Постійні ієрархічні і неієрархічні служіння в церкві.

Апостоли, пророки, євангелісти і вчителі були надзвичайними служіннями для об’єднання церкви. Поступово вони створили порядок церковного управління. “ Дідахе ” – найдавніший церковний документ, який розкриває життя церкви у І-ІІ ст. ст., говорить про три види церковного служіння: апостолів, вчителів і пророків. Є також писемні свідчення про церковне керівництво утворах Климента Римського, Ігнатія і Іринея. Климент сформулював вчення про апостольську спадковість, за яким апостоли обрали перших єпископів і передали їм свої повноваження. У творах Ігнатія, написаних не пізніше 115 р. підтримується ідея необхідності поставити одну людину над кожною церквою. Він стверджував, що без єпископа і його благословіння, ні євхаристія, ні хрещення, ані жодна інша духовна діяльність не є правомочними. Важливу роль у зміцненні цього вчення відіграв Полікарп, єпископ смірнський (загинув смертю мученика у 156 р.).

Іриней Ліонський (найвпливовіший ортодоксальний богослов ІІ ст., автор відомого твору “Проти єресей” однак оригінали його праць втрачені, доступні лише вірменські і латинські переклади частини з них) також погоджувався зі своїми попередниками щодо того, що єпископи володіють особливим даром зберігати апостольську істину, завдяки спадковому зв’язку з ними. У Іринея був особливий зв’язок з апостольською епохою – він особисто чув проповіді Полікарпа, який супроводжував апостолів Івана, Пилипа та інших.

Уже в першому столітті починається виділення кліру (грец. доля, місце, служіння). Спочатку цей термін означав будь-яке служіння, а з ІІ ст. використовувався для священицького служіння. Поява священицької ієрархії була успадкована від іудейської традиції, освяченої Писанням. Проте у молодій церкві певний час співіснували два види служіння – харизматичний та ієрархічний. Проте із ростом церковної організації та системи управління харизматичні служіння заступалися ієрархічними, посадовими.

Дії та послання багато говорять про пресвітерів, статус яких у I ст. часто змішувався із статусом єпископів. Згідно листа св. Ігнатія весь христ. світ у ІІ і ІІІ ст. складався із общин, якими управляли єпископи (грец. наглядачі). Вони спочатку вели усі господарські та грошові справи у громадах, завідували спільним майном. Згодом завдяки впливовості цієї посади для життя церков єпископи почали перебирати на себе керівні повноваження, що традиційно належали старійшинам. Щоправда до поч. ІV ст. термінологія для позначення церковних посад не була усталеною: пресвітери могли називатися єпископами, а ті апостолами.

Пресвітери становили при єпископі раду або пресвітерій, диякони несли службові обов’язки і були органами виконавчої влади. Так організовані християнські общини називались парікіями, тобто окремими, єпископськими. За своїм об’ємом вони були різні (біля 15 км.). Служіння проводились у просторих будинках. У сер. ІІІ ст. У Римі на основі дияконату розвинувся штат нижчого кліру. Папа Фабіан (236-250) на допомогу дияконам заснував допоміжні посади: іподиякони, привратники, аколуфи (існували тільки на Заході, супроводжували св. Дари з єпископського храму у пресвітерські, використовувались для важливих доручень). Існували також інші посадові категорії, які опікувалися церковною канцелярією, юридичними справами та господарством: синкели, канцлери, екдики, нотарії, архіварії, економи, сакеларії.

2. Монархічний єпископат. Для давньо-християнського церковного стану характерний єпископіально-парикійний устрій, за якого кожна християнська община мала своє власне завершене керівництво. Між собою ці общини об’єднувались завдяки служінням апостолів, пророків, вчителів (у І ст). Після смерті апостолів цю роль починають відігравати окремі єпископи, які поширюють свою владу на сусідні церкви. Так поступово утворювалась влада монархічного єпископату – тобто влада одного єпископа над єпископами багатьох общин. Євсевій називає Якова єпископом Єрусалимської церкви., у кін. І ст. таким був і Климент Римський, що повчав від особи римської церкви коринфських християн. Як видно з їх послань, великий вплив на Малоазійські церкви мали Ігнатій і Полікарп. На думку деяких вчених поява влади адміністративної влади одного єпископа над багатьма іншими є нормальним явищем церковного життя, інші вважають це узурпацією.

Найважливішим положенням у вченні про єпископський сан була ідея про апостольську спадковість. Це вчення повніше розвинув Іриней Ліонський – на його гадку, єпископи отримали свою владу від апостолів і є володарями над общинами, які не мають права позбавити їх влади як приємників апостолів. До єпископа, що піднявся над іншими, зверталися для вирішення складних питань. Так Римська община втручалась у справи Коринфської. надзвичайно впливовим єпископом був Кипріан Карфагенський, до якого з різними питаннями звертались церкви всієї Африки.

Митрополити у перші три століття християнства.

В процесі піднесення одних єпископів над іншими значну роль відіграло почуття людського честолюбства, особливо, у період від Валеріана до Діоклетіана. Євсевій так писав про цей період: “ Від надмірної свободи ми почали заздрити один одному, один з одним сваритися, а наші уявні пастирі запалились взаємними распрями, примножували роздори і погрози, ревність і сильно домагались першості, немов би якоїсь необмеженої влади ”. У “ Дидаскалії ” (ІІІ ст.) говориться, що єпископ “ могутній цар для вас, він, управляючи замість Бога, повинен шануватись вами як Бог ”.

Однак поступово церква організовувалась і окремі єпископи зосереджували владу у межах провінцій, їх, звичайно, називали папами або примасами. Вони скликали собори, підлеглих їм єпископів,вирішували спільні справи, утверджували новообраних єпископів. До пол. ІІІ ст. влада головного єпископа грунтувалась на згоді провінційних і на особистому довір’ї. У 2 пол. ІІІ ст. появились вищі єпископи, тобто митрополити, юрисдикція яких поширилась на цілі провінції. При цьому виділилось п’ять основних митрополій: римська, олександрійська, антіохійська, єрусалимська і константинопольська.

А. Римський єпископ.

З кінця І ст. Римська община зайняла перше місце за своїм впливом у всьому христ. світі. Рим, як столиця імперії, мав статус священного, вічного міста у очах всього давнього світу. З 1Послання Климента бачимо, що Римська община була влаштованою, сильною і усвідомлювала свій обов’язок піклуватись про всю церкву. Християнська община Риму перейняла його характерні риси і відчувала себе общиною головного міста. Серед її членів бачимо родичів імператора, її матеріальне багатство і організованість не підлягають сумніву. Один Маркіон пожертвував біля 140 р. 200 000 сестерціїв. У середині ІІІ ст. римська церква утримувала 150 духовних осіб і 1500 вдів та осіб, які потребували допомоги. Однак церква і духовний авторитет та моральну силу, які визнавались всіма. Всі великі питання, які виникали у ІІ – ІІІ ст. знаходили свою відповідь і Римі: питання святкування Пасхи, дисципліни щодо тих, хто згрішив, перехрещення єретиків. Ще більше значення мав римський церковний устрій: саме тут зародилась ідея апостольської спадковості, римський єпископ першим поширив свою владу на провінцію. Іриней розвинув вчення про те, що Римська община – це масштаб для всіх інших церков, поза Римською церквою нема християнства, бо вона, за Кіпріаном “мати церкви”.

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

ЧТО ТАКОЕ УВЕРЕННОЕ ПОВЕДЕНИЕ В МЕЖЛИЧНОСТНЫХ ОТНОШЕНИЯХ? Исторически существует три основных модели различий, существующих между...

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Что делает отдел по эксплуатации и сопровождению ИС? Отвечает за сохранность данных (расписания копирования, копирование и пр.)...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: