Суб’єкт філософського світогляду.

*Право абстрактне – гегелівський концепт, що позначає початкову форму розвитку суспільної та індивідуальної правосвідомості. На цьому рівні для соціальних суб'єктів ще не існує цього багатства розгалужених правовідносин. Матеріальною основою такого права стала поява власності.

*Право живе – поняття, запропоноване австрійським правознавцем для позначення практичних форм правової реальності, що існують поряд з позитивним правом, але більш динамічних. Таке право існує за межами юридичних приписів і лише з часом ці форми стають законами (це традиції предків, сімейного виховання, релігійні і моральні вимоги).

*Право канонічне – система юридичних і релігійних норм, що склалася на основі канонів (актів церковної влади, що мають для віруючих силу закону). У католиків канонічний характер мають рішення всесвітніх соборів, папські декрети, церковні звичаї. У середні віки в Європі одночасно існували три системи права: звичаєве, римське і канонічне.

*Право об'єктивне – вся система правових можливостей (прав і свобод) та правових обмежень, що проголошені і чинні в державі, але не витребувані конкретними суб'єктами.

*Право позитивне – система джерел публічно визнаного права, зафіксованого державою у законодавстві, що слугує інтересам конкретної держави.

*Право приватне – сукупність норм і законів, які захищають інтереси окремої особи в її відносинах з іншими особами.

*Право природне – одна із головних парадигм філософсько-правового і юридичного мислення, що спирається на ідею єдиних ціннісних принципів, які панують у космосі, природі та суспільстві і здатні бути мірилом справедливості законоположень, встановлюваних державою.

*Право публічне – виділена з часів давньоримської юриспруденції в самостійну галузь, сукупність норм і законів, які регулюють відносини між інститутами державної влади і захищають інтереси держави. Воно визначає і регулює діяльність органів державної влади, їх законодавчих, виконавчих і судових ланок.

*Право Християнське природне – система релігійно-етичних передумів, які сформовані в Новому Заповіті і стали основою для майбутніх філософсько-правових концепцій Заходу і Слов'янського світу.

*Є ще мусульманське право, яке базується на Корані.

*Мойсеєве – система релігійних, моральних та правових норм, що містяться в Старому заповіті.

В. Нерсесянц в своїй роботі "Філософія права" визначає, що ця наука займається дослідженням змісту і сенсу права, його суті і поняття, його основ і місця в науці, його цінності і значущості, ролі у житті людини, суспільства і держави, у долях народів і людей в цілому.

В. Бачинін визначає, що філософія права – це міждисциплінарна галузь знань, яка поєднує пізнавальні зусилля філософії, юриспруденції, соціології, психології та інших дисциплін.

В.В. Шкода на це питання відповідає так: "Правова філософія покликана зрозуміти підвалини права, що коріняться в глибинах культури. А в широкому розумінні зрозуміти людину завдяки розумінню права". Отже, предметом філософії права він вважає культурні підвалини права, саму людину, яка вивчається крізь призму права (Шкода В.В. Вступ до філософії права).

С.С. Алексєєв розглядає предмет філософії права як дисципліну, що покликана дати світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обґрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системі цінностей (С.С. Алексеев Философия права). Філософія права "не лише ідея, але й реальне правове буття".

У Ю.В. Тихонравова предметом філософії права виступає питання про те, "... внаслідок яких універсальних причин і цілей людина встановлює права?" (Ю.В. Тихонравов. Основы философии права).

Таким чином філософія права досліджує цивілізації, всередині яких функціонують системи права, культуру, релігію, мораль, на які опирається право; державу, якою здійснюється правова регламентація соціального життя, норми і цінності, що складають зміст права, свідомість і поведінку людини, яка дотримується або порушує правові норми.

Осн. Функції ФП: 1. пізнавальна 2. методологічна 3. ціннісноорієнтаційна 4. виховноосвітня.5. аксіологічна- розробка уявлень про правові цінності – свобода, рівність, справедливість. Пізнавальна функціяФілософія права дозволяє суб'єктам пізнання направляти свої інтелектуальні зусилля у бік найзагальніших проблем буття правової реальності, її сутнісних протиріч. Занурюючись у проблемні сфери цієї реальності і спираючись при цьому на певні світоглядні принципи, вона вибудовує філософські моделі правових феноменів, пояснює їх і інтерпретує їхні смисли відповідно до вихідних філософських посилок.2. Методологічна функціяФілософія права — це сфера фундаментальних знань про право, без яких теоретична і прикладна юриспруденція не можуть успішно розвиватися. З цієї сфери правознавці черпають методи і принципи, необхідні для проведення конкретних досліджень.Філософія права займається розробкою методів вивчення правової реальності. Цих методів досить багато і вони являють собою різні інструментальні засоби і способи добування відомостей про загальні основи, які визначають сутність права. Кожний метод дозволяє вибудовувати наявні знання про право у вигляді відповідної змістовно-смислової конструкції.3. Ціннісно-орієнтаційна функціяУ сфері права зосереджено чимало цінностей, вироблених цивілізацією за історію її розвитку. Одне із завдань правової філософії полягає в тому, щоб вибудувати ієрархію цих цінностей, виявити серед них пріоритети і переконливо обгрунтувати логіку утвореної ієрархії.Не обмежуючись цим, філософія права прагне переконати соціального суб'єкта, будь то індивід, спільнота або держава в особі тих, хто нею управляє, орієнтувати його буття усередині правової реальності, його правотворчу, правозастосовчу і правоохоронну діяльність на вищі гуманістичні цінності — справедливість, добро, благо. Вона ж застерігає проти відхилень від цих орієнтирів, вказує на можливі негативні наслідки таких відхилень.4. Виховно-освітня функціяВивчення правової філософії сприяє росту поваги до права, веде до поглибленого розуміння того, що все неправове, злочинне є принизливим для людини, суперечить її високому призначенню.Комунікативна ф. – право одна із форм спілкування між соц. субєктами.Семіотична ф. – право це сукупність законів завдяки яким у людей накопичуються враження про правомірну поведінку.Елітарна ф. – право здатне наділяти громадян рівною мірою свободи.Критична ф. – право спонукає соц. суб. до нормативної правомірної поведінки.

Функції теорії держави і права — основні напрямки її теоретичного іпрактичного призначення, виконувані в суспільстві з метою йогопрогресивного перетворення.

1. Онтологічна (онтологія — поняття існуючого) — виражається в пізнанніта поясненні явиш і процесів державного і правового життя суспільства.Теорія держави і права не лише вивчає в узагальненій формідержавно-правову систему, а й пояснює об'єктивні процеси її розвитку,з'ясовує, які саме закономірності лежать в підґрунті цих процесів,визначає їх зміст і сутність.

2. Евристична (евристика — мистецтво знаходження істини) -виражається яку глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового життя,так і в з'ясовуванні їх тенденцій, відкритті нових закономірностей,збагаченні новими знаннями про розвиток держави і права («нарощення»знань).

3. Прогностична — виражається в передбаченні («погляд у майбутнє»)подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображенняйого об'єктивних закономірностей. Наприклад, визначення шляхівподальшого вдосконалення законодавства і практики його застосування.Істинність гіпотез, висунутих теорією держави і права, перевіряється практикою.

4. Методологічна — виражається у формуванні поняттєвого апарату системиюридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечуєоднаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузейправа.

5. Ідеологічна — полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхипрогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову свідомість громадян і суспільства (наприклад, ідея про демократичну,соціальну правову державу).

6. Політична — виражається у впливі на формування політичного курсудержави, політичної системи суспільства та у забезпеченні їх науковості.

7. Науково-прикладна — полягає у розробці рекомендацій для практичноговирішення завдань державно-правового будівництва — підготування законопроектів і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, щовиносяться правозастосовними органами.

Правова рівність – це рівність рівних і незалежних суб’єктів права за заг. для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою. Там, де люди діляться на вільних і невільних, останні відносяться не до суб'єктів, а до об'єктів права і на них принцип правової рівності не розповсюджується. Право – це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало та правовий спосіб регуляції. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Визнання різних індивідів формально рівними – це визнання їх однакової правоспроможності і можливості придбати ті чи інші права на відповідні блага. З принципом формальної рівності пов'язане і розуміння права як форми суспільних відносин незалежних суб'єктів. Платон визначав, що перед законом всі рівні. Піфагорійці – рівність між громадянами є вимогами права та справедливості. Середньовіччя – боротьба між класами; свобода, рівність і братерство. Бекон – закон повинен бути справедливий, виключати насилля і гарантувати рівність.

Правова свобода – незалежність суб’єктів один від одного в рамках правової форми їх взаємовідносин і одночасно це їх однакова рівність, підлежність заг. нормі, це рівна міра свободи для всіх. Право виступає, як всезагальна форма, як рівний для всіх, незалежний від розуму, соц. положення, однаковий масштаб і міра, але вона просто неможлива без принципу рівності. Історичний розвиток свободи і права у людських відносинах є прогресом рівності людей як формально (юридично) вільних осіб. Тільки через механізм права (формально-правової рівності) невільна на перших порах маса людей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певного правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвитку свободи, права, рівності і людських стосунках. Правова справедливість входить до поняття права, вона внутрішня хар-ка та якість права, тому завжди постає питання про справедливість та несправедливість закону. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власно, тому і справедливе, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність(суть, начало права, сенс правового принципу загальної рівності і свободи).

Це можливість жити вільно. Але відповідати за свій вибір перед суспільством. Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини, бо всі особи рівні.

2. Суспільством з метою підтримання суспільної моралі

3. Державою з метою запобігання шкоди для інших осіб

§ Суспільна (виражається в народному суверенітеті)

v негативна (відсутня будь яка заборона на вчинення дій)

позитивна свобода = негативна свобода + умови для її реалізації + наявність вибору

v правова (незалежність суб’єктів один від одного)

2. гарантування основних прав людини, які обмежують монополію державної влади

3. право на участь у сферах державної діяльності. тобто право на участь у прийнятті рішень

4. реалізація індивідуального самовизначення на основі законів, власних уявлень про сенс життя, щастя

Справедливість входить до поняття права, вона внутрішня характеристика і якість права. Тому завжди постає питання про справедливість або несправедливість закону, що по суті одне і теж, що правовий або неправовий характер закону, його відповідності праву, а останнє – завжди справедливо. Несправедливим може бути закон. Латинське слово "юстиція" в перекладі означає "справедливість", "правосуддя".Справедливість відображена і в образі богині справедливості Феміди з Вагами Правосуддя (богиня з пов'язкою на очах – дуже доступно виражає притаманні праву справедливість, рівність, не зважаючи на будь-які впливи).Крім правового, якогось іншого принципу справедливість не має. В іншому випадку значення справедливості підміняється частковим інтересом та довільним змістом. Право єдине мірило справедливості. В суспільстві часто виказуються вимоги так званої "соціальної справедливості", яка не завжди співпадає з правовою справедливістю, вона може не відповідати праву. Так, в принципі, в житті буває, коли правовій справедливості протиставляють вимоги моральної, політичної, релігійної або іншої справедливості (декілька сот чоловік блокують адміністрацію області міста і вимагають відставки керівництва).Але якщо визнавати за правом право регулятора і необхідної форми суспільних відносин, то саме правова справедливість виступає критерієм правомірності всіх інших претензій на роль і місце справедливості. Віддаючи кожному своє, правова справедливість робить це "єдино" можливим, загальним і рівним для всіх правовим способом вирішення соціальних конфліктів. Право – це нормативно закріплена справедливість Види справедливості (розподільча, врівноважуючи).

З часів Аристотеля виділяють справедливість:

2. врівноважуючи – сфера цивільних угод, відшкодування шкоди, покарання

1. матеріальна справедливість _ будь яке рішення має бути направлене на відновлення справедливості

2. процесуальна справедливість – здійснюється відповідно до правових норм.

1. не є однозначною – зі зміною суспільних відносин суспільство переглядає справедливість

5. проявляється лише у формах суспільних відносин

10. загальна характеристика основних періодів становлення філософії права.

Антична ФП. Антична ФП тісно повязано з античною цивіл. І охоплює весь осьовий час. Це основа, а не етап подальшого розвитку всієї людської цивіл. 1. Ст. Схід: а). Єгипет – літературні памятки про право: про вчення Птахотепа – 27 ст. до н.е.; Кніга Мертвих – 25 ст. до н.е. Основна думка цих творів – Боги були не лише джерелом влади, а брали безпосередню участь у встановленні земного порядку і вирішення долі людей. б). Індія – система правових поглядів називалась Брахманізм. Ці погляди були викладені у релігійних і ритуальних текстах “Веди”, “Рігведи”. Суть брахманізму: функціонування сус-ва здійснюється згідно вічного закону, який бере свій початок від Богів. Цей вічний закон закріплює основи сусп-держ устрою, соц статус кожної “варни” (класи), а також права и обовязки їх членів. Для стар. Сходу хар-не дуже пошірене вчення буддизму, який виник в 4-5 ст. до н.е. Його сутність полягає в тому, що: всесвіт керується природнім законом, а всі події – це природня закономірність. в). Найбільш поглибленно ФП досліджувалось в стар. Китаї, де було 3 школи: - даосизму; - конфуціанство; - легізму. Даосизм відстоював ідею, що всесвіт, сус-во, держава розвивається відповідно до вічного закону “ДАО”. Цей закон визначає конкретні закони неба, природи і сус-ва. Конфуціанство – у книзі Конфуція (541-476 р до н.е.) “Бесіди і міркування”. Що записана учнями, проповидується необхідність збереження вічного та незмінного порядку, закладений попередніми поколіннями жорсткої соц ієрархії, здійснення управліня за умови дотримання ритуалів, традицій, обрядів, етичних норм (синівська любов). Легізм – заснований Гун Сун Ян 390-338 до н.е. - відкидав морально-правову доктрину конфуціанства стверджувавав, що норми моралі, традицій і звичаїв не можуть здійснювати соц регулювання. Головним принципом встановлення порядку повинен бути принцип сили. Держава повинна суворо карати порушників, і більще карати ніж заохочувати.

Філософсько-правові течії Стародавнього Китаю.

Найбільш помітний внесок в розвиток державно-правових поглядів в Стародавньому Китаї зробили школи даосизму, конфуціанства і легізму.

- даосизм - означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася до уявлень буддизму про ці суспільні феномени. Її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону “Дао”, який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За суттю “Дао” є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами “Дао”, там панують справедливість і порядок, а значить – добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.

- конфуціанство - проповідувалась необхідність збереження вічного та незмінного порядку, закладеної попередніми поколіннями жорсткої соціальної ієрархії, здійснення управління за умови дотримання ритуалів, обрядів, етичних та моральних норм.

Роблячи спробу з'ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепції порівнювали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалася як влада голови сімейства.

- легізм - ж відкидали морально-правову доктрину конфуціанства. Навпаки, стверджував, що моральні норми, патріархальні традиції і звичаї не можуть здійснювати ефективне соціальне регулювання, оскільки відносини значно ускладнились, до того ж збільшилась кількість злочинів. Головним принципом встановлення порядку, повинен бути принцип сили. Держава за своїм змістом і призначенням повинна бути органом насилля, а її головною метою – цілісність і єдність. Любов до ближнього повинна бути витіснена любов’ю до держави.

Задля встановлення в суспільстві порядку держава повинна суворо карати порушників, більше карати ніж заохочувати. Покарання, породжують силу, сила породжує могутність, могутність породжує величність, а величність веде до доброчинності.

Загальна характеристика ФП Нового часу. Новий час. В останню третину 16- поч.. 17 ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, згодом 1640-1688 – аналогічна в Англії. Бекон (агл.) – досліджував імпиричну істину в дослідженні «Новий органон» «Знання сила».1) закон по-суті - право, 2)формальний закон. Гроцій. (1563- 1645). «Про право війни і миру» - в них пояснює природне право і право народів, а також принципи публічного права. Право – це сума соціальних норм, витоками права є прагнення л. до спокійного спілкування з іншими. Ціла плеяда мислителів зосередила свої дослідження на понятті і змісті «свободи». У природно-правових концепціях нового часу свобода частіше трактувалася, як «абсолютна цінність», вихідна передумова всіх природних прав л. разом з тим в позитивно-правових вченнях свобода трактувалась, як правло в якості дару, який людина одержала від держави. Право яке б застосовувалось під час війни і миру – вкладено у Міжнародне гуманітарне право. Розділене об’єктивне і суб’єктивне право. Природне право – настанова здорового глузду. Томас Гоббс (1588-1679). «Філософське вчення про громадянина», «Левіафан» - механізм. До права суспільство існувало в боротьбі всіх поти всіх. На думку Г. все, що потрібно для спасіння л. міститься в 2-х чеснотах: вірі в Христа, підкорення законам. Якби остання з цих чеснот була досконалою, то однієї було б достатньо. Його філософія л. і держави має анти особистий характер. Спіноза. (1632-1677). «Богословсько-політичний трактат» - де він обстоював тезу, що л. насамперед залежить від закону природної необхідності, але залежить і від законів встановлених волею самих людей. С. зазначав, що перший закон має на меті найвище благо, а людський закон – механізм збереження держави. Джон Локк. (1632-1704). В додержавному стані панував лише природний закон. Закон природи – це прояв природної розумності світоустрою. У природному стані л. задовольняє свої потреби, захищає своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині (золотий вік). Укладається суспільний договір. Мірило закону – це природне право. Закони, що встановлені державою повинні відповідати вимогам природного права. Л. переконаний в тому, що владу слід поділити на закон, вик.,судову.

Монтеск’є та Руссо про право. Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755) – франц.філософ-просвітитель. Основні твори: «Про дух законів», «Перські листи», «Роздуми про причини величі і піддання римлян». вважав владу єдиною. Назвав основні з природних законів: прагнення людини жити в мирі з іншими; прагнення добувати собі їжу, одяг; потяг однієї людини до іншої; намагання жити в суспільстві. Розрізняв міжнародне, політичне, природне право. Відстоював політичну свободу – право робити те, що дозволено законом. Справедливість закону – покарання має відповідати скоєному злочину.3Влада – прийняття законів ніби в процедурі двопалатного парламенту. Ввлада – найкращий представник – монарх.Він різко критикував теологію і церкву, хоча івизнавав роль релегії у підтриманні сусп.моралі. будучи прихильником прир.права, вважав неможливим побудувати на цій теорії універсальну систему сусп.законів, оскільки умови існування різних народів різні. З позиції географії, він обґрунтував ідею впливу прир.умов, ландшафту, клімату на хар-р держ.устрою та особливості законод-ва. Існування людини підпорядковане прир.прагненням – існувати в суспільстів, жити у світі, добувати собі їжу та допомагати іншим. На цій прир.основі виросли соц форми регуляції людської поведінки – мораль і право. Світ права не є для нього чимось специфічним чи самост-м. Його закони включені у світ прир.закономірностей. За Монтеск’є, пороки і злочини людей мають однаковою мірою і прир-ні і соц-ні причини. Для боротьби з ними необхідне створення таких суспільних умов, які природно спонукали індивідів дотримуватися моральних заповідей, юрид.законів. Перетворення сусп-х умов варто починати з реформування зак-ва і всієї системи держ.правління, у тому числі з поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ж-Ж. Руссо (1712-1778) – французький філософ, твори: «Міркування про науку і мистецтво», «Про суспільну угоду або принципи політичного права», «Про суспільний договір». Першоджерело зла – нерівність. Свобода і рівність є природним станом людини. Припускав існування 3-х основних форм правління: демократія, аристократія, монархія. Нормальним політичним устроєм може бути лише республіка. Республіка – це будь-який устрій, який управляється законами. Ф-П концепція побудована на антитезі «природне-суспільне». Природному стану і людині він протиставляє соціальність, цивілізацію, прогрес, оцінюючи негативно все, що складає інший бік антитези. Цивілізація настільки зруйнувала гармонійні відносини людини з природою, що тепер ні культура, ні мораль, ні право не взмозі утримувати в рівновазі та впорядкованості соціальну реальність. Однак, оскільки повернутися в колишній прир.стан не можливо, залишається рух уперед. Соц.життя здатне досягти прийнятного ступеня впорядкованості, якщо буде будуватися на суспільних засадах. Народи надають правителям повноваження щодо управління процесом держ.життя, створення законів і контролю за їх виконанням в повсякденному житті. Своєрідність концепції Руссо в тому, що сусп.договір укладають усі громадяни між собою.

Розглядаючи питання тотожності та розбіжностей права і закону, слід мати на увазі головне: закон може як співпадати з правом, так і не співпадати. Проте лише як форма вираження права, закон представляє собою правове явище. Правовий закон – це і є право. У випадку, якщо закон не співпадає з правом, то тоді для нього не характерні перераховані якості – рівність, свобода, справедливість. Але для правового закону мало і цих якостей – необхідна ще і владна всезагальна обов'язковість. Легістський, для якого право – це офіційне, чинне законодавство, за його межами не існує іншого права. Таке право отримало назву "позитивного". Право позитивне – це система джерел публічно визнаного права, зафіксованого в законодавстві певної держави, тобто це ті правові норми, які оформлені як система законодавства держави (Конституція, кодекси, закони). Воно має прикладний характер, за ним держава функціонує та регулюються відносини між його громадянами. Воно базується на таких принципах:

 принцип патерналізму, який означає безпосередню залежність норм права від держави;

 принцип секулярності – світський принцип права;

 принцип мінімуму моральності. Це означає, що право не вільне від вимог етики, але вони зводяться до вимог, поставлених громадянину не порушувати своєю поведінкою моральних і юридичних норм.

Другий підхід до права та праворозуміння – філософський, який визначає право як:

Безумовно, в своїй сукупності ці якості і складають право.

Різниця між природним та позитивним правом полягає у наступному:

1. Природне право – похідне від природного стану речей, від природи людини, тоді як позитивне право – штучно створене людьми.

2. Через природне право індивідуальна правосвідомість пов'язує своє існування з першоосновами буття, а через позитивне право – з конкретною державою.

3. Природно-правові норми вирощені крім юридичних документів також в написаних звичаях та традиціях, в релігії, а позитивно-правові норми – тільки у формалізованих нормативних актах.

4. Природне право передбачає релігійні та морально-етичні основи, а позитивне – це атрибут цивілізації, а не культури.

У випадку, якщо закон не співпадає з правом, то тоді для нього не характерні перераховані якості – рівність, свобода, справедливість. Але для правового закону мало і цих якостей – необхідна ще і владна всезагальна обов'язковість.

Відмінності позитивного права від природного. основні відмінності між ними:

1. Природне право вважається похідним від природного порядку речей, тобто від устрою світобудови і природи людини, що є невід'ємною частиною світопорядку. Позитивне право — штучне утворення, створене людьми, відданими інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам природного світопорядку, але і суперечити їм.

2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна правосвідомість зв'язує своє існування з універсаль-ними, всезагальними першоосновами буття. Через позитивне право вона зв'язує своє буття насамперед із конкретною державою і її інститутами.

3. Природне право виникає разом із першими паростками людської цивілізації і культури. Позитивне право виникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності.

4. Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у вигляді неписаних звичаїв і традицій, присутні в змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правові норми завжди передбачають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного характеру.

5. Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність вважаються на-лежними їй споконвічно і безумовно. Уже самим фактом свого народження в якості людини кожний ними наділений, і ніхто не вправі зазіхати на них. Згідно з позитивно-правовою логікою, свободи і права людина одержує з рук держави, яка відмірює їх у тій мірі, у якій вважає за потрібне, і яка може не тільки дати права, але і відняти їх, якщо визнає це необхідним.

6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно передбачає релігійно-метафізичні і морально-етичні основи, що надзвичайно розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, пов'язують його з багатьма цінностями світової культури. По-зитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, а не культури.

7. Норми і принципи природного права вважають дуже необхідними для себе релігійні й етичні виправдання. Позитивне право демонстративно відмовляється від них. Воно обпирається на волю держави і переконане в необхідному і достатньому ха-рактері такої основи.

8. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природного права служить вища справедливість, яка розуміється як уні-версальний ідеал, що відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою межею є інтереси держави.

9. Природне право невідривні від існування всієї цілісності нормативно-ціннісного континууму світової культури. Позитивне право сприймає себе як самодостатню частину, здатну існувати автономно від цієї цілісності.

10. Природно-правове мислення — це здатність, яку мають філософський розум і метафізична інтуїція. Позитивно-правове мислення є здатністю теоретичного розуму, що не може виходити за межі розумових стереотипів юридичного позитивізму. Обидві моделі, природно-правова і позитивно-правова, народилися і сформувалися в умовах насамперед європейської цивілізації, є її плодами. У її ж контексті відношення між ними прийняло характер явно вираженої антитези. Це не було ви-падковістю, а відбивало певні соціально-історичні реалії.

Громадянське суспільство являє собою складну, багатомірну, самоорганізовувану систему соціальних відносин, що складаються природно між індивідами, де кожний виступає не як підданий держави, а як приватна особа, яка має свої особисті життєві цілі. До громадянських відносин відносяться сімейно-родинні, виховно-освітні, моральні, релігійні, товарно-грошові взаємозалежності. Вони зв'язують людей особистими інтересами і потребами матеріального і духовного характеру. Культивуючи ці зв'язки, люди мають своєю метою не державне благо, а особисте щастя і процвітання.

У формально-структурному аспекті громадянське суспільство представляє сукупність існуючих добровільних об'єднань, союзів, організацій, що дозволяють індивідам спілкуватися на грунті родинних практично-духовних інтересів. Воно не дозволяє громадянам уподібнитися якомусь розсипу автономних атомів і пропонує безліч форм соціальної кооперації, заохочує різні прояви людської солідарності. Громадянське суспільство досить пізнє історичне утворення. Це феномен західної правової цивілізації Нового часу. Його виникнення передбачало дві головні умови — перехід традиційного, феодального суспільства в індустріальну фазу розвитку і виникнення цілих генерацій емансипованих громадян, що усвідомлюють невід'ємність своїх природних прав.

Цивілізаційні функції громадянського суспільства:

1. Ауторегулятивна функція - Громадянське суспільство, проводячи в життя, втілюючи в практику соціальні ініціативи, що йдуть «знизу», забезпечує процеси саморегуляції усередині цивілізаційної системи.

2. Гомеостатична функція - Громадянське суспільство, виступаючи в якості рівновеликої противаги стосовно держави, дозволяє підтримувати соціальну систему в стані динамічної рівноваги — гомеостазису.

3. Правозахисна функція - Громадянське суспільство виступає гарантом прав і свобод особи. За допомогою різноманітних легітимних засобів воно захищає права окремих громадян і об'єднань від диктату й адміністративної сваволі державно-бюрократичного апарату.

4. Інтегративна (консолідуюча) функція - На відміну від держави, що здійснює «механічну» інтеграцію індивідів, громадянське суспільство культивує «органічну» солідарність. Консолідуючи громадян за допомогою позадержа-вних, неформальних спільнот, воно перешкоджає атомізації, взаємовідчуженню громадян.

5. Культуротворча функція - Громадянське суспільство, створюючи культурний простір творчої свободи, необхідний для духовного розвитку індивідів, дозволяє активно нарощувати творчий потенціал.

Вітальність людини являє собою сукупність вроджених властивостей і здатностей, які забезпечують її життя в природі. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як жива, тілесна істота, як організм, що знаходиться під владою природних законів, підпорядкований впливам механізмів біологічної детермінації. До змісту вітальності входять такі природні властивості людського організму, як тілесність, генетика, інстинкти, чуттєвість, безумовні рефлекси, сексуальність, статево-вікові особливості, смертність, біоритми, двохпівкульний мозок, підсвідомість, вроджені особливості психіки. Усе це, взяте в цілому, складає при-родну, несвідому основу людського існування, пов'язану з землею, природою, космічним життям. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як невід'ємна частина природного світу. Індивідуальне «Я», незважаючи на свою тлінність, наділене волею до життя, прагненням оберігати себе від загибелі як можна довше. Ця прив'язаність до земного існування носить несвідомо-інстинктивний характер і підкріплюється страхом болю, страждань, смерті. Вітальне «Я» обмежене в можливостях і формах свого прояву і не здатне виходити за власні межі. Воно не знає відмінностей між добром і злом, пристойним і ганебним, красою і потворністю, оскільки існує на тому рівні, де поняття, відповідні цим відмінностям, ще не функціонують, тобто на рівні несвідомого, а значить доцивілізованого, докультурного.

Таким чином, людська вітальність — це природжена біологічна даність, чиста можливість, здатна спрямувати свою енергію в різних напрямах: від правомірно-творчих до деструктивно-кримінальних.

Соціальність виступає як сукупність набутих людиною якостей, що забезпечують її здатність існувати в суспільстві і ви-конувати різноманітні соціальні функції, у складі різноманітних суспільних груп, об'єднань, корпорацій, виступаючи при цьому не в якості суверенної особистості, а в ролі виразника інтересів даної спільноти. Людина тут уявляється собі і оточуваною неподільною частиною соціуму, залежною від нього, підпорядкованою йому, детермінованою зовнішніми соціальними механізмами і репрезентуючою народ або державу, клас або партію, групу або колектив.

Дана іпостась людської антропології змушує індивіда перебувати під владою соціальної необхідності, ставити суспільне вище за особисте, обов'язок вище за свободу, дотримувати державні інтереси, громадські обов'язки, морально-пра

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: