Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Сучасна мережа міських поселень.





На території України є 1345 міських поселень, які відрізняються за зовнішнім виглядом, розмірами, адміні­стративним статусом, функціями та ще іншими ознаками. Більшість із них становлять селища міського типу (64% міських поселень), але в них проживає тільки 13.2% міського населення.

Сучасна мережа міст в Україні відзначається нерівно­мірною їх концентрацією у різних регіонах її характеризують показники кількості міст, їх щільності. Найбільше міст - у високоурбанізованих регіонах (Донецька, Луганська області), у них. а також у західних (крім Закар­патської), Харківській Київській, Запорізькій областях є126 найвищою щільність міст (в 1.5-2.7 раза вища, ніж в середньому в Україні). Найрідша міська мережа спостерігається у південних та північних областях, Закарпатті в 2.4-1.3 раза менша щільність поселень від середноукраїнської.

Основною ознакою міст, від якої залежать всі інші, є людність. За цією ознакою всі міста поділяються на такі класи: малі (до 50 тис.осіб), середні (50-100 тис.осіб). великі (100-500 тис. осіб), дуже великі (500-1000 тис.осіб) та міста-мільйонери (мільйонники) - понад 1 млн. осіб). В кожну з цих груп входять міські поселення, які дуже подібні за функціями, способом життя людей, економічними та соціальними проблемами, екологічною ситуацією тощо.

Найбільшу серед цих груп в Україні складають малі міста - понад 74.5% від усіх міст. Однак у цей клас об'єднуються надто різні поселення як за людністю (м. Угнів із 1.2 тис.осіб та Каховка із 42.6 тис.осіб), так і за рівнем соціально-економічного розвитку, роллю в системах розселення. Тому в межах цього класу можна виділити групи міст, які є подібними між собою за цими ознаками, зокрема: до 3 тис.осіб. 3-5 тис.осіб, 5-10 тис.осіб, 10-20 тис.осіб, 20-50 тис.осіб.

Розподіл міст України по групах з різною людністю ілюструє табл. 21. Із неї видно, що найчисельнішою серед малих міст є група поселень з людністю 10-20 тис.осіб та 20-50 тис.осіб (82.0%о). Кількість міст цієї групи постійно збільшується (за 1939-2002 pp. - на 137 міст) внаслідок переходу до неї поселень із нижчих за людністю груп. Незначне місце серед міських поселень займають міста, які за своєю людністю не досягають офіційного статусу міста (менше 10 тис.осіб). але є або традиційними містами (за магдебурзьким правом), або отримали статус міста недавно внаслідок інтенсивної розробки корисних копалин. Вони становлять 13.8% від кількості міст (в 1939 р. - 26.8%), серед них такі міста, як: Угнів (1.2 тис.осіб), Берестечко (1.9 тис.осіб), Підгайці (3.9 тис.осіб), Галич (6.9 тис.осіб), Почаїв (8.7 тис.осіб) та ін. У малих містах проживає четвертина населення країни (в 1939 р. - 33.4%).

Малі міста як форми розселення людей і місця їх Діяльності мають специфічні риси, які відрізняють їх від інших міст (особливо це стосується груп поселень з людністю до 20 тис.осіб). Це, передусім те. що жителі таких міст зайняті переважно в галузях, які пов'язані з освоєнням місцевих при­родних ресурсів (мінеральних, лісових, сільськогосподарських). Для таких містечок характерною є єдність функціонування процесів життя, подібний рівень і якість життя людей. При цьому риси подібності тим більші, чим подібніший є вид господарської освоєнності території. Сфери прикладання праці, умови праці, рівні споживання матеріальних і культурних благ будуть неоднаковими, наприклад, у регіонах з гірничо­промисловим і аграрно-промисловим типами освоєння. Але вони будуть подібними у малих містах одного регіону.

У малих містах нижчий, ніж у великих, рівень спо­живання матеріальних і духовних благ, соціальні погреби задовольняються менше. У таких містах обмежені умови для праці, для реалізації населенням свого працересурсного потен­ціалу, але кращі екологічні умови для життя людей.

Найбільша кількість малих міст в Україні знаходиться у регіонах, де їх мережа формувалась впродовж століть (західні області), та у тих, де їх виникнення і розвиток пов'язаний із розвитком промисловості, передусім гірничодобувної. Окремі з таких поселень збільшували свою людність внаслідок розвитку в них інших галузей (транспорту, соціальної сфери) і поступово перейшли у клас середніх міст.

Середні за людністю міста становлять 11.8% від кількості міст України. Вони об'єднують дуже різні за функціями міста, це курортні центри - Ялта, Феодосія, промислові міста - Нововолинськ, Жовті Води, Марганець. Артемівськ, Шахтарськ. Енергодар, транспортні центри - Фастів. Стрий, Іллічівськ та ін. їх. як правило, є по 2-4 міста у кожній області, тільки трохи більше - у Донецькій та Луганській, а у Волинській, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій таких міст немає зовсім. У середніх містах проживає 12% населення країни (у 1939 р. - 13.6%).

До групи великих міст (8.7% від всіх міст) відносяться більшість обласних центрів України, а також ряд промислових центрів (Лисичанськ, Сєверодонецьк, Кременчук. Біла Церква. Макіївка, Горлівка та ін.). До цієї групи належать також портові міста Севастополь, Керч, Феодосія. Мелітополь. Кількість міст даної групи збільшилась за 1939-1999 pp. у 2.4 раза.

Є на території України також дуже великі міста (Львів, Миколаїв, Кривий Ріг і Запоріжжя) та міста-мільйонники (Київ - 2620.9 тис.осіб, Харків - 1521.4 тис.осіб, Дніпропетровськ - 1122.4 тис.осіб, Донецьк - 1065.4 тис.осіб, Одеса - 1027.4 тис.осіб. Всі ці міста є ядрами (центрами) міських агломерацій, в них проживає понад третина міського населення країни.

В сучасних умовах, коли демографічна ситуація у містах погіршилася та зменшився притік до них людей із сільської місцевості., людність багатьох із них зменшується або майже не змінюється впродовж останніх років. Це особливо характерно для міст-мільйонників та великих і дуже великих міст.

Деяке збільшення (але не дуже невелике) кількості населення за останні роки мають міста Тернопіль, Хмельни­цький, Івано-Франківськ, Вінниця та ін. Але і в них у найближчі роки кількість жителів зменшиться. На території України є т.з. «мертві міста» - Прип'ять і Чорнобиль, які стали безлюдними внаслідок аварії на Чорнобильській атомній станції (у них проживало у 1986 р. відповідно близько 22 і 13 тис.осіб).

Міста відрізняються між собою також за площею та планувальною структурою. Найбільшу територію займають міста Київ (825 км2), Кривий Ріг (412 км"), Донецьк, Запоріжжя, Дніпропетровськ і Харків (300-350 км2), найменшу - У гнів, Бібрка. Новояворівське. Рахів, Берестечко, Енергодар та ін. (1.8- 2.5 км2).

Міста можуть мати різний адміністративний статус. Це - міста державного, обласного, районного підпорядкування. Державне підпорядкування мають Київ і Севастополь (вони розглядаються як обласні регіони). Обласне підпорядкування мають в Україні 167 міст, це, передусім всі великі міста та важливі соціально-економічні центри. Районне підпорядкування мають 279 міст, це переважно центри адміністративних районів та малі міста, що таких функцій не виконують.

Величина міст та їх адміністративний статус не зовсім повно відображають їх положення у системах розселення і соціально-економічних системах. При оцінці розвитку міст необхідно враховувати не його окремі ознаки, а їх систему, особливо враховуючи їх функції.

Функціональна типологія міст полягає у виявленні характерних особливостей у діяльності населення, визначенні ролі поселень у соціально-економічних системах та ін. Кри­теріями визначення функціонального типу населення вважалися донедавна співвідношення зайнятих у містоутворювальних та містообслуговуючих галузях господарства, структура та напрями соціально-економічних зв'язків. За цими критеріями було здійснено ряд типізацій міст України у працях радянських вчених С.О.Ковальова. Б.С.Хорєва. К.О.Константинова. Г.М. Лаппо та ін. Українські вчені П.С.Коваленко. Л.М.Корецький, А.В.Стенаненко, Ю.І.Пітюренко та ін. - до цих критеріїв запро­понували ще додати людність міста, його районоутворюючу роль та адміністративний статус, розробивши свої схеми типізацій міст України. Розглянемо одну із них, у якій най­повніше враховані запропоновані ознаки. Це типізація Л.М.Корецького. яку він обгрунтував у 1982 р.. в ній автор виділив 9 типів міст:

1. Столиця країни - м.Київ.

2. Найбільші і великі багатофункціональні міста (всі обласні центри і міста, які не є такими, але мають понад 500 тис.жителів): підтип а) - найбільші адміністративно- політичні, економічні, організуючі та культурні центри (всі міста з людністю понад 500 тис.осіб): підтип б) - великі адміністративно-політичні, індустріальні і культурні центри (18 обласних центрів з населенням менше 500 тис.жит.).

3. Промислові центри - до них віднесено автором 203 міста (частина з них поєднує свої функції з функціями центрів агропромислових комплексів): підтипи: а) багатогалузеві; б) малогалузеві; в) одногалузеві міста. В їх складі великі, середні і малі міста з переважанням обробної або добувної промисловості.

4. Міста, що виконують промислові і транспортні функції. Це. переважно, міста з населенням менше 100 тис. осіб (Стрий. Жмеринка. Іллічівськ. Козятин. Іловайськ та ін.).

5. Міста - транспортні центри (в них понад 40% населенні зайнято на транспорті) – Знам’янка, Рені. Христинівка. Чоп Верховцево та ін.

6. Міста перехідного типу - виконують функції агро­промислових центрів, які поступово переходять у промислов: функції (таких міст понад 50. серед них Кременець, Городок. Чортків та ін.)

7. Господарські центри місцевого значення, центри аграрно- промислових комплексів. В них основні функції - організація і обслуговування сільських районів (понад 40 міст, зокрема Скадат, Копичинці, Підгайці та ін.).

8. Промислові та оздоровчо-курортні центри (таких в Україні 10. зокрема Бердянськ, Генічеськ, Євпаторія. Феодосія. Гола Пристань, Скадовськ. Саки. Боярка, Ірпінь, Старий Крим).

9. Міста - курортно-оздоровчі центри. В них понад 40% працівників зайнято у сфері послуг. Це - Алупка, Алушта. Ялта. Миргород, Хмельник, Трускавець. Моршин. Яремче та ін.

Серед численних класифікаційних схем в датою с також схема, запропонована А.В. Степаненком, який виділяє 9 типів міст: 1) багатофункціональні; 2) промислові; 3) промислові і транспортні; 4) транспортні; 5) промислові та лікувально-оздо­ровчі: 6) лікувально-оздоровчі; 7) центри аграрно-промислових комплексів, організаційно-господарські і культурно-побутові центри місцевого значення: 8) без яскраво вираженої функціо­нальної домінанти; 9) столиця України - м. Київ.

Ця та інші класифікації міст базуються передусім, на співвідношенні зайнятих у містоутворюючих та містообслуговуючих галузях. В сучасних умовах такі критерії неприйнятні, бо багато підприємств зупинилися, багато із них якраз і створю­вали містоутворювальні галузі. В умовах постійного зменшення рівня зайнятості у всіх галузях господарства (передусім виро­бництвах) необхідно використовувати інші критерії для фун­кціональної типізації міст. Ними можуть бути, передусім людність, адміністративний статус, роль міста у системах роз­селення та ін.

В мережі міських поселень України значне місце займають селища міського типу. їм в науковій літературі приділяють значно менше уваги, особливо це стосується класифікацій і типізацій даної групи поселень. Це значною мірою пов'язано з тим. що селища міського типу за своїми функціями дуже близькі до малих міст - центрів аграрно-промислових комплексів, нерідко є центрами адміністративних районів, мають схожу територіально-функціональну структуру.

Жителі селищ міського типу не відокремлені від природи, бо за своїм виглядом (переважно одноповерхова забудова, значні площі зелених насаджень, городів) ці населені пункти подібні на села. В них менш напружений ритм життя, ніж у містах, але дещо вищий рівень життя, ніж у сільській місцевості. Селища міського типу є перехідною ланкою між містами і селами, вони виступають найчастіше центрами обслуговування для сільської місцевості. Поширені також транспортні, курортні, наукові центри, «військові містечка».

В Україні мережа селищ міського типу є досить густою - майже 15 смт на кожні 10000 км2 території. Найбільша кількість селищ міського типу зосереджена у Донецькій і Луганській областях (27% від загальної кількості поселень). Це зумовлено тим, що у районах вугледобування та гірничодобувної промисловості при освоєнні родовищ виникають невеликі потреби у робочій силі і для її розселення доцільніше ство­рювати селища, а не міста. Це саме стосується харчової, лісової і деревообробної промисловості, виробництва будматеріалів, нафто- і газодобування. У районах розвитку цих галузей також створилася досить густа мережа селищ міського типу. Навколо міст-мільйонників та дуже великих міст селища є «поселеннями-спальнями», в яких проживає значна кількість т.з. «маятникових мігрантів». В смт проживає 4.7 млн.чол. Селища міського типу мають різну людність. Середня їх людність в Україні - 5.2 тис.осіб.

Різноманітні за людністю, функціями, зовнішнім вигля­дом міста є важливим центрами господарства і вузлами соніально-економічних зв'язків. їх подальший розвиток пов'язаний із соціально-економічним розвитком території, на якій вони знаходяться. В сучасний період загального складу рівня розвитку економіки, ускладнення демографічних процесів для розвитку міст необхідна активізація соціально-економічноі діяльності у цих поселеннях. Шляхи активізації цієї діяльності можуть бути неоднаковими залежно від величини і місце­знаходження поселення, його соціально-економічної бази, при­родних та екологічних умов. Спільними для всіх міських поселень є: піднесення економіки шляхом вдосконалення форм організації виробництва, регулювання демогеографічних про­цесів та міграцій населення, вдосконалення територіально-планувальної структури міст тощо.

Сільське розселення

Основними формами сільського розселення є сільські поселення, до них відносяться сільські населені пункти (села), хутори, окремі службові поселення (залізничні роз'їзди, лісництва та ін.). Таких поселень в Україні налічується понад 28.8 тисяч одиниць. Кількість їх постійно змінюється із різних причин, одні форми змінюються іншими залежно від потреб суспільства. Поширеною в Україні формою розселення впро­довж XV1I-XX ст. були хутори. Вони виникали внаслідок сільськогосподарського освоєння степових і лісостепових про­сторів. поступово розростаючись у села. Особливо густою ме­режа хуторів була після столипінської реформи на тій частині, що входила до складу Росії) та внаслідок утворення «осадницьких господарств» (у західній частині України, шо з 1920 р. входила до складу Польщі). Але вже у 30-ті роки нашого століття внаслідок масової колективізації репресій та знищення т.зв. куркулів, штучного голодомору хутірська система у значній мірі була знищеною у східній частині України, а в післявоєнний період - і у західній. Якщо на початку XX ст. в Україні було понад 226 тис. хуторів, то у 1959 р. - близько 7 тисяч. У 60-70 pp. в Україні, як і всьому колишньому СРСР. проводилась політика на ліквідацію т.з. «неперспективних» сіл. передусім хуторів, які нібито гальмували процес укрупнення сільських поселень. Ці поселення були приєднані до ближніх сіл і зняті з обліку, в багатьох з них були ліквідовані заклади соціальної сфери (фельдшерсько-акушерські пункти, початкові школи, клуби), вони поступово занепадати, втрачати свою людність. Тільки за 1970-1979 pp. кількість населених пунктів зменшилась на 1.6 тис.одиниць, переважно за рахунок хуторів. Зменшенню людності у цих поселеннях сприяли активні процеси урбанізації, які супроводжувалися ростом міст. Деякому відновленню хуторів сприяло відокремлення їх від сіл і облік їх як самостійних поселень, що відбулося в середині 90-их років, а також розвиток фермерського господарства і приватизація землі в сучасних умовах. Ті хутори, що збереглися, стають тепер важливою формою сучасного розселення.

Сучасна мережа сільських поселень складається із різних за людністю та функціями населених пунктів. Це. передусім, села різних розмірів: маті (до 500 осіб), середні (500-1000 осіб), та великі (понад 1000 осіб). За даними останнього перепису населення в Україні понад 57% поселень становили маті села, в т.ч. 18.3% - хутори (з числом жителів до 100 осіб). В них проживало тільки 6.5% населення, а в хуторах - 0.5%. Середні села займати 20.8% поселенської мережі, а великі - близько 18%.

Середня щільність сільських поселень в Україні становить 50 поселень на 10 000 км" території. Най густіша мережа - у Львівській (88.7%). Тернопільській, Хмельницькій. Полтавській (65-75) областях. Найрідше сільські поселення розміщені у Херсонській (25 поселень на 1000 км"), Луганській. Запорізькій, Одеській областях, АР Крим (35-40).

Середня людність сільського населеного пункту в Україні становить 560 осіб. Цей показник є найбільшим у регіонах з крупнозаселеним розселенням - Карпатському (Закарпатська, Чернівецька (понад 1300 осіб), Івано-Франківська (понад 1000 осіб) та Південному (АР Крим, Херсонська. Одеська області), районах, а також у Черкаській області (800-1000 осіб). Найменші 136 села в Україні - у її північно-східних (Харківська, Сумська. Полтавська області (300-400 осіб), східних (Донецька і Луганська) і поліських (крім Київської та Рівненської) областях (400-500 осіб). Це пов’язано з тим, що у них поширеною с хутірська (дисперсна) форма розселення.

Більшість сільських поселень - це сільськогосподарські, в них населення в основному зайняте у сільськогосподарському виробництві. Трапляються також несільськогосподарські посе­лення: лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні, агропромислові. Всі вони, крім останніх, мають невелику людність, безсистемну забудову. Агропромислові поселення — багатофункціональні. В них населення зайняте як у сільському господарстві, гак і промисловому підприємстві (з видобутку або переробки місцевої сировини). Всі села мають, як правило, більшу людність, ніж одно функціональні, в них кращі соціальні умови для життя людей. Своєрідними є села, які розміщені поблизу великих міст. їх відносять до т.з. приміських поселень. У них населення зайняте як у власному (індивідуальному) господарстві, так і в господарстві міста, широко поширеними є його маятникові трудові поїздки. Забудова цих сіл має деякі риси міської, благоустрій високий, а населення відзначається вищим рівнем життя.

Залежно від людності та щільності сільських поселень в Україні виділяється 12 районів сільського розселення (схема запропонована Г.М.Рогожином та А. І. Ярмоленком[5]:

• Дрібнохутірський із зрідженою мережею поселень (поліські райони Волинської та Рівненської областей);

• Дрібно- та середньоселенний із зрідженою мережею посе­лень (поліські райони Житомирської, Київської, Черні­гівської та Сумської областей):

• Середньо- та крупноселенний з рівномірним заселенням території та високою щільністю населення (частина лісо­степової зони);Крупноселенний з густою мережею поселень (центральна та південно-західна частини лісостепу);

• Дрібно- та середньоселенний з переважанням стрічкових форм розселення (північний і частково центральний степ):

• Дрібно- та крупноселенний із зрідженою мережею поселень (центральний та південний степ):

• Дрібно- та середньоселенний з густою мережею поселень (західні області України);

• Передгірний крупно- та середньоселенний (передгірні райо­ни Карпат та Закарпаття);

• Гірський дрібно- та середньоселенний з рівним та дис­персним розселенням (у Карпатах);

• Дрібно- та середньоселенний з розвинутими міськими агло­мераціями (Донбас і Придніпров'я);

• Гірський дрібноселенний із зрідженою мережею поселень (гірський Крим);

• Прибережно-курортний (південний берег Криму).

Це районування стало основою для схем сільського розселення, розроблених пізніше українськими географами, а також використовувалось багатьма із них для визначення територіальних одиниць інтегрального (міського і сільського) розселення України.

В сучасних умовах реформування економіки, а найперше - сільськогосподарського виробництва (передусім розвиток фермерських та індивідуальних селянських господарств) спри­ятиме розвитку всіх сільських поселень. А розвиток сільського і т.з. «зеленого» туризму, який намічається у всіх регіонах України дасть поштовх до розвитку малих сільських поселень, які найбільше наближені до природи. Цьому сприятимуть також постійно наростаючі потреби міського населення у відпочинку на природі, а також необхідність значної частини міщан у розвитку даного господарства.

Новим в районуванні сільського розселення України є метод розпізнавання образів або метод таксонономії запро­понований М.О.Ковтонюком (1990).

Використовуючи названий метод, автор отримав районування сільського розселення. Для цього було використано 9 показників по 479 адміністративних районах. За допомогою ЕОМ на території нашої держави виділено 26 таксонів, які М.О.Ковгонюк згрупував в п'ять типів розселення, зокрема:

1. Типовоукраїнські таксони (Південно-Східний. Центрально- український. Подільський. Східно-Подільський. Західно- Подільський). Відзначаються невеликою або середньою щільністю сільського населення (до 48 чод./м2). невеликою або середньою людністю сільських поселень (420-870 чол.). займають 82.7% адміністративних районів України.

2. Прикарпатські таксони (Південно-Західно-Подільський, Стрийсько-Самбірський, Пустомитівський, Косівський). Від­значаються високою щільністю сільського населення (69-90 чол./м2), середньою людністю сільських поселень. Ці таксони займають 5.4% адміністративних районів держави.

3. Середньосільські таксони (Димерський, Кілійський, Черкась­кий. Надвірнянський, Бориспільський, Броварський), мають невелику або середню щільність сільського населення (20-55 чол./м2). людність сільських поселень (в середньому 1100- 1250 чол.). До цього типу належить 6.6% адміністративних районів України.

4. Буковинсько-Закарпатські таксони (Кіцманський, Іршов- ський. Хустський. Коломийський, Івано-Франківський, Новоселецький). Вони мають високу щільність сільського населення (70-112 чол./м2). середню або велику людність сільських поселень (1100-1900 чол.). До цього типу належить 4.1% адміністративних райноів У каїни.

5. Великосільські таксони (Ренійський. Ізмаїльський). Вони мають невелику щільність сільського населення (20-45 чол./м) великі сільські поселення - в середньому 2000-2900 чол.

Виділення вище названих таксонів сільського розселення України дає змогу розробити конкретні заходи оптимального розвитку сільського розселення в нашій державі, а повторення таксономії через певний час визначити напрям його розвитку.

Системи розселення.

В сучасних умовах територіальна організація розселення здійснюється у формі систем. Це передбачає взаємопов'язаний розвиток поселень залежно від їх місця у системах розселення. На відміну від мережі поселень, яка характеризується авто­номністю поселень, незначним розвитком між селенних зв'язків. система розселення являє собою сукупність населених пунктів різної величини і функцій, між якими існують різні види зв'язків.

У розвиток теоретичних і прикладних питань форму­вання. типології і розвитку систем розселення значний вклад внесли у нашій країні Ю.І. Пітюренко. П.С.Коваленко, Л.М. Корецький, А.І.Степаненко. АЛ. Доценко та ін.

Термін «система розселення» в сучасній соціально-економічній географії вживається у різних значеннях: для позначення всієї сукупності поселень певної території (інтегральна система розселення), сукупності сільських (система сільського розсе­лення) і міських поселень (система міського розселення), форм розселення (групова, дисперсна). Виходячи з основних ознак системи взагалі, і, передусім, з головної ознаки - наявності зв'язків між елементами, неправомірно, на нашу думку, застосовувати терміни «система сільського населення», «система міського населення». Це пояснюється тим, що на певній території формується система поселень (сільських і міських), тісно пов’язаних між собою різними видами економічних і соціальних зв'язків. Міські і великі сільські поселення виступають ядрами (центрами) систем розселення різних таксономічних рангів.

Отже, система розселення є одним із видів тери­торіальних систем і являє собою "територіальне поєднання поселень, між якими існує більш або менш чіткий розподіл 140 функцій (взаємообмін функціями, виробничі і соціальні зв'язки. Вона включає населені пункти різної величини і функцій, тісно взаємопов'язаних із виробництвом, і розвивається в єдності з ним. Провідним у цьому взаємозв'язку є виро­бництво, яке визначає розвиток систем розселення. А ті, у свою чергу, впливають на розвиток і розміщення нових галузей виробництва і сфери послуг. Діалектика взаємозв'язків між виробництвом і розселенням людей досліджена Ю.І.Пітюренком [1980. 1983].

Система розселення України сформувалася у 70-80 роках на основі розвинутого територіально-виробничого комплексу, який був складовою частиною т.зв. "єдиного народно­господарського комплексу СРСР". Внаслідок цього і система розселення (тоді республіканська) була частиною єдиної системи розселення цієї держави. В процесі формування незалежної Української держави внаслідок розпаду великої країни відбувається трансформація республіканської системи розселення національну систему. Це супроводжується нала­годженням і переорієнтацією внутрішньо- і зовнішньосистемних зв'язків, як виробничо-економічних, так і адміністративно-господарських і соціально-демографічних. Сучасна національна система розселення представлена різноманітними елементами - поселеннями, що функціонують у тісному взаємозв'язку у міській та сільській місцевостях України (див. попередні пара­графи). У її складі виділяють регіональні системи розселення, які сформувалися на основі територіальних відмінностей історичного, економічного та соціального розвитку, осо­бливостей господарського освоєння та ін. Розміри та сформованість таких систем розселення залежать від величини та соціально-економічного потенціалу регіонального системотвірного центру. Залежно від того, які регіональні центри виділяють вчені, існують різні думки щодо кількості і склад) регіональних систем розселення. Так. О.І.Пітюренко, наприклад виділяє шість регіо­нальних систем розселення: Центральну. Західну, Північно-Східну, Східну, Південну і Північну. А вже А.Ї.Доценко нара­ховує дев'ять таких систем: Дніпропетровську. Донецьку. Київську. Кримську. Львівську, Одеську, Луцьку, Харківську, Хмельницьку. У центрі кожної з них або місто-мільйонник (Київ. Одеса. Харків, Донецьк, Дніпропетровськ) або дуже велике (Львів), або велике місто (Сімферополь. Луцьк, Хмель­ницький). Ці системи мають значні відмінності у структурі поселенської мережі (її щільності, людності та функціях поселень.

Найбільшою за площею, населенням та кількістю поселень є Київська (понад 5.4 тис. поселень, понад 9 млн.осіб), за територією - ще Дніпропетровська. Харківська. Одеська, а за кількістю поселень - також Харківська. Густота поселень найвища у Хмельницькій, а найменша у Одеській, а щільність населення - відповідно у Донецькій і Луцькій. Це зумовлено особливостями заселення цих територій. Найбільша середня людність міського поселення - у Дніпропетровській, а сільського у Львівській системах розселення, найнижчі ці показники - відповідно у Хмельницькій та Харківській системах. Остання є класичним дрібноселенним регіоном, який склався історично і зберігся таким дотепер (густа мережа малих сіл. майже !/4 поселень). Дрібноселенність сільського розселення, але низьку густоту поселень, невелика кількість (найбільша навантаженість сільських на 1 міське поселення) міст характерні для Київської і Луцької систем розселення. Для обох цих систем характерним є переселення людей із територій, що зазнати радіоактивного забруднення на т.з. "чисті території", а також наявність населених пунктів без населення.

Львівська і Хмельницька системи розселення відзна­чаються. високою щільністю населення, густою мережею поселень, наявністю крупно-селисного сільського розселення, низь­ким рівнем урбанізації.

Донецька регіональна система розселення виділяється серед інших найвищими показниками щільності населення, густотою міських поселень. Високі ці показники також і у Дніпропетровській регіональній системі.

Кримська та Одеська системи характеризуються низькою щільністю населення і поселень, невисоким рівнем урбанізації, високими показниками люлності сільських поселень.

У складі регіональних систем, розселення - субрегіокальні (обласні) системи. таких в Україні 25. Межами таких систем є межі адміністративних областей, а їх системоутворюючими ядрами - обласні центри. Поряд із спільністю території для таких систем характерні виробничі і соціальні зв'язки, єдина система інформації, спільність виробничої та соціальної інфраструктури.

Обласні системи розселення формуються на основі поселенської мережі, яка склалася на тій чи іншій території під впливом соціально-економічних і природних умов. Вони відрізняються як за величиною території, так і за кількістю поселень, їх густотою, людністю.

В межах обласних систем розселення виділяють локальні підсистеми: внутрішньо обласні, міжрайонні, районні, кущові та первинні.

Міжрайонні системи формуються навколо найбільших в області міст і охоплюють декілька адміністративних районів. Таких систем може бути декілька в обласній системі розселення.

Районні системи розселення охоплюють всі поселення адміністративного району за допомогою адміністративних, організаційно-господарських та інших зв'язків. їх центрами с міста чи селища міського типу, які виконують функції районних центрів. В межах районних систем розселення виділяються кущові системи, що охоплюють групу поселень навколо міського чи великого сільського поселення. Їх величина залежить від функціональної структури ядра, яке відрізняється серед навколишніх поселень вищим соціально-економічним потенціалом. закладами міжселенного значення. Основними зв'язками у таких поселеннях є трудові, виробничі та зв'язки із обслуговування населення.

Найнижчим рангом територіальних систем розселення є первинні системи. що об'єднують поселення у межах сільрад. їх центрами є центри сільрад, які сполучають інші поселення адміністративними, господарськими, культурно-побутовими та іншими видами зв'язків.

Для територіальної організації систем розселення різних таксономічних рангів характерними є такі принципи (за О.І.Шаблієм, М.Мальським і Б.Заставецьким. 1984 p.): 1) прин­цип нестрогого входження систем розселення нижчих таксо­номічного рівня у системи розселення вищих рангів означає, що не кожна система розселення обов'язково строго поділяється на підсистеми нижчого рівня ієрархії: 2) принцип функціональної повторюваності ядер систем розселення (означає, що ядра систем розселення вищого таксономічного рангу одночасно є ядрами систем розселення нижчого рівня).

Системи розселення тісно пов'язані із виробничими системами, закономірності такого взаємозв'язку виявлені Ю.І.Пітюренком (1983). Серед них: взаємозв'язок і взаємо­зумовленість розвитку територіальних систем виробництва і розселення, розвиток процесу інтеграції систем розселення: зв'язок між функціональною розвиненістю центрів систем розселення і їх величиною; залежність сформованості локальних систем від ступеня розвиненості системоутворюючих функцій їх центрів; випереджувальний розвиток міст - центрів систем, його стадійний характер; залежність сформованості регіональних систем від розвитку структури їх міст та ін.

У сучасних умовах важливими проблемами вдоско­налення територіальної організації розселення є забезпечення активізації соціально-економічного розвитку центрів систем розселення різних таксономічних рангів (передусім середніх і малих міст, селищ міського типу), збереження мережі малих сільських поселень та припинення деградації всієї мережі сільських поселень України.

Зокрема проблема активізації соціально-економічного розвитку малих і середніх поселень пов'язана із розширенням їх функціональної структури. Це особливо актуально для гірни­чопромислових та лісопромислових регіонів (Донбас, При­дніпров'я, Карпати).


  1. Плани практичних занять.






ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...





Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2024 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.