Періодизація Історії церкви в античності і середньовіччі.

а) Поширення християнства у Римській імперії до 100 р.

в) Піднесення ранньої католицької церкви (313 – 590 рр.)

Історія середньовічної церкви (590 – 1517 рр.)

а) Утворення св. Римської імперії та латино-германське християнство (590 – 800 рр.)

б) Злети і падіння у відносинах між церквою і державою (800 – 1054 рр)

г) Кінець середньовіччя і початок Нового часу (1305- 1517).

Соціально-політичні та релігійно-філософські передумови виникнення християнства.

1. Політичний огляд. Панівною політичною силою у світі в I ст. була Римська імперія, яка охоплювала простір від р. Євфрат до Атлантичного океану і від пустелі Сахари до Британії (населення – 120 млн.). Набирало значення Парф’янське царство, яке утворилось у 256 р до н.е. і охоплювало землі від Євфрату до Інду. У Європі на схід від Рейну і на північ від Дунаю жили племена германців (франки, алемани, сакси, готи), які поступово об’єднувалися і створювали загрозу Риму.

Соціально-економічний лад Римської імперії характеризувався крахом дрібного виробництва, розвитком великого господарства, масовою експропріацією селянства. Апогею сягнуло застосування рабської праці. Нещадно експлуатувалися підкорені Римом держави, що вело до напруженості і кризи самої імперії. Масові міграції населення вели до руйнування традиційних форм громадського співіснування, звичного способу життя, втрачалося відчуття приналежності до полісу, як малої батьківщини. Як реакція на антагонізм людини і держави появилися нові форми соціального зв’язку – різноманітні спілки: колегії, асоціації (лат.) або гетерії і фіаси (грецьк.). Їх головна психологічна функція бути соціальним притулком для пересічних людей, практична – забезпечити їх гідне поховання. Крім цього вони захищали станові і майнові інтереси своїх членів, забезпечували колективне здійснення культу. Багато хто з римлян сприймали перших християн як одну численних асоціацій або як утаємничену колегію.

Релігія в Римській імперії. В цю епоху кожне місто мало своє божество, в обов’язки якого входив захист від ворогів і забезпечення процвітання міста. Основні риси релігійного життя того часу:

1. Кожне божество мало своє коло обов’язків. Юнона опікувалася сім’єю, Ескулап зціляв від хвороб, Деметра допомагала у вирощенні врожаю, до Посейдона зверталися при землетрусах.

2. Багаті громадяни будували храми на свої засоби. Таким чином висловлювалася вдячність за визволення від небезпеки або іншу допомогу.

3. Розширення меж імперії вело до взаємного запозичення богів.

4. Розвивалася мода на таємні поклоніння (Діоеісу, Ісіді, Мітрі).

5. Відбувалося насадження державного культу.

Великі храми, вівтарі і священні фігурки були всюди, вважалося, що богів було не просто багато, вони були всюди, їх вплив поширювався на всі сфери життя. Тому держава намагалася проводити політику, яку можна назвати “ pax deorum ” – мир богів.

Стан Юдеї. Після розпаду у 323 р.до н.е. Імперії Олександра Великого, Юдея потрапила під тривале панування селевкідів, що обумовило вплив ідей еллінізму на єврейське суспільство. Первосвященицький стан став на сторону еллінізму, йому протистояли “ хассіди ” (благочестиві), які твердо тримались національних особливостей та вимог Закону. Спроба сирійського царя Антіоха IV Епіфана (175-164) насильно еллінізувати народ викликала релігійне піднесення та повстання під керівництвом Маккавеїв, яке увінчалось визволенням від влади Сирії. Наступна боротьба за владу у Юдеї привела до виникнення релігійно-політичних партій саддукеїв та фарисеїв, а також до втручання римлян, які остаточно поклали край пануванню селевкідів. У 63 р. римський полководець Гней Помпей завоював Єрусалим і змусив Юдею платити данину Риму. Після смерті останнього царя з династії асмонеїв Римляни поставили царем країни ідумеянина Ірода (37 р. до н.е. – 4 р. н.е.). Після його смерті боротьба за владу між синами Ірода привела до того, що римляни передали владу своєму прокуратору.

Римська влада нерідко зневажливо ставилася до релігійних почуттів юдеїв – імператор Калігула звелів поставити власну статую у Єрусалимському храмі. Внаслідок цього у 66 р. релігійно-націоналістична партія зилотів закликала до повстання, яке переросло у Велику іудейську війну, яка завершилася зруйнуванням Єрусалиму і храму та розсіянням юдеїв. Їх релігійне і політичне життя перемістилося в діаспору, центром релігійного життя стала синагога (грецьк.) або бейт-га-кнессет (єврейськ.) – зібрання віруючих місцевої общини євреїв – кагалу. Останнє повстання проти римлян під проводом Симона бар-Кохби (131-135)було придушене, а на місті колишнього Єрусалимського храму були збудовані римські храми Юпітера, Юнони та Мінерви. Єрусалим став римською колонією Елія Капітоліна, де іудеям заборонялося перебувати.

Філософія та релігія античного світу у I ст.

Морально-релігійний стан античного світу характеризується пануванням еллінізму. Походи Олександра Великого на Схід до виникнення нового культурного руху, який утворився на основі синтезу грецької і східної культур. Еллінізм вплинув на політику, право, релігію, науку, літературу і суспільне життя. Згідно Гарнаку еллінізм можна звести до наступних положень:

а) космополітизм – усунення кордонів між еллінами і варварами, панування ідеї про перевагу світової монархії над національними державами. Відбувалося взаємопроникнення елементів греко-римської, сирійської, єгипетської, вавилонської та перської культур. Люди починали вважати себе не громадянами поліса, а світової монархії, а ідея національної держави втратила свій сенс. Усвідомлювалася єдність світу, населеного людьми, - ойкумени. Ці погляди пізніше лягли в основу католицького універсалізму.

б) індивідуалізм – на місце ідеї про загальне благо, яке забезпечує держава став ідеал мудреця, який знаходить щастя у самому собі. На перший план виступала ідея індивідуального виживання у різних вимірах: соціальному (приналежність до громади), психологічному (відчуття захищеності), етичному (можливість жити у згоді з власним сумлінням). Проблема виживання мала суто практичний характер, а тому була прагматичною – ціль життя у досягненні, якщо не щастя і добробуту, то принаймі рівноваги, впевненості у самому собі.

в) реалізм – філософія перетворилась у вчительку життєвого благополуччя;

г) релігійний синкретизм – стимулював потяг до монотеїзму.

- різке розділення між душею і тілом, перевага духу як такого, що прийшов з вищого світу і є носієм вічного життя (дуалізм),

- розділення Бога і людини, руйнування уявлень про їх зв’язок і єдність,

- як наслідок переваги для духу, приниження світу, уявлення про нього як про темницю духу,

- переконання, що зв’язок з тілом для духу є принижуючим і оскверняючим,

- пошуки спасіння як спасіння від світу і тіла,

- переконання, що спасіння душі – це повернення до Бога і воно здійснюється поступово,

- майже впевненість, що спасіння, а, значить, і Спаситель вже існують.

а) Стоїцизм. засновник стоїчної школи – Зенон, продовжувач – Хризипп. (III ст. до н. е.). Завдання філософії, на їх думку, навчити людину бути моральною, вправляти її у доброчинстві, розумній діяльності, що неможливе без об’єктивного знання. Розумна поведінка повинна відповідати природі людини і всіх речей, тому необхідно пізнавати закони природи. Стоїки не робили різниці між Богом і світом, тому їх система пантеїстична. Душа людини є матеріальна, її уділ – перетворитися в першоматерію і повернутись до божества. Найбільше благо життя – жити згідно з природою, тобто – розумне життя є водночас і чеснотним. Стоїцизм заперечував політику, поставивши на її місце космополітизм, бо всім людям даний один і той же розум. Фаталізм – обов’язкова покірність долі, вів до схвалення самогубства (Зенон з Кітіона, Клеант, Сенека обрали саме цей вихід). Ознаками чесного і розумного життя є безсторонність, стриманість, суворе виконання обов’язку, підкорення долі. Прихильниками стоїцизму були римський поет Сенека (4 р. до н.е.), імператор Марк Аврелій.

б) Епікурейство. Вчення Епікура (341-270) проголошує ціль філософії у щасті людини. Єдине благо у задоволенні, а зло – у скорботі і печалі. Основою для щастя є спокій духу (атараксія), це вище благо. Тілесне задоволення повинне бути обмежене певними границями. Всі життєві правила направляються до одного – вести людину до щастя через поміркованість бажань і утримання від пристрастей.

Відношення до релігії у стоїцизмі і епікурействі непослідовне, вони визнають існування богів, однак уявлення про них виникнуло, за Епікуром, через відсутність знань і страх, а віра в Провидіння – це міф.

б) Скептицизм. Як і попередні вчення, бачив у філософії практичне завдання зробити людину щасливою. Для цього слід, насамперед, утримуватись від суджень, перебувати в стані спокою. Першим скептиком вважається Піррон із Еліди (360-270). Основні положення його вчення – 1) про властивості предметів ми нічого не знаємо, 2) правильне ставлення до них полягає у утриманні від усякого судження, 3) результатом цього буде стан атараксії.

Скептицизм привів до еклектизму – некритичного об’єднання елементів різних вчень. Зіткнення гр. культури із східною привело до поширення східних релігій, та релігійного містицизму. Його сутність полягала у прагненні отримати блаженство через одкровення божества. Бог мислився як істота, що підноситься над світом і стоять поодаль від нього, а тому не може стикатися з гріховним світом. Щоб вступити у спілкування з божеством необхідно стати на шлях служіння йому і пройти різні очищувальні містерії. Головними релігійно-філософськими течіями цього періоду були:

а) Новопіфагорейство – У справі спасіння застосовував магію і аскетизм.

б) Неоплатонізм – виникнув в Олександрії, його засновником був Аммоній Сакк (175-242 рр.), продовжували вчення Плотін, Порфирій, а також християнин Оріген. Неоплатонізм вчив про єдиний принцип, що стоїть над усім. Все, що існує, виникнуло з Єдиного шляхом еманації, випромінювання. Душа є посередницею між матеріальним і духовним світами. Згідно Платону, благо та добро існують поза чуттєвістю, є вищі від світу реальних речей. Головна мета філософії – у благочесті та щасті, яке досягається пізнанням духовного світу

в) Релігійний синкретизм – еклектичне поєднання східних і грецьких релігій і філософських вчень, яке панувало у масовій свідомості людей того часу. Після приєднання Селевкідського царства до Риму, почалось поширення мітраїзму, який запанував над усіма культами у Римі, органічно поєднавши елементи різних релігій. Крім нього набували популярності єгипетські культи Ізіди та Серапіса, сирійські культи Кібелли, Адоніса та Аттіса, еллінські – Аполлона та Діоніса. Релігійни культи епохи еллінізму мали спільні риси з християнством:

o ідея умираючого та воскресаючого Бога (культ Діоніса);

o впевненість у здатності кожної людини долучитися до Божества – як духовно, так і тілесно через таємничі знання та участь у містеріях;

o “релігії таїнств” поставили питання про спасіння людської душі, яке мислилося як досягнення вічного блаженства;

o “олімпійська релігія” висунула образ бога-сина (культ Аполлона), що був посередником між людьми і отцем;

o формувалося уявлення про трояку участь душ у потойбічному світі;

Что вызывает тренды на фондовых и товарных рынках Объяснение теории грузового поезда Первые 17 лет моих рыночных исследований сводились к попыткам вычислить, когда этот...

Конфликты в семейной жизни. Как это изменить? Редкий брак и взаимоотношения существуют без конфликтов и напряженности. Через это проходят все...

ЧТО ПРОИСХОДИТ ВО ВЗРОСЛОЙ ЖИЗНИ? Если вы все еще «неправильно» связаны с матерью, вы избегаете отделения и независимого взрослого существования...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: