Предмет педагогіки, її завдання та основні категорії.

1. Предмет педагогіки, її завдання та основні категорії.

3. Система педагогічних наук, джерела їх розвитку, зв‘язок педагогіки з іншими науками.

Л.М. Толстой писав: «Виховання не є предметом педагогіки, але одне з явищ, на яке педагогіка не може не звернути уваги; предметом же педагогіки повинна і може бути лише освіта».

Один академік сказав: «Що ви все говорите про педагогіку та про педагогіку? Хіба може хто-небудь сформулювати хоч би один педагогічний факт чи закон?!!».

— Висловіть свою точку зору щодо предмета педагогічної науки.

Виховна діяльність вимагає знання законів і закономірностей педагогіки.

Поняття «закон» визначається як необхідне, суттєве, стійке, повторюване відношення між процесами, явищами, як внутрішній і необхідний, загальний і суттєвий зв'язок предметів і явищ об'єктивної дійсності, як загальний і необхідний зв'язок між предметами і процесами.

Поняття «закономірність» розуміється як упорядкованістьявищ,відносна стабільність, стійкість впливаючих факторів.

Терміном «закон» користувався ще Я.А. Коменський: «Правильно знайдені загальні поняття дадуть нам загальні і міцні закони розумової поведінки» і далі: «Вся сукупність речей керується не нашим свавіллям, а неодмінно проходить за своїми законами». Педагогічна система Я.А. Коменського будується насамперед на розумінні всезагального зв'язку, детермінованості педагогічних явищ.

До питання про закони в педагогіці звертався і А. Дістервег. Його 33 закони і правила є, власне, прагненням до визначення закономірностей у педагогіці.

У педагогіці частіше вживається поняття «педагогічні закономірності» як відображення постійних зв'язків і залежностей між явищами, які проявляються у відповідних умовах. Таким чином, у сучасній педагогіці часто слова «закон» і «закономірність» розглядаються як синоніми.

Складність педагогічної науки і причини недостатньої розробки законів у тому, що застосування законів, закономірностей залежить від особистих якостей вихователя, його майстерності, тобто мова йде про елементи мистецтва в педагогіці. Педагогіці «не можна навчитися, як навчаються математики, астрономії, хімії, анатомії та фізіології», — писав К.Д. Ушинський. — Ми не кажемо педагогам: робіть так чи інакше, але говоримо їм: вивчайте закони тих психічних явищ, якими ви хочете керувати, і робіть, керуючись цими законами і тими обставинами, в яких ви хочете їх застосувати».

Знання педагогічної науки, її законів, принципів автоматично не забезпечує успіх педагогічної діяльності, яка вимагає від вихователя не тільки знання теорії, але й володіння методикою, технікою педагогічного процесу, особистісних якостей та ін.

— теоретичне вивчення, опис, роз'яснення сутності процесу виховання, його закономірностей, причинно-наслідкових зв'язків;

— вивчення, аналіз, узагальнення, інтерпретація, оцінка педагогічної діяльності, досвіду її організації, що забезпечує самореалізацію особистості;

— забезпечення ефективного управління освітньою політикою;

— розробка нових педагогічних технологій, основ інноваційної педагогічної діяльності.

Система педагогічних наук, джерела їх розвитку,

Таблиця 2 Методи педагогічного дослідження

Для існування суспільства необхідне виробництво матеріальних благ, що неможливо без відповідного розвитку продуктивних сил, до яких слід віднести людей, підготовку нових поколінь до участі у виробництві, передачі їм соціального досвіду, навичок праці. Все це обумовило виникнення педагогіки як науки про виховання, навчання та освіту особистості. Головне призначення виховання в широкому розумінні цього слова — забезпечення спадкоємного зв'язку між поколіннями у виробництві та інших сферах суспільного життя, формування у молодих поколінь нових якостей, яких вимагає хід розвитку суспільства.

Розв'язання цих глобальних завдань пов'язане не тільки з організацією навчання, догляду за дітьми, створенням умов для розвитку їхньої фізичної сили, здібностей, залученням до духовної культури людства, але й з організацією діяльності та спілкування, які забезпечують розвиток конкретної дитини. Останнє є функцією виховання як педагогічної категорії. Ефективність цього процесу визначається факторами, які впливають на розвиток індивіда (спадковість, середовище, виховання, активність особистості), тими умовами, які забезпечують взаємозв'язок цих факторів.

Отже, педагогіка передбачає вивчення педагогічних закономірностей, здійснення основних принципів виховання, навчання, освіти, визначення цілей, завдань, змісту, методів, форм, засобів, умов педагогічного процесу, аналіз результатів та корегування його за необхідності.

Разом з тим є підстави вважати, що педагогіка є одночасно і наукою про мистецтво виховання та навчання, тобто про методику та техніку педагогічного процесу, а це висуває певні вимоги до особистості вихователя, дійсна майстерність якого спирається не тільки на наукові педагогічні знання, але й на творче натхнення вчителя, його любов до дітей, талант, мистецтво.

Як зазначає О.А. Казанський, «педагогіка — це саме та наука, яка досліджує, аналізує, ставить питання про те, як допомогти людині «підняти» душу, щоб людина «розпрямилася»... Саме педагогіка визначає засоби, методи, ті ж самі механізми, які дозволяють зробити людину щасливою, допомогти їй знайти себе, стати творчою особистістю».

Педагогічна наука виконує пояснювальну функцію (опис законів, явищ, процесів, роз'яснення умов, за яких більш успішно здійснюється педагогічний процес), практичну (підвищення якості педагогічної практики на основі досягнень педагогічної науки); прогностичну (передбачення розвитку педагогічної реальності).

Педагогіка як наука розвивається в тісному зв'язку з іншими галузями знань — філософією, соціологією, психологією, шкільною гігієною, анатомією, фізіологією людини, кібернетикою, етикою, естетикою та ін. У той же час відбувається диференціація самої педагогіки. Деякі її розділи стають окремими галузями знань, утворюючи систему педагогічних наук: загальна педагогіка, вікова, переддошкільна, дошкільна, шкільна, педагогіка для дорослих, методики, спеціальна педагогіка, історія педагогіки, порівняльна педагогіка.

Для вивчення педагогічних процесів та явищ використовують різні методи: спостереження, педагогічний експеримент, вивчення продуктів діяльності, бесіда, анкетування, статистичні методи тощо.

3. Основні напрямки морального виховання школярів.

У державних документах з питань національної освітньої політики визначені пріоритетні ідеї змісту виховання особистості: ідеї свободи, рівності, національної і особистої гідності; формування працелюбності, взаємодопомоги і самодисципліни; бережливості; ставлення до свого життя і життя інших людей як до вищої цінності та ін.

З гуманістичних позицій визначено завдання змісту виховання в «Конвенції про права дитини». У статті 29 говориться: «Освіта дитина повинна бути спрямована на: а) розвиток особистості, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в їх повному обсязі; б) виховання поваги до прав і основних свобод, а також принципів, які проголошені у Статуті 00Н; в) виховання поваги до батьків у дитини, їх культурної самобутності, мови, до національних цінностей країни, в якій дитина мешкає, країни її походження, і до цивілізацій, відмінних від її власної; г) підготовку дитини до свідомого життя у свідомому суспільстві в дусі порозуміння, миру, терпіння...; д) виховання поваги до оточуючої природи.

Засобом реалізації цих завдань є засвоєння індивідом основ культури як сфери духовного життя людей, що сприяє формуванню здібностей особистості самостійно виробляти принципи своєї діяльності, поведінки, спілкування, орієнтуючись на кращі зразки загальнолюдської та національної культури. Тому метою відбору змісту виховання особистості школяра є формування інтелектуальної, моральної, екологічної, політичної, правової, економічної, комунікативної, естетичної, фізичної культури, а також культури праці, сімейних стосунків та ін.

Моральне виховання — це цілеспрямований процес взаємодії вихователів і вихованців, спрямований на оволодіння школярами моральною культурою, яка визначає ставлення школярів до навколишнього світу.

Моральна культура — це найголовніший компонент духовного життя людини, який характеризує її досягнення в оволодінні основами моралі як сукупності принципів, вимог, норм, правил, які регулюють дії в усіх сферах її життя, у формуванні моральної свідомості, розвитку моральних почуттів, виробленні звичок моральної поведінки особистості.

Моральні норми — це система вимог, які визначають обов'язки людини по відношенню до оточуючого світу, зразки, які не тільки орієнтують поведінку особистості, але й дають можливість оцінювати й контролювати її. Слово «мораль» прийшло із Франції (morale — моральність), а до Франції — з Давнього Риму (moralis — моральний). У словнику В. Даля визначається як «правила для волі та совісті».

Вимоги до поведінки людини сформульовані в десяти заповідях «Ветхого завіту», серед яких:

1. Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі зверху і що у воді нижче землі, — не схиляйся перед ними і не служи їм.

2. Поважай батька і матір твою, щоб продовжити дні твої на землі...

5. Не проголошуй брехливого свідоцтва на ближнього твого.

6. Не бажай домівки ближнього твого'. Вимоги представлені також у двох заповідях Ісуса («Евангелие»). Друга з них говорить: «Полюби ближнього твого, як самого себе». Таким чином, моральні норми закріплені в таких поняттях, ' як: добро, обов'язок, совість, гідність, справедливість, щастя, зміст життя та інше, які визначають характер поведінки людини.

Поняття «добро» відбиває все те позитивне, що спрямоване на благо людей. Тому добро служить засобом моральної оцінки вчинків, дій, стосунків між людьми. Але по-справжньому вчинок хороший, якщо його мета, мотив, результати є позитивними. Протистоїть добру зло, тобто згубна, ворожа людині діяльність. Розкриваючи сутність поняття «добро», В.О. Сухомлинський пише: «Добро — це думка, помножена на волю, тільки за цієї умови матимемо непримиренність до зла, — а це і є сама суть добра. Те, що повинно стати моральною серцевиною твоєї особистості, — моральна чистота, благородність, непримиренність до зла — залежить від того, як ідея добра стає твоїм переконанням, суттю твоєї душі — твоєю органічною потребою застосувати на кожному кроці мірку оцінки того, що відбувається у світі... Мета виховання полягає в тому, щоб, морально вдосконалюючись, людина в своїх взаємовідносинах з іншими людьми перемагала зло».

Обов'язок — припускає певні зобов'язання людини, виконання яких виходить із складних стосунків між людьми, усвідомлення своїх прав і обов'язків по відношенню до Батьківщини — громадянський обов'язок, до сім'ї — сімейний обов'язок та ін. Але ці обов'язки повинні бути усвідомлені особистістю і виконуватися за внутрішнім покликом. В.О. Сухомлинський писав: «Обов'язок перед Батьківщиною — святиня людини. Від нас, батьків та матерів, від вихователів залежить, щоб кожний юний громадянин дорожив цієї святинею, як дорожить чесна людина своїм добрим ім'ям, гідністю своєї сім'ї. Громадянські думки, почуття, переживання, громадянський обов'язок, громадянська відповідальність — це основа людської гідності».

Совість — почуття і свідомість моральної відповідальності за свою поведінку та вчинки перед оточуючими людьми. Це внутрішня самооцінка своїх вчинків, емоційне хвилювання, внутрішній суддя, спонукач доброго вчинку.

Честь — визнання вчинків, дій людини, її заслуг, що проявляється в шануванні, авторитеті і в той же час у прагненні людини до визнання і високої оцінки з боку оточуючих, похвали, популярності (честолюбство чи марнолюбство).

Гідність — передбачає усвідомлення особистістю своїх високих моральних якостей і повагу їх у самому собі, тобто усвідомлення особистістю своєї цінності (національна гідність, власна гідність). «Щоб стати справжньою людиною, — говорив В.О. Сухомлинський, — учень повинен перш за все поважати самого себе, без цієї поваги, без любові до краси в самому собі немислима людська культура, немислима і нетерпимість до всього, що принижує людину... Це не самомилування, а гордість, чиста віра в добрий початок у самому собі».

Поняття «щастя» безпосередньо пов'язане з розумінням людиною сенсу життя, бо воно визначається як стан морального задоволення, задоволення власним життям. Для одних щастя в тому, щоб кохати і бути коханим, мати сім'ю, дітей, хороших друзів, для

Головне завдання морального виховання - формування моральної культури особистості, яка включає такі компоненти: індивідуальну моральну свідомість, моральні почуття, моральні стосунки, поведінку і спілкування. Індивідуальна моральна свідомість включає в себе ідеали, погляди, переконання, прагнення особистості, що складає духовно-моральну основу формування моральної культури особистості школяра.

Моральні почуття можуть бути як свідомими, так і стихійними. Тому важливо, щоб людина володіла своїми почуттями свідомо.

Моральні стосунки виявляють особисті якості школяра.

Культура поведінки і спілкування втілює в собі результати виховання, ступінь розвитку моральної свідомості особистості. Визнання школярами загальних правил поведінки, знання основних категорій етики (добро, зло, совість, честь, гідність, справедливість, щастя, сутність життя) — ще не показник моральної культури особистості. Знання повинні знайти форму виявлення в діяльності, спілкуванні, відбиваючи глибину засвоєння норм поведінки і здатність втілити їх у життя. Тому методами формування моральної культури є не лише просвіта, а й вироблення навичок поведінки, організація діяльності і спілкування учнів, створення ситуацій морального вибору.

Отже, найголовніше завдання школи, сім'ї — виховання особистості, яка, маючи стійкі позитивні мотиви поведінки, діє в будь-яких обставинах у відповідності з моральними нормами поведінки.

З моральним вихованням, як визначає Г. Ващенко, міцно пов'язане виховання волі й характеру. Найважливіша риса вольової людини є принциповість і здібність чітко ставити перед собою певну мету,...стриманість, уміння володіти собою, не піддаватися емоціям і афектам. Любов до праці І працездатність. Свідома дисципліна. Бадьорість і життєрадісність, тобто людина мусить вірити в перемогу добра над злом, правди над неправдою.

На уроках праці учні набувають окремих додаткових умінь і навичок.

Чи необхідні уміння і навички, якщо вони не пов'язані з майбутньою професією школяра?

У свій час В. Бєлінський писав, що почуття прекрасного є умова людської гідності... «Без нього, без цього почуття, немає генія, немає таланту, немає розуму, залишається один негідний, «здоровий глузд», необхідний для домашнього вжитку, для мізерних розрахунків егоїзму».

Професор Римського університету Калоджеро на IV міжнародному філософському конгресі естетиків заявив, що майбутнє суспільство «безестетичне, що люди будуть знаходитися під владою формул, будуть замкнуті у світ цифр і діаграм, які зроблять їх існування більш спокійним і механічним».

— Висловіть свою точку зору з цього приводу.

Вчені доводять, що ранній фізичний розвиток — один з прискорювачів розумового розвитку немовлят. У дітей, які рано починають повзати, плавати, займатися фізкультурою, розум розвивається у 1,5 - 2 рази швидше однолітків. Вони набагато краще вчаться у школі, розумова робота дається їм легше й простіше. Такі малюки починають раніше говорити, більш розуміти, словник у них багатший.

Фізичний розвиток дає важливі опори й для морального розвитку.

На сучасному етапі розвитку школи постало питання про взаємодію політики та освіти. Мова йде про деідеологізацію, деполітизацію виховання та освіти. Тому виникає питання:

— Чи повинна школа вважати громадянське вихованняучнів одним із своїх завдань?

У переліку навчальних предметів, які вивчаються в школі, немає такого, який розглядав би безпосередньо основи формування світогляду.

— Чи є підстави вважати, що розв'язання питання формування світогляду є необхідним для оволодіння школярами основами наук, культури?

— Як вирішується питання в практиці школи?

Світогляд являє собою узагальнену систему поглядів, переконань, ідеалів, у яких людина виражає своє ставлення до оточуючого її природного та соціального середовища, самої себе. Світогляд визначає загальну спрямованість особистості, її прагнення, стійкість характеру, а також відбивається на всьому складі людини, на її поведінці, діях, звичках, нахилах. «Своєрідність світогляду як форми суспільної свідомості людини полягає в тому, що засвоєний нею і відображений в її життєвих інтересах, він виступає засобом визначення власної позиції людини стосовно всіх життєво важливих явищ і подій»'.

У Державній національній програмі «Освіта» визначено: «Національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, звичаїв; інших соціальне значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури.

Структура світогляду включає такі елементи: знання, погляди, переконання, вчинки, дії людини.

Знання як елемент світогляду являє собою систему наукових істин, які набуті в результаті вивчення індивідом накопиченого людством соціального досвіду. Погляди відображають певні оціночні судження, точку зору людини на сутність природи, суспільства, людського пізнання. Вони спираються на відповідні уявлення та думки, які виникають на основі певних знань.

Погляди можуть носити вузький характер і широкий, бути глибокими і поверховими, науковими і ненауковими.

Переконання — це міцні погляди, які основаніна визнанні їх правильності, незаперечності, тобто переконання відображають впевненість особистості у правильності своїх поглядів та ідеалів, готовність їх відстоювати та здійснювати в практиці. Значення переконань велике. Людина, що не має особистих переконань, часто не знає, як їй діяти в тому чи іншому випадку, губиться, коли зустрічається з новими фактами, ситуаціями, швидко підпадає під сторонній вплив, частіше пристосовується до обставин, які склалися, готових думок. Переконання роблять людину сильною внутрішньо, послідовною у діях та поведінці.

Таким чином, переконаність виникає на основі взаємодії мотивів, знань, емоційно-моральних переживань і виступає передумовою вчинків, дій людини.

Вчинки, дії як елемент структури світогляду припускають уміння людини використовувати знання, реалізувати переконання в конкретних життєвих ситуаціях, виражаючи особисту позицію, ставлення до людини, праці, науки, прекрасного, держави, політики, релігії, фізичного здоров'я.

Таким чином, «світогляд покликаний давати відповіді на питання: що таке навколишній світ, від чого залежить його розвиток, підкоряється він якимось закономірностям, чи в ньому панує хаос; де межа між реальним і ірреальним; що таке дух, свідомість, чим вони визначаються; чи можна пізнати світ, що відрізняє істину від помилок; чи існує прогрес в історії розвитку суспільства, що є визначальним для його розвитку (воля окремих осіб, Бога, думки людей, матеріальні умови життя тощо); ради чого варто жити і як треба жити...».

Шляхи формування світогляду школярів визначаються його структурою:

1. Оволодіння науковими знаннями. Наукові знання є фундаментом світогляду особистості. Оволодіння ними може здійснюватися через засвоєння учнями змісту основ наук, які вивчаються у школі. Вже у 4—9 класах в учнів формується потреба охороняти природу, оточуюче середовище, вони осмислюють взаємодії природи і суспільства. В VII—VIII класах школярі знайомляться з деякими питаннями теорії пізнання, основними законами і формами руху матерії, із закономірностями прогресивного розвитку суспільства.

У IX—XI класах — засвоюють основні положення економічного розвитку держави, аналізують події внутрішньої і зовнішньої політики країни, оцінюють моральні дії інших людей, усвідомлюють своє місце в світі, ставлення до життя, релігії тощо.

Вивчення основ наук вимагає: а) виділення провідних світоглядних ідей, понять; б) забезпечення високого теоретичного рівня навчальних предметів (глибину розкриття фактів, явищ, вияснення причин), наукову доведеність, логічну непротирічливість теоретичних висновків, їх переконливість та ін.; в) здійснення міжпредметних зв'язків. Кожен навчальний предмет виявляє закономірності в певній галузі оточуючого світу. Але оскільки явища існують не ізольовано, а знаходяться в єдності і взаємному зв'язку, то і в змісті навчальних предметів повинні бути забезпечені тісні міжпредметні зв'язки (поняття про будову речовини в процесі вивчення фізики і хімії, про роль особистості, народу в історії при вивченні історії і літератури); г) щоб особа вчителя, вихователя позитивно впливала на учня своїми знаннями, переконливістю, ставленням до змісту навчального матеріалу.

Таким чином, наукові знання стають складовою світогляду лише тоді, коли: 1) піддаються філософському осмисленню; 2) відповідають інтересам особистості: оцінюються нею з точки зору реалізації її інтересів; 3) підтверджуються життєвим досвідом; 4) перетворюються в систему внутрішніх переконань і принципів особистого життя.

2. Ефективність формування переконань школярів багато в чому визначається методами навчання. М.М. Скаткін зазначає: «Уявлення, поняття, закони неможливо механічно вкласти в голови учнів. Сформувати їх повинен обов'язково сам учень під керівництвом із допомогою учителя. Утворення уявлень, понять, усвідомлення законів — активний процес мислення і діяльності учня»².

Отже, організація процесу навчання повинна: а) передбачати залучення школярів у самостійну пізнавальну діяльність, щоб вони побачили, усвідомили і зрозуміли причинно-наслідкові зв'язки, могли науково оцінити ті чи інші факти і явища дійсності;

б) пробуджувати емоційне ставлення учнів до матеріалу, який вивчають, вчити відстоювати свої позиції через систему аргументів.

3. Залучення учнів до позакласної і позашкільної роботи (гуртки технічної творчості, сільськогосподарського дослідництва, історії, краєзнавства і ін.), проведення диспутів, конференцій.

Процес формування світогляду дуже протирічливий. Нові погляди учня стикаються з його попередніми уявленнями. У свідомості учнів виникають протиріччя між ідеалом і дійсним станом справ. Тому не тільки процес навчання, а і вся система позанавчальної роботи повинна допомагати школярам розуміти світ і себе в ньому, формувати переконання, давати можливість самореалізації особистості.

4. Організація досвіду поведінки, створення ситуацій, які вимагають виявлення позицій, переконань особистості, вибору в кожному конкретному випадку оптимального варіанта практичних дій з урахуванням конкретних обставин і умов.

5. Спонукати школярів до самоосвіти і самовиховання, що пов'язано з емоційно-вольовою сферою діяльності людини.

1. Поняття про методи виховання. Різні підходи до їх обґрунтування в педагогічній науці.

2. Методи формуваннясвідомості особистості. Їх основні функції.

3. Сутність і значення методів організаціїдіяльності і формування досвіду громадської поведінки.

4. Роль методів стимулювання і корекції поведінки і діяльності школярів.

5. Фактори, що визначають оптимальний вибір методів виховання.

Директор школи, виступаючи на педраді, зазначив: «Я спостерігаю за ходом підготовки і проведення багатьох виховних заходів, яскравих, цікавих, але всі ви, класні керівники, відзначаєте недостатню результативність позитивного виховного впливу цієї роботи на школярів. Які ви бачите резерви підвищення якості виховної роботи з учнями?».

— Яка ваша відповідь на це запитання директора школи?

Ф.М. Достоєвський у своєму щоденнику ставить питання для обміркування: «Чому так поширене серед молодих людей ліниве ставлення до діла, до праці, до своїх громадських та синівських обов'язків? Звідки береться даремне заперечення колишніх моральних цінностей сімейних відносин? На чому тримається «порядок» у сім'ї і яка відповідальність батьків за виховання своїх дітей?

- Дайте свої відповіді на поставлені письменником запитання.

Загальна мета виховання — формування всебічно розвиненої особистості — визначає зміст виховання і в сім'ї. Це перш за все турбота батьків про здоров'я дитини.

Фізичне виховання включає правильну організацію режиму дитячого життя, заняття -спортом, загартування організму тощо.

Сім'я забезпечує розумове виховання, що передбачає турботу батьків про збагачення дітей знаннями, формування потреби їх набувати. Тому важливо в сім'ї:

— розвивати пізнавальні інтереси, пізнавальну активність дітей, позитивне ставлення до навчання: формувати допитливість, уміння спостерігати і запитувати;

— пробуджувати інтерес до читання, переказу художніх творів, вивчення віршів, пісень, загадок, таке інше;

— знайомити дитину з тим, що стоїть за сторінками підручника;

— розвивати мислення, пам'ять, мовлення, увагу;

— виховування навички навчальної праці (треба навчати розподіляти час, вчитися організованості, посидючості, вміння долати труднощі, без чого немає і не може бути навчальної праці);

— виховування ретельності, тобто прагнення виконувати свою працю старанно, досягати кращих результатів, виявляти настирливість.

Цікаві матеріали з цих питань можна знайти у працях Ш.О. Амонашвілі «Созидая человека» та Б.П. Нікітіна «Развивающие игры», в посібнику М.Г. Стельмаховича «Українська родинна педагогіка». Наведемо, як приклад, спогади Ш.О. Амонашвілі.

У його сина Паата, який навчався у другому класі, день народження. В обов'язки Паата входило відкривати поштовий ящик і брати звідти листи, газети. В цей день увагу хлопчика привернув незвичайний розмальований конверт, на якому крупними літерами було написано: «Паату. Секретно! Секретно! Секретно! Карлсон з даху». Напередодні батьки протягом 2—3 тижнів читали Паату книжку про Карлсона. У листі було написано: «Я, Карлсон, хочу дружити з тобою. Як тільки знайду можливість, прилечу до тебе. Я ж найзанятіша людина в світі. Вчора вирішив поступити в перший клас... Я ж найталановитіший, найрозумніший у світі. Якщо є бажання перевірити, пришли найскладніші задачі, я їх одразу вирішу і пришлю. Напиши, яку читаєш казку. Листа поклади в такийжебарвистий конверт, як мій. Зверху напиши адресу «На дах. Карлсону. Секретно!».

Листи Карлсона, звичайно, писав батько Паата. Завдання, які вимагали певних розумових дій, сприяли розвитку допитливості, творчості, відповідальності. Ось приклади таких завдань від Карлсона: «Я придумав найскладніший ребус у світі. Розгадай його. Термін 2 дні. А ти можеш придумати ще складніший ребус для мене?».

«Я дуже зайнятий. Виріши цю задачу за мене і вишли завтра зранку».

«Я не знаю значення слів, що підкреслено червоним фломастером. Знайти їх пояснення в словнику. (Додається вирізка з газети)».

«Останнім часом мені щось не спиться ночами. Напиши мені казку...»

«Раджу тобі прочитати за два тижні "Вінні Пух і все, все, все». Хто закінчить першим, хай напише листа із своїми враженнями одразу ж».

«У твоєму творі я знайшов25 орфографічних помилок (Далі дає правильно написані 25 слів)».

«Мені подобається твій прийом розв'язання складних прикладів. Він запобігає моїх помилок. Навчи ще таким прийомам».

«Дякую за квитки в цирк. Було дуже цікаво. (І далі йде розповідь про свої враження)».

«Ось тобі матеріал для твоєї доповіді про бджіл. Яке в них дивовижне життя! Все це я виписав із дитячої енциклопедії».

Основи моральної культури дитина засвоює у сім'ї, спостерігаючи за стосунками між членами сім'ї. Дуже важливо виховувати в сім'ї культуру поведінки, що вимагає засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, норм взаємин між людьми, для чого потрібно прищеплення навичок поведінки: турбуватися про членів сім'ї, розуміти їх стан, уміти зберігати свій час та час інших; поважно ставитися до оточуючих людей, виявляти доброту, чесність, сердечність, скромність, сміливість тощо. Одне з центральних питань морального виховання — формування розумних потреб у дітей, бо внутрішні регулятори — совість, обов'язок, гідність — у окремих дітей розвинені недостатньо, що знаходить відбиття в посиленні споживацьких спрямувань. Зайва батьківська турбота, звільнення дітей від постійних обов'язків у сім'ї, відмова від надання допомоги дорослим і малим — все це є основою для формування утриманства, моральної глухоти, егоїзму. «Перш ніж говорити про благо задоволення потреб, треба вирішити, які потреби складають благо», — зазначав Л.М. Толстой.

Формування моральності людини нерозривне з організацією праці в сім'ї. Л.М. Толстой виходив з того, що нічого так не спотворює людину морально, духовно, як недіяльне, паразитичне існування, життя за «чужий рахунок».

Щоб виховати у дитини повагу до праці, людей праці, звичку працювати, необхідні: спільна з батьками праця, постійні доручення, які мають важливе значення для членів сім'ї (купівля молока, хліба, прибирання). Але трудові завдання повинні бути посильні для дітей і за ступенем складності, і за їх тривалістю. Дитина повинна знати корисність роботи, яку виконує. Організація праці повинна сприяти розвитку творчої ініціативи, інтересів дитини.

Життя вимагає і економічного виховання в сім'ї. Основи його закладені в працях А.С. Макаренка (Див.: Лекции о воспитании детей. Лекция «Семейное хозяйство»).

Естетичне виховання у сім'ї сприяє формуванню у дітей здібностей повноцінно сприймати, глибоко відчувати і розуміти прекрасне в природі, вчинках людей, у побуті, мистецтві, що можна здійснити в процесі читання літератури, відвідування театрів, музеїв, організації знайомства з мистецтвом, розвитку творчості у дітей. Сутність зазначених питань А.С. Макаренко розкриває в своїх творах (А.С. Макаренко «Лекции о воспитании детей» «Лекция — «Воспитание культурних навыков»). Усі вказані сторони виховання забезпечують всебічний розвиток особистості.

Під методом родинного виховання М.Г. Стельмахович розуміє «способи, за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив батьків на свідомість і поведінку дітей, на формування в них благородних якостей, на збагачення їх необхідним життєвим досвідом». До засобів виховання М.Г. Стельмахович відносить: слово, фольклор, авторитет батьків, працю, навчання, навколишню природу, домашній побут, національні звичаї і традиції, громадську думку, духовно-моральний мікроклімат сім'ї, суспільний досвід, пресу, радіо, телебачення, режим дня, літературу та мистецтво, книги, театри, музеї та виставки, ігри та іграшки, мітинги, демонстрації, фізкультуру, спорт, свята, обряди, символи, атрибути, реліквії тощо.

На відміну від методики шкільної виховної роботи засоби впливу в сім'ї мають свою специфіку:

— вплив на дитину індивідуальний, враховує конкретні вчинки і дії дитини;

— вибір методів виховання залежить від індивідуальності батьків, їх педагогічної підготовки, характеру, уявлень про життєві цінності загальної духовної культури, стилю відносин у сім'ї тощо.

Тому переконання в одних батьків — навіювання, система доказів, прикладів, прагнення досягти розуміння вимог, їх виконання, у інших — загроза, крик;

— використання різних методів виховання пов'язані з тією метою, яку ставлять батьки.

Коли в сім'ї стосунки з дітьми близькі, теплі, доброзичливі, основні засоби — увага, заохочення. Якщо панують холодні, далекі, навіть ворожі стосунки, засоби виховання — суворість і покарання. Одні хочуть виховувати слухняність, тому їх дії спрямовані на те, щоб дитина менше міркувала, а лише виконувала вимоги дорослих. Інші вчать своїх дітей думати самостійно, виявляти ініціативу.

Батьки у своїй практиці використовують в основному прийняті в педагогіці загальні методи виховання: переконання (пояснення, навіювання, порада), особистий приклад, заохочення (похвала, подарунки, цікава для дітей перспектива), покарання (позбавлення задоволень, відмова від дружби з тими, хто провинився, тілесні покарання), створення виховуючих ситуацій, привчання, спільна діяльність.

При використанні цих методів батьки суб'єктивно визначають їх ефективність. Так, багато хто із батьків частіше за все звертається до переконань, бесід, навіювання, повчання і явно недооцінюють роль спільної роботи, привча

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Что способствует осуществлению желаний? Стопроцентная, непоколебимая уверенность в своем...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: