Сдам Сам

ПОЛЕЗНОЕ


КАТЕГОРИИ







Проблема полімотивованості людської діяльності.





У складних видах діяльності спостерігається кілька мотивів, що утворюють систему мотивації (полімотивованість людської діяльності).

Наприклад, в управлінській діяльності, яка є складною за своїм змістом, розрізняють інтровертнуї та екстравертну мотивації.

А) Інтровертна (внутрішня) мотивація зумовлюється безпосередньо змістом самої діяльності (інтересом до неї, почуттям радості та задоволення, які зв'язані з нею).

Б) Екстравертна (зовнішня) мотивація залежить від позитивних факторів, зв'я­заних з цією діяльністю (соціальне визнання, матеріальна вина­города).

В) Найоптимальнішим є поєднання обох мотивацій, або забезпечення так званої полімотиваціЇ управлінської діяльності керівника.

У тих випадках, коли відбувається актуалізація лише одного типу мотивів (внутрішніх чи зовнішніх), результати ді­яльності не завжди будуть ефективними. Водночас важливим є вміння керівника визначати на кожному життєвому етапі пріори­тетність своїх мотивів (який мотив сьогодні є найважливішим, а що може і почекати).


56.Класифікація індикаторів мотивації. Мотиви визначають цілеспрямований характер діяльності, поведінки. Вони дозволяють визначити заради чого здійснюється та чи інша активність. Вона не лише детермінує діяльність, а й пронизує більшу частину сфер психіки. Для дослідження цього явища виокремлюють індикатори, з допомогою яких можна зробити судження про якісні та кількісні характеристики мотивації. Індикатор – показник, що визначає певну властивість об’єкта у формі зручній для безпосереднього сприймання. Можна виділити 5 груп індикаторів мотивації: 1)індикатори пов’язані з пізнавальними процесами: пряма оцінка уявлень людини про причини поведінки, когнітивна репрезентація. (відповіді на запитання чому ти це робиш? Заради чого?), «принцип резонансу» (проходячи книжкові полиці людина не помічає тих книг, що їй не потрібно. Хоча за об’єктивними законами сприймання поріг їх впізнання є нижчим, ніж у тих книжок, що їй потрібні саме зараз), викривлення об’єкта перцепції під впливом сильної мотиваційної тенденції (прагнення за самоствердження, боротьба за інтереси групи, зацікавленість самою справою).
*діяльнісні індикатори * часові індикатори *методичні індикатори.



 

57. Пізнання як одна із головних форм діяльності людини.

Психологія розглядає пізнання як прояв когнітивної функціїї свідомості, активне цілеспрямоване набуття знань.
Знання - це ідеальні результати відображення, що створені в процесі суспільно-історичної практики і відлиті у формі науково- ідеологічних та інших принципів.
Людське пізнання поділяється на два рівні
1) чуттєве (Пізнання за допомогою органів чуття). У результаті чуттєвого пізнання в людини складається образ, картина навколишнього світу - світ у його безпосередній даності і різноманітті. У психології чуттєве пізнання суб'єкта представлене, у першу чергу, в процесах сприймання і відчуттях.
2) раціональне (протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях)
Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього - пізнання природи і пізнання суспільства.

 

58. Співвідношення зовнішнього та внутрішнього в пізнанні.

Психологія розглядає пізнання як прояв когнітивної функціїї свідомості, активне цілеспрямоване набуття знань.
Знання - це ідеальні результати відображення, що створені в процесі суспільно-історичної практики і відлиті у формі науково- ідеологічних та інших принципів.
Людське пізнання поділяється на 2 рівні - чуттєве і раціональне. Зовнішнє та внутрішнє--категорії, що відображують різні сторони єдиних предметів і процесів, а також рівні пізнання їх, діалектику різних типів взаємозв'язку в кожній системі й між системами. Зовнішнє -- це виявлення об'єкта, яке безпосередньо дано живому спогляданню на емпіричному рівні пізнання. Внутрішнє -- схована від безпосереднього споглядання природа, підстава, закон функціонування й розвитку об'єкта, що осягаються теор. мисленням. Пізнання істини передбачає перехід від споглядання зовнішнього до розкриття внутрішнього, що відповідає руху пізнання від явища до сутності. Взаємозв'язки, зовнішні в одному відношенні, виступають як внутрішні у відношенні до ширшої системи. Зовн. протилежність свідомості й буття, ідеального й матеріального, об'єктивного й суб'єктивного знімається практичною й пізнавальною д-стю людини. Зовн. об'єктивний світ, в міру засвоєння його пізнанням, стає внутр. змістом людської свідомості. І навпаки, ідеальні цілі й проекти, які спочатку протистоять дійсності як зовнішні, в міру їхньої реалізації стають її внутр. змістом.

 

59. Психологічна структура пізнання.

Пізнання проходить у 2 етапи, що характеризуються використанням різних рівнів психічних явищ.

1) На першому етапі пізнавального процесу, пізнавальна д-сть здійснюється у безпосередньому чуттєвому пізнанні. Процес чуттєвого пізнання визначаеться його предметом. Чуттєве пізнання проходить за участі відчуття, сприймання, пам'яті і націлене на вивчення аспектів оточуючого світу і себе, які можуть бути сприйняті безпосередньо.

2) На 2 етапі пізнання стосується тих аспектів оточуючого світу і себе, які не можуть бути безпосередньо вивчені, а тільки виведені шляхом розумової діяльності. Таке пізнання притаманне лише людині. Воно будується на чуттєвому пізнанні і розширює його можливості шляхом винаходу засобів пізнання. Основним механізмом теоретичного пізнання є мислення.

 

60. Психологічна структура інтелекту людини.
ІНТЕЛЕКТ (від лат. Intellectus - розуміння, пізнання) - 1) загальна здатність до пізнання та вирішення проблем, що визначає успішність будь-якої діяльності і що лежить в основі ін здатність; 2) система всіх пізнавальних (когнітивних) здібностей індивіда: відчуття , сприйняття, пам'яті, представлення, мислення, уяви; 3) система розумових операцiй з образами, символами, знаками, об*еднана певним когнiтивним стилем та стратегiею розв*язання задач. Це розумова здатнiсть, здiбностi, обдарованiсть. Його пов*язують з вiдображ. Та регулятивною дiяльнicтю.

Сутнiсть iнтелекту розкрив-ся через здатнiсть людини до еективного розв*язання задач, навчання використовувати набутий досвiд для розв*язування нових проблем та кращого приспос. До новоi ситуацii. Цi здатностi значною мiрою зумовленi функцiею мислення (логiчного), стiйкоi уваги, операт. пам*ятi, сприймання, уяви, iнтуiцii, пiзнання нового, реалiзацii рез-тiв.

Як пiзн. Дiяль-ть ІНТЕЛЕКТ=набутому досвiду (знання, вмiння) + здатнiсть подальшого самостiйного набутя досвiду та його застос. на практицi.

Р. Стернберг виділила 3 форми інтелектуальноi поведінки: 1) вербальний І. (запас слів, ерудиція, вміння розуміти прочитане); 2) здатність вирішувати проблеми; 3) практичний І. (вміння домагатися поставлених цілей та ін.) В нач. XX ст. І. розглядався як досягнутий до певного віку рівень психічного розвитку, який проявляється в сформованості пізнавальних функцій, а також в ступені засвоєння розумових умінь та знань.

Можна виділити декілька теоретичних підходів до дослідження І. та його розвитку:

Структурно-генетичний підхід базується на ідеях Ж. Піаже, який розглядав І. як вищий універсальний спосіб зрівноважування суб'єкта із середовищем.

Когнітівістскій підхід заснований на розумінні І. як когнітивної структури, специфіка якої визначається досвідом індивіда. Прибічники цього напрямку проводять аналіз основних компонентів виконання традиційних тестів, щоб виявити роль цих компонентів в детермінації тестових результатів.

Найбільше поширення отримав факторно-аналітичний підхід, основоположником якого є англ. психолог Чарлз Спірмен. Він висунув концепцію «генерального фактора», G, розглядаючи І. як загальну «розумову енергію», рівень якої визначає успішність виконання будь-яких тестів. Найбільший вплив цей фактор надає при виконанні тестів на пошук абстрактних відносин, найменше при виконанні сенсорних тестів. Ч. Спірмен виявив також «групові» фактори І. (механічний, лінгвістичний, математичний), а також «спеціальні» чинники, що визначають успішність виконання окремих тестів. Пізніше Л. Терстоун розробив мультіфакторную модель І., згідно з якою існує 7 щодо незалежних первинних інтелектуальних здібностей. Однак дослідження Г. Айзенка та ін показали, що між ними існують тісні зв'язки і при обробці даних, отриманих самим Терстоуном, виділяється загальний фактор.

Популярність отримали також ієрархічні моделі С. Барта, Д. Векслера та Ф. Вернона, в яких інтелектуальні фактори вибудовуються в ієрархію за рівнями узагальнення. До числа найбільш поширених належить також концепція амер. психолога Р. Кеттелла о 2 видах І. (відповідних 2 виділеним їм факторів): «текучий» і «кристаллизований» . Ця концепція займає як би проміжне положення між поглядами на І. як на єдину загальну здатність і уявленнями про нього як про безлічі розумових здібностей. За Кеттеллом, «текучий» І. виступає в завданнях, вирішення яких вимагає пристосування до нових ситуацій, він залежить від дії чинника спадковості; «кристаллизований» І. виступає при вирішенні задач, що вимагають звернення до минулого досвіду (знань, умінь, навичок) , великою мірою запозичене з культурного середовища. Крім 2 загальних факторів Кеттелл виділив також парціальнi фактори, пов'язані з активністю окремих аналізаторів (зокрема, фактор візуалізації), а також фактори-операції, які відповідають за змістом спеціальним факторfv Спірмена. Дослідження І. в літньому віці підтверджують модель Кеттелла: з віком (після 40-50 років) знижуються показники «текучої» І., а показники «кристаллизован» залишаються в нормі майже незмінними.

Не меншу популярність має модель амер. психолога Дж. Гілфорда, який виділив 3 «вимірювання І.»: розумові операції; особливості матеріалу, що використовується в тестах; отриманий інтелектуальний продукт. Поєднання цих елементів («куб» Гілфорда) дає 120-150 інтелектуальних «факторів», частина з яких вдалося ідентифікувати в емпіричних дослідженнях. Заслугою Гілфорда є виділення «соціального І.» як сукупності інтелектуальних здібностей, що визначають успішність міжособистісні оцінки, прогнозування та розуміння поведінки людей.

Сьогодні, незважаючи на спроби виділити всі нові «елементарні інтелектуальні здібності», більшість дослідників сходиться на тому, що загальний І. існує як універсальна психічна здатність. На думку Айзенка, в його основі лежить генетично детерміновані властивість н. с., що визначає швидкість і точність переробки інформації. У зв'язку з успіхами в розвитку кібернетики, теорії систем, теорії інформації, штучного І. та ін намітилася тенденція розуміти І. як пізнавальну діяльність будь-яких складних систем, здатних до навчання, цілеспрямованої переробки інформації та саморегулювання.

Індивідуальний рівень розвитку І. Визначається також середовищними впливами: «інтелектуальним віком і кліматом» сім'ї, професією батьків, широтою соціальних контактів у ранньому дитинстві і т. д.

У рос. психології XX ст. дослідження І. розвивалися в декількох напрямках: вивчення психофізіологічних задатків загальних розумових здібностей (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, Е. А. Голубєва, В. М. Русаль), емоційної та мотиваційної регуляції інтелектуальної діяльності (О. К . Тихомиров), когнітивних стилів (М. А. Холодна), як «здатності діяти в розумі» (Я. О. Пономарьов). В останні роки розвиваються такі нові галузі досліджень, як особливості «імпліцітних» (або повсякденних) теорій І. (Р. Стернберг).

Iнтелект. власт-тi особистостi:

• Розумова працездатнiсть

• Умiння творчо розв*язувати новi задачi (мислення, креативнiсть, кмiтливiсть, допитливiсть, мовна досконалiсть)

Iнтелект спираеться на лiву пiвкулю мозку.

Iндивiд. Особливостi перебiгу iнтелект. д. i компоненти – визначають рацiональне або наочно дiйове мислення та когнiтивнi стилi.

Iнтелектуальна сфера забезпечуе:

• Динамiчне вiдображення дiйсностi та ii перетворення

• Формування досвiду

• Побудова моделi свiту

• Регуляцiя д.

В iнтелект. сферi специфiчно взаемодiють псих. Процеси, внаслiдок чого формуеться единий потiк цiлiсноi свiдомостi (у якiй окремi щаблi взаемодiють один з одним – З. Зинченко – реалiзують вiдображувальну та перетворювальну продуктивну дiяльнiсть.

 









Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте:


©2015- 2020 zdamsam.ru Размещенные материалы защищены законодательством РФ.