ФУНКЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ГРОШЕЙ

Як уже зазначалося, можливість появи і розвитку функціо­нальних форм закладена у самій сутності грошей, природі їхніх функцій. Ця можливість зумовлена багатоплановістю грошових від­носин, тим, що гроші, з одного боку, виконують суспільну функцію загального вартісного еквівалента, а з іншого — виступають у ролі технічного апарату, що обслуговує певні сторони товарного обміну.

Функціональні форми є похідними від грошових функцій, їхнім логічним продовженням. Вони виступають як форма безпосередньо­го буття грошових функцій в умовах структурно розвинених то­варних відносин. Функціональні форми є найвищим ступенем у роз­витку грошових відносин. Суттєво відрізняючись від попередніх структур, вони разом з тим зберігають спадковість з ними.

Сучасна ринкова економіка характеризується наявністю різно­манітності функціональних форм грошей. Структурна розгалу­женість грошової системи — результат прогресуючого ускладнен­ня ринкових відносин, спосіб надання ринку необхідної еластич­ності, що є однією з суттєвих ознак її дієздатності. У зв'язку з цим можна визначити, що ступінь зрілості грошової системи багато в чому визначається структуризацією та відповідною різноплановістю її функціональних ланок.

Які критерії використовує економічна наука і практика при кла­сифікації функціональних форм грошей?

В економічній літературі, підручниках з теорії грошей, а також у державній статистиці країн Заходу тривалий час широко викори­стовується агрегатний метод класифікації форм грошей. Він ґрун­тується на ступені ліквідності кожної з них.

Як уже зазначалось, одним із суттєвих показників, що характе­ризує відмінність грошей від інших активів, є їхня ліквідність. Вважається, що гроші є ліквідним (або, інакше, таким, що легко реалізується) майном. «Чим ліквідніша річ, — підкреслює амери­канський економіст П. Хейне у книзі «Економічний спосіб мислен­ня», — тим більше вона схожа на гроші. Коли певний вид майна досягає абсолютної ліквідності, то ця схожість досягає найвищої позначки». Відповідно і зрілість окремих функціональних форм грошей визначається ступенем їхньої ліквідності.

Цей значною мірою незвичайний для практики адміністратив­ної економіки підхід заснований на так званому портфельному мето­ді аналізу використання грошей. У західній літературі він розгля­дається як основа сучасних теорій грошових відносин. Ідеться ось про що. В умовах ринкової економіки людина має можливість збері­гати своє багатство у різних формах, одна з яких — гроші. Крім гро­шей, це можуть бути різні цінні папери держави, акції приватних компаній, капітал у матеріально-фізичній формі тощо. Портфель­ний підхід розглядає індивіда в момент, коли він володіє певним фондом багатства і приймає рішення щодо активів, у яких він пев­ний період збирається зберігати це багатство (майно). Звичайно, го­ловний вплив на рішення, що має бути прийняте, спричиняє мета — одержання максимального доходу від багатства. А це, в свою чер­гу, пов'язано зі ступенем ліквідності конкретної форми активу, яко­му буде надано перевагу.

Вважається, що ліквідність будь-якого виду майна (активу), в тому числі певної грошової форми, безпосередньо пов'язана з вит­ратами його обміну на інші види майна. Майно, витрати обміну якого дорівнюють нулю, є абсолютно ліквідним. Це, наприклад, купюри долара. Акція і довгострокова облігація, випущені в обіг, мають менший ступінь ліквідності, але на них можна отримати відсотки. Надаючи перевагу грошам як більш ліквідній формі роз­міщення багатства, індивід жертвує часткою доходу, який він би міг отримати при альтернативному підході.

Отже, сенс портфельного підходу при визначенні структури особистого багатства полягає в оцінці його окремих елементів з позицій ступеня їхньої ліквідності. Цей принцип використовують і при визначенні структури грошової маси, в тому числі при класи­фікації різних функціональних форм грошей. Його доцільність не може викликати сумніву, адже в цьому підході, як і в цілому в аналізі будь-яких процесів ринкової економіки, в центрі відповідних оці­нок знаходяться інтереси особи — головного суб'єкта ринкових дій. На це дуже важливе положення у теорії грошей слід звернути чільну увагу.

ГРОШОВА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

Проголошення в серпні 1991 p. України як незалежної дер­жави зумовило необхідність запровадження повноцінної національ­ної грошової одиниці (валюти). Такою грошовою одиницею стала гривня. Ця назва української грошової одиниці бере свій початок, як уже зазначалося, ще від доби Київської Русі. Гривнева купюра використовувалася також як грошова одиниця Української Народ­ної Республіки. Закон про її випуск було прийнято Центральною Радою 1 березня 1918 p. Отже, назва української валюти «гривня» має глибоке історичне коріння. Вона закріплена Конституцією Ук­раїни 1996 p.

У 1992 p. в грошовий обіг в Україні було введено тимчасову валюту, розраховану на перехідний період, — український карбо­ванець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця взяла на себе всі удари високої інфляції 1992–1995 pp., зумовленої еко­номічною кризою перехідного періоду.

25 серпня 1996 p. Указом Президента України було проголоше­но проведення в нашій державі грошової реформи. Головними зав­даннями реформи були:

• заміна тимчасової грошової одиниці —українського карбован­ця на національну валюту — гривню;

• зміна масштабу цін відповідно дообмінного курсу українсько­го карбованця та гривні;

• створення стабільної грошової системи та перетворення гро­шей на важливий стимулюючий чинник економічного та соціаль­ного розвитку держави.

Грошова реформа в Україні була проведена з 2 по 16 вересня 1996 р. на цивілізованих неконфіскаційних засадах з оптимальни­ми зручностями для населення. У перший день реформи за вста­новленим курсом (1 гривня обмінювалася на 100 000 крб.) було пе­рераховано у гривні ціни, тарифи, оклади заробітної плати, сти­пендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, установ та органі­зацій, а також вклади громадян.

У період проведення грошової реформи жителі та гості Украї­ни могли вільно розпоряджатися наявними карбованцями — купу­вати товари, сплачувати всі види послуг, розміщувати на вклади в банки, здійснювати інші платежі, а також обмінювати карбованці на гривні.

Протягом 15 днів реформи в готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилу­ченням останніх. Після 16 вересня 1996 р. приймання карбованців в усі види платежів було припинено, і єдиним законним засобом платежу на території України з цього моменту стала гривня.

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Які положення належать до головних передумов становлення грошових відно­син:

а) поглиблення суспільного поділу праці; б) багаторівнева спеціалізація виробництва і суспільної діяльності людини; в) поява бартерного об­міну; г) наявність різних власників на засоби виробництва; д) обмеже­ність ресурсів.

2. Коли виникає бартерний обмін:

а) потреби двох учасників обміну збігаються; б) є потреба скоротити витрати праці та ресурси, потрібні для здійснення обміну;

в) відсутня грошова маса; г) існує посередник обміну, що має суспільне визнання всіх виробників; д) потрібно зменшити комерційний ризик.

3. Визначіть вихідні ознаки грошей:

а) мають загальне (суспільне) визнання; б) є засобом збереження вар­тості; в) виступають посередником обміну товарів і послуг; г) висту­пають засобом синхронності обмінних операцій у часі; д) забезпечують багатоплановість обміну.

4. Що означає термін «демонетизація» золота:

а) зношення золотих монет у результаті обміну їх (втрата маси);

б) «псування» золотих грошей (зменшення їхньої маси); в) припинення виконання золотом ролі грошей; г) зникнення з обігу повноцінних гро­шей з благородних металів.

5. Яке визначення грошей є правильним у сучасних умовах:

а) гроші — це товар, що має споживну вартість, яка виконує специфіч­ну суспільну функцію загального еквівалента; б) гроші — це золото;

в) гроші — це загальновизнаний, абсолютно ліквідний засіб обміну;

г) гроші — це валюта.

6. Як називається процес, коли відбувається офіційне зменшення золотого вмісту певної грошової одиниці:

а) девальвація; б) ревальвація.

7. Як називається процес, коли збільшується золотий вміст певної грошової одиниці:

а) девальвація; б) ревальвація.

8.3 наведених положень покажіть: визначення ліквідності, яка ліквідність вва­жається абсолютною, що визначає вибір форми накопичення багатства:

а) дефіцит товарної маси в країні; б) здатність перетворюватися на готівкові гроші або на будь-яку споживну вартість згідно з потребами людини; в) нестача грошової маси в обігу; г) майно, витрати обміну якого дорівнюють нулю; д) оцінка ступеня ліквідності майна.

Тема лекції: «Економічні відносини власності».

План

• Які с функціональні форми власності

• Що є домінуючим об’єктом власності

• У чому полягають особливості землі та інформації як об’єктів власності

• Які переваги корпоративної форми власності

• У чому полягає особливість приватизаційного процесу в Україні

СУТНІСТЬ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відно­сини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого — спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва,

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних ціннос­тей (матеріальних, духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 1).

Конституцією України визначено приватну, державну та кому­нальну форми власності. В окремих випадках виділяється колек­тивна (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст. 41 Кон­ституції України записано: «Громадяни для задоволення своїх по­треб можуть користуватися об'єктами права державної та кому­нальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ накласи;

Рис. 1. Форми власності

• характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними про­цесами.

ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вва­жалася помилковою. В економічній літературі панівною була точ­ка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної сис­теми суспільства — відносинах власності — можливі лише на рево­люційній основі, методом «експропріації». Так було під час рево­люції 1917 p. в Росії, коли відносини власності було змінено силою:

приватна власність була знищена. На її основі було утворено за­гальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недо­статня коректність такого підходу. Власність розвивається за влас­ними законами.

У зв'язку з цим постає цілком природне запитання: у чому смисл процесу історичної еволюції власності, на якій основі він розви­вається, які чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин влас­ності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємо­дії людини з природою, характері присвоєння засобів та резуль­татів її праці в інтересах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм власності, кон­кретно історична сукупність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функ­ціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладе­них у її структурі можливостей створення з урахуванням рівня роз­витку продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям та інтересам її все­бічного розвитку.

ІНДИВІДУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ЯК ВИХІДНА
ЛАНКА ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а й як продуктивна сила її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засо­би виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і перетворюються на робочі органи лю­дини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта індиві­дуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною ланкою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи. Цим зу­мовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно ко­ристуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, ви­користовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору харак­теризує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтер­претації відносини власності ще не розглядаються в органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні власність розглядається поза спе­цифічними характеристиками, як «річ у собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є інди­відуальна власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реа­лізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та влас­ності характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднан­ня в одній особі працівника і власника; по-друге, виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтере­сам власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стри­жень еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функ­ціональних форм власності, що діють у відповідній структурі еко­номічних відносин.

ЧТО И КАК ПИСАЛИ О МОДЕ В ЖУРНАЛАХ НАЧАЛА XX ВЕКА Первый номер журнала «Аполлон» за 1909 г. начинался, по сути, с программного заявления редакции журнала...

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычис­лить, когда этот...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: