Вертеп» А. Любченка як політекст

Повість була написана 1929 року, саме за написання повісті Вертеп автора називають синтезатором розстріляного відродження. Тут маємо втілення таких характерних ідей: утвердження особистості як основи реальності, творчої наснаги; гармонія людини і світу, розкриття складної колізії раціонального і ірраціонального (непередбачуваність поведінки дівчинки, змінюваність від одного настрою до іншого. Ця колізія одна із центральних); утвердження романтики вітаїзму, повноти життя, ствердження енергії життя, панування духу неспокою, який відзначав покоління розстріляного відродження, образи міста і степу, старої і нової України. Нова Україна для автора – це індустріальна Україна, стара – пов’язана зі степом, селом, Україна, яка іде шляхом творчості. Вводиться символічний персонаж – герой зі сталевими м’язами, який символізує індустріальне начало. Для повісті характерна також тривимірність часу: минуле, сучасне, майбутнє. Ліве і праве вікно у оповідача. Ліве вікно виходить на цвинтар і символізує усе старе, минуле, інше – на степ, де подалі видно місто. Кімната репрезентує сучасність, цим уособлюється думка про народження сучасного із минулого, про його зв'язок із майбутнім, яке спрямоване на утвердження нових ідей. Блокноти, які, виконавши свою функцію, відходять у минуле автор порівняє з фактами у людському житті, які людина повинна використовувати як досвід і прямувати далі. Заголовок має важливу семантику: вертеп – це не лялькове дійство, поняття вертепу переосмислюється автором як відображення протиріч між почуттями, думками на відміну від середньовічного вертепу. Через подолання цих суперечностей відбувається досягнення певних успіхів. У творі використані певні образи у традиційному розумінні вертепу (кімната і 2 вікна), поєднання більш конкретних і більш абстрактних роздумів. Автор заперечує традиційне зображення вертепу, але разом із тим тут є новели, які можна порівняти з містеріями, інтермедіями. Повість має композицію рамки. Повість складається з маленьких новел. у вступному розділі йдеться про те, що таке вертеп, поняття про стару і нову Україну, в останній новелі «Наказ» – узагальнення ідей, які були висловлені в повіті: утвердження духу неспокою, романтика вітаїзму. Важливу роль відіграє кольорова гамма: використання червоного кольору – кольору творчості, зеленого кольору – кольору життя, сірий, чорний уособлюють буденність, обмеженість. У вертепі важливу роль відіграє музичне начало, підкреслюється варіативність образів, наростання і спадання ритму. Автор прагне до ліричного сприймання своєї повіті, тому наявні авторські відступи, коментарі. Цю повість порівнюють з Божественною комедією, Фаустом за своїм поліфонізмом.

10. Роман „Невеличка драма” В. Підмогильного (проблематика, образна система, стиль). 1929.

1932 р. автор зробив спробу надрукувати окремою книгою з передмовою, в якій він зазначав, що це тільки роман про міщанство, але не роман міщанський. Тобто прагнув вдаватися до маскування своїх прийомів, намагався замаскувати ці серйозні екзистенціальні проблеми, складнощі становлення особистості у тоталітарному суспільстві.

Це роман, який був названий Ю. Шевельовим, камерним, тому що це драма двох людей, це роман, в першу чергу, про стосунки двох. І цю камерність автор бачить у тому, що це роман про кохання, і стосунки закоханих розкриваються у замкненому просторі. Як зазначає Шевельов, діють тільки центральні персонажі Марта Висоцька, працівник відділу статистики Махортресту, і професор біохімік Юрій Славенко. Роман про двох, бо драма цих стосунків цих двох людей розкривається і дія відбувається у чотирьох стінах, переважно у кімнаті Марти Висоцької. Це роман гомоцентричний, він сконцентрований навколо Марти, життєві стосунки якої є об’єктом аналізу. І ці стосунки охоплюють взаємовідносини з 5 чоловіками. Ці стосунки дають можливість по-різному висвітлити важливі екзистенційні проблеми епохи: покликання людини, смислу буття, життєвого вибору, раціонального і ірраціонального, тілесного і духовного. І колізія раціонального і ірраціонального є центральною у романі. Ця колізія розкривається передусім через стосунки Славенка і Марти. Кожен із чоловіків претендує на Висоцьку і репрезентує різні моделі кохання, стосунків. Професор Юрій Славенко є втіленням раціоналізму у повсякденному житті і особистісних стосунках. Для нього на 1-й план виступає тільки наукова сфера, його наукові пошуки, значення розумової діяльності. Він ігнорує почуттєву сферу в житті і оцінює кохання, як стан занепаду мозкової діяльності під впливом потягу до жінки. Для нього, як прихильника раціоналістичних поглядів, важить розумова діяльність, як найвищий здібність людини. Саме розумова діяльність на думку Славенка відрізняє людину від тварини. А кохання він розглядає, як руїнницький фактор, як ознаку кволості людини, як нікчемне почуття.

Інші чоловіки репрезентують інші моделі кохання. Так у багатьох дослідженнях цитується думка Ю. Шевельова, щодо їх класифікації і на мою думку вона є вірною. Інший тип кохання за контрастом – кохання платонічне, яке втілює Льова Роттер. Він закоханий у Марту і готовий бути її вірним слугою, репрезентуючи кохання-приязнь, кохання-захоплення Мартою. Зустрічаються і інші типи кохання, зокрема Дмитро Стайничий – інженер, репрезентує практично тверезе кохання, побудоване на розрахунку. Для нього не важать почуття, а саме практична доцільність, розрахунок у особистих стосунках. Його модель кохання близька трохи до Славенкової тим, що він дії не за почуттями, а він іде за думкою, раціональними розрахунком. Він пропонує Марті стати його дружиною саме з розрахунку: Марта – чудова дівчина, може стати гарною супутницею його життя, а те, що вона його не кохає, що вона має якісь почуття, це його не хвилює. Марті освідчується у досить дивний спосіб: каже, що вона ввійшла у його життєвий план, що вони повинні турбуватися про розвиток держави. Коли Марта йому відмовляє, ображає її, а знайшовши вигідний шлюб, приходить повідомити їй, що його модель таки вдалася. Інші чоловіки репрезентують модель кохання, яка базується на сексуальній енергії, на тваринному началі. Ця модель репрезентує безробітний кооператор, в минулому, сусід по комунальній квартирі Давид Семенович Іванчук – людина одружена, яка має доньку, але йому імпонує своєю молодістю, красою Марта і він не проти того, щось мати із нею ближчі стосунки, попи свою родину. І близькою до нього є модель кохання керівника відділу, в якому працює Марта, завідувача відділу статистики товариша Безпалька, який в собі поєднує сексуальний потяг, він є тим загадковим лицарем, який надсилає квіти Марті, і претендує теж на дівчину. Але коли вона йому відмовляє, він вдається до помсти – звільняє її з роботи. Як Іванчук робить усе, щоб висилити Марту з кімнати, в якій вона живе. І разом з тим у його стосунках є практицизм, який характерний і для Дмитра Стайничого. Але жоден із прихильників на її серце не викликає взаємної відповіді Марти, хоча вони і створюють різні штучні перешкоди у її житті, але вона легко прагне подолати ці домагання і взаємні почуття у неї викликає Славенко, з яким вона випадково знайомиться і який теж певний час підпадає під вплив ірраціональної пристрасті. Він захоплюється на якийсь час Мартою Висоцькою, але згодом, як раціоналіст,, як людина, яка живе розрахунком, відмовляється від неї. Він поступово готує її до того, що в їхніх почуттях немає нічого нового, що все уже було в людських стосунках і нової моделі кохання, стосунків не може бути. Але Марта будує свої стосунки не з розрахунку, а керується почуттями. Ми бачимо стосунки представників 2-х полюсів конфлікту, 2-х різних поглядів на людину, на її призначення, на співвідношення раціонального і раціонального. Марта – людина, яка керується почуттями, це особа, яка живе в романтичному світі, людина, яка насамперед цінує почуття, щирість, і на початку вона бачить у Славенкові ідеальну для неї людину, яку вона покохала. Вона нерідко будує свої стосунки, своє життя, як романтичні героїні за моделлю привабливих любовних романів, і бачачи, що їхні стосунки набувають певного охолодження, вона вирішує розірвати ці стосунки першою, досягнувши результату такого, якого ще не було у літературі. Але згодом вона читає п’єсу „Ягідка кохання” Ібсена і переконується, що в літературі таке уже було. Виходить, що Ю. Славенко, говорячи, що немає ніякої новизни, будував свою версію на знанні життєвих реалій, на знанні літературного матеріалу. І оцей розрив стосунків із Славенком, розчарування у коханні, підступні дії чоловіків, один з який домагається її звільнення з роботи, інший – її виселенню, призводять дівчину до складного внутрішнього стану, до готовності навіть вести прикінцеві розрахунки з життям, але у цій ситуації на допомогу їй приходить закоханий Льова, який прагне переконати Марту у тому, що життя це постійна динаміка, що це не якийсь завершений процес і що навпаки у житті він, як прихильник ірраціонального, відстоює це начало. Логіка – не завжди перевага, це може бути і ознакою обмеженості людського розуму. Льова постає тут прихильником філософії Кіркегора, в якій ставилося питання сенсу буття, смерті, співвідношення раціонального і ірраціонального. Льова підкреслює можливість виходу із будь-якої ситуації, можливість оновлення, відродження до нового життя. І для підкреслення цього мотиву долання обставин, мотиву нового народження людини мають важливе місце 2 епіграфи до роману:

1. Взятий „із дуже сентиментального романсу”. Цей романс підкреслює почуттєву сферу людини, кохання, почуття і вільний вибір особистості, те, що і становить основу цієї маленької камерної драми. Тому вона названа і „Невеличка драма”.

2. Взятий „з дуже гарного роману” (Яновського „Майстер корабля”). Підкреслює можливість відродження людини до життя, попри болісні розчарування, втрати.

На допомогу Марті приходить Льова, він знаходить їй нове помешкання і говорить, що життя на цих розчаруваннях не зупиняється. Після тяжкого психологічного стресу Марта у новому помешканні спала глибоким непорушним сном. Автор прагне показати, що вихід із колізії пошуку себе у цьому світі, реалізації себе, прагненні будувати свої стосунки все-таки на сфері ірраціональній. Складність реалізації себе як особистості в умовах абсурдної реальності, якою є квартира комунальна, де людина ніколи не може залишитися наодинці зі своїми думками, переживаннями, вона не може залишатися наодинці з близькою людиною. Людина не має права на приватне життя, вона не може реалізуватись як приватна особистість у таких умовах. Крім того через колізію раціонального і ірраціонального автор підкреслює байдужість суспільства до особистості, яке починає будуватися на розрахунку, на практицизмі, яке ігнорує особистісний світ.

Роман був написаний 1928 року. Тут автор порушує проблеми існування особистості, проблеми духовного і тілесного, раціонального і ірраціонального, розумового і чуттєвого. До роману були використані 2 епіграфи, які розкривають внутрішню концепцію твору: 1 взятий із твору «Моед Седер» талмуд – співвіднесеність духовного і тілесного в житті людини (6 прикмет має людина: 3 схожа вона на янгола і 3 на тварину), 2-ий взятий із «Таїс» Франса (філ роман-притча про куртизанку, з грец Таїс – чарівна), Пафнутій вирішив поставити її на праведний шлях, та закохався і не може без неї, хоче її, йому важко подолати тілесні бажання – як можна бути вільним, коли маєш тіло, боротьба тілесного і духовного). Місто – моноцентричний роман, в центрі роману Степан Радченко, селюк, що приїздить до міста здобуати освту. Автор показує людину у чужому просторі, місто є чужим для героя, але поступово це ставлення змінюється. Він випадково потрапляє на літературну вечірку, ця випадковість обумовлює бажання Радченка стати письменником. Він залишає навчальний заклад, розуміє, що потрібно самоосвіта, фарсово читає твори. Через стосунки Радченка з жінками розкривається колізія духовного і тілесного, яка заявлена в епіграфах. Радченко вважає, що місто треба завоювати, бути господарем у ньому, але все одно відчуває абсурдність буття у місті. На перший план висуваються екзистенцій ні проблеми: проблеми зайвості, самотності у місті, завуальована проблема писати у 20-ті роки. Радченко прагнув знайти вихід з абсурдного життя, хотів втопити свою нудьгу у стосунках з жінками, в нього було 5 романів: Надійка, Мусінька, якій було 42 роки, Зоська, городянка, Балерина рита, повія, романи Степана уособлюють конфлікт між розумом і тілом, який є частиною конфлікту між мрією і дійсністю залишається нерозв’язаним єдиний вихід для людини – відкинути ілюзії і сприймати дійсність такою, як вона є (стосунки з Ритою).

Добре знаючи життя села Куліш дуже яскраво розкрив тему, яку всі замовчували: голод, насильне вилучення церковних коштовностей, людоїдство. М. Куліш створив правдиву драму “97”, яка стала твором світового рівня. Перед читачем постають картини двадцятих років, кінець громадянської війни, розруха, занепад господарства, неврожай, а тут ще продзагони відбирають до зернини те, що вродило,???хліб вивозився до Москви і Петрограда. Це все спричинило страшний голод. Користуючись нагодою, більшовики вирішили упокорити незадоволене селянство та завдати нищівного удару по релігії, церкви. З цією метою урядом було дано вказівку під приводом закупівлі хліба для голодуючих забрати церковні коштовності, а саме духовенство знищити. Насправді ж церковні цінності повинні були поповнити державний фонд, щоб запрацювала нова бюрократична машина. Розкрити ці дії і повинна була п’єса М. Куліша. Правдиво змалювавши післяреволюційне село в період страшного голоду, автор не користується тільки чорною або білою фарбою. Хоч і він відчуває антипатію до персонажів багатіїв, але справа тут не в соціальному статусі, а в їх людських цінностях. Заможні люди в той період були завжди нагодовані. Багатії, які не відчувають голоду,? люди брехливі, підступні, здатні на підлі вчинки. Так, багатій Гиря за окраєць хліба купує людські голоси, годує з рук, як дворового пса, комітетчика Панаса, тільки, щоб доскочити до влади. Чи протистоять бідні селяни, які із симпатією прийняли нові віяння, але несправедливість, голод затьмарює ідеали революції, сіє зневіру. І ось вже проста селянка Ганна Стоножка зі злістю кидає докори сину Васі: “Ой лишенько! Так от що слобода наробила!” З кожною дією у п’єсі загострюється конфлікт. Село вже поїло собак та котів, а тут ще прокотилася чутка, що церковний сторож Ларивон та його дружина Орина порізали і поїли своїх дітей. Громада вимагає кари для дітовбивців. Голова комнезаму Мусій Копистка??людина великої сили волі??? добре розуміє, що ці люди вчинили злочин, але не погоджуються на самосуд. Він знає, що це провокація, бо якщо він відмовиться стратити людоїдів, то стратять його. Мусій вибирає власну загибель, тому що не може карати хворих людей. Гідність, з якою Мусій збирався зустрічати смерть, була винагороджена. Сергій Смик привозив хліб, обміняний на церковні коштовності, і цим врятував життя приреченим. Навряд чи можна назвати такий фінал реалістичним, але разом з тим, інший на той час був не допустимим. Проте й в такому, дещо підфарбованому вигляді драма “97” порушувала складні проблеми українського села в перші роки після громадянської війни, правдиво змальовувала складну ситуацію, коли голод душив селянство.

Твір написаний 1927 р, сам автор визначив твір як трагедійний, твір перейнятий трагічним пафосом, автор розвінчує утопічні ідеї (Сонячна машина Винниченка), розвінчує поведінку Народного Малахія, людини, яка повірила в революційні гасла, в те, що ці рефрени можна дуже швидко втілити у життя. Але тут можна побачити драму маленької людини, яка перейнялася симфонією революції, стала заручником ідей, які проповідувала. Наміри не мають позитивних результатів, бо номер цієї мети 666 (сатанинське число). У творі автор розгортає тему лжепророка, розвінчує малахіанство, аке будується на непродуманих прожектах, які мають трагічні наслідки для суспільства. Поставлено проблему фанатизму, донкіхотства, твір експресіоністичний, відбувається пере трансформація дійсності, важлива роль у творі відведена іронії, гротеску.

Один із провідних героїв є Малахій стаканчик – дрібний службовець, який проживав на міщанській вулиці №33. у творі розкривається тема лжепророка. Автор доводить свого героя до божевільні, бо тільки божевільні можуть повірити в такі ідеї. Письменник застерігає від необдуманого прожектерства. Суспільство відмовляється від християнських цінностей: замість Єрусалиму – ленінський мавзолей, нова Мекка – Москва. Малахій говорить про необхідність вирішувати українські питання. Малахій зрікається родинного стану, улюблена донька потрапляє в будинок розпусти. Найстрашніше в його долі те. Що Малахій не відчуває ні своєї особистої драми, ні драми держави. Трагедія людини в тому, що ніякої симфонії не відбувається (ще й дудочка це підкреслює, вона лиш бубонить, замість того, щоб грати). Людина – тільки заручник системи, автор хоче застерегти суспільство від трагічних наслідків. В долі Малахія уособлюється трагедія маленької людини, що повірила у швидкі зміни у сус-ві. Важливо також звернути увагу на це, що під маскою Малахія ховається сам автор, людина яка спочатку сама повірила в революцію, а потім спростувала ці ідеї.

Твір написано у 1928 році. Автор піднімає проблеми міщанства і українізації. Тут розкриваються проблеми основ духовності (усвідомлення причетності до своєї нації, свого роду), автор звертається до проблеми українізації, вона носила штучний характер. Причиною її стало утвердження СРСР як демократичної держави з різними мовами і культурами, українізація – зближення міста і села. У цей час немало було повідомлень про зміну прізвищ, тому автор показує відмову від прізвища головного персонажу, підкреслюючи цим, що людина відмовляється від своїх коренів. В родині мини Мазало відбуваються такі ж дискусії, які відбувалися у суспільстві. Все життя ММ вважає, що перешкодою до реалізації його в усіх сферах життя, було прізвище, прагнення змінити не суть, а тільки форму. Провідні прийоми твору – гротеск і іронія. ММ – це комедія типів: малороса, що змінює своє прізвище на Мазєнін задля успіху в службовій карєрі(Єсенін). Ґрунтовно розроблені дійові особи складають сюжетно-колізійні та концептуально-світоглядні пари. Це Мина Мазайло і Мокій, Рина й Уля, тьотя Мотя і дядько Тарас. Їхні репліки, діалоги, дії формують основний фабульний та конфліктний каркас твору і виступають чинниками та носієм суто комічного начала. Образи постають у творі з моменту появи як духовні антитези, чим і породжують конфлікт.

Твір був написаний у 1929, надрукований у Львові у 1943 р, але оригінал був втрачений. 2 видання у Нью-Йорку у 1953 році. До середини 70-х років твір був заборонений.

У творі зображуються події революції 1917-1918 р. події громадянської війни розкривають протиріччя між різними соціальними силами: розходження між гуманістичними ідеалами і фантастичним служінням революції, розбіжність між ідеєю і мрією. Твір привернув увагу постановкою проблем духовності, особистісного начала.

Головні герої твору – Юнга і Марина. З грецького патетика – схильність до болю, а саме слово патетичний означає піднесеність, тобто підкреслюються ті страждання, через які проходять герої. П’єса побудована в ритмі, архітектоніці і супроводі сонати Бетховена, символізує контрасти до протиріч, які відбуваються. Твір поділяється на стрибкоподібні епізоди, оповідач є героєм цього твору, вміщені епічні ремарки автора. Дія відбувається у 2-поверховому будинку генерала-майора. Одночасно дія відбувається на кількох рівнях. Кожен символізує певні соціальні сили. У будинку 4 площини: - мансарда (тут проживає Ілько Юга молодий український поет-романтик, представник молодшої укр. інтелігенції), Зонька (повія); нижче мешкає генерал Пероцький, монархіст разом з двома синами Андре і Жоржиком; нижче знаходиться квартира вчителя гімназії і його доньки Марини (вони були прихильниками ідей державності), у підвалі мешкає робітник Авраам з дружиною Настею, вони сподіваються на перебудову. Ілько закоханий у Марину, Марина зазнає внутрішніх протиріч між душею і ідеєю. Ілько вбиває Марину, бо вони опинилися в різних таборах, тут відбувається перемога ідеї, а не душі. Образи Ступая (батька Марини) і Юнги – це ніби продовження образу Малахія, історична загибель малахіянства супроводжується народженням Марини, що синтезує у собі шляхом заперечення усе добро Ступая і юнги, але подолує їхню нереальність, роздвоєність і безпомічність у зустрічі з ворогом. Вона невипадково розучує сонату Бетховена. У фіналі п’єси Ілько перебуває в стані сильного нервового збудження, афекту, йому вчувається патетична симфонія, що можна трактувати як прагнення гармонії з космосом. Але в фіналі відсутній образ Сонця, отже остаточної цілісності особистості досягнуто не було. Автором зображено перехід головного я героя від одного життєвого періоду до іншого – відтворено процес ініцінізації особливості, що супроводжується внутрішнім конфліктом. Дуже важливе значення у творі мають ідейні символи: замки символізують національне поневолення, Марина віддасть серце лицареві, який познімає ці замки, символ Великодня як відродження, символ воскресіння. Автор підкреслює, що воскресіння може і не відбутися, бо Ілля лише пророк, він не Месія, виконує лише перед месійну функцію. Червоний, жовто-блакитний символ – різні ідеї, їх не можна поєднувати, цей шлях веде до нищ нац ідеї.

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Живите по правилу: МАЛО ЛИ ЧТО НА СВЕТЕ СУЩЕСТВУЕТ? Я неслучайно подчеркиваю, что место в голове ограничено, а информации вокруг много, и что ваше право...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: