Тема:Етнічний склад населення України.

Історичні особливості формування етнічного складу населення України. Етнонаціональна структура населення України. Етногеографічне районування України. Етнографічні територіальні відміни. Етнографічне районування України.

Люди, що населяють територію України, відзначаються приналежністю до різних етносів ("етнос" у перекладі із грец. означає "народ", "плем'я "). Етнос - це стійка, стала група людей, що історично склалася як певна цілісність та характеризується рядом ознак і рис спільності у своєму похо­дженні та розвитку. Передусім - це загальні ознаки культури, мови, психіки, самосвідомості та ін.

На сучасному рівні етноси утворюють об'єднання у формі націй. Нація - це вища форма етнічної спільноти, яка утворюється впродовж значного історичного періоду із племен і народностей. Вона відзначається спільністю походження, психології і характеру, мови, території проживання, еконо­мічною єдністю людей, які до неї відносяться.

Україна є державою української нації, бо немає більше у світі іншої країни, де б інтереси українців задовольнялися гак повно і всебічно. Теза про те. що Україна є багатонаціональною державою, помилкова. Тільки українці є автохтонним народом у нашій країні і вони формують національну державу. Всі інші народи, що проживають в Україні, утворюють етнічні (національні) меншини.

Українці є дуже давнім народом. Територія України була заселена ще близько 600 тис. років тому (про це свідчать археологічні знахідки біля с.Королево у Закарпатті). Вчені Довели, шо від часу переходу до осілого способу життя, корінне населення не покидало своєї землі. Воно зберегло свої специфічні риси, незважаючи на постійні нашестя кочівників, на запозичення деяких рис археологічної та духовної культур інших народів.

Існує декілька теорій походження українців. Донедавна в нашій країні, яка входила до складу Радянської Союзу загальноприйнятною була теорія спільного походження (від єдиного кореня) українців, білорусів і росіян від давньоруської народності після занепаду Київської Русі. Ця теорія підтверджувала можливість формування "єдиного радянського народу", оправдовувала теорію злиття націй, яка широко реалізовувалась у колишньому СРСР і була спрямована на ни­щення національних культур, мов, націонатьної самосвідомості всіх народів, що населяли цю державу. Дана теорія в сучасних умовах відкинута з огляду на її неспроможність. Більше доказовою і науково обгрунтованою є т.зв. слов'янська теорія, згідно з якою предками українців є ранні слов'яни (пра-слов'яни). Вони є також предками всіх слов'ян, праслов'яни проживали у передгір'ях Карпат, долинах Дністра, Західного Бугу і Дністра ще у І тисячолітті до Христа і розселились вже у VI-VII ст.. звідки на південь, захід і схід. Східні слов'яни (уличі, дуліби, тиверці, поляни, древляни), що населяли Україну, займались землеробством і стали основою (етнічним суб- стартом) українського народу. Частина східних слов'ян пересилилась на північ і змішалась із балтами (білоруський етнос), а частина - на північний схід і зміщалась з угрофінськими і тюркськими племенами (росіяни). В Україні також багато прихильників теорії, згідно з якою всі люди індоєвропейської мовної сім'ї походять із України.

Поширеною є також теорія давнього походження українців. За нею. предками українців є трипільські племена, які населяли територію басейнів Дністра. Південного Бугу, пізніше - й Дніпра 3.5-2.0 тис. років до Христа. ІДі племена під натиском кочівників із сходу були частково відтиснуті на північ (Полісся), а на думку деяких вчених, вони асимілювались із цими племенами (кіммерійцями, скіфами, сарматами).

Отже, у процесі формування української нації важливу роль відіграв субстрат (етнічна основа) - трипільці (пізніше - слов'яни), та елементи сусідніх етносів (хозарські племена.нормани та ін.). Це наклало відбиток на культурні та психологічні особливості українців, піднесення та спади їх національної самосвідомості.

Українці є корінним населениям всієї території України, але внаслідок складних етнічних процесів, які відбуватися впродовж всієї історії формування української держави, цей народ перебував у тісному взаємозв'язку з іншими народами, що населяли і населяють нашу країну.

Етнічний склад населення України формувався впродовж тривалого історичного часу. Цей пропес відбувався з різною інтенсивністю під впливом різноманітних факторів (соціально- економічних, політичних, воєнних, релігійних та інших). Аналіз різних джерел дає можливість зробити висновок, що етнічний склад населення України змінювався як в часі (із зміною політичних устроїв), так і по її регіонах. Зміну національного складу населення нашої держави слід пов'язувати з колонізаційними хвилями національних меншин на її територію, з еміграціями українців за межі своєї землі та іншими причинами.

Найповніші дані про національний склад населення України дають державні переписи населення. Найбільшою хибою перших з них було те, що в них, а найбільше в переписі 1931 року, занижена кількість українців на названій території. Особливістю австрійських та польських переписів, що охоплювати територію Західного регіону було те, що в переписних листах прямо не вказувалась національна принатежність, але лише релігійна. І тому існували значні похибки у кількості людей різних національностей.

Дані про зміни етнічного складу населення нашої країни впродовж XX ст. подані у таблиці.

Анатізуючи ці дані, можна встановити такі характерні особливості етнічного складу населення України:

а) впродовж XX століття, незважаючи на великі втрати Українців у двох світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, вони становили в Україні переважну більшість і Майже завжди складати 3/4 її населення;

б) за названий період в Україні з різних причин суттєво скоротилась кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в 20-30-х pp. (євреї, поляки, німці, татари та ін.). Так, частка євреїв зменшилась з 6.5% в 1930 р. до 0.9% в 1989 p., а поляків - відповідно з 5.5% до 0.4%;

в) збільшилась частка представників східно-слов'янських народів (росіян, білорусів) з 15.1% в 1930 р. до 24.6% в 1989 p.). Вона зросла в основному за рахунок збільшення кількості росіян (від 8.0% в 1930 р. до 22.1% у 1989 р.) і зменшення частки поляків;

г) в умовах радянського тоталітарного режиму внаслідок форсування політики інтернаціоналізації господарського та суспільного життя в Україні в другій половині XX століття значно розширилось представництво національних меншин. За переписом 1989 року частка кожної меншини в Україні не перевищувала одного відсотка від її населення. З них тільки частка 10-ти меншин (євреї, білоруси, молдавани, болгари. поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени) в загальній кількості населення коливалася від 0.9 до 0.1%. Частка кожної із всіх інших становила менше 0.1%;

д) в песпективі докорінних змін в етнічному складі населення України не відбудеться. Дещо зросте питома вага українців, зменшиться частка окремих національних меншин.

Етнічний склад населення України впродовж XX століття зазнав істотних змін лише серед національних меншин. Значно скоротились найбільш представницькі в минулому в Україні - єврейська, польська і татарська меншини. Значно зросла чисельність російської меншини. В цей же час зменшилась кількість представників інших народів (румуни, молдавани, греки, німці і ін.).

В силу політичних, історико-географічних. соціально- економічних та інших факторів в Україні склалися певні територіаіьні відмінності в етнічному складі її населення. Так, за кількістю етносів, частка яких в загальній кількості населення регіону не нижче 0.1% в Україні можна виділити три групи регіонів. До першої належать регіони, де в кожному із них проживає 12-18 етносів, а питома вага українського етносу коливається від 24.3% (АР Крим) до 82 % (Херсонська область). Ця група регіонів характеризується високою часткою російської меншини (від 14.1% в Миколаївській області до 58 % в АР Крим). До цієї групи належать області Донбасу (Донецька, Луганська). Придніпров'я (Дніпропетровська, Запорізька), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська), АР Крим, Харківська область. Особливістю названої групи регіонів є те. що в них проживає багато національних меншин з дуже матою кількістю населення кожна.

До другої групи наїежать регіони, в яких проживає 6-9 етносів, кожен з яких має частку в загальній кількості населення не нижче 0.1%. Питома частка українського етносу тут коливається від 75 % (Чернівецька область) до 93.1% (Черкаська область). Питома частка росіян в цій групі регіонів значно нижча, ніж у першій. Вона становить від 2.5% (Закарпатська область) до 7.5% (Кіровоградська область). В названу групу із областей Західного регіону входять Закарпатська і Чернівецька, поліські області (Житомирська. Київська) та області Центральної України (Кіровоградська. Полтавська. Черкаська).

До третьої групи належать регіони, де найбільшими за кількістю населення є 3-5 етносів, а український посідає найвищу частку серед всього населення в порівнянні із регіонами першої і другої груп. Названий показник тут коливається від 88.8 % (Сумська область) до 97.8% (Тернопільська область). Щодо російської меншини, то її частка тут значно менша, ніж в першій групі регіонів (від 1.2% в Тернопільській області до 9.4% в Сумській області). До цієї групи входять області Західного регіону (Волинська, Івано- Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська), Поділля (Вінницька, Хмельницька), Північного Сходу (Чернівецька, Сумська).

Дані про етнічний склад населення будуть уточнені як у межах всієї України, так її регіонів, після проведення першого в незалежній Україні всезагального перепису населення, який намічено восени 2001 року.

Чисельність та розселення українців в Україні

Українці відносяться до індоєвропейської мовної сім'ї, слов'янської групи народів. Це - один із великих народів світу (0.7% населення світу), який компактно проживає у центральній частині Свропи і розсіяний по цілому світі. Точних відомостей про чисельність українців немає, бо багато із них, що жили в Україні, а особливо за її межами асимілювалися в силу різних причин серед інших народів.

Упродовж тривалого часу українці становили переважну більшість в національному складі населення не лише в цілому в Україні, але й у різних її регіонах (за винятком АР Крим). Впродовж XX століття чисельність українців збільшу-валась, за винятком періоду між переписами населення 1926 і 1939 pp. (На ріст кількості українців в Україні у цей час негативно вплинули насильне виселення за її межі великої кількості заможних селян (названих у свій час куркулями), розправа над творчою українською інтелігенцією, штучно створений голодомор 1932- 1933 pp., масові репресії. На зменшення кількості українців в Україні суттєво вплинули також масові депортації населення із західних областей після 1939 року, та відразу після Другої світової війни. Репресованих та депортованих за роки радянської влади, як правило, вивозили за межі України. Із них не всі згодом повернулись в Україну. На зменшення кількості українців в Україні у XX ст. вплинули дві світових війни, які відбувались на її території: в ході військових дій на фронтах та в умовах чужоземної окупації загинуло чимало військових та мирних жителів українців. Після падіння Української Народної Республіки та після Другої світової війни багато українців з політичних мотивів вимушені були емігрувати з України. Динаміку кількості українців в сучасних межах України впр­одовж XX століття ілюструють такі дані, млн.осіб:

Повільне зростання кількості українців в Україні в післявоєнний період пов'язане із значними міграціями їх на "ударні будови" колишнього Союзу РСР, зі значними зниженнями природного приросту українців не тільки в містах, але найбільше у сільській місцевості. Внаслідок вище згаданих процесів у післявоєнний період склалася тенденція до скорочення частки українців серед усього населення України. Так, в 1959 р. українці становили 76.8% від усього населення республіки, а в 1989 р. - 72.7%.

На відносне зниження питомої ваги українців у названий період вплинуло і те, що кількість представників окремих національних меншин в Україні зростала швидше, ніж українців, а також за рахунок мігрантів в Україну людей інших націонатьностей з республік колишнього СРСР.

Уявлення про особливості розселення українців в регіонах нашої держави дає таблиця 14. В першій графі пропонованої таблиці показано частку українців від їх загальної кількості в Україні (у відсотках). На названу дату найбільша кількість українців проживала у Київській (10.1%), Дніпропетровській (7.5%), Донецькій (7.3%), Львівській (6.5%), Харківській (5.4%), Вінницькій (4.4%). Полтавській (3.9%). Луганській (3.9%) областях. За ними йдуть Одеська. Хмельницька. Черкаська, Івано-Франківська. Житомирська. Запорізька області (3.6-3.4%). Найменша частка українців (менше 2%) проживала на території АР Крим та Чернівецької області.

Найвищу частку українців серед населення (80.-90%) мали області Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), Полісся (Волинська, Рівненська. Чернігівська, Київська. Житомирська). Прикарпаття (Львівська, Івано-Франківська), центральної частини України (Черкаська, Кіровоградська. Полтавська області), а також Сумська область. Значно нижча питома вага українців у національному складі населення високоіндустріальних областей, де завжди був великий приплив мігрантів з-поза меж України. До них належать області Донбасу (тут українці становлять 56.8-58 % від усього населення), області Придніпров'я (70.8-79.3%), Одеська (62.8%). та Харківська (70.7%) області.

Розглядаючи показник середньої густоти українців в регіонах, необхідно відзначити, що він залежить від кількості українців в регіоні та розмірів площі регіонів. Найвищий цей показник у таких областях, як Київська (135.1 осіб/кв.км), Львівська (113,3 осіб/кв.км), Донецька (103.6 осіб/кв.км), Івано- Франківська (98.6 осіб/кв.км). Дніпропетровська (88.6 осіб, кв.км), Чернівецька (85.1 осіб/кв.км), Тернопільська (80.6 осіб/ кв.км). Від 50 до 80 осіб/кв.км українців мають Вінницька. Хмельницька, Закарпатська, Луганська, Полтавська. Рівненська. Сумська, Харківська, Черкаська області. Нижче 50 осіб/кв.км українців припадає в поліських областях (Житомирській, Чернігівській), в центрально-південних областях (Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській). Найнижчою середня густота українців на названу дату була в Херсонській області (33.7 осіб/кв.км та в Автономній Республіці Крим (18.9 осіб/ кв.км).

Ще на початку XX століття відомий український географ Степан Рудницький українську націю відносив до хліборобської, оскільки переважна більшість її проживала у сільській місцевості, а незначна частка - у міських поселеннях. Проте впродовж XX століття внаслідок бурхливого розвитку гірничо­добувної. важкої, легкої та харчової промисловості в Україні суттєво збільшилась кількість міського населення, виросла густа мережа міських поселень, передусім в Донбасі. Придніпров'ї. Центрі та в інших регіонах України. Це суттєво вплинуло на перерозподіл українців між містом і селом. Якщо в 1959 році в міських поселеннях проживало 36.6% усіх українців, то в 1989 р. - 60.3%. За цей час майже на третину скоротилась кількість сільських українців. У сільській місцевості зараз проживає близько 40% українців нашої держави. Найбільша кількість міських українців проживає у міських поселеннях Донбасу. Придніпров'я, в Київській та Харківській областях (70 і більше 80% від кількості українців регіону). Це пов'язано з тим. Що індустріальні регіони України мають густу мережу міст та селиш міського типу з багатогалузевою промисловістю.

В межах нашої держави виділяють реї іони з високою часткою сільських українців. До них належать області Поділля. Полісся. Карпат. Тут питома вага українців., що живуть у сіль­ській місцевості, становить від 50 до 60 і більше відсотків.

Асиміляторська політика, яка проводилась у колишніх' російських - царській та більшовицькій - імперіях, явні та неявні заборони українського слова призвели до звуження сфери фукнціонування української мови. Особливо жорстока і відкрита русифікація проводилась у 70-80-х роках. Внаслідок цього дуже зменшилась кількість українців, що вважають рідною українську мову, а збільшилась кількість тих. які визнали рідною мовою російську.

Кількість людей, для яких українська мова є рідною, за 20 років, по-суті, не збільшилась. В одинадцяти областях ця кількість навіть зменшилася (Хмель­ницька, Вінницька, Черкаська. Чернігівська. Житомир-ська. Полтавська. Сумська. Кіровоградська, Одеська, Донецька, Луганська). У деяких з них (Хмельницька, Вінницька. Черкаська, Чернігівська, Житомирська, Сумська) це пов'язано із певним зменшенням населення, особливо українського в цілому. В той же час зросла питома вага тих, що визнали українську мову рідною, у Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській. Мико­лаївській областях та в Криму, тобто на півдні України.

В Україні є три області та республіка Крим, де україномовне населення є в меншості. Це Донецька (30.3%), Луганська (34.7%), Одеська (40.6%), АР Крим (13.6%)! включаючи україномовних росіян, які становлять 0.1-0.3 % усього російського населення названих регіонів. У Харківській і Запорізькій областях кількість Україно- і російськомовного населення приблизно однакова.

Етнографічні групи (субетноси) українського етносу

Під етнографічною групою або субетносами розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп (суб­етносів) виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фоль­клорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.

Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп кон­кретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позна­чається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.

В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них севрюки, литвини, ополяни, дністровий, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.

В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з навколишнім населенням. Внаслідок внутрішньоетнічної консолідації українців згадані специфічні особливості цих груп згладжуються, звужується сфера їх впливу і окремі з них перестають існувати. Етнографічні групи укра­їнського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.

Бойки - етнографічна група українського етносу, що розселена по обидвох узбіччях середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально- Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області.

За сучасним адміністративно-територіальним поідлом Бойківщина охоплює південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський (за винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області. Сколівський. Турківський. південну частину Стрийського, Дрогобицького. Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Вона займає територію близько 8 тис. кв.км.

Найбільш поширеною є думка, що бойки є нащадками давнього слов'янського племені білих хорватів, що селилось в Українських Карпатах і яких князь Володимир Великий приєднав до Київської держави.

Походження самоназви «бойки» вченими ще повністю нез'ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому - ще й одягом. Ще в середині XIX століття за приблизними підра­хунками в межах Бойківщини проживало до 170-175 тис.чол. З них переважна більшість в галицькій частині, а значно менша в Закарпатській. В XX ст. тут проживато до 400 тис. чол. Найбільш відомими містами та містечками на території Бойківщини є Дрогобич. Калуш, Борислав. Болехів, Долила. Самбір, Старий Самбір, Сколе, Нижні Ворота, Турка, Воловець, Бариня, Великий Березний.

Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися скотарством (розведенням волів, овець) а в новіших часах - землеробством (вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях садів. Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами. Торгували вони в містах Галичини, Волині, в Будапешті, Бухаресті, Петербурзі, Франції.

Зараз представники цього субетносу працюють в лісовому та сільському господарстві, різних галузях проми­словості, сфері послуг та в інших галузях господарства.

На Бойківшині народилися відомі діячі історії, науки та культури. Серед них Юрій Дрогобич (Котермак) спочатку професор в Кракові, а згодом проф. та ректор університету в Болоньї. П.Конашевич-Сагайдачний - генеральний суддя Б.Хмель-ницького, письменник, вчений, громадський діяч І.Я.Франко, а також письменники М.Устиянович. А.Могиль- ницький.

В першій половині XX ст. (30-ті pp.) дослідження Бойківщини були зосереджені в музеї «Бойківщина» в Самборі. Тут видавався «Літопис Бойківщини».

Гуцули як етнографічна група, мають свою гуцульську говірку, виділяються красивим гуцульським одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями, багатим розмаїтим фолькльором, широким розвитком народних ремесел. Вони мають свою етнографічну територію, яка умовно була окреслена у кінці ХІХ-початку XX ст. на основі тривалих етнографічних та мовно-діалектичних досліджень. Відповідно було встановлено схематичні межі території, заселеної гуцулами. Так. на заході границя з бойками проходила по р.Лімниці, в Закарпатті - верхів'ями річок Берестянки, Турбату. Тересви. долині Малої Шопурки до її злиття з Тисою, а на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході від Лімниці межа пересікає Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, через село Пасічну йде на Делятин, Яолунів, Косів. Вижницю. Берегомет, Красноїльськ до кордону з Румунією.

Гуцульщина за сучасним адміністративно-територіальним поділом займає південну частину Надвірнянського. Канівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. Її територія складає 6.5 тис. кв.км. Всю нинішню Гуцульщину можна поділити на Галицьку (2.9 тис.кв.км), Буковинську (2.2 тис.кв.км) та Закарпатську (1.4 тис.кв.км).

Найбільш заселеною є Галицька частина Гуцульщини і найменше - Закарпатська. Переважна більшість населення прожи-ває у сільських поселеннях, а значно менша - у малих містах і містечках. Сільські оселі тут розпорошені, вони тут досягають найвищої верхньої межі постійного заселення (до 1400 м). На Гуцульщині досить багато сезонних сільських поселень, зокрема високогірні пастуші оселі на полонинах, а також перехідні форми між постійними та тимчасовими оселями.

Природні умови території зумовили основні напрямки господарської діяльності гуцулів. Основним їх заняттям завжди було скотарство, для якого тут були найсприятливіші умови. Землеробство велося на примітивному рівні (вирощування картоплі, кукрудзи. ячменю, льону, вівса, жита). Дещо пізніше почався розвиток курортного господарства, з якого не могли скористатися гуцули. Додатковими заняттями гуцулів є домашні промисли - ткацтво, обробка металу і шкіри, різьба по дереву, художня вишивка та ін.

В новітній час гуцули в значній мірі зайняті в лісовому господарстві, лісорозробках, в деревообробній та інших галузях господарства.

На Гуцульщині народилися ватажки опришківського руху ^в Карпатах та Прикарпатті - Іван Пискливий (с. Довгополе Руське), Олекса Довбуш (с.ГІеченіжин), керівник селянського повстання проти поміщиків Лук'ян Кобилиця. Тут народився письменник та громадський діяч, близький соратник Івана Франка - Михайло Павлик, його сестра, громадський діяч - Анна Павлик. На цій землі народилися відомі народні майстри з різьби по дереву Юрій та Дмитро Шкрібляки, а також відома вишивальниця, лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка Ганна Василищук із с.Шешори.

Лемки - етнографічна група українських горян, яка до 1947 р. жила по обох боках Карпатського хребта і державних кордонів (до 1772 р. - польсько-угорського, а з 1919 р. - польсько-чехословацького). їхня територія виступає півостровом між польською і словацькою етнографічною територією завдовжки 140 км і завширшки 25-50 км.

Територія галицької Лемківщини до 1946 р. займала південну частину таких повітів як Новосандецького. Гор- линького. Ясельського, Коростянського, Саніцького, південний захід Ліського і 4 села Новоторзького площею близько 3.5 тис.кв.км. На цій території проживало 200 тис.осіб, в т.ч. 160 тис. українців (1939 p.), які жили близько в 300 селах. Закарпатська Лемківщина займає більшість Пряшівщини - близько 3 тис. кв.км і 110 тис. мешканців та ряд етнографічних островів.

Згідно польсько-радянського договору від 16.08.1945 p.. що визначив польсько-радянський кордон, остаточно було віддано Польщі всю північну Лемківщину і проведено взаємний обмін населенням між Польщею і УРСР. До половини 1946 р. більшу частину лемків (близько 80 %) було виселено в Україну, переважно в її західні області та частково у крайні східні. Решту, за малим винятком, в 1947 р. внаслідок проведення операції «Вісла» було переселено на північно-західні землі Польщі і розселено окремими родинами між польськими поселенцями. Північна Лемківщина була заселена польськими верховинцями, а більшість земель залишилась пусткою. Отже, після виселення лемків поляками з північної Лемківщини. єдиною територією їх компактного розселення на сьогодні залишилось західне Закарпаття - Пряшівщина та західна частина Закарпатської області. На Лемківшині переважали сільські поселення, а міські були представлені м.Сяніком та містечками Мушина, Криниця, Буківсько. Балигород. Міські жителі складали 15 %. На кількості населення Лемківщини в минулому (1880-1914 pp.) суттєво позначилися значні міграції до Америки. Лемківські оселі розташовані у долинах, витягнуті ланцюгами. В найвищих частинах Західного Бескиду збереглися залишки наступного життя та перехідні рільничо-пастуші форми.

Основним заняттям лемків з давніх часів було сільське господарство переважно для власних потреб. До 1914 р. важливим тут був випас волів та овець. Після скасування сервітутів та обмеження випасу по лісах тваринництво занепало і набрало молочного напрямку. В цей час піднялось рослинництво (овес, картопля, льон, на півночі Сяніччини - жито і пшениця). Допоміжними заняттями на Лемківщині були ткацтво, деревообробка (виробництво ґонти, ложкарство), каменярство. До 1914 р. досить поширеними були сезонні мандрівки на жнива до Угорщини, а також еміграція на заробітки до Америки. Лемки, які жили біля курортів, працювали в прислузі, продавали молочні продукти, гриби, ягоди.

Лемки, як етнографічна група, мають свою говірку, духовну та матеріальну культуру. Як зазначає В.Кубійович, з одного боку вони архаїчні, а з другого - зазнали впливу словацько-польського оточення. Лемки в порівнянні з іншими етнічними групами українських горян більше прив'язані до своїх гір, традиційних форм життя і церкви та відпорні на зовнішні впливи. Це і в значній мірі зберегло їх від денаціоналізації. Щодо матеріальної культури лемків, то вона бідніша в порівнянні з гуцульською. Лемківські садиби збудовані з дерева, вони переважно однобудинкові, дахи із ґонти. Житлова частина таких будинків сіньми відділена від господарської. Лемки віддавна займаються різьблярством, виділяються своєрідним пісенним фолькльором. Вони створили чимало оригінальних весільних та жартівливих пісень.

На Лемківщині народилась ціла когорта видатних людей, зокрема народних героїв, церковних і громадських діячів, науковців, письменників, художників і музикантів, артистів і співаків. Так. ватажками антифеодальної боротьби на Лем-ківщині в XVII ст. були Василь Полос та Андрій Савка. Найбільше з Лемківщини вийшло церковних діячів, зокрема митрополит Йосиф Сембратович, кардинал Сильвестр Сембратович, єпископи: Т.Полянський. Ю.Пелеша. Й.Коциловський, церковний діяч І.Могильницький, вчені богослови і професори Львівського університету о. Й.Делькевич, О. Т.Мишковський та ін.

З Лемківщини походять письменники Володимир Хиляк. Франц Коковський, Іван Филипчак, Юрій Тарнович. поет Богдан Антонич. та композитор Михайло Вербицький, визначний лемківський різьбляр Михайло Орисик, вчені Володимир Кубійович та Михайло Грушевський.

З Лемківщини у Львові нрацюють народні артисти України, відомі співачки сестри Марія, Ніна і Даниїла Бойко, в їхньому репертуарі значне місце займають лемківські пісні. Зараз на Лемківщині (в Польщі) працює популярна хорова капела «Лемковина» (керівник і диригент Я.Трохановський), створено музей лемківської культури з ініціативи Федора Гоча. Щороку тут проводиться багатолюдний фолькльорно- етнографічний фестиваль «Вагра». На словацькій Лемківщині у м.Пряшеві функціонує Український національний театр, а при ньому Піддуклянський український народний ансамбль пісні і танцю. Масові фестивальні свята щорічно проводяться в Свиднику. Тут і працює музей української культури, де видаються журнали «Дукля», «Дружно вперед», тижневик «Нове життя». В Україні, куди переселені лемки, дальшого розвитку набуло їх народне мистецтво. Тут розвинулося ряд осередків різьблярства. зокрема у Львові. Стрию. Трускавці, Моршині. Підгайцях, Бережанах. З них виросли такі майстри як заслужений діяч мистецтв України Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Лука Біганич. Іван Мердак, Андрій Сухорський із синами та ін.

Ряд етнографічних груп українського етносу існувало на рівнинній території України - в Поліссі та в Середньому Придніпров'ї. їх виникнення та існування було зумовлено різними причинами. Так. литвинами називали білорусів південного Полісся та сусідніх українців. Етнонім «литвини» пов'язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до частини поліського населення, яке в XIV-XVI сг. входило до складу Литовської держави. Найбільше поширена назва «полі­щуки» (вперше згадується в документах XVII ст.). Ця назва охоплювала українське та білоруське населення в межах історико-егнографічної території Полісся.

Поліщуками в Україні називали і ще називають поде­куди сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон "поліщуки" як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Традиційним ареалом поширення назви «поліщуки» серед самого населення був в основному басейн Прип'яті та її приток. Під дією цілого ряду факторів вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви «поліщуки», що пов'язано із заміною її більш широким етнонімом - українці. Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.

Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною. а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. 'ТутейшнГ - це назва окремих груп населення Українського Полі-сся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч «тугейндах» при польських переписах (1921, 1931 pp.) потрапили лише у підсумкову графу «інших» і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

За значною частиною українського населення Середнього Придніпров'я був закріплений етнонім «черкаси». Походження Цього етноніму до кінця не з'ясовано.

Національні меншини

Національною меншиною вважається фізичний масив (група) людей не корінного етнічного статусу, ате яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні - ц_е представники всіх націй, крім української.

За даними останнього перепису населення (1989 р.) національні (етнічні) меншини в Україні становили 14 млн. чол., або 27.3 % від усіх жителів. Тут живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари та ін.

За особливостями динаміки кількості населення націо­нальні меншини в Україні в другій половині XX ст. можна віднести до трьох груп: 1) меншини, в яких кількість населення збільшувалась (росіяни, білоруси, румуни, вірмени, цигани, німці, азербайджанці, грузини, чуваші, узбеки, мордва, корейці. удмурти, лезгини, туркмени, аварці): 2) меншини, в яких кількість населення утримувалась майже на одному рівні (молдавани, болгари, угорці, греки, татари, гагаузи, литовці, казахи, словаки, марійці, осетини, таджики, естонці, комі, албанці, асірійці, киргизи, комі-перм'яки, карели, чеченці, даргінні. араби, фінни, лакці, абхази, кабардинці, табасарани); 3) меншини, в яких кількість населення зменшилась (євреї, поляки, чехи, башкири, латиші, караїми). За даними останнього перепису населення (1989 р.) вдалось виявити особливості розселення кожної національної меншини в Україні.

Перше місце серед національних меншин в Україні займають росіяни - 8.3 млн.осіб, або 17.3% від загальної кількості населення. їх чисельність постійно збільшувалась до 1989 р. (за переписом 1926 р. їх було 3.2 млн.чол.).

Росіяни належать до давніх жителів України. Селитися на нашій землі вони почали ще з XV ст. Багато їх поселилось на Слобідській Україні у XVI-XVІl ст., а у XVIII ст. - на узбережжі Чорного та Азовського морів, у так званій ''Новоросії • Наприкінці XIX і на початку XX ст., внаслідок бурхливого розвитку промисловості у Придніпров'ї. Донбасі в ці райони пересилилась велика кількість російських робітників. Значна їх частина залишилась на постійне проживання в цих місцевостях. Чимало росіян пересилилося в Україну після жовтневого перевороту 1917 р.. в роки радянських п'ятирічок. Гак. з 1926 по 1970 pp. російське населення в Донбасі та Придніпров'ї збільшилось в 2.9 рази. В 1959-1965 pp. імміграція в Україну досягла близько 3 млн.чол, переважно росіян. З ініціативи союзних відомств у 80-90-х роках відбувався процес масового переселення росіян на Україну. Внаслідок цього суттєво збільшилось населення областей Подніпров'я, Донбасу, Оде­щини, Криму та інших регіонів України. Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська області та Крим - це ті регіони, куди впродовж століть відбувалось переселення людей з Росії.

Особливістю розселення росіян в Україні є те. що вони нерівномірно розміщені у її регіонах. За часткою росіян У загальній кількості населення у державі виділяються Донецька область (22 %), АР Крим (14.1 %), Луганська (11.8%), Харківська (8.8%), Дніпропетровська (7.5%), Одеська (6.1%), Запорізька (5.8%), Миколаївська (2.1%), Херсонська (2.0%) області та м.Київ (4.0%). Нижче 2-ох відсотків росіян від загальної їх кількості проживають у Львівській, Сумській, Полтавській, Київській, Кіровоградській, Черкаській, Жито­мирській та Вінницькій областях. В кожному з решти регіонів проживає менше 1% росіян (Волинська, Закарпатська, Івано- Франківська, Рівненська. Тернопільська, Хмельницька, Черні­вецька, Чернігівська обла<

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: