Теорії українського етногенезу.

Існує кілька теорій щодо походження українців. Перша з них — теорія давнього походження — (трипільська). Друга — ранньослов'янська теорія, третя — древньоруська.

Згідно з трипільською теорією український етнос походить від племен трипільської культури, яка досягла розквіту між 3,5 та 2,7 тис. років до Різдва Христового. Ареал поширення цієї культури займав спочатку басейни Дністра, Пруту, Південного Бугу, а згодом розширився до Дніпра і далі на схід. Трипільці були осілими землеробськими племенами. Вони жили великими селами по 600-700 чол. у довгих та вузьких оселях, розгороджених на сімейні частини з окремими кімнатами, в одній з яких була глинобитна піч. Тоді панував патріархат: родовід вели по лінії батька. Відомо, що трипільці знали дерев'яний плуг (соху), яким обробляли землю. Вони користувались першим в Україні механічним пристроєм - свердлом для утворення от­ворів у камені і дереві. Використовували мідь. Очевидно, трипільці створили перед писемність з використанням глиняних символів та знаків, що збереглися на керамічних виробах. В орнаментиці на ліпній кераміці (че­реп'яному посуді) переважають плавні візерунки жовтого, чорного і білого кольорів. Це свідчить про магічні ритуали та віру людей у надприродні сили. На ритуальних керамічних виробах трипільці зображували колосся, небесні дощі, собак-сторожів, змій тощо.

Учені не знають, чому близько 2 тис. років до Різдва Христового трипільська культура зникла. Є припущення, що трипільці частково відійшли на північ у лісову зону (на Полісся і далі), частково були асимільовані пришельцями-степовиками. Деякі вчені стверджують, що між сучасними українцями і трипільцями існують етнографічні (у культурі), але немає антропологічних зв'язків.

В останнє важко повірити, оскільки степовики як кочівники з пастушим способом життя завжди мали нижчий рівень культури порівняно з осілим землеробським насе­ленням. Кочівники приходили і відходили, а корінне населення залишалося і зберігало свої традиції, культуру і менталітет (характер психіки і духовної культури).

Серед учених існують різні погляди на роль і значення трипільської культури в україногенезі. Чимало дослідників схильні вбачати в трипільцях свого роду «базову основу» формування українського етносу.

Утім, трипільців аж ніяк не можна вважати прямими пращурами українців (тим більше називати їх «праукраїнцями»). По-перше, вони розчинились у різноетнічній масі людності, тож від трипільців не можна простежити безперервної лінії україногенезу. По-друге сама трипільська культура мала полі етнічний характер. Хоча її генетичною основою стали балканські прибульці, але в процесі поширення на нові терени вона вбирала в себе елементи місцевих (європейських) неолітичних та енеолітичних культур, внаслідок чого виникали нові численні етнічні групи. По-третє сам характер зникнення трипільської протоцивілізації під тиском кочових спільнот свідчить про те, що її елементи могли відродитися пізніше лише у вигляді якісно нових поліетнічних об'єднань.

Пастухи-кочівники з'явились у лівобережній степовій частині України ще десь близько 3 тис. років до Р.Христового (племена т. зв. ямної культури), тобто тоді, коли у Лісостепу розквітла трипільська культура. Вони пригнали з собою зі сходу великі табуни коней, на яких ще не вміли їздити верхи. З того часу український Степ став простором, який поперемінно займали одні кочівники, витісняючи інших. Десь близько 1,5 тис. років до Христа у Причорномор'я з Прикаспійської рівнини вторгайся кіммерійці, які проживали тут до VII ст. до Христа і опанували верхову їзду на конях. Кіммерійці як "споживачі кобилячого молока" не могли культурно асимілюватись з місцевим землеробським населенням Лісостепу. Це був кочовий тип культури. Вони започаткували добу заліза, принісши мистецтво його обробки з Кавказу. їх змінили скіфи, а з II ст. до Христа по II ст. після Христа - сармати.

"Степова смуга, - писав Євген Маланюк, - становила відвічний "коридор", відвічний географічний "протяг" в нашім „історичнім "помешканні". Через той "коридор" проходили хвилі кочових навал, що їх Азія викидала з своїх нетрів. "Коридор" цей - то надто - відтинав нашу Батьківщину від її природної підстави - моря".

Друга теорія етногенезу українців - ранньослов'янська. В ній походження нашого народу пов'язується з ранніми слов'янами і їх поділом на західну, південну та схід­ну гілки.

Згідно з "Повістю временних літ" літописця Нестора ранні слов'яни з'явились у середньому Подунав'ї. Таку версію підтримує і польська легенда про трьох братів - Леха, Руса і Чеха, що походили від одного батька Слови (звідси і назва - слов'яни). Вони теж походили із середнього Подунав'я - Паннонії.

У наш час багато вчених схильні виводити походження усіх слов'ян з території України - Прикарпаття, межиріччя Дніпра і Вісли, Дніпра і Західного Бугу. Праслов'яни виникли тут у І тис. до Христа і проіснували до VI-VII ст. після Христа. Звідси вони розселились на південь (південні слов'яни), захід (західні слов'яни) і схід (східні слов'яни).

Ще у 1837 р. М.Надєждін писав про три України, кожна з яких - це край чи навіть окраїна слов'янського світу: "венеди, наші предки, розлились край чи навіть окраїна слов'янського світу: "венеди, наші предки, розлились із Карпат у всіх напрямках у Європі, головним чином на північний захід. Північний схід зайнятий був уже чуддю, а південь весь - аланами-скіфами. Тож три України, що зберегли досі свої назви, - Дніпровська (земля українських козаків), Дунайська (земля древніх карнів, нинішній Австрійський Крайн) і Ельбська (земля старовинних укрів - нинішній Пруський Уккермарк) - донині вважалися здавна вічними краями чистого венедо-слов'янського світу, що являє собою один із трьох первинних шарів європейського народонаселення".

Карпатсько-дніпровські слов'яни (дністровсько-дніпровська ойкумена) - це племена черняхівської культури ІІ-ІУ ст., які були у тісному контакті з сарматами (роксоланами або оросами, русами) і значною мірою асимілювали останніх. Можливо, звідси і походить назва "Русь". Як свідчать історичні джерела (готський історик VI ст. Йордан), з IV ст. величезний простір "на вигині Понту", тобто у північному Причорномор'ї, займали анти. Доведено, що вони були слов'янами і утворювали союз племен (т.зв. пакс) у післясарматський період (IV-VI ст.). Отже, слов'яни "седяху по Дністру аж до моря" (Чорного), і анти "на вИгині Понту" і носії зарубинецької та черня­хівської археологічних культур, - все це один і той же народ праукраїнців. Зокрема, так вважав український археолог і географ Юрій Полянський (1892-1975). Під ударами готів анти, які згодом дістали назву полян, лайнули "вигин Понту" і наприкінці IV ст. поселилися на Київських горах (це літописні "поляни, що жили
окремо" у деревлянській землі, тобто⁷ уже у лісовій зоні України). Формується троїсте
об'єднання полян, деревлян і сіверян - Троянь на чолі з Києвом. Так було покладено
початки старокиївської держави -першої держави східних слов'ян, яка є одночасно і першою українською державою.

Ельбсько-одерські слов'яни (західнослов'янська ойкумена) - це племена укранів та рутенів (укрянів, укрів, унгарів, варанта варягів, карнів, ранів, ругів, руйанів), що проживали між Лабою (Ельбою) і Одрою у Слов'янській державі Русії (Ругії або Рутенії). Припускають, що укри-украни - це самоназва тих же полян як-на Одрі, так і на Дніпрі. Більше того, є думки, що Троянь, про яку йшлося вище, це скорочена (редукована) назва Уктріян.

Таким чином, можна зробити висновок: у ранньо-слов'янський період територію України густо заселяли землеробські племена різних археологічних культур, які стали автохтонною основою формування всіх східний слов'ян, представлених праукраїнцями. В свою чергу, східнослов'янські племена, особливо анти і їх спадкоємці поляни, стали етнічним субстратом того населення, що у середині першого тисячоліття переселилося на північ і змішалося з балтами, в результаті чого почав формуватися білоруський етнос, а також перемістилося на північний схід, змішалося з угро-фінськими племенами і започаткувало російський етнос. Є докази, що російський етнос формувався і від змішування слов'ян з балтами (територія майбутньої Новгородщини).

Третя теорія походження українців - староруська. Її навіть важко назвати теорією, бо вона виводить українську націю з т.зв. давньоруської народності, якої насправді ніколи не існувало. Так, існування давньоруської народності пояснюється тим, що існувала, спільна мова. Але це була мова не народна, а церковнослов'янська (староболгарська, македонська), принесена на Русь разом з християнством у X ст. Зрозуміло, що ця мова була книжною (існував також її літературний варіант), якою користувалося духовенство і керівні верстви. Більше того, саме ця своєрідна східнослов'янська "латинь" була засобом спілкування вже тоді різного українського, білоруського і російського (новгородського) (Московія з'явилась аж у XII ст.) населення. Більшість населення у щоденному житті користувалось українською мовою, близькою до сучасної.. На питання, якою мовою розмовляли у древньому Києві, академік Агатангел Кримський відповідав: "староукраїнською".

Навіть спільна чи однакова мова не може бути аргументом для обгрунтування існування єдиного народу. Є, наприклад, багато окремих арабських націй, що розмовляють однією мовою, чи англійська і американська нації, які теж користуються спільною (англійською) мовою.

Так само не було спільної культури. Культура московитів істотно різнилася від культури киян, тобто мала добре виражені регіональні відмінності, носіями яких були різні етноси. Щодо спільної кирило-мефодієвської культури у її сакральній (релігійній) формі, то вона була більш-менш однаковою і у Візантії, і у Болгарії, і у Моравії, і на Русі.

Ще одним "аргументом" на користь єдиної давньоруської народності виступає єдина держава - Русь, яка формувалась і розвивалась у ІХ-ХШ ст. і займала величезну на той час територію від Чорного до Балтійського моря і верхньої Волги. При цьому висувається теорія не просто етнічної спільності, а т.зв. етнополітичної єдності, що її дехто називає ще навіть суперетносом, тобто надетносом. Але ж надетнос - це не народ, не етнос. Крім того, руська держава включала різні етноси- тюркські (клобуки, торки) і угро-фінські (водь, меря та ін.), яких важко за мовною чи політичною ознаками звести до лінгвістичної або етнополітичної спільності.

Не витримує критики і третій "аргумент" - т.зв. руська чи загальноруська національна свідомість у вузькому розумінні слова. По-перше, руська національна свідомість у межах усієї держави існувала лише для правлячої верстви, тобто того соціального прошарку, який був носієм суверенітету країни. Отже, вона не охоплювала усе населення. По-друге, якщо ця міфічна "руська національна свідомість" таки була, то вона поширювалася лише на українську частину Русі - на "Малу Русь". Саме тому автори давньоруського часу, як ідеологи своєї епохи, постійно закликали до єдності усіх руських земель. Але це був державницький, політичний заклик. І Зовсім смішним виглядають спроби пояснити існування давньоруської народності тим, що родичалися князівські династії віддалених руських земель (наприклад, Ярослав Осьмомисл з Галичини одружився з московською княжною Ольгою – дочкою Юрія Долгорукого). Династичні шлюби у середньовіччі було нормальним явищем не лише всередині країни. Так, син Данила Галицького одружився з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією. Але це не може бути доказом існування єдиного галицько-
угорського народу.

"Теорія" загальноруської народності була створена у радянський період з тим, щоб обгрунтувати думку, ніби українці, росіяни і білоруси вийшли з одного кореня вже після занепаду Київської Русі. Отже, початок формування української нації відносили на XIV ст. Таке твердження не витримує жодної критики. Нагадаємо що наприкінці XIV ст. територія України була поділена між Литвою (уся східна частина, Волинь і Поділля), Польщею (Галичина), Угорщиною (Закарпаття) і Молдавією (Буковина). В таких умовах жодна нація як єдине ціле не могла б формуватись. Навпаки, поглиблювався б розрив раніше сформованої цілісності, що й мало місце. Значить, українці як нація чи етнос були в основному сформовані задовго до XIV ст., тобто ще у княжі і докняжі часи. А упродовж пізніших століть, незважаючи на державні кордони і багаторазові переділи території України, йшов безперервний процес розвитку українського народу як окремішності в ет­нічній структурі сходу Європи. Ця окремішність була у першу чергу культурно-психологічною.

3. Культурно-психологічні ознаки українського народу.

По-перше, це просторова дніпровсько-київська доцентрова орієнтація. Для українця сходу чи заходу, півночі або півдня розвинене гостре відчуття свого територіального ядра: символів — Дніпра.

Лекція № 2.

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: