етнічної географії) України є етноси, а предметом вивчення - територіальна організація етносів, їх геопросторове буття і розвиток, зв'язки і відносини.

О. І. Шаблій зазначає, що етнічна географія України перебуває у тісному
контакті з демографічною статистикою, антропологією, етнологією,
етнографією, історією, політологією та іншими науками. Етнічна географія,
як складова частина суспільної географії, використовує такі основні
географічні методи дослідження, як: територіальний аналіз та синтез,
картографічне моделювання, порівняльно-географічний, історичний та
статистичний.

О.І.Шаблій визначив напрями досліджень етногеографії України:

1. Межі етнічної території та її географічне розташування, чисельність етнічної спільноти, щільність заселеності етнічної території, форми розселення, типи поселень, територіальні системи поселень, форми урбанізації та рівень урбанізованості етносів.

2. Поширення окремих етнічних рис (компонентів етнічності) - спільних для всієї спільноти чи для певної її частини цінностей, вірувань, норм, традицій, смаків, самосвідомості, історичної пам'яті, мови, традиційно-побутових елементів матеріальної культури, способів ведення господарства, форм соціальної та політичної організації етнічних спільнот.

3. Етнотериторіальну структуру населення країни та етнічну структуру окремих регіонів країни, міст тощо.

4. Значення географічного середовища в утворенні та розвитку етнічних спільнот, у наявності окремих етнічних рис.

5. Наявність регіональних відмінностей у межах етнічної території, її районування на підставі нерівномірного розміщення населення та його локальних етнічних відмінностей.

6. Географічну зумовленість і територіальні відмінності перебігу процесів, що зумовлюють зміни стану етнічності - етнічних процесів (у тому числі модифікації традиційних форм культури та побуту, їх стандартизації та уніфікації), біологічного відтворення етнічної спільноти, міграційних та інших процесів.

Одним із найважливіших, може, й найважчих завдань етногеографії є дослідження міждисциплінарної (археологічної, історичної, етнологічної), географічної проблеми походження (етногенезу і націогенезу) українців.

Формування господарсько-культурних рис українців і окремих етнографічних груп, територіальне розміщення сучасної господарської інфраструктури і районна спеціалізація українського господарства зумовлені, насамперед, природним середовищем. Українська природа і безпосередньо, і опосередковано (через прямий вплив на спосіб буття) діяла на формування української духовності. Українське географічне середовище є і матеріальною основою буття українського народу, і важливою, невід'ємною частиною української етнічної свідомості, й усього духовного здобутку українців. Воно є одночасно і одним із джерел творення унікальної української етнічності, і важливим засобом її відтворення.

Розселення етносів в Україні - процес заселення й наступного освоєння українцями та представниками інших народів (етносів) раніше незаселених чи рідконаселених земель у межах сучасної української національної території та на прилеглих землях.

Отже, розселення супроводжується більшим чи меншим перетворенням природи, спрямованим на опанування географічного середовища, використання його ресурсів. Але географічний чинник великою мірою зумовлює існування особливостей матеріальної культури етносу і опосередковано всієї духовної складової його етнічності. Проте в ХІХ-ХХ ст. та в сучасну добу залежність етнічних рис від природних умов швидко зменшується».

У сучасній українській суспільній географії етногеографічна проблематика поступово займає місце, відповідно до більш виваженого означення предмета етногеографії та її місця в системі наук, які здійснюються вже на основі нових підходів до трактування об'єкта суспільної географії, в складі якого етнонаціональна сфера займає одне з центральних місць - М.С.Дністрянський. З урахуванням нових підходів, М.С.Дністрянський пропонує наступне визначення: етногеографія - це галузь суспільної географії, що сформувалась на стику з етнологією, предметом якої є пізнання територіальної організації етнонаціональної сфери, включаючи розміщення етнічних спільнот і груп, співвідношення і поєднання їх ареалів розселення, вивчення етногеографічних процесів в історичній ретроспективі та перспективі. Об'єктом етногеографії є етнонаціональні спільноти і групи, етнонаціональні процеси і явища, а предметом - морфологічні, структурно-функціональні і динамічні аспекти територіальної організації етнонаціональної сфери.

3. Демогеографія України.

Демогеографія (геодемографія) - наукова дисципліна, яка постала на стику географії та демографії і вивчає територіальні особливості розвитку демографічних процесів населення (народжуваність, смертність, механічний рух тощо), застосовуючи різноманітні методи дослідження:картографічний, статистичний, аналізу, районування та інші. Для демогеографії об'єктом вивчення є населення у сукупності різноманітних демографічних характеристик, а предметом - просторові співвідношення та взаємозалежності, ретроспективний територіальний аналіз, виявлення просторових тенденцій розвитку населення тощо.

Демогеографія вивчає, аналізує будь-які демографічні явища чи процеси, що виникають і відбуваються у межах певної території, адміністративно-територіальної одиниці. Просторово-часові дослідження міграційних рухів, вікових, етнічних характеристик населення відтворюють картографічні матеріали.

На загальну чисельність населення України впродовж XX століття істотно вилинули міграційні процеси серед українського та єврейського населення, зумовлені різними чинниками та воєнними акціями Першої світової та громадянської воєн, Другої світової війни та післявоєнний період.

Демогеографічні дослідження території України і її регіонів почали активно розвиватись у 60-70-х та наступних роках XX століття, адже інтерес до демографічних проблем різко зріс. Значний розвиток отримали дослідження, що мали на меті зясувати залежність демографічних характеристик від особливостей і рівня історичного розвитку. Різним аспектам демогеографічних досліджень присвячені статті Є.Капчинської, Ф.Д.Заставного, СЯнковської, А.Слоненка, І.Білоконя, Б.І.Заставецького, Є.П.Качана, О.Г.Топчієва, М.І.Фащевського, В.О.Джамана, Г.М.Анісімової та ін.

Теоретичні основи етногеографії та демогеографії України У посібнику «Етногеографія України» М.С.Дністрянський обґрунтовує, що етногеографія складається як самостійний науковий напрям, а саме: «...майже сформована достатня теоретична і методологічна база етногеографії, з'являється значна кількість конкретних досліджень, засвідчуючи, що етногеографія - цілісна самостійна наукова дисципліна, яка розвивається у рамках суспільної географії. Етногеографія, як й інші географічні науки, виконує в суспільстві три функції: пізнавальну, освітню і прикладну. Пізнавальна функція полягає у виявленні і поясненні стійких просторових зв'язків і співвідношень у етнонаціональній сфері суспільства, освітня - використання етногеографічних знань у навчальному процесі, формуванні в учнів та студентів етногеографічного мислення, прикладна - у розробленні моделей розв'язання конкретних територіально-етнополітичних чи територіально-етносоціальних проблем. Функцію наукового пояснення всіх процесів в етнонаціональній сфері суспільства етногеографія виконуватиме за умови формування цілісних теорій, концепцій, нових методологічних підходів, ефективних методик. Для успішного виконання навчальних функцій необхідним є розширення програмного матеріалу етногеографчних дисциплін (етногеографія світу та етногеографія України) у вищій школі й етногеографічних підрозділів в середній школі». Підкреслюючи важливість і значимість етногеографічних досліджень України, автор посібника зазначає, що з огляду на ускладнення різних аспектів етнонаціональних взаємин у деяких регіонах України, зростання глобальних викликів та політичних збурень актуалізується і конструктивна роль етногеографії. Відчутною стає необхідність формування моделі культурного розвитку України, яка забезпечила б і державі культурну самобутність та цілісність, і культурно-консолідаційні процеси в рамках української етнічної нації та у її взаєминах з етнонаціональними меншинами. Враховуючи географічні особливості етнонаціональної структури населення України, М.С.Дністрянський стверджує, що саме етногеографія України, яка широко використовує всебічний просторовий аналіз, має великі можливості щодо забезпечення інформаційної основи нового культурного піднесення в Україні, формування політичної нації та інтеграції українського суспільства на засадах національної держави.

Демогеографія виконує дослідження на стику демографії та географії, опираючись на демографічні дані вивчає населення у просторі і часі, тому значного поширення набувають у демографії методи етнологічного аналізу, їх використовують при вивченні демографічних установок, демографічної мотивації, демографічної поведінки, а також при дослідженні залежності процесів відтворення населення від функціонування тих чи інших соціальних інститутів.

Порівняння демографічних процесів і структур населення окремих країн, їх регіонів, міської та сільської місцевості часто здійснюють за допомогою картографічних методів, тісно пов'язаних зі статистичними та математичними методами. Розміщення населення по території, його відтворення, структура та міграційна рухливість, етнічні характеристики населення дістають відображення в демографічних та етнографічних картах, які є особливими образно-знаковими просторовими моделями. Значну роль у підвищенні інформативності демографічних карт відіграє впровадження в картографування населення електронно-обчислювальної техніки й розвиток нового наукового напрямку - ЕОМ-картографії.

Теоретична демографія базується на загальній теорії народонаселення і покликана розробляти головні методологічні принципи аналізу демографічних процесів і явищ, провідні закономірності відтворення населення. До завдань теоретичної демографії належить і створення засад для розвитку конкретних демографічних дисциплін, в її межах об'єднується сукупність теоретичних тез, принципів, гіпотез та уявлень, на підставі яких пояснюють закономірності демографічних процесів і структур.

Виходячи з того, що головною функцією теоретичної демографії є методологічна, то вона покликана визначати місце кожної з окремих демографічних наук у їхній загальній системі. Це дозволить окреслити предмети цих наук, установити роль, місце й значення тих чи інших методів, конкретних методик і техніки аналізу демографічних, демогеографічних процесів. Теоретична демографія вивчає також характер впливу економічних і соціальних чинників на відтворення населення. При цьому, крім своїх власних концепцій, теоретична демографія широко використовує теорії, поняття й категорії із соціологічної та економічної наук.

Загалом, напрями діяльності демогеографів найрізноманітніші і збігаються із роботою географів, які творять на ниві географії населення. Однак остання, на відміну від демогеографії, є просторово фіксаційною дисципліною без аналізу компонентів демографічних процесів. Окрім того, коли в географії населення провідним моментом виступає просторова характеристика населення як суспільного угрупування індивідів, що здійснюють соціальні функції, то для демогеографії важливою є та ж характеристика людності, проте, з погляду їхнього відтворювального потенціалу, для забезпечення соціальної активності.

5. Проблеми етногеографії і демогеографії України.

Етногеографія (етнічна географія) вивчає проблеми розселення народів (націй) і етносів, їх сумісного співжиття і взаємозв'язки в окремих країнах і на певних територіях.

В етногеографії України основною є проблема геопросторового буття української нації, що включає:

1) вивчення глобальних аспектів українства, розподілу українців у світі.
Необхідно зазначити, що до цього часу точна кількість українців у світі
невідома. За різними джерелами, їх налічують від 50 до 90 млн. осіб. На
увагу заслуговує аналіз глобально-зонального розподілу українців, які є
жителями в основному помірних широт. Лише внаслідок специфічних
чинників українці опинились у полярних, субтропічних чи тропічних зонах.
Дослідити не лише причини розселення українців поза їх основною смугою
у помірних широтах але й «вростання» українства у нове для них природне,
соціальне та національне середовища.

Усіх українців світу можна поділити за двома ознаками - територіальним розподілом стосовно України й етнічною (національною) самосвідомістю. За першою ознакою виділяється ядро українського етносу - це його частина, представники якої переважно живуть в Україні, і т.зв. етнікос (за Ю.Бромлеєм) - українці поза межами сучасної України.

Дослідження генетичних і функціональних геопросторових відносин ядра та діаспори є суттєвою проблемою сучасної української етногеографії.

В умовах становлення української державності важливе значення має групування українців за ступенем їх національної самосвідомості. Тут теж виділяють: а) ядро (українці з високою національною свідомістю); б) «окраїнний» (т.зв. "маргінальний") прошарок як носій українсько-національної" свідомості (наприклад, українсько-російської чи українсько-канадської); в) українці за походженням (як правило, це третє-четверте покоління в українській західній, чи друге-третє покоління - у східній діаспорах);

2) дослідження взаємодії і співжиття українців та етнічних (національних)
меншин у межах сучасної України. Кожна етнічна меншина, як і сама українська нація, акумулює в собі великий етносоціальний (передусім у сфері духовної і матеріальної культури) потенціал. Взаємообмін, зокрема духовними надбаннями при збереженні етнічної (національної) свідомості, збагачує й українців і представників інших народів.

Виникає також актуальна проблема етногеографічної регіоналізації України. Тут слід враховувати у першу чергу територіальні відміни у самому українстві з урахуванням взаємодії української нації з етнічними меншинами на окремих територіях. Одним з підходів до такої регіоналізації може бути ділення України на історико-географічні області - Поділля, Галичина, Закарпаття, Волинь, Буковина, Запоріжжя, Слобожанщина, Донеччина тощо;

3) вивчення українства на українських етнічних пограниччях - у
Польщі, Словаччині, Росії, Румунії, Молдові, Білорусі. Ця проблема
багатогранна і її слід розв'язувати з урахуванням двох чинників: а) факту
існування державної та етнічної території української нації; б) непорушності
сучасних кордонів України і її сусідів. Етногеографія України повинна
трактувати українців, що проживають на їх етнічних землях поза межами
сучасної України, з одного боку, як етнічну територію у складі держав-сусідів,
а з другого - як складову частину суцільного історико-географічного масиву
єдиного глобального українства. Тим паче, що з часом політичні кордони між
державами відіграватимуть дедалі меншу бар'єрну функцію;

4) одним із найважливіших, може, й найважчих завдань етногеографії є
дослідження міждисциплінарної (археологічної, історичної, етнологічної,
географічної) проблеми походження (етногенезу і націогенезу) українців.
Починаючи від праць С.Рудницького і закінчаючи працями Л.Гумильова,
етнос трактується як біогеографічна категорія. Він є елементом біосфери і
несе в собі генетичний код того природного довкілля (середовища), у якому
він започаткувався чи сформувався. В етногенезі українців у зв'язку з цим
важливого значення набуває їх пасіонарність. Це поняття введене
Л.Гумильовим для позначення висхідної і низхідної динаміки у розвитку
етносу, його циклічного розвитку. На думку цього вченого, пасіонарний цикл триває 10-12 ст.

Останнім часом з'являються теорії, що нації, як і все людство, є явищем космічним. Поки що це гіпотеза, згідно з якою земна поверхня розподілена космічною мережею, кожен елемент якої - ландшафт має не лише чисто земні, але й космічні властивості. Ці властивості істотно впливають на народ, який розвивається у межах певного геокосмічного ландшафту.

Усі ці та інші етногеографічні проблеми тісно пов'язані з сучасними демогеографічними проблемами.

Центральною серед них є проблема виживання української нації. Саме створення і зміцнення української держави, поліпшення екологічної ситуації в Україні і у глобальному масштабі, розвиток освіти і охорони здоров'я, докорінне поліпшення добробуту є важливими умовами якнайшвидшого розв'язання цієї проблеми.

Проблема виживання української нації в сучасний період пов'язана передусім із двома негативними демографічними процесами - старінням і депопуляцією населення. Старіння народу - це наростання у ньому питомої ваги старших поколінь порівняно зі середніми та молодшими. Якщо ця частка людей у віці понад 60 років перевищує десять відсотків, то нація належить до старіючої. Тепер в Україні населення такої групи становить близько 22-23%.

Старіння є великою мірою результатом зниження питомої ваги населення молодших вікових груп (до 16 років), яка, у свою чергу, прямо залежить від зменшення народжуваності. У 1991 р. в Україні вперше народжуваність була меншою, ніж смертність. Настав новий якісний етап у демографічній обстановці (ситуації) - поступове зменшення населення за рахунок від'ємного природного приросту. Такий негативний процес називається депопуляцією.

Значна смертність людей старшого віку, підвищена смертність серед дітей (зокрема, віком до одного року - приблизно 14 на 1000 народжених) призвели до того, що населення України, особливо чоловіче, має порівняно невисокий середній вік 66 р.). У жінок він становить 73, а у чоловіків - 62 роки (у Австрії відповідно 75, 79 і 72 роки, в Італії - 76, 79 і 73; США - 75, 78 і 71, в колишній ФРН - 75, 78 і 72 і т.д.).

Досі не вирівнялося співвідношення між чоловічим і жіночим населенням. Хоч в основному переважають жінки старшого віку, однак вимирання людей чоловічої статі внаслідок хвороб і травматизму у молодому й середньому віці набуває загрозливих масштабів.

В Україні невпорядковані як внутрішні, так і особливо зовнішні міграції. Масова імміграція сюди з Росії людей похилого віку, зростаючий виїзд у Росію і на Захід молодих спеціалістів, зокрема вищої кваліфікації, негативно змінює як демографічну, так і соціальну структуру населення.

''Ще гострішою є проблема здоров'я українців. У результаті тяжкої фізичної праці, незбалансованого харчування, мало не генетичного страху перед багатовіковими антинародними імперськими режимами, недорозвиненої системи охорони здоров'я відбулось велике фізичне і духовне виснаження української нації, що, особливо після чорнобильської катастрофи, поставило під загрозу генетичний фонд українства.

Заслуговують уваги також проблеми розселення. Зінивдегшя більшовицьким режимом селянства і села в цілому, надмірна концентрація населення у великих міських центрах, особливо обласних, створило великий соціальний, культурний і етнічний дискомфорт для людей, витворило новий тип людини «без роду і племені» - гомо совєтікус тощо.

Необхідно здійснювати політику, яка б відповідала інтересам Української держави і її народу - українців та етнічних і національних груп призвели до того, що населення України, особливо чоловіче, має порівняно невисокий середній вік (рік). У жінок він становить, а у чоловіків - 62 роки (у Австрії відповідно 75, 79 і 72 роки, в Італії - 76, 79 і 73; США - 75, 78 і 71, в колишній ФРН - 75, 78 і 72 і т.д.).

Досі не вирівнялося співвідношення між чоловічим і жіночим населенням. Хоч в основному переважають жінки старшого віку, однак вимирання людей чоловічої статі внаслідок хвороб і травматизму у молодому й середньому віці набуває загрозливих масштабів.

В Україні невпорядковані як внутрішні, так і особливо зовнішні міграції. Масова імміграція сюди з Росії людей похилого віку, зростаючий виїзд у Росію і на Захід молодих спеціалістів, зокрема вищої кваліфікації, негативно змінює як демографічну, так і соціальну структуру населення.

Ще гострішою є проблема здоров'я українців. У результаті тяжкої фізичної праці, незбалансованого харчування, мало не генетичного страху перед багатовіковими антинародними імперськими режимами, недорозвиненої системи охорони здоров'я відбулось велике фізичне і духовне виснаження української нації, що, особливо після чорнобильської катастрофи, поставило під загрозу генетичний фонд українства.

Заслуговують уваги також проблеми розселення. Знищення більшовицьким режимом селянства і села в цілому, надмірна концентрація населення у великих міських центрах, особливо обласних, створило великий соціальний, культурний і етнічний дискомфорт для людей, витворило новий тип людини «без роду і племені» - гомо совєтікус тощо.

Необхідно здійснювати політику, яка б відповідала інтересам Української держави і и народу - українців та етнічних і національних меншин.