Ранні попередники Реформації.

Ще в X ст. внаслідок появи міст і зародження передової міської культури в Європі з’являються єресі (вчення, незгідні із загальноприйнятою релігійною догмою, що відступили від церковної традиції й тому підлягають засудженню і знищенню), що висловлюють протест проти феодальних відносин і усталеної релігійної думки.

У XI-XII ст. виникають масові єретичні рухи, наприклад арнольдисти у Італії, які вимагали позбавлення духовенства політичної влади і створення світського республіканського ладу. Високого рівня досягло вчення катарів і альбігойців у Франції, що продовжували єресь маніхейства та болгарських богомилів (павликіан). Катари стверджували про наявність у світі двох начал – добра і зла, які перебувають у постійній боротьбі. В образі зла виступала феодальна церква, добра – істинні віруючі, носії справжньої духовності і моралі. Єретики відкидали твори отців церкви та ієрархію духовних чинів, яких звинувачували у розпусті, бездуховності, відданості владі. На основі раціонального аналізу християнського вчення вони заперечували більшість церковних таїнств, ікон, культ святих, не визнавали феодального суду, військової служби, смертної кари. Катари прагнули втекти з лихого матеріального царства у добре царство духовності, вірили, що ті хто цього не досяг – народжувалися знову. Дотримувались строгого аскетизму. Перед смертю “ вірні ” приймали обряд “ консоламентум ”, який робив їх бездоганними. У вченні катарів існувало два напрями:

§ Один вчив, що сатана, образ зла, був приборканий Богом.

§ Другий – вчив, що сатана – це сила, рівна Богу за могутністю.

Очевидно, що до Західної Європи катарські місіонери прийшли саме з Балкан. Катарів підтримували південнофранцузькі аристократи, розглядаючи їх як засіб тиску на місцевих католицьких ієрархів та французького короля, який зазіхав на їхню автономію. У 1200 році у Зх. Європі було 11 катарських єпископств. Засобом придушення катарського руху католицька церква обрала хрестовий похід, що дістав назву Альбігойського. Він мав релігійний й водночас політичний характер, будучи спрямований як проти катарів, так і проти їхніх політичних покровителів. Протягом 1209-1229 рр. північнофранцузькі рицарі-хрестоносці на чолі з Симоном де Монфором винищили катарську церкву. В результаті французький король Людовік VIII зміцнив свою владу над регіоном, а католицька церква відвоювала там свої позиції.

Після Альбігойського походу з метою остаточного й систематичного викоренення єретиків у церкві було створено спеціальний розслідувально-судовий орган – інквізицію (від лат. “розслідування”). Ініціаторами її створення у 1232 р. стали германський імператор Фрідріх ІІ та папа Григорій ІХ (1227-1241). Інквізиція підлягала безпосередньо папському престолу. Комплектувалася вона переважно ченцями-домініканцями – освіченими, ревними, наділеними широкими повноваженнями. Інокентій ІV у 1259 р. дозволив суду інквізиції застосовувати тортури.

П. Біціллі: не слід уявляти с\в єресі як щось по-суті вороже с\в християнству. В єресях не заключалось ніякого нового духовного досвіду. Головною передумовою появи єретичних течій було негативне ставлення до світу, викликане аскетично-дуалістичним світоглядом католицизму. В релігійному житті XII-XIII ст. спасіння людини вважалось важкою боротьбою з підступним ворогом дияволом, звідси і аскетичний ідеал – всюди з людиною залишалось її тіло – могутнє знаряддя диявола. Кожне бажання, що походить від тіла, вважалось сіткою диявола, приманкою антихриста.

З виступом проти с\в церкви була пов’язана й проповідь вальденсів. Їхній засновник, купець Петер Вальдо із Ліона, у 70-х рр. пережив духовну кризу й відчув покликання до апостольської бідності й проповідництва. Як типовий харизматичний лідер, він знайшов послідовників. Вивчаючи Святе Письмо, стихійно його проповідуючи, вальденси наразилися на невдоволення католицького духівництва. Ліонський архієпископ заборонив їм проповідувати. Спроби папи Інокентія ІІІ повернути вальденсів у лоно церкви, перетворивши їх на орден ченців-жебраків, не мали успіху і в 1184 р. папа піддав їх прокляттю. Сам Вальдо, вигнаний з Франції, проповідував в Італії і Німеччині, а також у Богемії, де й помер у 1197 р.

Єретизм вальденсів полягав зовсім не відмінностях їхнього віровчення від ортодоксального, а в прагненні жити інтенсивним духовним життям, у демократичній проповіді, у намаганні повернутися до зразків Євангелія й апостольської церкви. Їхнє вчення визнавало Христа єдиним посередником між Богом і людьми, вимагало хрещення у дорослому віці, вільного читання Біблії та мирської проповіді, заперечувало церковну обрядовість, пости, чернецтва. Ці погляди готували грунт для вчення перших європейських реформаторів – Джона Вікліфа та Яна Гуса.

[1] Кипріан – учень Тертуліана, народився в Африці, ймовірно у Карфагені, на поч. ІІІ ст. Його бать були багатими язичниками. Отримав добру освіту і став ритором, навернувся до християнства в дорослому віці. Після цього він роздав майже все своє майно бідним і прийняв хрещення. У 248-9 рр. був обраним єпископом Карфагенським, одразу зайнявся зміцненням дисципліни церкви і реформою моралі. Зазнав переслідувань при імператорі Деції (250 р.) був страчений за гонінь при імператорі Валеріані – 14 вересня 258 р. йому було відрубано голову. Головним своїм завданням Кипріан бачив відстювання єдності церкви, що проявилося і в його літературній спадщині. Йому належить відома фраза: “ Нікому не дано назвати Бога Отцем, не назвавши церкву матір’ю ”

[2] Афанасій Великий (295- 373 р.) – був учасником Нікейського собору як диякон Олександрійської церкви, з 328 р. став єпископом Олександрії, займав різку і непримиренну позицію у боротьбі з арінами. З 46 років свого єпископства 20 провів у вигнанні. Автор ряду праць – “Роздуми проти аріан”, “Апологія проти аріан”, “Апологія втечі”, “Історія аріан”, “Життя св. Антонія”. Сучасники захоплювалися його наполегливістю, його не зламали жодні незгоди і невдачі. Він був дійсним трибуном свого народу і справжнім єпископом церкви.

[3] Василій (пом. 379) – народився у христ. сім’ї в Каппадокії, отримав теологічну і класичну освіту, викладав риторику. Однак незабаром залишив свою працю, віддалився від світу і став монахом, підірвавши своє здоров’я. У 362 р. став пресвітером, в 370 р. єпископом. Був одним з найавторитетніших оплотів православ’я у боротьбі з аріанством. Гостро цікавився соціальними проблемами і займався доброчинством.

[4] Григорій Богослов (пом. 390) – виходець із каппадокійської аристократії, його батько був єпископом. Григорій відвідував найкращі навчальні заклади свого часу, став єпископом Константинопольським, написав 38 догматичних поем, в яких пояснював великі істини віри

[5] Григорій Нісський – (пом. 394) брат Василія Великого, в 371 р. ств єпископом м. Нісс у Каппадокії, автор багатьох важливих догматичних праць, свого роду теоретичних зводів істин віровчення, був видатним проповідником, одним з найоригінальніших мислителів в історії церкви.

[6] Лев Великий (пом. 461 р.) – про його життя до того як він став єпископом відомо мало. Ймовірно, що родом він з Тоскани. У 440 р. став єпископом Риму, намагався зміцнювати владу свого престолу як в метрополії, так і в найбільш віддалених провінціях. Не визнавав влади Константинополя над Західними церквами. Збереглося 143 його послання і біля сотні проповідей.

[7] Вперше filiogue появилося на у символі, прийнятому на Толедському (569) соборі, і було викликаним полемічною боротьбою з аріанами. У VІ – VІІІ ст. цей символ був затверджений на інших соборах і поширився у Франції і Англії.

[8] Бернард (1091-1153) – походив із бургундського рицарського роду, з молодих літ став ченцем – спочатку цистеріанцем, потім абатом монастиря у Клерво. Був великим проповідником свого сторіччя, непохитним борцем з інакомислячими, ініціатором ІІ Хрестового походу. Поєднував заняття містикою як теоретично так і практично.

[9] Еріугена – народився на поч. ІХ ст. в Британії, ймовірно і Ірландії, був придворним ученим короля Карла Лисого і великим науковим авторитетом своїх часів.

[10] Ансельм – народився в долині р. Аости у П’ємонті, зрілі літа провів у Франції, в містечку Бек. Був абатом монастиря,

а останні роки життя з 1903 р. займав архієпископську кафедру в Кентербері.

[11] Абеляр – виняткова людина для свого часу, що прожила життя сповнене викладацьких і літературних тріумфів, церковних переслідувань і драматичних пригод. Народився у Пале в Зх. Франції, викладав діалектику в низці шкіл, спершу у провінції, а потім у Парижі, що принесло йому небувалу славу. Студіював і викладав богослов’я, досягнувши вершин успіху. Однак нещаслива любовна пригода у 1118 р. з Елізою змусила його рятуватися втечею і покинути посаду. У 1121 р. його вчення було засуджене на соборі в Суассоні. Абеляр провів деякий час у монастирі, а під кінець життя знову повернувся до викладання. Проте у 1141 р. його вчення було вдруге засуджене на соборі в Сансі.

ЧТО ПРОИСХОДИТ, КОГДА МЫ ССОРИМСЯ Не понимая различий, существующих между мужчинами и женщинами, очень легко довести дело до ссоры...

Система охраняемых территорий в США Изучение особо охраняемых природных территорий(ООПТ) США представляет особый интерес по многим причинам...

Что будет с Землей, если ось ее сместится на 6666 км? Что будет с Землей? - задался я вопросом...

Что делать, если нет взаимности? А теперь спустимся с небес на землю. Приземлились? Продолжаем разговор...

Не нашли то, что искали? Воспользуйтесь поиском гугл на сайте: