ДОМІНУЮЧИЙ ОБ'ЄКТ ВЛАСНОСТІ

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаман­ний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності,

який у своєму конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продук­тивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особли­вості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися із суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цих умов чле­ни первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продов­ження свого тіла.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала зем­ля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці посту­пово перетворилася з колективної основи існування людини на відо­соблений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному ро­зумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Свято­му писанні, Бог дав землю «усім синам людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визна­чається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню До спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських еко­номістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою пра­цею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип не­можливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до об­роблюваної субстанції землі». «Земля не створена людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. —Тому вона має бути «надбанням усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку люд­ського суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приват­ного) присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з при­воду цього Л. Морган (Древнєє общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була... загальним явищем у варварських пле­мен». До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослід­ник М. Ковалевський. «Етнографія й історія, — підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк происхождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В істо-ричних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробниц­тва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, антична і германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстен­сивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племін­на чи общинна) власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на зем­лю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвит­ку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка ґрунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником землі висту-пали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком природно, що ця дифе-ренціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні характери-стики різноманітних локальних структур феодалізму — суспільної формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний ресурс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона зна­ходиться у приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі держава зберігає за собою функцію контролю за її раціональ­ним з точки зору інтересів усього суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону».

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машин­ного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, пере­дусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустрі­альних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Як наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворив­ся на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Згідно з цим приватна власність на засоби виробництва стала панів­ною формою економічної системи капіталізму.

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджують­ся у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та ста­новленням постіндустріальної структури виробництва. Доміную­чим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі пере­важно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях еко­номіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого влас­ника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні. Вод­ночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформацій­ної економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації вироб­ництва, а також інші перетворення технологічного способу ви­робництва. У своїй сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватно-капіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на анічному поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин власності, з іншого — обмежуються економічний простір і діапа­зон функціонування класичних форм приватно-капіталістичної власності, що утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для безпосередньої реалізації інди­відуальної (приватно-трудової) власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ В РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі по­зиції корпоративну (акціонерну) форму власності. Тепер в еко­номіці розвинених країн світу корпорації (акціонерні підприєм­ства) є найбільш динамічною провідною структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої продукції ста­новить майже 90 відсотків. У західних країнах на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу ви­робництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою при­ватного підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні по­зиції у сфері бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими осо­бами акціями все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність. Особами, що воло­діють капіталом і отримують з цього прибуток, стає все більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну класичній формі приватної власності. Формуючи загальну структуру корпо­рації та зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володін­ня, приватно-капіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі — колективні — фор­ми організації виробництва. Йдеться про реалізацію через струк­туру корпорації відомої формули про «позитивне заперечення при­ватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку кор­порації. Перші акціонерні товариства з'явилися ще на початку ми­нулого століття. Однак, попри їхні очевидні переваги, законодав­ство всіляко стримувало їхній розвиток. Досить сказати, що для того, щоб отримати дозвіл на створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Те­пер відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть створюватися для будь-яких цілей, причому без обов'язко­вого дозволу законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають її конкурентоспроможність. Це виключно висока ви­робнича гнучкість і можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобіліза­ції найбільших сум капіталу. Це — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпо­рації. Якщо приватно-капіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для соціальної інтеграції, подолан­ня відчуження людини. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, Що у процесі функціонування корпорації відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної власності на засоби ви­робництва. Це знаходять вираження у втраті окремими власника­ми капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, на­голошувалося, що вона є засобом «пограбування» мільйонів акці­онерів особами, що утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася. Якщо в 1929 p. у США з 200 най­більших корпорацій контрольним пакетом акцій володіло 6 при­ватних осіб, то у 1964 p. таких взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби телекомунікації), яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не володіла акціями більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме завдяки цьому управління ними здійснюють не приватні власники, а професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада людей, що управляють нею (корпорацією. — А. Г.) — писав він, — не зале­жить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество. — М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної власності, її структурної перебудови. Розпорошення влас­ності, як пише з цього приводу Б. Гаврилишин (Дороговкази в май­бутнє. — К., 1990), є нині домінуючою реальністю. Це зумовлює до­корінну зміну ролі цієї ланки економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість здійснення приватним власни­ком прямого контролю над засобами виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася у бік компе­тенції, технічної спроможності забезпечувати економічне ефектив­не використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов'язану з передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам того підприємства, де вони пра­цюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що роз­глядаються, було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 p. згідно зі спеціальним планом розвитку акціонерної власності за­коном. Зміст його зводиться до здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прий­нято також у 19 американських штатах. За рахунок отриманих при­бутків або кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям, що здійснюють таку соціалі­зацію корпоративної власності, надають довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 p. налічувалася 1601 компанія, що повністю перейшли в управління трудових колек­тивів, а у 1988 p. — 9700. Відповідно збільшилась і кількість пра­цюючих — з 243 тис. до 9,7 млн чол. У 1990 p. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на них персоналу — до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків активної робо­чої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як «Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «Полароїд». Підраховано, що про­дуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою, ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками фінансової комісії Сенату США 25 відсотків усіх ро­бітників і службовців можуть бути власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробниц­тва сприяло істотному зростанню числа власників акцій. На по­чатку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий житель є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни У соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили із засобами виробництва. На основі форму­вання елементів прямого поєднання їх долається відчуження робіт­ника (працюючого) від засобів і результатів праці, управління ви­робництвом. У кінцевому підсумку відбувається процес перетво­рення працівника на співвласника засобів виробництва. Досягаєть­ся тотожність праці та власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим влас­ником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загально-цивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації і Україні переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний сектор тепер є домінуючим в українській економіці. На нього припадає понад 55 відсотків загальної кількості підприємств, на яких вироблялося майже 60 відсотків промислової продукції. Показовим є й те, що 15 млн громадян України стали влас­никами акцій та земельних паїв. Однак незрілість ринкових відносин в Україні заважає повній реалізації громадянами своїх прав як J акціонерів. Згодом цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини приватно-капіталістичної власності, пози­тивно заперечуючи її сутність.

Незважаючи на виключно високу частку корпорацій у вироб­ництві валового національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Це насамперед малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив, економічного розвитку, розуміння того, що приватно-трудова власність, на якій ґрунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку, швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який І постійно змінюється, з іншого — акумулювати технічні нововве­дення. В Україні малі підприємства також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв'язку з пере­творенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації— на домінуючий об'єкт власності, основну фор­му багатства суспільства. Формуючи основу інтелектуальної власнocті, остання, на відміну від власності на матеріально-уречевлені засоби виробництва, не може себе реалізувати на суто приватній основі. Наслідком цього є те, що прогресуюче звуження на основі розвитку постіндустріальної технології сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених матеріальних благ означає одно­часне згортання сфери панування приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово пе­ретворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичай­ного товару — послуги, що є об'єктом приватної власності. У краї­нах, що стають на шлях постіндустріального розвитку, поси-люєть­ся конкурентна боротьба за володіння нею. Більше того, відбу­вається процес монополізації інформації, перетворення її на без­посередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується новий соціальний про­шарок людей — власників інформації.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює роз­виток зворотного процесу — знецінення відносин приватної влас­ності. Йдеться про специфіку споживчого використання інформації як товару. Інформація у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від звичайного товару інформація при її про­дажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Проте він може прода­ти її повторно. Те саме може зробити і покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника — лю­дини. Водночас на ґрунті її всебічного розвитку формується спільна духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелекту­ального потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє зем­лею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може ви­користовуватись як об'єкт власності ще кимось іншим. Однак якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючиці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, голов­ним мате-ріальним елементом у структурі власності була власність на землю, будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає неречова субстанція. Найважливішим у її харак­теристиці є те, що вона стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користува­тися цією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто економічне заперечення специфічної для індустріальної си­стеми приватно-капіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку — критерій власності — зазнає настільки глибоких пе­ретворень, що у кінцевому підсумку втрачає можливість викону­вати свою головну формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування соціально-класових відно­син, владних та управлінських структур суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія гра­ничної корисності, на якій ґрунтуються неокласичні школи еко­номічної теорії. Найважливішим постулатом цієї теорії є поло­ження про те, що будь-які виробничі структури можуть бути пред­метом економічних відносин, якщо вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський економіст Карл Менгер (Основания политической экономии. Общая часть: Пер. с нем. — Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економіч­на категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а, навпаки, єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потре-бою і доступною кількістю благ, що є у нашому розпорядженні. Це дає змо-гу, підкреслює австрійський учений, зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить свою економіч­ну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвивають­ся за більш складною схемою. Проте у своїй принциповій поста­новці позиція К. Менгера не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що створює відповідну методо­логічну основу для розуміння принципу історизму відносин влас­ності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

ПРИВАТИЗАЦІЯ В УКРАЇНІ

Приватизація означає роздержавлення власності, її переда­чу (платну чи безоплатну) в розпорядження приватних осіб. Це один з визначальних елементів ринкової трансформації економіки.

Політика приватизації була проголошена в нашій країні ще у 1991 p., коли Верховна Рада України затвердила «Концепцію роз­державлення та приватизації майна державних підприємств, жит­лового фонду та землі». Впродовж 1992 p. парламент прийняв ос­новні законодавчі акти, які визначали механізми приватизаційно­го процесу в Україні.

Приватизаційний процес охопив усі сфери економіки.

Першими у 1991 p. було приватизовано найбільші державні банки. У власності держави залишилося лише два банки — Ощад­ний та Експортно-імпортний.

Ефективною виявилася і приватизація житла громадян. За 1992-1999 pp. приватизовано більше половини державного житлового фонду. З урахуванням частки житла відомчого призначення на по­чаток 2001 p. у власності держави залишилося близько 20 відсотків наявного житлового фонду. Приватизація житла здійснювалася на безоплатній основі.

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: