Тема: Розселення населення України.

В теорії географії населення важливим і неоднозначним є поняття «розселення». Дехто розуміє його як розміщення населення, інші - як процес (та його результат) розподілу населення на території. Розселення характеризується певними особливостями розміщення населення на території, поєднанням місць або форм розселення та їх взаємовідносинами одне із одним. Таке розуміння поняття ми знаходимо у сучасних географів, що займаються питаннями розселення, передусім С.О.Ковальова. И.Я.Ковальської, А.І.Доценка та ін. В ньому підкреслено сутність розселення як процесу і його стан у певний час.

Первинним елементом розселення, формою територіальної організації населення є поселення. Архітектори та землевпорядники називають його «населеним місцем», а економісти – «населеним пунктом».

Поселення, за визначенням Е.Б.Алаева, - це територіально-цілісний та компактний ареал концентрації населення зі всіма, необхідними умовами та обладнаннями для життя, праці та відпочинку людей^{^[3]}.

А.І.Доценко, аналізуючи критерії віднесення сукупності жител до населеного пункту, відзначає, що останній є одним із видів поселень. Для населеного пункту повинна бути властива суцільна забудова (віддать між забудовами не більше 2 км) і людність не менше 15 осіб. Якщо ж група жител розкидані по території, або існують, дрібні населені місця (залізничні будки, лісництва, роз'їзди та ін.), то всі вони об'єднуються терміном «поселення», але аж ніяк не «населений пункт». Отже, поняття «поселення» ширше, ніж «населений пункт», воно охоплює всі види сельбищ, причому як постійних, так і сезонних. При вивченні питань розселення існують труднощі, пов'язані із обліком дрібних поселень, їх населенням. Це зумовлено тим, що величезна їх кількість у 70-ті роки визнана «неперспективними» і втратила право па самостійне існування їх було в адміністративному порядку штучно приєднано до найближчих поселень. Реальну картину розміщення всіх поселень на території країни зможе дати новий перепис населення, який провадитиметься не у розрізі населених пунктів, а поселень.

Населення розміщене на території України нерівномірно. Його середня щільність - 80 осіб/км². Це набагато менший показник від країн Західної Європи (110-380 осіб/км²), але більший від країн Східної та Центрально-Східної Європи (40-70 осіб/км²). він наближений до рівня балканських держав (Греції, Болгарії). Ці показники дозволяють виділити регіони із найвищою, середньою і найнижчою щільністю населення. Виші від пересічно українських ці показники у високо індустріальних областях Придніпров'я, Прикарпаття та Київській області. Близькі показники щільності населення до середньо українських у областях лісостепової зони, це - основна смуга розселення в Україні, яка має найкращі умови для життя і діяльності людей (помірно-континентальний клімат, родючі (переважно чорноземні) ґрунти, густу річкову мережу та ін.). Найрідше заселені північні та південні регіони України. Північна частина України - це край боліт та лісів, в окремих регіонах щільність населення знижується до 15 осіб/км². Південні області України мають дещо гірші умови для життя та діяльності людей, ніж середня частина: посушливий клімат, дефіцит води. Вони ще й до того пізніше заселені від решти регіонів (ХVII-ХІІІ ст.), це все відбилося на показниках людності.

Розподіл населення по областях України дозволяє стверджувати, що ці регіони мають значні відхилення показників. Це зумовлено різними величинами території, щільністю населення. Понад 1/4 населення України проживає на території трьох областей - Донецької. Дніпропетровської га Київської - великих за територією і найрозвиненіших у соціально-економічному відношенні. Вищу від пересічно української (4%) частку населення мають тільки 8 регіонів. Найменша кількість населення проживає у північних та західних областях, що є наслідком невеликих розмірів їх території та не дуже високими показниками щільності населення.

Існують значні відмінності у розселенні сільського населення. Найбільша його щільність склалась у лісостепових областях, передусім подільських та західних. Це зумовлено сприятливими умовами для життя та землеробства у цих регіонах, смуга лісостепу історично є зоною давньої землеробської культури. На північ та південь від неї показники щільності сільського населення значно нижчі, а найнижчі вони у високо урбанізованих регіонах - Донецькому та Придніпровському, передусім у Луганській області.

Внаслідок депопуляції сільського населення показники його щільності дедалі меншають, причому значно швидшими темпами, ніж всього населення. Особливо це характерно для традиційно "сільських" регіонів - Полісся, Поділля, західних, північно-східних та центральних областей України.

Значно вищими є показники щільності міського населення (їх розраховують не на всю площу регіону, а тільки на площу міських поселень). Вони залежать від багатьох факторів, передусім величини території поселення і особливостей його забудови. Найвищі вони у Одеській, Миколаївській, Херсонській областях (3500-3700 осіб/км²). Вінницькій, Львівській. Харківській областях та м. Києві (3000-3500 осіб/км²). Якщо ж рахувати щільність міського населення, як частку від його чисельності і площі регіону (аналогічно до показника щільності сільського населення), то показники змінюватимуться від 172 осіб/км² (Донецька обл.) до 23 осіб/км² (Чернігівська обл.), досягаючи в середньому в Україні 56.7 осіб/км². Звичайно, що найвищими ці показники є у регіонах з високим рівнему регіонах з високим рівнем урбанізації, а найнижчими - т.зв. сільських регіонах.

Місцями проживання і діяльності людей є населені пункти. В сучасній географічній науці виділяють два їх типи - міські і сільські поселення. При їх виділенні враховуються кількість населення, структура його зайнятості у галузях господарства, історико-географічні умови формування.

Містом у найзагальнішому розумінні вважається населений пункт, жителі якого зайняті переважно у не сільсько-господарських галузях виробництва. Однак, як підкреслює Г.М. Лаппо, містом населений пункт стає тоді, коли він досягне певного рівня складності своєї функціональної структури^{^[4]}. Поселення лише у тому випадку можна вважати містом, коли воно здійснює регулювання будь-яких функцій спілкування в межах певної території. Як регулювальний центр системи спілкування місто стає вузлом зосередження найважливіших видів діяльності людей - адміністративних, економічних соціальних, інформаційних. Міста, як відзначає Д.Александер, не виникають самі собою. їх створюють навколишні сільські території для виконання функцій вузлових пунктів. Визначну роль міст щодо навколишніх територій підкреслював М.М.Баранський: міста плюс транспортна мережа, це кістяк, на якому все інше тривається, це кістяк, який формує територію, надає їй певної конфігурації⁵.

Критерії, за якими виділяють міста, постійно змінюються і тому важко порівняти кількість міських поселень і населення, що проживає у них. у динаміці.

Перші міста в Україні виникли ще 2.5 тис. тому. Це були поселення, засновані грецькими колоністами, на місці яких знаходяться теперішні Севастополь (кол. Херсонес). Керч (кол.Пантікапей), Феодосія (кол. Теодосія), Ялта (кол.Яліта). Білгород-Дністровський (кол.Тіра). Євпаторія (кол.Керкінітіда). а також зниклі міста Ольвія. Німфей, Тірітака. В них велася жвава торгівля, розвивалися ремесла (ювелірство, гончарство, каменярство. ткацтво та ін.), рибальство і виноробство. Вони були центрами культури (храми, бібліотеки, театри). Занепад цих міст стався у 3-4 ст., до остаточної загибелі їх призвела навала гуннів. Окремі з античних міст відродилися і пізніше відіграли значну роль у розвитку південної частини нашої країни.

Про зародження міст вже засвідчують антські городища (6 ст.). які були осередками племінної організації. Більшість з них мали значне розташування, до них напливало населення, яке займалося торгівлею і ремеслами. Ці городища («гради») були осередками майбутніх міст, що особливо поставали у часи Київської Русі. Загальна кількість відомих міст цієї держави досягала 300. Серед них найбільшими і найвидатнішими були Київ, Чернігів. Переяслав, Іскоростень, Ізяслав. Луцьк, Теребовля. Новгород-Сіверський. Галич, Глухів, Канів. Корсунь, Львів, Бахота. Коломия, Крем'янець та ін. Більшість міст були невеликими, але окремі з них у часи свого розквіту досягали 50- 100 тис.жителів (Київ, Переяслав, Чернігів). Міста за часів Київської Русі були центрами торгівлі, ремесел, освіти і культури, вони також виконували оборонну функцію. Міста цього часу значно відрізнялися за своїм виглядом і планувальною структурою від сільських поселень. В них виділялась центральна частина (фортеця на горбі) та при горо ддя («посад» або «поділ», де проживали купці та ремісники). За своєю економікою і культурою міста Київської Русі рівнялися до передових міст тогочасного світу. Але внаслідок татаро-монгольської навали ці міста занепали і почали розвиватись знову у XV-XVII ст. У цей час виникають нові міста, серед них - Чигирин. Біла Церква, Тульчин, Берестечко, Тернопіль, Ізмаїл, Очаків, Кременчук, Коростишів, Сімферополь та ін. У середині XVII ст. в Україні вже було близько 1000 поселень з титулом міста чи містечка. Розвитку багатьох міст у цей час сприяло надання їм т. зв. магдебурзького права, яке передбачало міське самоврядування, виділення міських жителів у окремий стан (це право було скасоване у Галичині у 1786 p.. а на решті території України - у 1831 p.).

У XVII-XIX ст. міста виникають як пограничні фортеці для забезпечення південних кордонів Російської імперії - Єлизавегград (теп. Кіровоград), Олександрія. Павлоград, Херсон. Миколаїв. Одеса. Севастополь та ін., або як промислові центри - Чугуїв, Харків. Луганськ, Донецьк. Алчевськ, Юзівка (Донецьк). Дебальцеве, Стрий, Борислав. Дрогобич. Катеринослав (Дніпропетровськ). Кам'янське (Дніпродзержинськ) та ін. Ліквідація кріпосного права, розвиток транспорту та гірничобудівної промисловості сприяли швидкому зростанню людності міст та їх кількості. Вже на кінець XIX ст.. у центральній і східній (підросійській) частині було 118 міст, у яких проживало понад 3 млн. жителів.

На початку XX ст. в мережі міст України чітко виділились великі міста Одеса (404 тис.осіб), Київ (248 тис.осіб), Львів (206 тис.осіб). Харків (174 тис.осіб), Катеринослав (120 тис.осіб), та середні міста - Миколаїв. Єлизаветград, Кременчук, Бердичів, Полтава, Житомир, Херсон. У цих містах проживала майже половина міського населення України. На цей час існувало багато невеликих міст і містечок, які вже традиційно склалися як міські поселення, та нових, що виникали навколо промислових підприємств. У 1925 р. у Радянській Україні назву "містечко" було ліквідовано, а населені пункти, які її мали, стали селищами міського типу (смт). Уже в 1926 р. було впорядковано перелік міських поселень, вони були представлені 91 містом і 328 селищами міського типу (місто нараховувало понад 10 тис.жит., а смт понад 2 тис.жит.). У 1956-1965 pp. в Україні ще існували т.з. «робітничі селища» (з людністю понад 500 осіб, більшість із них - робітники і службовці), населення яких відносилося до групи міських жителів.

Активний розвиток міст спостерігався впродовж всього XX ст. Збільшилась значно їх кількість та чисельність населення. Найбільше нових міст виникло у міжвоєнні роки та відразу після Другої світової війни. Це було зумовлено як масштабною індустріалізацією країни, так і впровадженням нової схеми адміністративно-територіального устрою. З цим пов'язане також надання статусу селище міського типу великим селам. Найбільше міст виникає у цей час у Придніпровському та Донецькому регіонах, серед наймолодших - Зеленодольськ, Верхньодніпровськ, Апостольське, Вишневе, Світловодськ, Сєверодоненьк, Теплодар, Червонозаводське, Славутич, Прип'ять, Бурштин. Енергодар та ін. У XX ст. статус міста набули 350 населених пунктів, з них два міста - Чорнобиль і Прип'ять цей статус втратили внаслідок відселення з них мешканців після аварії на Чорнобильській АЕС.

Сучасні міста відрізняються від сільських поселень передусім й людністю, в Україні до міст відносять всі поселення, що мають понад 10 тис.осіб. Крім них. до категорії міст належать і менші за людністю поселення, які історично склалися як міста. При цьому враховуються як заняття населення, так і спосіб їх життя. Ознаками міського способу життя є вищий благоустрій поселень (наявність централізованого водо- і теплопостачання, впорядкованих вулиць, зон відпочинку та ін.). особливе (міське) управління, вищий рівень забезпеченості населення об'єктами соціальної інфраструктури, наявність міського житлового фонду, багатоповерховість забудови та ін.

Міста займають певну територію, яка забудована різними за призначенням спорудами. Територія цих поселень використовується по-різному, залежно від цього в межах міста можна виділити окремі функціональні зони. В проектах планування і забудови міст виділяються такі зони: сельбишна (житлові райони), промислова (промислові підприємства і об'єкти, які з ними пов'язані), транспортна (пасажирські та вантажні станції, парки міського транспорту, депо, шляхи та ін.). рекреаційна (парки, лісопарки, пляжі та ін.), інші території (резервні площі, територія підсобних підприємств та ін.). Ці зони формуються на основі загальних принципів містобудування, найкраще вони виділяються у великих містах. У малих містах їх перелік може бути неповним, нерідко в межах сельбишної території житлові масиви чергуються з промисловими і складськими підприємствами, зеленими насадженнями.

Крім міст, до міських поселень в Україні відносяться ще й селища міського питу (смт). До них, згідно з «Положенням про порядок вирішення питань адміністративно-територіального поділу Української РСР», затвердженим указом Президії Верховної Ради від 12 березня 1981 p., відносяться населені пункти, розміщені при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах по виробництву і переробці сільськогосподарської продукції, а також населені пункти, на території яких розташовані вищі та середні спеціальні навчальні заклади, науково-дослідні установи, санаторії та інші стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, що мають державний житловий фонд, з чисельністю населення понад 2 тис.осіб. в яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їх родин. В окремих випадках до категорії селищ міського типу відносять населені пункти з людністю менше 2000 осіб, але більше 500 осіб, якщо вони мають близьку перспективу економічного і соціального розвитку, збільшення кількості населення. Селища міського типу, як і міста, організовують виробничу діяльність, забезпечують культурно-побутове обслуговування населення навколишньої сільської місцевості.

За своїми функціями і структурою зайнятості населення селища міського типу дуже подібні в сучасних умовах із містами, що мають менше 10 тис.жит. Відмінності між ними найбільше стираються у регіонах з аграрно-промисловим типом освоєння. Селища, які є центрами адміністративних районів, іноді мають функціональну структуру господарства, подібнішу до міст, ніж малі міста, які таких функцій не виконують. Нерідко в селищах міського типу частка населення, яке зайняте у несільськогосподарських галузях, є вищою, ніж в окремих малих містах. Критерії, за якими розрізняють міста і селища міського типу, не витримуються, тому, на нашу думку, малі міські поселення з кількістю жителів менше 10 тис.осіб і селища міського типу доцільно об'єднати єдиною назвою «містечка». Міські поселення концентрують значно більший соціально-економічний потенціал, ніж сільські і в силу цього стають центрами «притягання» для навколишньої території, вузлами різноманітних зв'язків.

Міста мають свою ієрархію, вони взаємно підпорядковані, кожен виконує певні функції, формує свій радіус впливу і притягання.

В науковій літературі з географії населення існують різні спроби встановити ієрархію населених пунктів, в т.ч. міських. Значного поширення за кордоном набула концепція В. Кристаллера, названа «теорією центральних місць». Згідно з нею. робилися спроби встановити ієрархію населених пунктів залежно від їх просторового розташування в системі розселення. Міста різної величини розглядались як «центральні місця» для навколишніх територій (у сфері торгівлі, ділових і фінансових операцій, лікарської допомоги, культурного та побутового обслуговування). В. Кристаллер намагався встановити ідеальну схему взаєморозташування міст різних ієрархічних рівнів, обумовлюючи цю ієрархію зосередженням в кожному з них певного набору функцій обслуговування населення. Основним недоліком цієї теорії є абстрактна математизація і підміна географічного простору (з усім його наповненням однорідним) геометричним простором. Однак, незважаючи на дані недоліки, вчені використовують цю теорію, знаходячи нові критерії для визначення «центральності» населеного пункту. Все більше при цьому переважає думка про те. що міста є фокусами суспільного виробництва, а не тільки обслуговування населення. Виходячи з цього, замість виведення функцій міст із їх «центральності», вчені встановлюють ієрархію міст залежно від функцій, яку вони виконують.

Функції міст визначаються рівнем розвитку і структурою їх економічної та соціальної бази. В складі такої бази виділяються містоформувальні і містообслуговувальні галузі. До перших відносять ті види діяльності, продукція чи послуги яких переважно реалізуються поза межами даного населеного пункту. Залучені у ці галузі необхідні ресурси забезпечують існування і розвиток міста, процес розширеного суспільного відтворення. Ті ж галузі, основна продукція яких не виходить за межі міста, відносять до містообслуговувадьних. Нерідко розділити галузі на ці дві групи буває надзвичайно важко і навіть неможливо, бо одне і те ж підприємство (установа) може одночасно випускати продукцію (надавати послуги) для населення іншого міста чи навколишньої сільської місцевості. Тому доцільно виділяти галузі, які складають економічну і соціальну базу міста, підкреслюючи при цьому їх містоформувальні і містообслуговувальні функції. Це підтверджується і тим що містоформувальними можуть бути як галузі виробництва, так і соціальної сфери (рекреація, наука та ін.).

Міста можна представити як єдність трьох підсистем: а) господарської основи; б) виробничої і соціальної інфраструктури; в) населення з його трудовим потенціалом. Ці підсистеми взаємопов'язані, вони забезпечують функціонування одна одної.

Найпоширенішими в Україні є сільські населені пункти, в них населення, яке веде сільський спосіб життя і займається переважно с/г виробництвом. На території України нараховується понад 28.7 тисяч сіл, 448 міст та 897 селищ міського типу. В них проживає 34.3 млн. міських та 16.2 сільських жителів. Співвідношення між міщанами (жителями міст) і селянами (жителями сіл) постійно змінюється внаслідок, природного і механічного руху. Якщо ж на початку XX ст. в Україні було трохи більше 16 % міського населення, то вже зараз - майже 68%. Чи міське населення постійно поповнювалось) за рахунок селян, які приходили у міста на заробітки, навчання. Такий процес носить назву урбанізації. Але урбанізація - це не тільки збільшення кількості і частки міського населення (це вузьке розуміння даного процесу), але й зростання значення міст у суспільстві, поширення міського способу життя, формування специфічних форм розселення. У процесі урбанізації можна виділити три фази (за Є.І.Шиповичем і С.С.Мохначуком): 1) власне урбанізація (процес росту міст і збільшення міського населення): 2) субурбанізація (розмивання ядер міст, формування міст-супутників); 3) рурбанізсщія (урбанізація сільських поселень в межах урбанізованої зони) Розглянемо особливості урбанізації в Україні впродовж XX ст. Її найвищі темгіи спостерігалися у 40-70 роки цього століття коли відбувалися процеси індустріалізації. У передвоєнний період міське населення збільшувалось приблизно на 0.8 млн. чол. щорічно, відразу після війни - на 0.4 млн.осіб, а у 60-ті роки - на 0.5 млн.осіб. Відповідно збільшувалась частка міських жителів (див. табл. 18), вже у 60-их роках вона перевищила половину населення країни, повільно збільшуючись до кінця 90-х років. Сучасні процеси депопуляції населення в Україні, пов'язані із тривалою демографічною кризою, а також припиненням потоку мігрантів із сільської місцевості, що спостерігався у попередні роки. Це привело спочатку до сповільнення темпів зростання чисельності і частки міського населення, а вже наприкінці століття - до стабілізації цих показників. В умовах загальної економічної кризи відбувається значний відтік міських жителів на заробітки за межі своїх поселень (переважно за кордон), а також повернення колишніх вихідців із сіл назад до своїх сільських жител (т.з. «деурбанізація». Правда обсяги її ще не дуже великі, але такий процес вже намітився в Україні). Це. а також зниження показників природного приросту населення у міських поселеннях, є основними причинами зменшення кількості і частки міського населення в останні роки XX ст.

Збільшення кількості і густоти міст, різке зростання чисельності населення у великих містах, розширення взаємозв'язків між міськими поселеннями зумовили субурбанізацію, наслідком якої є виникнення міських агломерацій.

Агломерація являє собою систему близько розміщених міських поселень, що з часом зростаються, які об'єднані між собою інтенсивним переплетенням народногосподарських, трудових, культурних, соціально-культурних взаємозв'язків [П.С.Коваленко, 1980]. Вона може утворюватись внаслідок посилення взаємозв'язків між приміськими поселеннями і великим містом (Київська. Одеська, Харківська. Львівська), або внаслідок активного розвитку двох великих міст (Дніпропетровсько-Дніпродзержинська. Донецько-Макіївська). або посилення взаємозв'язків у групі близько розташованих міст і селиш міського типу, які мають приблизно однакову людність (Горлівсько-Снакіївська. Лисичансько-Рубіжнянська, Стаханово- Комунарська. Всього в Україні 19 агломерацій, в них проживає понад 16 млн.осіб.

Критеріями формування міської агломерації можуть бути: 1) наявність великого міста (як правило, понад 100 тис. жит.) - ядра агломерації, 2) висока щільність міського населення, значна Щільність поселень, 3) значна інтесивність трудових та культурно-побутових зв’язків населення між центральним та інтими поселеннями.

Важливою рисою урбанізації є також поширення міського способу життя у прилеглій до міст сільській місцевості (розвиток несільськогосподарського виробництва у сільській місцевості. міські риси у планувальній структурі поселень та ін.).

У сучасних умовах загальної економічної кризи в Україні все більше проявляються риси деурбанізації. Вона, звичайно, не виявляється у зменшенні кількості міст та їх площі (площі міст стабілізувались) основні її риси: зменшення кількості міських жителів (за 1989-2000 роки на 0.8 млн.осіб), збільшення кількості людей, які повертаються із міста в село (реміграція) і тих міських жителів, що займаються сільськогосподарським виробництвом (переважно вирощуванням овочів, фруктів, розведенням кролів, птиці, свиней у дачних господарствах).

Процеси урбанізації (як і тепер - деурбанїзації) мають значні територіальні відмінності, що виявилися у різній кількості і густоті міських поселень, чисельності і частці міського населення, у функціонально-планувальній структурі міських поселень та ін.

Найбільша кількість міських поселень, як і міського населення, характерна для областей Придніпров'я і Донбасу. Тут на кожні 10 тис.км² території припадає 70-50 міських поселень (в Україні - 21 поселення). У Донецькій і Луганській областях зосереджено 1/4 всіх міських поселень країни. Найрідша мережа міст та селищ міського типу - у західних областях України (27- 35 на кожні 10 тис.км² території). Тільки у Київській, Донецькій і Дніпропетровській областях проживає понад 1/3 міських жителів України, а у всіх західних областях України - менше, ніж в одній Донецькій. Невисока частка У міському населенні України також північних та південних областей. Найвищі рівні урбанізації мають області з найвищим рівнем промислового розвитку. Вищий від середньо українського цей рівень у Донецькій, Дніпропетровській. Київській, Луганській, Харківській, Запорізькій областях, найнижчий - у Закарпатській, Тернопільській, Івано-Франківській. Чернівецькій областях.

Характерною рисою урбанізації у агропромислових регіонах України поряд із низькими показниками урбанізації та урбанізованості є значна концентрація міського населення у обласних центрах. Це зумовлено зосередженням у них найбільших промислових і соціальних об'єктів цих областей. У центрах окремих областей, проживає більше половини міського населення регіону. Це зовсім не є характерним для високорозвинених індустріальних регіонів, що мають густу мережу міських поселень (Донецька, Луганська області) та для тих областей, на території яких є ще хоч би одне велике чи декілька середніх міст (Закарпатська. Хмельницька. Полтавська. Сумська, Волинська та ін.) Внаслідок негативних тенденцій у демографічній ситуації, які склалися в останньому десятиріччі, у міських поселеннях України поступово знижуватиметься кількість населення, але частка його не зменшиться внаслідок менших темпів падіння чисельності міського, ніж сільського населення.

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: